— Гаразд, Семе. Якщо тобі так хочеться…
Вони повільно пішли вниз закрутами стежини, а коли досягли розворушеного підніжжя гори, з печери Саммат–Наур виметнувся стовп диму, купол вершини тріснув, з нього вилився вогняний потік і поповз по східному схилу.
Фродо і Сем видряпались на купу попелу біля підніжжя Ородруїну, але далі ходу не було, їх обступила вируюча стихія. Усюди навколо розверзалися тріщини, з них витікав густий дим, гора судомо здригалося, схили розступалися, язики лави ліниво повзли до гобітов. На голови друзів дощем сипався гарячий попіл. Ще трохи, і їх змете…
їм залишалося лише стояти і чекати. Сем, як і раніше, притискав до грудей руку Фродо.
— Взагалі дуже цікава склалася історія, чи не так, пане? — зітхнув Сем. — Шкода, не почути мені, як її будуть розповідати… Сядуть гуртом, і хтось скаже: «А тепер послухайте про Фродо Дев’ятипалого і про Перстень Влади». І усі принишкнуть, як ми самі в Рівенделлі, коли слухали про Берена Однорукого і про Безцінний Скарб… А що там далі буде, без нас?..
Він говорив і говорив, намагаючись до останнього не піддатися страху, і поглядав на північ: там небо зовсім посвітліло, вітер, набираючи сили, розігнав жмути пітьми та клуби хмар. А тим часом гострі очі Гваїхора вже помітили гобітів. Орел знизився і, переборюючи вихори, став кружляти над пагорбом: дві маленькі, самотні фігурки стояли на острівці серед вогняних потоків, тримаючись за руки, а смерть дихала їм в обличчя нестерпним жаром. Орел вже спускався до них, коли вони, задихаючись у випарах, не маючи більше сили дивитися на наближення неминучої загибелі, захиталися й упали. І поринули з неба до вогняного виру Гваїхор і могутній брат його, Менельдор, і підхопили міцними своїми дзьобами непритомних гобітів, і віднесли у небесну далечінь, геть із країни вогню і пітьми.
Сем прокинувся на м’якій постелі. Над ним тихо колихалося товсте букове гілля, крізь молоде листя лилося золотаво–зелене світло, повітря повнилося медовим духом. Сем упізнав аромат лугів Ітіліену^. «От сонько, — подумав він. — Скільки ж я проспав?» Йому здавалося, ніби ще триває той день, коли він розіклав багаття в розігрітому сонечком лавровому гаю; усе, що було після того, потонуло в його напівсонній пам’яті. Він потягнувся, вдихнув глибше. «Оце так сон мені привидівся, — подумав він. — Вчасно прокинувся!» Він сів і побачив поруч себе Фродо, який безтурботно спав: одна рука під головою, друга поверх ковдри, знайома рука — але без середнього пальця.
Сем відразу ж усе пригадав і скрикнув:
— Це не сон! Леле, тоді де ж ми зараз? Хтось за його спиною шанобливо відповів:
— В Ітіліені, під захистом короля, який чекає на вас!
З–за бука вийшов Гандальф, у білосніжному плащі, із сліпучо–білою бородою.
— Як почуваєш себе, Семе Гемджи?
Сем повалився на постіль, роззявивши рота, онімівши від щасливого подиву.
Нарешті він спромігся прошепотіти:
— Гандальфе! Ти живий! І ми теж живі… а я ж бо думав навпаки! То що ж трапилось?
— Тінь розвіялась, — відповів Гандальф і засміявся, і сміх його звучав, як мурмотіння джерела, що пробилося в пустелі. З давніх–давен не чув Сем сміху — музики сердечних веселощів. Ожила в душі його пам’ять про всі колишні радощі, і ні з того ні з сього він раптом розридався. Але cльози пролилися і висохли, як весняний теплий дощик, і підхопився Сем і закричав, сміючись:
— Як я себе почуваю? Немає слів! — Він широко розкинув руки і задріботів: — Як весна по зимі, як сонце в листі, як дзенькіт арфи і гул сурми, як всі пісні світу…
Він перевів подих і повернувся до Фродо:
— А як же пан Фродо? Шкода пальця, зате все інше, сподіваюсь, у доброму стані, еге ж? Жахливі речі довелося йому витерпіти…
— Щира правда, я цілий і здоровий, — сказав Фродо, широко усміхаючись і теж підхоплюючись. — Чекав, чекав тебе, та й заснув удруге, непоправний ти сонько! Першого разу я прокинувся на світанні, а зараз майже полудень.
— Полудень? — повторив Сем, намагаючись визначити час. — А якого дня?
— Чотирнадцятого після Нового року, — відповів Гандальф, — або, коли хочеш, 8 квітня згідно з гобітанським календарем. Відтепер у Гондорі рік завжди буде починатися з 25 березня
, на пам’ять про той день, коли був переломлений Саурон, а ви були врятовані з вогню і доставлені до короля. Сам він і доглядав за вами, а тепер бажає вас бачити. Вас запрошують до його столу. Збирайтеся, я вас проведу.
— Король? — не второпав Сем. — Що за король? Чий?
— Король Гондору, володар усіх західних земель, — туманно пояснив Гандальф. — Він вступив у володіння своїм королівством і незабаром вирушить у столицю для коронації — він чекав, поки ви одужаєте.
— У чому ж ми підемо? — стурбувався Сем, не бачачи поруч з постіллю нічого, крім вицвілого й рваного дрантя — залишків похідного одягу.
— Одягнете те, в чому ходили в Мордор, — сказав Гандальф. — Це орче ганчір’я ми збережемо, Фродо. Ані шовк, ані полотно, ані обладунок з гербом не принесуть вам більшої пошани. Ну, а пізніше, зрозуміло, підберемо вам усе нове.
Він простягнув уперед руку, і з його розкритої долоні потекло яскраве світло.
— Що це?! — вигукнув Фродо. — Чи це можливо…
— Ми знайшли це в потайній кишені Сема, коли орли принесли вас. Це дарунки Володарки Лоріену — світильник Фродо і скринька Сема. Я вважаю, вам приємно буде одержати їх знову…
Гобіти вмилися, одяглися і, трохи попоївши, вирушили з Гандальфом до короля. Від букового гаю, де вони спали, маг провів їх зеленим лугом, до купи величних дерев з темним листям і червоними квітами. Неподалік шумів водоспад, у траві плюскотів струмок, що біг до діброви; здаля з–за стовбурів поблискувала ще одна стрічка води.
На галявині лицарі — рослі гвардійці в блискучих кольчугах, чорних зі сріблом, — усі низько схилялися перед гобітами. Потім лунко заграла сурма, і вони ступили на просіку, що розділяла діброву. За нею відкрилося розлоге поле, а за ним — широка річка; легесенький пар, що здійнявся над водою, сповивав сріблястим серпанком довгий лісистий острів на стрижні і безліч причалених до берега кораблів. На полі рівними рядами вишикувалися незліченні полки. Коли гобіти наблизились, блиснули мечі, вийняті з піхов, списи вдарили об щити, заграли ріжки і сурми, і багатоголосий, різномовний хор вигукнув:
— Хай живуть напіврослики! Кайо і Періан ананн! Аглар і Періаннат! Слава Фродо і Сему! Даур а Бергаель, коннинен Аннун! Еглеріо! Хвала їм! А лантате! Лаудаве лайтуваль! Слава! Коннаколиндор, а лайта таріенна! Хранителям Персня слава повік!
Фродо і Сем, вражені, зніяковілі, червоніючи, з блискучими очима йшли серед цих дружних вигуків до узвишшя, вкритого дерном. На ньому стояли три похідних крісла: над правим тріпотів прапор з білим конем на зеленому полі, над лівим — блакитний зі срібним кораблем. Посередині ж, на високому ратищі, майорів на вітрі чорний прапор із квітучим Білим Деревом, короною і Сімома Зірками. Під ним на різьбленому кріслі сидів воїн у кольчузі, але без шолома, з великим мечем на колінах. Він підвівся назустріч гобітам, темноволосий, із сірими очима, прекрасний і світосяйний, справжній король Рослого народу. І хоча він дуже змінився, гобіти відразу впізнали його і кинулися обіймати:
— Це вже занадто! — кричав Сем. — Та це ж наш Блукач!
— Та він же, — посміхнувся Арагорн. — Далеку дорогу ми пройшли від Бригори, де я так тобі не сподобався при першій зустрічі, правда? Усім було важко в цьому поході, але вам важче за всіх…
І ще сильніше здивувався і зніяковів Сем, коли король низько вклонився їм і, узявши за руки, посадив Фродо праворуч, а Сема ліворуч від себе. Потім звернувся до військ, і його почули по всьому полю:
— Слава напівросликам! Слава!
Голосний заклик радості вирвався з тисяч грудей, а коли він стих, з’явився гондорський менестрель і, схиливши коліно, попросив дозволу заспівати:
— До вас звертаюся я, витязі і воїни з серцями, що не знають страху, правителі і князі, шляхетні мужі Гондору, вершники Рохану і ви, сини Елронда, дунадани півночі, ельфи, гноми і славетні діти мирної Гобітанії! Діти Вільних народів, слухайте! Я проспіваю вам про славні діяння Фродо Дев’ятипалого і про Перстень Влади.
Сем щасливо розсміявся і, зіскочивши з місця, закричав:
— Як красиво! Як здорово! Усі мої мрії здійснюються!
І раптом він розплакався. І разом з ним сміялося і плакало все військо, і тільки чистий, дзвінкий голос співака заспокоїв їх.
Менестрель співав то ельфійською, то Загальною мовою, і серця слухачів, розчулені красою слів, наповнилися радістю, гострою, як клинок меча, і поринули думки їх у країну, де біль і щастя сплавлені воєдино, а сльози напувають веселощами, як вино.
Коли сонце перейшло до вечірнього пруга і тіні дерев подовжилися, співак востаннє вигукнув: «Слава!» і замовк. Тоді Арагорн підвівся, відпустив військо, і люди посідали за довгими столами під навісами їсти, пити й веселитись, доки не стемніє.