Одначе Гандальф, як і раніше, залишався стурбованим та сумним. Він доручив Піну з Берегондом віднести Фарамира до лікарняного приймального покою, а сам піднявся бігцем на міський мур, що прилягав до саду. Звідтіля він побачив, як Еомер схилився над нерухомими тілами, що лежали на землі. Гандальф зітхнув, загорнувся у свій сірий плащ і неквапно повернувся до саду. Там його і відшукали Пін з Берегондом. Друзі запитально дивилися на мага, навколо них уже збирався натовп.
Нарешті Гандальф облишив роздуми:
— Друзі мої та ви всі, городяни і жителі Західного краю! Нині сталося багато подій печальних і не менше славних. Сталося дещо, про що ми і мріяти не могли: Чорний Вершник, вождь ворожого війська, загинув. Ви тільки–но чули його передсмертне квиління. Але за перемогу заплачено великою втратою. Уникнути цього мені завадило божевілля Денетора. Тільки сьогодні я зрозумів, як це почалося.
З роду в рід намісники вважали, нібито ніхто не знає їхньої таємниці, але я здавна знав, що в Білій Вежі, як і в Ортханку, зберігався один із семи палантірів. Доки мудрість не зрадила Денеторові, він уникав користуватися ним, знаючи межу своїх сил. Але згодом намісник став само–впевненим; коли війна підійшла впритул, він зазирнув у палантір — і став жертвою підлого підступу. Після від’їзду Боромира він, мабуть, робив це все частіше. Великим був гонор Денетора, він не дав себе поневолити; але він міг бачити лише те, що Саурон вважав за потрібне показувати. Поза сумнівом, Денетор отримував і корисні відомості, але свідоцтва непереможної могутності Мордору, котрі йому весь час постачали, посіяли розчарування й безнадію в його серці, що нарешті потьмарили розум.
— А я ж голову сушив, — втрутився Пін. — Денетор якось вийшов з кімнати Фарамира, а повернувся зламаний, постарілий…
— Ми бачили дивне світло в кімнаті під дахом незабаром після того, як Фарамира було поранено, — пригадав Берегонд. — Бувало світло і раніше, люди казали, буцімто Намісник почав думкою битися з ворогом…
— На жаль, це була правда, — сказав Гандальф. — Ось у такий спосіб вдалося Сауронові невидимо вторгнутися до Мінас–Тіріту. Тому і довелося мені кинути поле битви. І я залишуся тут ще надовго; невдовзі доведеться попіклуватися не тільки про Фарамира. Я бачив з муру гірке видовище; хтозна, чи не чекають на нас ще більш сумні події. Піне, ти можеш піти зі мною. А ти, Берегонде, повинен повернутися до Цитаделі і про все доповісти командирові. Мабуть, він вважатиме за потрібне виключити тебе з гвардії. Але скажи йому — якщо він бажатиме врахувати мою думку, — що я раджу відіслати тебе сюди, ти будеш при новому Намісникові, коли той прокинеться… якщо взагалі прокинеться. Адже це тобі він повинен завдячувати, що не згорів живцем. Йди, Берегонде. А я вийду ненадовго і незабаром повернуся.
Він кивнув головою до Піна, і вони вирушили до нижнього міста. По дорозі їх наздогнав рясний дощ; він ішов та йшов, гасячи пожежі, і тільки білі клуби пару та шипіння згасаючих вогнищ супроводжували їх на вулицях Мінас–Тіріту.
Розділ 8
ЦІЛИТЕЛІ ДУШІ І ТІЛА
Вже не сльози, а смертельна знемога застилала очі Меррі, коли він наближався до розбитих воріт Мінас–Тіріту. Він не звертав уваги ані на руїни, ані на трупи. Пахло згарищем, літав попіл — багато облогових машин згоріло чи попадало до ровів; потрапляли туди і люди, і тварини. Там і тут валялися напівобвуглені туші оліфантів — несхибні лучники Мортонду вражали їх влучними пострілами в очі. На нижніх колах повітря відгонило кислим смородом пожеж. Однак прохід до брами уже розчистили, і з міста принесли зручні ноші з м’якими подушками для Еовіни. Тіло Теодена накрили златотканим покривалом. Роханці запалили смолоскипи і оточили носилки; бліді в денному світлі язички полум’я тріпотіли на вітрі.
Перехожі знімали шапки і низько вклонялися перед цими людьми. Вони підіймалися брукованими вулицями все вище й вище. Меррі підйом здавався нестерпно довгим, він плентався, як уві сні, вже не розуміючи, куди йде та навіщо. З кожним кроком слабкішим здавалося йому світло смолоскипів, потім воно зовсім згасло. Меррі стало млосно, майнула думка: «Це, мабуть, підземний хід до могили, де ми залишимось назавжди…» Аж раптом у сонний одур увірвався знайомий голос:
— Меррі! Нарешті! Нарешті я тебе зустрів!
Меррі насилу підвів голову, і морок трохи розсіявся. Перед ним стояв Пін! Вони були одні посеред вузької вулички. Меррі протер очі.
— Де ярл і де Еовіна?
Його затрусило, він осів на чийсь поріг і знову розридався.
— Їх понесли нагору, до Цитаделі, — пояснив Пін. — А ти, схоже, заснув на ходу і десь завернув не туди. Коли помітили, що тебе нема, Гандальф послав мене шукати, і ось… Ох, бідолаха! Як же я давно тебе не бачив! Ти жахливо втомився, правда? Тоді не буду тобі заважати балаканиною, скажи тільки — ти не поранений?
— Здається, ні. Тільки знаєш, Піне, як я штрикнув цього… чорного… так у мене правиця й оніміла. А меч згорів, мов тріска.
Пін занепокоївся.
— Знаєш, пішли–но хутчіш до Гандальфа. Шкода, що я тебе понести не зможу, бо ти ж ледве ноги тягнеш! Треба було і тебе відразу на ноші… але вибачимо людей: стільки усього звалилося на них відразу, тут вже не до гобітів…
— Непомітність і корисною буває, — зауважив Меррі. — Той, чорний, мене теж не помітив. Ні, про це поки що не буду… Допоможи, Піне. У мене в очах темно, і рука мов крижана…
— Обіприся об мене, Меррі, голубчику, і підемо. Потихеньку, потрошку, тут недалечко.
Меррі зробив кілька кроків і зупинився.
— Ти мене поховаєш? — раптом запитав він. — Як треба, по–нашому?
— Що ти верзеш! — обурився Пін бадьоро, хоча серце в нього так і стислося. — Ми ж ідемо до Дому Цілителів!
Вони вийшли з провулка під стіною четвертого кола на головну вулицю і крок за кроком стали підніматися до Цитаделі. Меррі хитало, він бурмотів щось, немов крізь сон. «Так ми і за сто років не дійдемо, — подумав Пін. — Невже ніхто не допоможе? Адже я його, бідолаху, ні на хвилинку залишити не можу!»
Їм пощастило: незабаром повз них щодуху пробіг хлопчисько, і Пін упізнав Бергіля, сина Берегонда.
— Гей, Бергілю! — гукнув Пін. — Куди поспішаєш? Радий тебе бачити живого і здорового.
— Я став у лікарів за посильного. Мені затримуватися не можна!
— І не треба. Ти тільки скажи лікарям: у мене тут гобіт, по–вашому періан, потерпілий у бою. Сам він до них не дістанеться. А якщо побачиш Мітрандіра, скажи і йому!
Бергіль кивнув і помчавея далі.
— Ну, тепер розумніше присісти і почекати, — сказав Пін. Він посадив Меррі на краю бруківки, на сонечку, присів поруч, поклав голову хворого собі на коліна й обережно обмацав його руки. Правиця і справді була важка і холодна, мов крига.
Незабаром з–за рогу з’явився Гандальф, він схилився до Mepjpi, погладив по голові, потім узяв на руки.
— Йому б треба влаштувати урочистий в’їзд, — пробурмотів маг. — Бачиш, друже, якби Елронд не згодився і ви не пішли з нами, було б набагато гірше… — Він зітхнув і додав буркотливо: — Новий клопіт на мою голову, але ж долю битви ще не вирішено!
Тепер усі троє — Фарамир, Еовіна і Меррі — лежали в Домі Цілителів, на зручних постелях, оточені турботою і спокоєм. Щоправда, колишнє мистецтво лікування призабули в Мінас–Тіріті, але ще вміли лікувати від усіх поранень і хвороб, які зустрічалися в Гондорі та на узбережжі. Тільки проти старості не було засобу, і нинішні гондорці жили лишень трохи довше інших народів, а щасливців, котрим в розквіті сил перевалило за сотню, можна було на пальцях перерахувати. Останніми роками з’явилася ще моргульська пошесть. Вражала вона людей, що потрапляли на очі назгулам. Цілителі виявилися неспроможні лікувати цю хворобу. Нещасні поступово занурювалися в непробудний сон, втрачали мову, потім тіла їхні ставали немов крижані, і наставала смерть. Лікарі і Доглядальниці Дому Цілителів підозрювали, що саме ця жахлива напасть вразила і напіврослика, і Красу Рохану. До полудня вони ще могли говорити, шепотіли щось (доглядальниці старанно прислухалися, сподіваючись зрозуміти суть хвороби), але незабаром замовкли, глибоко заснули, а коли сонце схилилося на захід, сіра тінь лягла на їхні обличчя. Фарамира, навпаки, спалювала страшна гарячка. Гандальф переходив від хворого до хворого, доглядальниці переказували йому слово в слово все почуте. Так тягся цей день у Домі Цілителів, доки на полях Пеленнору кипіла велика битва, повна дивних несподіванок і мінливої удачі. Нарешті рожеве західне світло проникло крізь високі вікна, оманливо розрум’янивши мертвотно–сірі обличчя хворих. Дивлячись на Фарамира, старша з доглядальниць, Іорет, мовила, плачучи:
— І такого красеня ми повинні втратити! Де ж королі колишніх часів? У старовинних книгах говориться: «Рука короля зціляє». За цією ознакою навіть можна відрізнити справжніх королів…