Фродо і Сема провели до намету, де вони скинули похідне дрантя; люди старанно склали його і сховали в особливу скриньку. Натомість гобіти одержали чисту білизну і все інше, а коли вже кінчали вдягатися, з’явився Гандальф і приніс речі, викрадені в Мордорі: меч, ельфійський плащ і кольчугу з мітрілу. Для Сема знайшлася позолочена ко–льчужка, а його сірий плащ, відпрасований і вичищений, знову виглядав як новий.
— Меч я не візьму, — сказав Фродо.
— Сьогодні ти повинен бути при мечі, — заперечив Гандальф.
Тоді Фродо взяв той меч, що Сем залишив йому, ідучи з перевалу Кіріт–Унгол.
— Жало я віддав Сему, — пояснив він.
— Ох, ні, пане! Пан Більбо дав вам його разом з кольчугою, напевно, йому б не сподобалося, якби його носив хтось інший!
Фродо погодився. Гандальф, схиляючись як зброєносець, допоміг їм надягти обладунок, подав два срібних вінця. У такому вигляді гобіти і вирушили на королівський бенкет, де, крім Арагорна, з ними за столом сиділи Гандальф, Гімлі і Леголас, Еомер, ярл Рохану, і конунг Імраель, і найславетніші з воїнів.
Коли по хвилині урочистого мовчання кубки наповнилися вином, Сем помітив двох пажів, що прийшли, як він вирішив, прислужувати за столом, — один був у туніці чорній зі сріблом, другий — в білій з зеленим. Спершу Сем здивувався, як це таких малят взяли на службу. Але, придивившись краще, він радісно заволав:
— Пане, пане, погляньте–но! Та це ж наш Пін, тобто я хотів сказати, пан Тук, і пан Меррі! Виросли як! Ви подумайте! Не у нас одних, мабуть, є що розповісти!
— Ще б пак, — підхопив Пін, обертаючись до Сема. — І ми вам після бенкету охоче все викладемо. Поки що спробуй розворушити Гандальфа. Він уже не такий потайний, хоч і сміється тепер більше, ніж говорить. А в нас з Меррі роботи аж по саме горло. Бачиш, ми обоє служимо: я — Гондору, а Меррі — Рохану, як ти вже міг здогадатися!
Минув, нарешті, і цей щасливий день. Сонце пішло спати, місяць виплив з туману над Андуїном, проливаючи на листя сріблисте сяйво; Фродо і Сем сіли під деревами, насолоджуючись свіжим шелестінням і пахощами прекрасних Ітіліенських земель. Допізна пробалакали вони з Меррі, Піном і Гандальфом; Гімлі і Леголас, звичайно ж, приєдналися. Фродо і Сем незабаром довідалися про все, що трапилося після пам’ятного нещасливого дня на Причальному Лузі біля водоспаду Раурос, але не було кінця запитанням і відповідям.
Орки, енти, широкі степи, вершники, осяяні самоцвітами печери, білі вежі і золоті палати, стрункі кораблі з напнутими вітрилами, битви і подвиги — усе це жваво вставало перед очима приголомшеного Сема. З усіх див його більше за все займало, чого Меррі і Пін так виросли. Він приставляв їх то до Фродо, то до себе, вимірював, чухав у потилиці.
— Щось не візьму я до тями, як це могло з вами трапитися, і це в вашому віці! — мовив він нарешті. — Але от вам факт: ви тепер на цілих три вершки більші, ніж були, не будь я гобіт!
— Ти гобіт і є, на гнома зовсім не схожий, — пирскнув Гімлі. — Я ж казав, смертним пити воду ентів — не те, що кухоль пива!
— Вода ентів? — зацікавився Сем. — Ви їх усі згадуєте, але хоч убийте мене, якщо я знаю, хто це такі. Нам, либонь, цілий місяць доведеться розбиратися, поки ми порозуміємось!
— Не менше місяця, — погодився Пін. — А Фродо ми замкнемо в Білій Вежі, хай опише всі свої поневіряння. Інакше він половину позабуває і підведе старого Більбо.
Пізно вночі Гандальф нагадав:
— Руки короля зціляють, але ви, друзі мої, були на краю смерті, і йому потрібна була вся його сила, щоб витягти вас і занурити в цілюще забуття. Ви спали довго і солодко, але й зараз вам непогано б відпочити.
— Не тільки їм, але і тобі, Піне, теж, — додав Гімлі. — Я за тебе турбуюся, щоб мої зусилля не пропали марно! Узяти хоча б останню битву: якби не Гімлі, кінець . би тобі настав. Мені пощастило збагнути, як виглядає ступня гобіта, якщо від усієї його особи тільки вона одна й стирчить з–під купи тіл. А коли я скинув тушу троля, мені здалося, що ти вже вмер. Я ледве бороду собі не вирвав з горя. І піднявся ти з ліжка тільки вчора. Отже, й тобі час спати, та й іншим було б непогано…
— А я погуляю ще лісами цієї прекрасної землі, — сказав Леголас. — Для мене кращого відпочинку немає. Якщо король не заперечуватиме, я запрошу сюди декого з наших, і Ітіліен стане щасливим краєм… на якийсь час. На місяць, чи на одне покоління, чи на сто людських літ. Андуїн близько, Андуїн, дорога до Моря…
Наспівуючи, Леголас заглибився в ліс. Почали розходитися й інші. Фродо і Сем заснули у своїх ліжках під буком, а вранці піднялися, повні спокою і радощів. Луги Кормаллан, де розкинувся табір Арагорна, лежали поблизу від Аннет–Аннун; ночами чутно було голос потоку, що плинув квітучими лугами до Кайр–Андросу, де впадав в Андуїн. Гобіти блукали околицями, побували на місці свого першого привалу. Сем усе сподівався застати десь у затишній лощинці оліфанта на пасовиську. Довідавшись, що під час облоги Мінас–Тіріту ворог пригнав безліч оліфантів до стін міста і усі вони там загинули, Сем страшенно засмутився:
— Чому не можна бути відразу у двох місцях? Як багато я втратив!
Помалу втома минала, рани гоїлися. Деякі загони зазнали значних втрат в сутичках з недобитками армії Сау–рона, але успішно довершили справу. Пізніше за всіх повернулися ті, кого посилали в глиб Мордору — руйнувати укріплення. Тільки наприкінці квітня був відданий наказ повертатися, і кораблі понесли переможців від Кайр–Андросу до Осгіліату; там зупинилися на день, а наступного вечора військо і почет короля вступили на зелені луги Пе–леннору і знову побачили білі вежі під хребтом Міндол–луїну, останнє з поселень вигнанців із Заокраїнного заходу, що, пройшовши крізь пітьму і полум’я, дочекалося зорі нових часів.
У полі розбили шатри і намети на ніч; а ранком, в останній день травня, на сході сонця, король мав переступити ворота столиці, що тепер належала йому.
Розділ 5
НАМІСНИК І КОРОЛЬ
У місті панували непевність і неспокій. З години на годину очікували звісток про поразку; гарна погода і ясне сонце здавалися глузуванням. Правитель міста помер, тіло його згоріло; у залі Цитаделі спочивали останки ярла Рохану, а його спадкоємець пішов воювати з такою страшною силою, що даремними здавалися зусилля навіть найхоробріших витязів. Звісток не було. Після того як ополчення залишило долину Моргулу і пішло далі на північ, до міста не прибували гінці, не доходили ніякі чутки.
За два дні після відходу ополчення Еовіна, Краса Рохану, наполягла, щоб їй принесли одяг, і, не слухаючи умовлянь доглядальниць, піднялася з ліжка. Ретельно одягнена, з рукою на полотняній перев’язі, вона з’явилася до Старшого Опікуна.
— Мене мучить тривога, — сказала вона, — я не можу більше лежати тут без діла.
— Ти ще не зовсім здорова, — заперечив Опікун. — Мені доручили доглядати за тобою якомога дбайливіше. Тобі слід полежати ще хоча б тиждень, так ми домовилися. Прошу тебе, повернися в ліжко!
— Я цілком здорова! У всякому разі, тілом. Рука ще болить, але незабаром мине і це. А якщо я не займуся чим–небудь важливим, напевно заслабну знову. Чи немає яких звісток? Жінки нічого не могли сказати мені.
— Відомо тільки, що військо увійшло в долину Моргулу, — сказав Опікун. — їх веде, здається, новий воєначальник, що прибув з півночі. Гідна людина і здібний цілитель — це мене особливо дивує. Рука, що уміло володіє зброєю, рідко вміє зціляти! У наш час такого не зустрінеш, хоча колись, кажуть, бувало. Вже багато років ми, цілителі, лише лікували рани, нанесені тими, хто володіє мечем. Щоправда, і без війни в нас було досить турбот. Багато на світі хвороб і лиха — а війна їх ще примножує…
— Іноді війни хоче лише один із супротивників, — зауважила Еовіна, — і ті, хто меча не підіймає, часто гинуть від чужих мечів. Невже ти здатний обмежитися збором лікувального зілля, коли Володар Тьми збирає свою рать? Зцілення тіла — це не завжди добре; буває краще загинути в бою, хоча б і болісною смертю… Якби можна було вибирати, я б віддала перевагу такому кінцю.