— У мене голова обертом йде! — поскаржився Пін. — Чого завгодно очікував, будь–якої катавасії, але бити на–піворків–лиходіїв заради порятунку прищуватого Лотто…
— Бити? Так, може дійти і до цього, — сказав Фродо. — Але пам’ятай: гобітів — ні єдиного! Навіть тих, хто служить ворогу не зі страху, а через схильність. Не бувало ще в Гобітанії, щоб гобіт убив гобіта навмисно. І не нам цей звичай порушувати. Взагалі, не прагни вбивати — це припустимо, лише коли неминуче. Стримуйся, не піднімай руку, не зваживши!
— Якщо цих типів тут багато, — зауважив Меррі, — без бійки не обійтись. Ні співчуттям, ні сумом, мій Фродо, не врятувати ні Лотто, ні тим більше всю Гобітанію!
— Авжеж, усіх так легко не розженеш, — погодився Пін. — Цих ми зненацька застигли. Чули, як сурмили? Виходить, їх поблизу ще багато. А гуртом вони похоробрішають. Пошукаємо, де укритися на ніч? Хоч ми і озброєні, нас усього четверо.
— Є ідея! — сказав Сем. — Поїхали до старого Вовнера. Він живе на південній стежці і завжди був гідним гобітом. Та ще в нього ціла купа синів, і усі — мої приятелі.
— Ні, — заперечив Меррі. — Шукати притулку немає сенсу. Гобіти завжди так робили — і виходило на руку ворогам. З’являться цілою юрбою, оточать і викурять нас, або й зовсім спалять разом з будинком! Ні, треба діяти!
— Як? — запитав Пін.
— Підіймати Гобітанію. І негайно! Будити гобітів! Нові порядки не могли нікому сподобатися, за винятком ледарів і дурнів: ті сподіваються таким чином здобути повагу й становище, а на інше їм плювати! Гобіти довго жили в спокої і достатку і тепер розгубилися. Але якщо кинути смолоскип, багаття охоче спалахне! Здоровили це, звичайно, розуміють. Вони спробують потоптати нас якнайшвидше. Не можна втрачати ані хвилини. Семе, якщо хочеш, навідайся до Вовнера. Його тут поважають, і недарма. Але поквапся! Я зараз заграю в мій роханський ріг. Тут такої музики, мабуть, і не чули!
Друзі учвал поскакали до головної площі Заріччя, Сем завернув на бічну стежинку і помчався до Вовнерів. Незабаром його наздогнав чистий, дзвінкий наспів рога. Далеко в горах і полях відповіла йому луна, і такий наполегливий був заклик, що Сем ледь не повернув назад. Його поні став дибки і заіржав.
— Уперед! — весело гукнув Сем. — Не бійся, ми незабаром повернемося!
Тим часом Меррі заграв побудку, відому в Забоччі: «Вставай! Вороги, пожежа! Горимо!» У селищі за спиною Сема загрюкали двері. А попереду замигтіли вогні, загавкали собаки, почулись квапливі кроки, і назустріч Сему вибіг старий Вовнер і три його сини — Том, Джоллі й Нік, усі із сокирами. Вони заступили дорогу, але старий відразу зупинив їх:
— Стривайте! Він схожий на гобіта! Егей! Хто ти такий і чому у Заріччі галас?
— Не впізнаєте? Сема Гемджи не впізнаєте? Вовнер підійшов до нього впритул і придивився:
— Оце так–так! І голос Сема, і обличчя точнісінько. Ну, ти й вдягся! Якби я навіть зустрівся з тобою ніс до носа, і тоді не збагнув би, з ким маю честь… Отже, повернувся з далеких країв? А ми вже боялися, що тебе й не побачимо живим.
— Живісінький, — відповів Сем, — і пан Фродо теж. Він тут неподалік із друзями. Тому й галас: ми бунтувати зібралися… Не набрид вам правитель і його зграя? Я за вами!
— Дуже добре! — сказав Вовнер. — Врешті–решт, хтось почав! Мені весь рік аж кортіло узятись за це, та ніхто не хотів підсобити. До того ж я не міг залишити дружину з дочкою: бандити тут всюди вештаються. Ну, а якщо ви бунтуєте, то й ми з вами!
— А дружина, а дочка? — запитав Сем. — Їх і зараз самих залишати небезпечно!
— З ними залишиться Нібс. Якщо думаєш, що він один не справиться, можеш і ти залишитися, — лукаво посміхнувся Вовнер, потім махнув рукою, підкликаючи синів, і вони, тупочучи, побігли до селища.
Сем поспішив до ферми. У глибині просторого подвір’я, на Ганочку перед круглими дверима, стояли дружина Вовнера з дочкою, а під Ганком — юний Нібс із вилами напоготові.
— Обережніше, хлопче! — крикнув Сем ще здаля. — Не пробуй мене підняти на вила, я в кольчузі, Нібсе, нічого не вийде!
Він зістрибнув з поні і вибіг на Ганок. Господарка дивилася на нього, округливши очі.
— Добрий вечір, матінко Вовнер! — привітався Сем. — Добрий вечір, Трояндочко!
— Добрий вечір! — жваво відгукнулася Трояндочка. — Де ж ти пропадав? Усі казали — загинув, а я так із самої весни тебе ждала. Щось ти не дуже поспішав!
— Що вірно, то вірно, — погодився Сем. — Зате зараз я поспішаю жахливо. Ми вирішили розібратися з вашими справами, і на мене чекає пан Фродо. Я тільки забіг побачитися, подивитися, як ви тут живете.
— Пречудово живемо, — сказала матінка Вовнер. — І було б ще краще, якби не ці злодії й розбійники.
— Ну, Семе, біжи, — сказала Трояндочка. — Якщо ти допомагав пану Фродо увесь цей час, не годиться залишати його зараз, коли починаються справжні небезпеки!
Сем онімів від такого несправедливого докору, але йому довелося б витратити тиждень, щоб докладно порозумітися, і тому він круто обернувся, скочив у сідло і натягнув повідця, але Трояндочка встигла зістрибнути з Ганку і підбігти до нього.
— Знаєш, Семе, ти так гарно виглядаєш! — вигукнула вона. — Поспішай! Але будь обережний, будь ласка, і як проженеш лиходіїв — відразу до нас!
У Заріччі вже все вирувало. Повернувшись, Сем застав і юрбу молоді, і близько сотні дорослих, кремезних гобітів, озброєних сокирами, кувалдами, довгими ножами та кийками, у деяких були навіть мисливські луки. А з околишніх ферм прибували все нові добровольці.
Розпалили багаття: по–перше, це суворо заборонялося, по–друге, ставало темно. Меррі велів перегородити дорогу на обох кінцях селища. Присланий загін, наштовхнувшись на перешкоду, відразу ж зупинився, а коли стражники втямили, що до чого, більшість, зірвавши пера із шапок, приєдналися до повстанців, а інші потихеньку накивали п’ятами.
Коли Сем з’явився, Фродо розмовляв зі старим Вовне–ром, а околишні жителі стояли навколо щільним гуртом і розглядали їх з цікавістю та подивом.
— З чого ж починати? — запитав Вовнер.
— Поки що не знаю, — сказав Фродо, — спершу треба зібрати відомості. Скільки тут у вас розбійників?
— Важко сказати. Вони то приходять, то зникають. Близько півсотні в їхньому сараї по дорозі на Гобітон, звідти вони розповзаються всюди красти — це в них називається «реквізиція». Але при начальнику завжди залишається не менше двох дюжин, при Губернаторі тобто. Взагалі ж він проживає в Торбі, але останнім часом не показується, вже десь два тижні. Щоправда, його люди нікого до садиби не підпускають.
— Але здоровили є не тільки в Гобітоні, чи не так? — запитав Пін.
— Де їх тільки немає! Ціла зграя на півдні, у Глибокопі, і над Сарнським Бродом, і в Лісовій Межі, кажуть, ховаються, а при Роздоріжжі збудували собі будинок. Та ще є Підвали, тобто старі льохи в Гобітоні, там вони в’язницю влаштували… А взагалі ж цих негідників по всій Го–бітанії більше трьохсот не набереться. Якщо навалимося усім миром, впораємось.
— Зброя в них є? — запитав Меррі.
— Батоги, палиці та ножі. Їм цього вистачає. Але якщо дійде до сутички, в них знайдеться, безперечно, щось серьозніше. Деякі навіть луки мають. Вони якось застрелили декого з наших…
— Бачиш, Фродо, — мовив Меррі, — я казав: без бійки не обійтися. Ті першими почали убивати!
— Не зовсім так, — заперечив Вовнер. — Стріляти почали ваші, пане Перегріне. Батечко ваш не бажав підкоритися Лотто, мовляв, якщо кому й правити Гобіганією, то це законному тану, а не самозванцю. Тоді Лотто наслав своїх людей, а пан Тук заявив, що не дозволить втручатися у свої справи. Тукам добре, вони мають у Пагорбах глибокі нори, та ще й Великі Кладівники. Туки лиходіїв до своєї землі і на крок не пускають. Якщо хто й заблукає — проганяють, а трьох застали за крадіжкою — тих і зовсім застрелили. Тоді здоровили дуже озлобилися, обложили садибу Туків, ніхто туди не пройде і звідтіля не вибереться…
— Молодці родичі! — вигукнув Пін. — І все–таки з ними треба зв’язатися. Я їду до Кладівників. Хто зі мною?
Визвалося декілька хлопців. Їм відразу підвели поні.
— До скорого побачення! — крикнув Пін. — Навпростець тут не більше ніж чотирнадцять миль, до ранку приведу ополчення!
Меррі засурмив у ріг, гобіти дружно крикнули «Ура!», і Пін з товаришами зник у густому мороці ночі.
— І все ж мені противне вбивство, — зітхнув Фродо. — Намагайтеся щадити навіть цих негідників, якщо не буде загрози для життя гобітів…
— Добре, — кивнув Меррі. — Візиту наших нових знайомих з Гобітона можна чекати з хвилини на хвилину. І вони сюди не базікати прийдуть! Постараємося обійтися з ними по–шляхетному, але готуватися треба до гіршого. В мене є план…
— Добре, — сказав Фродо. — Влаштовуй усе, як ти розумієш.