Маг спішився і велів Тінебору йти до стайні:
— Нам обом зараз слід бути там, на полі, але мені потрібно затриматися. Йди і з’явись, щойно я покличу.
Вони пройшли у хвіртку і помчалися по Рат–Дінену. Колони і статуї замигтіли обабіч, немов оживаючи. Раптом мертву тишу порушив лемент і дзенькіт зброї — шум, якого з дня заснування міста не чули в цьому священному місці. Гандальф і Пін побігли до склепу Намісників; крізь світлу сутінь уже вирізалися обриси його круглого купола.
— Стійте! — крикнув Гандальф. — Зупиніться, божевільні!
Відбувалося неймовірне: слуги Денетора, з мечами і смолоскипами, насідали на одну–єдину людину в чорно–білому одязі, а та, стоячи на ґанку, не пускала їх у склеп. Двоє вже лежали на східцях, заплямувавши кров’ю заповітну землю, інші обсипали Берегонда прокльонами, обзиваючи його і вилупком, і зрадником, і бунтівником. Зсередини було чутно голос Денетора:
— Скоріше! Скоріше! Робіть, що я велю! Убийте зрадника або приведіть до мене, я сам покінчу з ним!
Двері, які Берегонд притискав лівою рукою, відчинилися, і з’явився Денетор, гордовитий і грізний, з мечем, занесеним для удару. Очі його гарячково блищали. Одним стрибком Гандальф перескочив на Ганок; люди відсахнулися, затуляючи очі, — маг промайнув, як сліпуча біла блискавка. Він здійняв руку, і відразу пальці Денетора роз–тиснулися, і меч із глухим стукотом упав на білі плити.
— Що відбувається, Денеторе? — спитав Гандальф. — Дім Померлих — не для живих. Чому твої слуги вбивають один одного серед гробниць, коли внизу вирує остання битва? Невже Ворог дістався і сюди, на Вулицю Мовчання?
— З яких це пір правитель Гондору повинен звітувати перед тобою? Хто позбавить мене права наказувати власним слугам?
— Ніхто, звичайно. Але ніхто не примусить також твоїх людей виконувати божевільні, безрозсудні накази. Де твій син Фарамир?
— Він тут, під склепінням родової могили. Він горить, він уже горить. Його тіло на багатті. Незабаром ми всі також згоримо. Захід гине. Я хочу залишити цей світ у полум’ї, бо воно очищає все. Нехай нічого не залишиться, крім попелу і диму, що розвіються за вітром!
Зрозумівши, що старий намісник у нестямі, побоюючись, чи не здійснив він уже свій шалений задум, Гандальф відштовхнув Денетора і увірвався до склепу. Денетор теж увійшов і став біля мармурового ложа, де лежав Фарамир, змучений гарячкою, але живий. Навколо саркофага громадилися сухі гілки, облиті олією; олією був просочений також і одяг Фарамира, і ковдра. Багаття було готове. Гандальф, вміть перестрибнув купу дров, підхопивши пораненого, зіскочив на підлогу і кинувся бігцем до виходу. Величезна сила таїлася під старечою оболонкою мага! Фарамир застогнав і невиразно вимовив ім’я батька. Денетор, немов прокинувшись, закричав:
— Куди ти несеш його? Він кличе мене!
— Тобі не можна зараз підходити до нього, — відповів Гандальф. — Фарамир на межі смерті, але його, можливо, ще вдасться врятувати. Твоє місце — на полі бою, під стінами твого міста. В душі ти й сам це розумієш.
— Фарамир не прокинеться, — вперто відповів Денетор, — боротися даремно. Навіщо ж жити далі? Чому б нам не вмерти разом?
— Нікому не дано призначати годину своєї смерті. Лише язичеські вожді Темних Років самі кінчали з життям, осліплені гординею і розпачем, вбиваючи заодно і своїх рідних, щоб легше було звести рахунки зі світом…
Гандальф виніс Фарамира на Ганок й уклав на ту саму постіль, на якій його принесли. Денетор йшов за магом, але на порозі затримався і з тугою подивився в обличчя сина. Усі завмерли, побачивши неприховані муки Намісника.
— Ходімо з нами, Денеторе, — тихо покликав Гандальф. — Ми обоє потрібні зараз. Ти ще багато встигнеш зробити…
Несподівано Денетор вибухнув сміхом. Зарозуміло розпрямившись, він повернувся до зали, схопив із саркофага подушку, що була в нього під головою, і, стоячи в дверях, зірвав з неї наволочку. В руках у Денетора залишилась темна, матово полискуюча куля. Денетор підняв її високо над головою, і куля стала повільно наливатися багряним полум’ям. Червоні відблиски впали на втомлене обличчя Намісника, підкреслюючи тінями загострені риси, очі його знову горіли.
— Гординя і розпач? — гукнув він. — Ти думав, правитель Білої Вежі сліпий? Ні, очі мої бачили більше за твої, дурню у сірому плащі! Твої надії зростило неуцтво. Йди, спробуй лікувати мертвих. Йди, борися! Даремна праця і жалюгідні намагання! На якийсь день ти, може, і переможеш. Але ти не знаєш сили Чорного Замку! До нас простягнувся поки що тільки один палець ворожої руки. Весь схід під його владою, і усі вони підуть на нас. Оманливий вітер жене по Андуїну чорні кораблі. Захід гине. Усі, хто не бажає стати рабами, повинен розпрощатися з життям!
— Тоді перемога легко дісталася б Ворогові, — заперечив Гандальф.
— Ти не згоден? — засміявся Денетор. — Я добре знаю тебе, Мітрандіре! Ти сподіваєшся захопити мою владу, стати співправителем усіх країн півночі, півдня і заходу. Я читаю твої думки, я знаю: напіврослик за твоєю вказівкою приховав правду. Ти приставив його до мене, щоб той шпигував! Але я зумів вивідати в нього імена і наміри усіх твоїх союзників. Так! Однією рукою ти штовхнув мене на Мордор, щоб ми послужили тобі заслоною, а другою послав сюди бурлаку–слідопита зайняти моє місце! Але я клянуся, Гандальфе Мітрандір, що не стану твоїм слухняним знаряддям! Намісник роду Анаріона не дозволить перетворити себе на жалюгідного дворецького при безродному самозванці. Хоч би які були його права, я не схилюся перед нащадком роду, що давно втратив гідність і владу!
— Отже, як ти собі уявляєш майбутнє? — спокійно спитав Гандальф.
— Все повинно залишатися, як колись, як за мого часу та за часів моїх пращурів. Я бажав би правити в добробуті, а потім віддати владу синові, котрий мав би свою волю, а не жив би за вказівками чарівників. А якщо жити так неможливо, нехай краще все пропаде. Я не бажаю ділити з кимось любов мого народу, поступатися своєю гідністю!
— Намісник, котрий передає владу справжньому королю, не втрачає ні гідності, ні любові народу, — терпляче сказав Гандальф. — Так чи інакше, ти не повинен відбирати право вибору у свого сина, доки ще жевріє надія на його порятунок!
Ці слова викликали в божевільного новий напад гніву. Притискаючи палантір ліктем до грудей, він другою рукою видобув з–за пазухи кинджал і зробив крок до Фарамира. Але Берегонд випередив його і заступив Фарамира собою.
— Ось воно як! — закричав Денетор. — Ти вкрав у меня любов сина, а тепер забираєш також і любов слуг! Але є одна справа, у якій ти не насмілишся мені заважати. Я помру так, як сам вирішив. До мене! — вигукнув він. — До мене! Чи тут залишилися самі зрадники?
Двоє служників прибігли на Ганок. Денетор вихопив у одного з них смолоскип і кинувся до склепу. Перш ніж Гандальф устиг затримати його, він кинув смолоскип на дрова, і вони відразу спалахнули.
Денетор скочив на мармурову плиту саркофага, підняв свій жезл, зламав об коліно і кинув у вогонь, а сам ліг, витягнувшись і притискаючи палантір до грудей обома руками. Кажуть, що з того часу ті, у кого не вистачало сили керувати цим палантіром, бачили в ньому лише дві старечі долоні, охоплені полум’ям.
Гандальф з болем у серці зачинив двері і спустився з Ганку; за його спиною гуло могутнє полум’я. Потім Денетор нестямно скрикнув — лише один раз — і замовк назавжди.
— Так загинув Денетор, син Ектеліона, — промовив Гандальф враженим гондорцям. — І разом з ним відходить у небуття Гондор такий, яким ви його знали. Адже всьому на світі колись настає кінець, і гарному і поганому. Ми були свідками мерзенних вчинків, але ви повинні забути ворожнечу, котра роз’єднує вас, бо її викликали наклепи Ворога. Ви заплуталися в тенетах суперечностей, але не ви сплели ці тенета. Пам’ятайте, вірні слуги Денетора, сліпі у своїй покірності: якби не так звана Берегондова зрада, Фарамир, капітан варти Білої Вежі, був би зараз жменькою попелу. Заберіть тіла ваших злощасних товаришів, а ми понесемо Фарамира, Намісника Гондору, понесемо туди, де він вилікується або помре спокійно, якщо така його доля.
Денеторові служники довго стояли перед гробницею, немов прикуті до землі. Гандальф і Берегонд підняли ноші з Фарамиром. Пін пішов за ними, низько схиливши голову. Вже в кінці вулиці вони почули гуркіт; над гробницею Намісників клубочився дим, склепіння впало, в повітря злетіли уламки, по камінню поповзли вогненні язики. Тільки тоді служники Денетора оговталися і побігли слідом за магом до виходу з Долини Мертвих.
Проходячи крізь хвіртку, Берегонд з гіркотою глянув на вбитого вартового:
— Цей свій злочин я буду оплакувати, доки живий. Але час підганяв, мене палила тривога, а він не бажав погодитися на мої вмовляння і взявся за меч… — Він дістав з кишені ключ, зачинив хвіртку і додав: — Тепер цей ключ належить Фарамиру…
— Доки намісник не одужає, замість нього правитиме Імраель з Дол–Амроту, — сказав Гандальф. — Але його тут нема, і я дозволю собі вирішувати. Прошу тебе, Берегонде, сховай цей ключ і збережи його до кращих часів!
Під ясним полуденним небом вони пройшли повз браму Цитаделі і попрямували до Дому Цілителів. Цей будинок, точніше кілька окремих будинків, прилягав до південного муру шостого кола і стояв посеред великого саду, де зеленіли галявинки з густою травою та квітами — єдиний зелений куточок у місті–фортеці. У мирний час там лікували хворих на важкі недуги, зараз головним чином піклувалися про поранених. Тут діяли жінки, що мали досвід догляду за пораненими, добре зналися на перев’язках та цілющих рослинах. Гандальф зі своїми супутниками саме заходили до саду, коли з полів Пеленнору долетіло протяжливе, сумне виття. Жахом та злобою віяло від нього, але коли воно вщухло, далеко віднесене вітром, усім стало легко та спокійно, вперше після наступу Тьми. Хмари розтанули, день засяяв на повну силу.