— Це жахливо! Дозволити звичайній стризі так себе розпанахатати! М’язи, сухожилля, ще трішки — і добралася б до шийної артерії! Заради Великої Мелітеле, Геральте, що з тобою діється? Як це сталося, що ти підпустив її так близько? Що ти хотів з нею зробити? Виграти?
Він не відповів і ледь усміхнувся.
— Не смійся по-дурному. — Жриця встала, зняла з комоду торбу ліків. Попри повноту та низький зріст, рухалася легко і зграбно. — В тому, що сталося, немає нічого кумедного. Втрачаєш рефлекси, Геральте.
— Ти перебільшуєш.
— Зовсім не перебільшую, — Неннеке приклеїла до рани зеленкувату суміш з гострим евкаліптовим запахом. — Ти не повинен був дозволити себе поранити, а дозволив, притому серйозно. Просто фатально. Навіть з твоїми неймовірними регенераційними здібностями мине кілька місяців, доки ти відновиш повну мобільність шиї. Попереджаю — не пробуй у той час сил, воюючи з рухливим противником.
— Дякую за попередження. Може, ще порадиш мені, за які кошти жити у той час? Скликати кількох панянок, купити воза і організувати переїзний дім розпусти?
Неннеке знизала плечима, швидкими й впевненими рухами пухких долонь перев’язуючи йому шию.
— Що я, маю тобі давати поради і життєві науки? Чи я твоя матуся? Готово. Можеш одягатися. У трапезній тебе чекає сніданок. Поспіши, інакше доведеться партолити самому. Я не маю заміру тримати дівчат в кухні до полудня.
— Де я тебе пізніше знайду? В храмі?
— Ні. — Неннеке встала. — Не в храмі. Ти тут бажаний гість, відьми́не, але по храму не товчися. Йди прогуляйся, а знайти, то я тебе і сама знайду.
— Гаразд.
II
Геральт учетверте переміряв тополеву алейку, що вела від брами до жилих будинків і втопленої в урвисту скелю споруди храму й головної святині. Трохи роздумавши, вирішив не повертатися під дах, а звернув до садів та господарських будівель. Кільканадцять жриць у сірому робочому одязі старанно працювали, сапаючи грядки і годуючи птаство в курниках. Серед них переважали молоді й дуже молоді, сливе діти. Деякі, проходячи мимо, вітали його кивком голови чи усмішкою. Він відповідав на привітання, але жодної не пізнавав. Хоча бував у святині часто, раз чи двічі щороку, ніколи не траплялося йому більше, ніж три-чотири знайомі обличчя. Дівчата приходили й відходили — як віщунки до інших святинь, як повитухи і цілительки, що спеціалізувалися на жіночих і дитячих хворобах, як мандрівні друїдки, вчительки чи виховательки. Але ніколи не бракувало нових, що прибували звідусіль, навіть з найдальших околиць. Святиня Мелітеле в Елландері була знаменитою і заслужено славетною.
Культ богині Мелітеле належав до найстаріших, а свого часу до найпоширеніших; початки його походили з прадавніх, ще передлюдських часів. Майже кожна передлюдська раса і кожне первісне, ще кочове людське плем’я уклонялося якійсь богині врожаю та плодючості, опікунці хліборобів і садівників, покровительці любові й шлюбу. Більшість цих культів і злилася в культ Мелітеле.
Час, що доволі немилосердно обійшовся з іншими релігіями та культами, замикаючи їх у забутих, рідко відвідуваних, загублених у міських хащах святиньках і храмиках, був ласкавим до Мелітеле. Богині ніколи не бракло ні вірних, ні жертводавців. Учені, аналізуючи це і пояснюючи популярність богині, звичайно сягали до пракультів Вишньої Матері, Матері Природи, вказували на зв’язки з природнім циклом й відродженням життя та іншими пишномовно названими речами і явищами. Приятель Геральта, трубадур Горицвіт, що любив видавати себе за знавця всіх і всього, шукав простіших пояснень. Як він твердив, культ Мелітеле є типово жіночим. Т’адже Мелітеле — пані плодючості й народжень та опікунка породіль. А жінки кричать, народжуючи. Окрім звичайних криків, змістом яких є марні обіцянки ніколи в житті не підпускати до себе жодного паршивого самця, породілля мусить кликати на порятунок якесь божество, а Мелітеле годиться для цього так, що краще й не можна. Оскільки жінки народжували, народжують і будуть народжувати, то й богині Мелітеле не загрожує втрата популярності.
Так твердив поет.
— Геральте.
— Це ти, Неннеке. Я вже шукав тебе.
— Мене? — жриця глузливо подивилася на нього. — А не Йолю?
— Йолю теж, — зізнався. — Ти щось маєш проти цього?
— Зараз так. Я не хочу, щоб ти її відволікав і заважав зосередитися. Їй потрібно готуватися й молитися, щоби з цього трансу щось вийшло.
— Я вже тобі казав, — промовив він холодно, — що жодного трансу не хочу. Не думаю, що цей транс мені хоч якось допоможе.
— А я, — по обличчі Неннеке пробігла легка гримаса, — не думаю, що цей транс якось тобі зашкодить.
— Мене загіпнотизувати неможливо, в мене імунітет. Я боюся за Йолю. Це може бути надмірним зусиллям для медіума.
— Йоля не медіум і не божевільна пророчиця. До цієї дитини богиня особливо прихильна. Будь ласка, не роби дурних мін. Я ж казала, що твої погляди на релігію мені відомі, я ніколи ними не переймалася і не збираюся це робити надалі. Я не фанатичка. Ти маєш право вважати, що нами керує Природа і прихована у ній Сила. Можеш думати, що боги, в тому числі й моя Мелітеле — тільки персоніфікація цієї сили, вигаданої для невченого простолюду, щоб легше її зрозумів, щоб звикся з її існуванням. На твою думку, ця сила є сліпою. А моя віра, Геральте, дозволяє мені очікувати від природи того, що уособлює моя богиня: ладу, справедливості, добра. І надії.
— Я знаю.
— Якщо знаєш, то звідки таке упередження до трансу? Чого ти боїшся? Що я накажу тобі битися лобом об долівку і співати гімни? Геральте, ми просто посидимо якийсь час разом, ти, я і Йоля. І побачимо, чи здібності цієї дівчини дозволять щось прочитати в клубку сил, які тебе оточують. Може, довідаємося чогось, про що варто знати. А, може, не довідаємося ні про що. Може, сили долі довкола тебе не захочуть об’явитися нам, залишаться прихованими і незрозумілими. Я цього не знаю. Але чому б не спробувати?
— Тому, що це даремно. Жоден клубок долі мене не оточує. А якщо навіть так, то на дідька в ньому порпатися?
— Геральте, ти хворий.
— Ти маєш на увазі — поранений.
— Я знаю, що маю на увазі. З тобою щось не так і я це відчуваю. Я ж тебе знаю з отакого хлоп’яти, коли вперше тебе побачила, ти мені до пояса спідниці досягав. А тепер видається мені, що ти крутишся в якомусь клятому вирі, цілком заплутавшись, пійманий у петлю, яка поволі затягується. Я хочу знати, що відбувається. Але сама не можу, мушу здатися на здібності Йолі.
— Чи не надто глибоко ти сягаєш? Нащо та метафізика? Якщо хочеш, я відкрию тобі душу. Наповню твої вечори розповідями про цікаві пригоди кількох останніх років. Організуй глек пива, щоб мені горло не пересохло, і можемо розпочати хоча б зараз. Але боюся, що зануджу тебе, бо жодних петель і клубків там не буде. Звичайнісінькі відьми́нські історії.
— Охоче послухаю. Але, повторю, транс би не завадив.
— А ти не думаєш, — всміхнувся він, — що моє невір’я в сенс такого трансу зарані виключає його доцільність?
— Ні, не думаю. А знаєш, чому?
— Ні.
Неннеке схилилася, глянула йому в очі, з дивною усмішкою на блідих губах.
— Бо це був би перший відомий мені доказ якої-небудь сили невір’я.
ЗЕРНО ПРАВДИ
I
Рух чорних цяточок на ясному, посмугованому імлою небі привернув увагу відьми́на. Їх було багато. Птахи кружляли, описуючи повільні, плавні кола, а потім раптово знижували політ і знову здіймалися вгору, б’ючи крильми.
Відьми́н довго спостерігав за птахами, оцінював відстань і приблизний час, потрібний для її подолання, з поправкою на пересіченість терену, густоту лісу та глибину й напрямок яру, котрий, за його здогадами, мав би бути по дорозі. Врешті відкинув меча, на два отвори скоротив пас, що навкіс перетинав груди. Ефес та руків’я перекинутого через спину меча виглянули з-над правого плеча.
— Трохи подовжимо дорогу, Рибко, — сказав. — З’їдемо з тракту. Птаство, так мені видається, недаремно там кружляє.
Кобила, звісно, не відповіла, але рушила з місця, почувши звичний голос.
— Хтозна, може, це здохлий лось, — мовив Геральт. — А, може, і не лось. Хтозна?
Яр справді був там, де він сподівався, — в якусь мить відьми́н зверху глянув на крони дерев, що тісно заповнювали ущелину. Однак спуск був пологим, а дно сухим, без терня, без гниючих стовбурів. Він легко перетнув яр. По той бік був березовий гай, за ним велика поляна, вересовисько і бурелом, що витягав угору мацаки поплутаних галузок та коріння.
Птахи, сполошені появою вершника, здійнялися вище, закаркали дико, різко, хрипко.
Геральт відразу побачив перші останки — білість овечого кожушка та матова блакить сукні виділялися на тлі пожовклих куп осоки. Другого трупа не бачив, але знав, де він лежить, — це місце видавала позиція трьох вовків, що, присівши за задах, спокійно дивилися на вершника. Відьми́нова кобила пирхнула. Вовки, як за командою, безшумно, неквапом потрюхикали в ліс, час від часу повертаючи у бік прибульця трикутні голови. Геральт зістрибнув з коня.
Жінка в кожушку і блакитній сукні не мала обличчя, шиї та більшої частини лівого стегна. Відьми́н проминув її, не схиляючись.
Чоловік лежав обличчям до землі. Геральт не перевертав тіла, побачивши, що й тут вовки та птахи не дармували. Та й не було потреби пильно оглядати останки — передпліччя й плечі вовняного кубрака покривав чорний розгалужений узор засохлої крові. Очевидно було, що чоловік загинув від удару в шию, а вовки обгризли тіло пізніше.
На широкому поясі, біля короткого корда в дерев’яних піхвах, чоловік носив шкіряний черес. Відьми́н зірвав його, по черзі викинув у траву кресало, кусник крейди, віск для запечатування, жменю срібних монет, складаний ножик для гоління в кістяній оправі, кроляче вухо, три ключі на кільці, амулет з фалічним символом. Два листи, написані на полотні, відвологли від дощу й роси, руни розлізлися і розмазалися. Третій, на пергаменті, теж був ушкоджений вологою, але читкий. То був довірчий лист, виданий краснолюдським банком у Мюрівелі купцю на ім’я Рулле Аспер чи Аспен. Сума акредитиву була невеликою.
Схилившись, Геральт підняв праву руку чоловіка. Як і сподівався, мідний перстень, що врізався в опухлий і посинячений палець, мав знак цеху зброярів — стилізований шолом із заборолом, два перехрещені мечі та руну А, вирізьблену над ними.
Відьми́н повернувся до трупа жінки. Коли перевертав тіло, щось вкололо його в палець. То була рожа, пришпилена до сукні. Квітка зів’яла, але не втратила кольору — пелюстки були темно-блакитними, майже ліловими. Геральт вперше бачив таку рожу. Перевернув тіло і здригнувся.
На відкритій, здеформованій шиї виразно були помітні сліди зубів. Не вовчих.
Відьми́н обережно відступив до коня. Не спускаючи погляду з краю лісу, забрався в сідло. Двічі об’їхав поляну, схилившись, пильно оглядав землю, роздивляючись.
— Отак, Рибко, — тихо сказав, стримуючи коня. — Річ ясна, хоч не зовсім. Зброяр і жінка приїхали верхи, з боку отого лісу. Без сумніву, прямували від Мюрівелю додому, бо ніхто довго не возить при собі нереалізований акредитив. Чому їхали так, а не шляхом, — невідомо. Але їхали через вересовисько, поряд. І тоді, невідомо чому, обоє зійшли чи впали з коней. Зброяр загинув відразу. Жінка бігла, потім впала і теж загинула, а те щось, що не залишило слідів, тягло її по землі, тримаючи зубами за шию. Трапилося це два чи три дні тому. Коні розбіглися, не станемо їх шукати.
Кобила, звісно, не відповіла, неспокійно пирхала, відповідаючи на знайомий їй тон голосу.