Знову пролунав протяжливий, несамовитий крик. Пін відсахнувся від парапету й скоцюрбився під ним, важко дихаючи. Поволі згасало виття назгула, і крізь нього стало чутно слабкий голос сигнального ріжка. Але наступної миті він обірвався високою дзвінкою нотою.
— Фарамир! — скрикнув Берегонд. — Наш Фарамир, це його сигнал! Ти бачиш — він не злякався! Але як же він проб’ється? Ці пекельні тварини його не пустять! Ні, наші не відступають… Дивись, дивись! їхні коні перелякані, задкують… Молодці, вони зістрибнули з коней — і бігцем! Тільки Фарамир утримався в сідлі, нашого капітана слухаються і люди, і коні… Чудовисько знижується, в нього цілить… Рятуйте! Рятуйте! Невже це кінець? Фа–ра–ми–ре!
Не перестаючи кричати, Берегонд помчав по стіні до найближчих вартових. Він боявся не за себе, за свого капітана… Піну стало соромно, і він змусив себе виглянути знов. На півночі затьмареної рівнини мигнула срібна зірочка й раптом стала наближатися, дедалі швидше, наганяючи чотирьох людей, що бігли наосліп. Вона випромінювала ясний, чистий вогонь, і чорні тіні розступалися перед нею.
— Гандальфе! — заволав Пін. — Ти почув! Поспішай, Білий Вершнику! Гандальфе, Гандальфе! — гарячково вигукував він, немов глядач на змаганнях, коли потрібно підбадьорити своїх гравців. Але в цьому змаганні кожен і без того не беріг сил.
Крилаті потвори теж помітили нового супротивника. Одна завернула до нього, але Білий Вершник здійняв руку, і з долоні його зірвався сніп сліпучих сонячних променів — так здалося Піну. Назгул заскиглив і, завалюючись набік, ривками полетів геть; інші четверо, збентежені, швидко злетіли вгору і гвинтом врізалися в чорну хмару. Морок над Пеленнором трохи розвіявся.
Пін бачив, як врятований вершник наблизився до Гандальфа і обидва вони затрималися, очікуючи тих, що бігли позаду. Потім усі разом рушили до міста і зникли за зовнішньою стіною. Пін зрозумів, що вони підуть прямо до Намісника, і побіг до брами верхнього кола. Там уже зібралася юрба: не один лише гобіт стежив за подіями…
Звістка швидко розійшлася по місту, і уздовж вулиць, що вели до Цитаделі, стіною стояли люди. Усюди повторювали імена Фарамира і Мітрандіра. Нарешті з’явилися люди зі смолоскипами, і Пін побачив двох вершників, що їхали ступою; один у білому вбранні, але вже не сяючому, а матовому, ніби весь вогонь був витрачений у сутичці, другий — у темному плащі, з опущеною головою. Біля входу до Цитаделі вони зійшли з коней, віддали повідця конюхам. Гандальф крокував рішуче, відкинувши за плечі старий плащ, в очах його ще жеврів гнівний жар. Фарамир ішов важко, похитуючись від смертельної втоми.
Пін протиснувся ближче до світла, глянув в обличчя Фарамиру, і горло його перехопило: ця людина пережила нестерпний жах і стримувала біль зусиллям волі. Гордовитий і стійкий, він постояв кілька хвилин, розмовляючи з вартовими, і Пін устиг з подивом помітити, наскільки він схожий на Боромира. Старшого сина Денетора гобіт з першого ж дня походу міцно полюбив, хоч і дивувався його вдачі, де змішалися вельможна зарозумілість і шляхетна простота. Але в Фарамирі вражала особлива гідність, яка іноді проривалася також у Арагорна: це був син людського племені, народжений правити, але пройнятий мудрістю і сумом старших братів — ельфів. Пін зрозумів, чому Берегонд розповідав про свого капітана з такою любов’ю. За Фарамиром содцати пішли б у вогонь; за ним і гобіт ступив би без вагань під тінь вражих крил.
— Фарамире! — закричав Пін разом з гондорцями. — Привіт, Фарамире!
Його голос, не схожий на інші, привернув увагу капітана; той обернувся і запитав здивовано:
— Напіврослик, у мундирі стража Вежі! Звідкіля ти тут узявся?
— Він прибув зі мною з країни гобітів, — пояснив Гандальф. — Не будемо затримуватися. Треба багато чого обговорити і зробити, а ти втомився. Гобіт піде з нами: йому слід постійно знаходитися при Наміснику. Ходімо, Піне!
Вони увійшли до покоїв, де відпочивав Денетор. У каміні палали дрова; перед ним поставили глибокі крісла, подали вино, але Пін, стоячи за спиною Денетора, навіть не помітив цього — так він боявся втратити хоч слово з цікавої розмови; втоми його наче й не було.
Фарамир з’їв скибку білого хліба, запив вином і відкинувся на спинку крісла, поставленого ліворуч від Денетора. Праворуч і трохи віддалік улаштувався Гандальф; спочатку Піну здавалося, начебто він дрімає. Фарамир повідомив про дії свого загону за минулі десять днів, про битву на Південному Тракті, про розгром харадримів і про жахливого звіра оліфанта, про рух війська Ворога і його союзників. Взагалі, Намісник не раз вислухував такі доповіді — прикордонні сутички траплялися часто і нікого вже не хвилювали.
Раптом Фарамир подивився на Піна:
— А зараз я розповім вам дещо незвичайне. Цей напіврослик — уже не перший, якого я зустрічаю.
Гандальф стрепенувся, випрямився і стиснув підлокітники крісла. Але не сказав нічого і поглядом звелів Піну мовчати теж. Денетор глянув на них обох і кивнув головою на знак того, що багато чого йому вже відомо. Тим часом Фарамир говорив, не спускаючи очей з Гандальфа, і тільки іноді кидав погляд на Піна, немов хотів освіжити в пам’яті образи гобітів, яких зустрів за Андуїном.
Коли він дійшов до ночівлі в Еннет–Аннун, Пін помітив, як тремтять руки Гандальфа, і з жахом зрозумів, що Гандальф — сам Гандальф! — дуже стривожений, а може, навіть зляканий. У кімнаті було задушливо і тихо. Коли Фарамир описав прощання з мандрівниками і згадав Кіріт–Унгол, голос його перехопило. Він похитав головою і замовк. Гандальф підхопився:
— Кіріт–Унгол! Долина Моргулу! Коли це було, Фарамире? Пригадай точно! Коли вони могли дійти до цієї проклятої долини?
— Ми розійшлися позавчора ранком. Якщо вони пішли прямо на південь, то їм залишалося п’ятнадцять ліг до входу в долину і ще п’ять до Заклятої Вежі. Навіть найшвидшим маршем вони не дійшли б раніше, ніж сьогодні, а може, ще йдуть. Я розумію, чого ти побоюєшся. Але Тьма надходить не через них. Хмари з’явилися учора ввечері і за ніч затягли весь Ітіліен. Ворог, безперечно, призначив годину наступу задовго до нашої зустрічі.
Гандальф нервово заходив по кімнаті.
— Позавчора вранці, близько трьох днів ходу! Скільки ліг звідси до місця, де ви розпрощалися?
— По прямій десь ліг двадцять п’ять, — відповів Фарамир. — Але прийти раніше я не міг. Учора ми затрималися на Кайр–Андросі: це острів посередині Ріки, там чатує постійна сторожа. Коней ми залишили на тім березі. Коли стала наповзати пітьма, я зрозумів, що потрібно поспішати, і виїхав з чотирма вершниками. Іншим велів іти на південь, на допомогу гарнізону Осгіліату. Сподіваюся, це не буде визнано за помилку? — звернувся він до батька.
— Ти ще питаєш? — вигукнув Денетор, і очі його дивно спалахнули. — Ти — капітан, загін підлеглий тобі. Але якщо хочеш знати мою думку — слухай! У живі очі мені ти удаєш слухняність, але давно вже не питаєш поради. Ти і зараз говорив дуже гарно. Сину мій, я старий, однак розум досі не зраджував мені! Ані зір мій, ані слух не притупилися. По обличчю Мітрандіра бажав ти впевнитися, що зображуєш усе як потрібно і не сказав зайвого! Мітрандір заволодів твоїм серцем, і вже давно. Я не забув жодного разу, коли ти щось недоговорював або замовчував. Але в мене є ключ до твоїх загадок. О горе, горе мені! Навіщо доля забрала Боромира!
— Чим я прогнівив тебе, батьку? — тихо запитав Фарамир. — Я шкодую, що не зміг звернутися до тебе за порадою, перш ніж брати на себе таку відповідальність…
— Невже ти зробив би інакше на догоду мені? — уїдливо мовив Денетор. — О ні! Я бачу тебе наскрізь! Ти мрієш уподобитися королям минулих часів, граєш у великодушність і мудрість. Може, за мирних часів це й непогано для нащадка знатного роду, але в лиху годину за м’якотілість і базікання часто накладають головою!
— Я готовий заплатити, — сказав Фарамир.
— Ось як? — вигукнув Денетор. — Але ти поставив на карту життя не тільки своє, але і батька свого, і всього народу, охороняти який ти зобов’язаний — тепер, коли з нами немає Боромира!
— Ти волів би радше втратити мене?
— Боромир був вірним сином, а не вихованцем чарівника. Він пам’ятав, як важко його країні і його батькові! Скарб сам ішов до рук — він зберіг би для батька цей рятівний дарунок долі!
На мить витримка зрадила Фарамирові.
— Спробуй пригадати, батьку, — кинув він різко, — чому саме я опинився в Етеріені! Намісник Мінас–Тіріту сам обрав Боромира!
— Так, цей трунок я сам собі приготував, — зітхнув Денетор.
— Гіркота його на вустах моїх уже багато днів, і чи не виявиться ще гіршим осад на дні. Мої побоювання справджуються… Навіщо все так безглуздо вийшло! Чому безцінний дарунок вислизнув від мене!
— Втішся, — сказав раптом Гандальф. — Боромир загинув, і загинув з честю — хай спочиває в спокої! А якби він захопив скарб, то згубив би і тебе, і себе. Він не зміг би розлучитися зі знахідкою, і якби повернувся з нею сюди, ти не впізнав би власного сина.
Денетор холодно перервав:
— Шкодуєш, що не спромігся приборкати Боромира, чи не так? Я, його батько, стверджую: Боромир віддав би… Ти, безперечно, мудрий, але неглибокий. Є способи різні: від мережі інтриг, що плетуть маги, до безглуздих витівок дурнів. Я обізнаний краще, ніж ти вважаєш!