— Та чи багато ти знаєш?
— Досить, щоб зрозуміти, яких помилок належало уникати. Користуватися скарбом небезпечно. Однак послати його в чорну годину під опікою нетями до володінь Ворога, як це зробив ти, Мітрандіре, вкупі з моїм сином, — це верх нерозсудливості!
— А як вчинив би премудрий Денетор?
— Насамперед я не дав би себе втягти в безнадійну справу. На успіх її може сподіватися лише божевільний. Скінчиться тим, що Ворог поверне собі те, що втратив, і це буде наша остаточна загибель! Дарунок належало принести сюди і помістити в найнадійніше, найтаємніше сховище. Не користатися ним без крайньої потреби, але й охороняти, щоб Ворог не дотягся до нього. Хіба що після нашого повного розгрому, але тоді нам, мертвим, вже було б усе одно…
— Правителю Гондору личить піклуватися про долю своєї країни, — сказав Гандальф.
— Але є інші племена, інші землі, і життя не кінчається сьогоднішнім днем. Я бажаю допомогти усім, навіть тим, хто несвідомо став пособником Ворога…
— А до кого звернуться по допомогу ці «інші», якщо Гондор буде втрачено? Якби цей предмет був схований у глибоких підвалах моєї Цитаделі, ми могли б діяти спокійно, помірковано, не тремтячи від страху перед Тінню. А якщо ти не віриш, що я витримав би цей іспит, — ти не знаєш мене, Гандальфе!
— І все ж таки я не вірю, Денеторе. Інакше давно передав би скарб тобі на збереження, заощадивши і собі, й іншим багато марної праці. Що довше я слухаю тебе, то менше довіряю, як не міг довіряти і Боромирові. Не гнівайся! У цій справі я не довіряю навіть собі самому: мені пропонували стати охоронцем скарбу, але я відмовився. Ти, безперечно, сильний, Денеторе, але скарб швидко заволодів би тобою. Навіть закопаний під п’ятою Міндоллуїну, він палив би твоє серце, і тим сильніше, чим більше лиховісних подій відбувалося б навколо…
Очі Денетора знову зблиснули, два мудреці подивилися один на одного, і Пін відчув, як зіштовхнулися їхня воля і сила. От–от трапиться щось жахливе! Але Денетор раптом охолов, обличчя його немов зашерхло кригою. Він знизав плечима:
— Коли б я заволодів… Коли б тобі пощастило… Коли б, якщо! Порожні слова. ВІН у володіннях Ворога, і тільки час покаже, що призначено йому і нам. Чекати вже недовго. А поки що нехай кожен, хто бореться зі спільним Ворогом, зберігає надію; коли надія згине — нехай у нас забракне мужності вмерти, як належить вільним людям…
Денетор повернувся до Фарамира:
— Що скажеш про справи в Осгіліаті?
— Там не вистачає людей. Тому я і послав своїх.
— Як на мене, цього все одно недостатньо. Але ж Осгіліату доведеться витримати перший натиск. Там потрібен досвідчений командир!
— Так само, як і в багатьох інших місцях, — додав Фарамир. — На жаль, брата вже немає з нами!
Він підвівся, тримаючись за спинку крісла, — так його трусило.
— Ти дозволиш мені піти, батьку?
— Ти дуже стомлений, — помітив Денетор. — Занадто швидко їхав і занадто довго пробув на затемнених землях, під владою Тіні.
— Не варто зараз говорити про це…
— Як хочеш. Поки що йди спочинь. Вранці на тебе чекають випробування важчі за нинішні.
Надворі вже стояла чорна, беззоряна ніч, коли Гандальф з Піном, що ніс смолоскип, повернулися до себе на квартиру. Ледве дочекавшись, поки зачиняться двері спальні, гобіт схопив Гандальфа за руку:
— Скажи: можна сподіватися, що Фродо врятується? Маг задумливо погладив його по голові:
— Особливих надій не було і з самого початку. Правий Денетор: тільки божевільний міг сподіватися на удачу. Але Кіріт–Унгол…
Він обірвав на півслові і підійшов до вікна, немов бажаючи простромити ніч поглядом.
— Кіріт–Унгол… — повторив він пошепки. — Жахливий вибір! Навіщо? Знаєш, Піне, коли я почув цю назву, у мене на серці похолонуло. І все ж таки дещо втішає: виходить, Ворог ступив на шлях війни, коли Фродо, безперечно, був живий і вільний. Отже, на кілька днів Око відвернеться. Я добре відчуваю тривогу і поспіх, які охопили Ворога. Він почав раніше, ніж збирався. Щось змусило його поспішати…
Хвилину Гандальф помовчав, міркуючи.
— А може… Може, допомогла твоя дурна витівка, Піне. Днів п’ять тому він з’ясував точно, що ми розгромили Сарумана і забрали палантір з Ортханку. Але ми не могли б ним користуватися потай від Ворога. Отже… Арагорн? Надходить його час. Він сильний, сміливий, суворий і справедливий, він вміє вирішувати і ризикувати, коли необхідно. Так, це цілком можливо… Арагорн міг заглянути в палантір і кинути виклик ворогу. Цікаво! Ну а точно ми дізнаємося, коли прибудуть роханці — якщо не запізняться. Нас чекають важкі дні. Давай, доки є час, ляжемо спати.
— Але… — почав був Пін.
— Що? Запитуй — сьогодні можна.
— Але Горлум! Горлум за провідника у Фродо і Сема! Обраний ними шлях лякає і тебе, і Фарамира — чому?
— Цього я тобі нині не скажу. Але я давно передчував, що Фродо повинен зіткнутися з Горлумом. На щастя чи на лихо. Про Кіріт–Унгол я говорити не хочу. Та це жалюгідне створіння ще й здатне зрадити… Але подітися нікуди. Часто зрадник сам себе губить і проти волі служить добру. Буває, все буває. На добраніч, Перегріне!
Ранком місто прокинулося в сірій півімлі: замість світання настало смеркання. Бадьорість, що ожила було з поверненням Фарамира, згасла. Крилаті Примари не з’являлися, але городяни кілька разів чули, долинали з високості приглушені крики, від яких болісно стискалися серця сильних, а слабкі відкрито стогнали і плакали. Фарамир знову залишив столицю. «Відпочити не дають капітану, — перешіптувалися люди. — Намісник занадто багато жадає від молодшого сина, удвічі навантажує після загибелі старшого». І усі поглядали на північ: де ж роханська кіннота?
Фарамир виїхав не зі своєї волі. Намісник умів нав’язувати свою думку Раді, і в ці дні менш, ніж будь–коли, схильний був прислухатися до чужих думок. Рано–вранці він скликав Раду, і всі радники погодилися, що з такими незначними силами ніяких дій до приходу роханців починати не слід, а потрібно розставити воїнів по стінах і чекати.
— Проте, — казав Денетор, — не можна легковажно залишати форпости і стіну Раммас–Ехор, зведену тяжкою працею. Ворог повинен дорого заплатити за переправу через Андуїн. Він не може переправитися всією силою ні на півночі, де драговини захищають Кайр–Андрос, ні на півдні, в Лебенніні: там Ріка вже занадто широка. Виходить, ворог піде на Осгіліат, як і минулого разу, коли Боромиру пощастило перетнути їм дорогу.
— То була тільки спроба, — нагадав Фарамир. — Тепер, якщо навіть втрати ворога будуть удесятеро більші за наші, це його не втримає. Йому не так страшно втратити цілу армію, як нам — одну роту. А вартові на далеких ділянках будуть відрізані, коли вороже військо прорветься до Пеленнору.
— А що буде з Кайр–Андросом? — запитав Імраель, правитель Дол–Амроту. — Його потрібно неодмінно утримати, якщо ми бажаємо захистити Осгіліат. Не можна забувати про ліве крило. Роханці можуть і не з’явитися. Фарамир повідомив, які величезні сили зібралися за Чорною Брамою. Не одна рать вийде звідтіля, і не в одному місці спробують вони подолати Ріку.
— На війні завжди ризикують, — заперечив Денетор. — Гарнізон Кайр–Андросу збільшити ми не можемо. Але берег Ріки і Пеленнор я не віддам без бою, якщо знайдеться воєначальник, здатний виконати наказ свого володаря!
Радники перезирнулися. Фарамир подивився прямо в обличчя Денетора:
— Я не стану супроти твоєї волі, батьку. Якщо доля взяла в нас Боромира, я піду куди скажеш і зроблю все, що зможу — замість нього. Чи правильно я тебе зрозумів?
— Так, — відповів Денетор.
— Тоді прощавай, батьку. Якщо повернуся, ти, мабуть, будеш ласкавіше ставитись до мене…
— Залежить від того, з чим повернешся. Ти будеш потрібен тут не тільки для військових завдань.
Останнім, хто розмовляв з Фарамиром перед його від’їздом на схід, був Гандальф.
— Не лізь у пазурі смерті, — попросив він. — Навіть у тяжкій сердечній скруті. Батько любить тебе, Фарамире, і доостанньої миті зберігатиме цю любов. Йди з миром!
По годині Фарамир залишив Мінас–Тіріт із купкою добровольців — захисників міста, яких йому можна було виділити; стоячи на стінах, люди марно намагалися зрозуміти, що діється в півмороці на руїнах Осгіліату. Інші з надією поглядали на північ, підраховуючи, скільки ліг відокремлює Гондор від Рохану.
— Чи Теоден прибуде? Він не забув про стародавній союз? — раз по раз запитували Гандальфа.
— Прибуде, — відповідав маг. — Навіть якщо спізниться. Не забувайте: Червону стрілу він міг одержати в кращому разі два дні тому, а від Едорасу шлях неблизький…
Вночі дочекалися звісток. З берега Андуїну примчав вершник і повідомив, що з Мінас–Моргулу до бродів Осгіліату рухається військо; до нього приєдналися полки відомих своєю жорстокістю харадримів.
— Веде їх сам Вождь Дев’ятки, — сказав гонець, — і його ім’я наводить жах на усе по берегах Ріки.
Цими невеселими словами закінчився третій день Перегріна Тука в Мінас–Тіріті. Мало хто спав тієї ночі. Усі розуміли: надії на порятунок незначні, і навіть Фарамиру не втримати бродів на Андуїні.