— Те щось, що вбило обох, — вів далі Геральт, дивлячись на край лісу, — не було ні вовкулаком, ні біхерсом. Ні той, ні інший не залишили б так багато для стерв’ятників. Коли б тут були болота, то я б сказав, що то шишимора чи багник. Але тут боліт нема.
Схилившись, відьми́н дещо відгорнув попону, що закривала бік коня, відкривши приторочений до в’юків другий меч із блискучою оздобленою гардою і чорним карбованим руків’ям.
— Так, Рибко. Подовжимо дорогу. Треба перевірити, чому зброяр і жінка їхали через бір, а не шляхом. Якщо байдуже минатимемо такі випадки, не заробимо навіть на овес для тебе, правда, Рибко?
Кобила слухняно рушила вперед через бурелом, обережно переступаючи гілля та ями від вивернутих дерев.
— Хоч це і не вовкулака, не ризикуватимемо, — вів далі відьми́н, виймаючи з торби біля сідла засушену китичку тої й вішаючи її при мундштуці. Кобила пирхнула. Геральт дещо розшнурував каптан під шиєю, видобув назовні медальйон з вищиреною вовчою пащею. Медальйон, підвішений на срібному ланцюжку, погойдувався в ритмі кінської ходи, поблискуючи у сонячному промінні наче ртуть.
II
Червону черепицю округлого даху башти він помітив з вершини пагорба, на який піднявся, зрізаючи кут повороту не надто протоптаної стежки. Узбіччя, заросле ліщиною, засипане сухим гіллям, покрите товстим килимом жовтого листя, було не надто зручним для спуску. Відьми́н повернувся, обережно з’їхав схилом, повернувся на стежку. Їхав повільно, час від часу притримував коня і звішувався з кульбаки, шукаючи слідів.
Кобила шарпнула головою, дико заіржала, затупотіла, затанцювала на стежці, здіймаючи куряву із сухого листя. Геральт, обхопивши кінську шию лівою рукою, склав пальці правої руки в Знак Аксій і водив над кінською головою, шепочучи заклинання.
— Аж так недобре? — пробурмотів і оглянувся довкола, не знімаючи Знаку. — Аж так? Спокійно, Рибко, спокійно.
Чари подіяли швидко, але кобила, навіть підштовхнута п’ятою, зрушила не відразу, мляво, неприродно, згубивши еластичний ритм ходи. Відьми́н легко зістрибнув на землю, пішов далі пішки, тягнучи коня за вуздечку. Побачив мур.
Між муром і лісом не було відступу, помітної прогалини. Молоді деревця й кущі ялівцю змішували листя з плющем і диким виноградом, що вчепився кам’яної стіни. Геральт задер голову. Тої ж миті почув, як до його карку, лоскочучи, підіймаючи волосся, учепилося і рухається поповзом невидиме м’яке створіннячко. Він знав, що це.
Хтось дивився.
Повернувся повільно, плавно. Рибка пирхнула, м’язи на її шиї затремтіли і заворушилися під шкірою.
На узбіччі пагорба, з якого він щойно з’їхав, нерухомо стояла дівчина, спершись одною рукою об стовбур вільхи. Її біла сукня, що волоклася по землі, контрастувала з блискучою чорнотою довгого, розкуйовдженого, спадаючого на плечі волосся. Геральтові здалося, що вона усміхається, але не був певний — надто далеко.
— Вітаю, — сказав, піднявши руку в приязному жесті. Ступив крок до дівчини. Вона, ледь повертаючи голову, слідкувала за його рухами. Обличчя мала бліде, очі чорні й величезні. Усмішка — якщо то була усмішка — щезла з її обличчя, наче стерта ганчіркою. Геральт зробив ще один крок. Листя зашелестіло. Дівчина збігла по узбіччі як лань, проскочила між кущами ліщини, була вже тільки білою смугою, коли зникла в глибині лісу. Здавалося, що довга сукня зовсім не сковує її рухів.
Кобила відьми́на злякано заіржала, шарпнувши голову вгору. Геральт, все ще дивлячись у напрямку лісу, звично заспокоїв її Знаком. Тягнучи коня за вуздечку, повільно пішов уздовж муру, по пояс у лопухах.
Брама, міцна, обкована залізом, посаджена на іржавих завісах, була оснащена великою мосяжною калаталкою. Повагавшись трохи, Геральт витягнув руку і торкнувся засниділого кільця. Відразу відскочив, бо тої ж миті брама розкрилася, зі скрипом і хрипом, розгортаючи на боки купки трави, камінці та галузки. За брамою не було нікого — відьми́н бачив лише порожнє подвір’я, занедбане, заросле кропивою. Ввійшов, тягнучи коня за собою. Кобила, приголомшена Знаком, не опиралася, але ноги переставляла негнучко й невпевнено.
Подвір’я було з трьох боків оточене муром і рештками дерев’яних риштувань, четвертий же становив фасад палацика у строкатій віспі полупаного тиньку, брудних патьоках, гірляндах плющу. Віконниці, з яких злізла фарба, буди зачинені. Двері теж.
Геральт перекинув Рибчину вуздечку через стовпчик при брамі і повільно пішов у бік палацику по засипаній жорствою алейці, що бігла повз низьке цембровиння невеликого фонтанчика, заповненого листям і сміттям. Посередині фонтану, на химерному цоколі, випружувався дельфін, вирізаний з білого каменю, вигинаючи вбік обтовчений хвіст. Біля фонтану, на чомусь, що колись давно було клумбою, ріс трояндовий кущ. Від інших кущів, бачених Геральтом, він не відрізнявся нічим, окрім кольору квітів. Квіти були винятком — мали барву індиго, з легеньким пурпуровим відтінком на кінцях деяких пелюстків. Відьми́н торкнувся одної, наблизив обличчя, понюхав. Квіти мали звичайний трояндовий запах, але дещо сильніший.
Двері палацику — і одночасно всі віконниці — з тріском розчинилися. Геральт різко підняв голову. Алейкою, скрегочучи жорствою, просто на нього мчало страховисько.
Права рука відьми́на блискавично піднялася над плечем, а ліва тої ж миті сильно шарпнула за пас на грудях, так що руків’я меча саме стрибнуло в долоню. Лезо, з сичанням вивільняючись із піхов, описало коротке світляне півколо й завмело, вимірене вістрям у бік атакуючого створіння. Побачивши меч, створіння загальмувало і зупинилося. Жорства розприснулась на всі боки. Відьми́н і не здригнувся.
Створіння було людиноподібним, вбраним у поношений, але добротний одяг, не позбавлений елегантних, хоча зовсім нефункціональних дармовисів. Однак людиноподібність сягала тільки забрудненої кризи каптану — над нею здіймалася величезна, кудлата, як у ведмедя, голова з величезними вухами, парою диких очиць і вражаючою пащею, повною кривих ікол, у якій, наче полум’я, миготав червоний язик.
— Геть звідси, смертна людино! — заревла потвора, махаючи лапами, але не рушаючи з місця. — Зжеру тебе! На кусні розірву!
Відьми́н не ворухнувся і не опустив меча.
— Ти глухий? Марш звідси! — вереснуло створіння і видало звук, середній між свинячим кувіканням і ревом оленя-самця. Віконниці у всіх вікнах забилися і залопотіли, стрясаючи сміття й тиньк із парапетів. Ні відьми́н, ні потвора не ворухнулися.
— Тікай, доки цілий! — рикнуло створіння, але дещо менш упевнено. — Інакше…
— Інакше що? — урвав Геральт.
Страхолюд засопів, скривив потворну голову.
— Диви, який смілий, — спокійно сказав, щирячи ікла і витріщивши на Геральта зайшлі кров’ю очиці. — Опусти те залізо, з ласки своєї. Може, ти не докумекав, що стоїш на подвір’ї мого власного дому? А, може, там, звідки ти родом, годиться страшити господаря мечем на його власному подвір’ї?
— Годиться, — запевнив Геральт. — Якщо господар вітає гостя ревінням і погрожує розірвати на шматки.
— Холера! — образився страхолюд. — Ще мене уражатиме, приблуда. Гість знайшовся! Пхається на подвір’я, нищить чужі квіти, величається і думає, що зараз йому винесуть хліб і сіль. Тьху!
Створіння сплюнуло, засопло і закрило пащу. Довгі ікла зосталися назовні, надаючи йому вигляду вепра-одинця.
— Ну то що? — сказав відьми́н через хвилину, опускаючи меч. — Так і будемо стояти?
— А ти що пропонуєш? Лягти? — приснуло створіння. — Кажу тобі, сховай те залізо.
Відьми́н вправно засунув зброю до піхов на спині; не опускаючи руки, погладив ефес, що стирчав над плечем.
— Я б волів, — промовив, — щоб ти не робив надто різких рухів. Цей меч завше можна витягнути, притому швидше, ніж ти думаєш.
— Я бачив, — хрюкнуло створіння. — Коли б не те, вже б ти був за брамою зі слідом моєї підошви на дупі. Чого тобі? Звідки ти тут узявся?
— Заблукав, — збрехав відьми́н.
— Заблукав, — повторив страхолюд, кривлячи пащу в грізній гримасі. — Ну то виблукай. Себто, за браму. Настав ліве вухо до сонця і так тримай, — то зараз вернешся на шлях. Чого чекаєш?
— Тут вода є? — спокійно спитав Геральт. — Кінь хоче пити. І я теж, якщо тобі це дуже не шкодить.
Страхолюд переступив з ноги на ногу, почухрав вухо.
— Слухай, ти, — сказав. — Ти справді мене не боїшся?
— А що, повинен?
Страхолюд розглянувся, відхаркнув, замашисто підтягнув штани з буфами.
— А, побий його грець, бодай тобі. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось такий, що від мого виду не тікає і не мліє. Гаразд. Коли ти здорожений, але порядний мандрівник, то прошу до хати. Але як ти опришок чи злодій, то щоб знав: цей дім виконує мої накази. Всередині цих мурів я правлю!
Підняв волохату лапу. Всі віконниці знову залопотіли, а в кам’яній горлянці дельфіна щось глухо забулькотіло.
— Запрошую, — повторив.
Геральт не ворухнувся, пильно на нього дивлячись.
— Ти сам живеш?
— А тобі що до того, з ким я живу? — гнівно промовило створіння, роззявляючи пащу, а потім гучно зареготало. — Ага, розумію. Певно, йдеться про те, чи не маю сорока пахолків, такої ж вроди, як я сам. Не маю. То як, до холери, користаєш із запрошення, зробленого від щирого серця? Бо як ні, то брама там, акурат за твоїм задом!
Геральт штивно вклонився.
— Запрошення приймаю, — сказав згідно з усталеною формулою. — Закону гостинності не порушу.
— Мій дім — твій дім, — відповіло створіння, також усталено, хоч недбало. — Сюди, гостю. А коня давай туди, до криниці.
Палацик і всередині благав ґрунтовного ремонту, а все ж було тут досить чисто і порядно. Меблі вийшли з рук добрих майстрів, хоча сталося це дуже давно. В повітрі висів гострий запах куряви. Було темно.
— Світло! — гаркнув страхолюд, а скіпка, ввіткнута у залізний держак, відразу ж вибухнула полум’ям і кіптявою.
— Непогано, — промовив відьми́н. Страхолюд зареготав.
— Тільки всього? Ну, бачу, тебе здивувати трудно. Я ж казав, що цей дім виконує мої накази. Туди, прошу. Обережно, бо сходи стрімкі. Світло!
На сходах страхолюд повернувся.
— А що це баламбає в тебе на шиї, гостю? Що це таке?
— Подивися.
Створіння взяло медальйон у лапу, піднесло до очей, ледь напинаючи ланцюжок на шиї Геральта.
— В цього звіра неприємний вираз морди. Що то таке?
— Цеховий знак.
— Либонь, намордники виробляєш. Туди, прошу. Світло!
Середину великої кімнати, повністю позбавленої вікон, займав величезний дубовий стіл, зовсім порожній, якщо не лічити великого світильника з потемнілої бронзи, покритого фестонами застиглого воску. Після чергової команди страхолюда свічки запалали і замиготіли, дещо роз’яснюючи приміщення.
Одна зі стін кімнати була обвішана зброєю — тут висіли композиції з округлих щитів, перехрещених протазанів, рогатин та гізарм, тяжких кончарів і бойових сокир. Половину прилеглої стіни займало жерло величезного каміна, над яким виднілися ряди облізлих портретів. Стіна навпроти входу була заповнена мисливськими трофеями — сохаті роги лосів і росохаті оленів кидали довгі тіні на вищирені голови вепрів, ведмедів та рисів, на обшарпані й поморшені крила орлів та яструбів. Центральне почесне місце займала голова скельного дракона — пожовкла, знищена, з вилазячою паклею. Геральт підійшов ближче.