Підбігли два підлітки, яких Меррі годину тому посилав на розвідку до Гобітона:
— Йдуть! Голів двадцять, а то й більше. Двоє завернули ланами на захід.
— Напевно, до Роздоріжжя, — припустив Вовнер, — за підкріпленням. Ну, туди та назад їм ще відмахати миль по п’ятнадцять треба. Поки що можемо не турбуватися.
Меррі поспішив приступити до підготовки. Том Вовнер очистив дорогу, відіславши по домівках усіх, хто не мав зброї. Чекати довелося недовго. Незабаром почулися різкі голоси і тупотіння важких чобіт. Підійшовши до завалу на околиці, люди вибухнули сміхом: їм не вірилося, що в цьому тихому краю могли знайтися сміливці, готові чинити опір двом десяткам людей–здоровил!
Гобіти відкрили прохід у завалі і вишикувалися обабіч дороги.
— Дякуємо! — глумливо закричали бандити. — А тепер марш звідси, під перини, якщо не хочете отримати прочухана!
Тупочучи по вулицях Заріччя, вони репетували:
— Гаси лампи! Усі по домах! У разі непокори п’ятдесят голів заберемо на рік у Підвали! По домах! У начальства уривається терпець!
Ніхто не звертав на ці крики уваги. Гобіти дочекалися, поки загін пройде, вишикувалися по чотири в ряд і покрокували слідом.
Біля багаття на площі бандити застали одного Тома Вовнера — він грів руки над вогнем.
— Ти хто такий? Що тут робиш? — напустився на нього ватажок банди.
Вовнер не поспішаючи озирнувся:
— Саме це я хотів би довідатися у вас. Ця земля не ваша, і ніхто вас сюди не звав!
— Ого! — здивувався ватажок. — Ану, хлопці, візьміть його! До Підвалів! А по дорозі провчимо його, щоб не брикався!
Двоє бандитів підбігли до Тома, але відразу ж застигли, мов укопані: виявилося, що старий фермер на площі не один. У сутінку, по краю кола, куди досягало світло багаття, стояли гобіти, що тихо прокралися слідом за бандитами під прикриттям темряви. Їх було близько двохсот, і усі озброєні.
У коло світла увійшов Меррі:
— Ми вже зустрічалися сьогодні, і я вас, здається, застерігав? Застерігаю вдруге: ви добре освітлені, і наші лучники вже прицілилися. Якщо посмієте торкнути цього старого чи когось з інших гобітів, вони спустять стріли. Кидайте зброю!
Ватажок озирнувся — виходу з пастки не було. Однак, маючи при собі два десятки шибеників і погано знаючи гобітів, він не злякався. Йому здавалося, що пробитися через оточення буде легко.
— Бийте їх, хлопці! — верескнув він. — Бийте, не жалійте! — І з довгим ножем в одній руці і палицею в другій він кинувся на прорив.
Меррі заступив йому шлях — бандит люто замахнувся палицею — і впав, пробитий відразу чотирма стрілами.
Інші бандити відразу все зрозуміли й здалися. Їх роззброїли, зв’язали і замкнули в казармі, яку вони для себе ж і побудували. До дверей поставили варту. Убитого ватажка закопали віддалік від дороги.
— Непогано вийшло, га? — радів Вовнер. — Впоралися! Я ж казав, треба тільки підштовхнути… Ви вчасно повернулися, пане Меррі!
— Ну, це ще тільки початок, — сказав Меррі. — Якщо ти вірно підрахував, ми знешкодили усього десяту частину зграї. Але продовження доведеться відкласти, бо вже. темно. А вранці відвідаємо правителя.
— Чому не відразу? — запитав Сем. — Восьма година, дитячий час! А мені кортить побачити старого. Дядечку Вовнер, чи ви щось чули про нього?
— Чув… Поганого мало, але й хорошого нічого. Навколо Торби усе перерили, і старий сильно хвилювався. Люди Губернатора спочатку, крім паління та крадіжок, ще справою займалися, збудували кілька халуп. От старого туди і переселили. Це за милю звідси, він відвідує мене при нагоді. З харчами в нього, здається, краще, ніж в інших бідолах. Зрозуміло, він проти нових порядків! Я б запросив його пожити в нас, але це забороняють…
— Спасибі, дядечку, повік не забуду! — схвилювався Сем. — Неодмінно поїду до старого. Цей самий Губернатор і Шаркун, чи як там його, таку капость вночі можуть зробити!
— Хочеш — їдь, — сказав Вовнер, — тільки візьми із собою кого–небудь. Везіть старого до мене на ферму, до Гобітону не наближайтеся. Джоллі тобі покаже дорогу.
Сем вирушив не зволікаючи. Меррі розіслав розвідку по окрузі, розставив пости й застави і поїхав разом із Фродо до Вовнерів. Допізна просиділи вони з домочадцями Вовнера в теплій кухні, хазяїни ввічливо розпитували гостей, але слухали упіввуха — їх занадто поглинули події в Гобітанії.
— Усе почалося з Тіпуна, тобто з Лотто, — говорив Вовнер. — І почалося майже відразу після вашого від’їзду. Цей Тіпун що надумав: усе загарбати й усіх підкорити! Він, виявляється, давно вже накопичував усяке добро — тільки до добра воно його не довело… Скуповував, бачте, направо і наліво, звідкіля і гроші бралися! І броварні, і заїзди, і ферми, і тютюнові лани… У Піскомана млин відкупив, ще перед тим, як оселився в Торбі–на–Кручі. Ну, відомо, йому чимала спадщина від батька дісталася в Південній чверті. Ще пару років тому подейкували, начебто найкращий листовий тютюн він продає за кордон; а наприкінці минулого року він і готовий тютюн вивозити почав, цілими обозами. У нас курива забракло, а тут ще й зима настала. Народ загаласував, але він якось зумів усіх утихомирити. Возіями в нього люди служили, усі справжні лиходії, він одних з товаром на південь відправив, а інші тут оселились. Далі ми й незчулися, аж гульк! — як їх усюди повно стало. Заходилися вони валити ліс, копати, будувати собі будинки, одне слово, розперезалися. Спершу Тіпун збиток відшкодовував, та де там! Незабаром вони просто стали хапати все, що вподобають. Тоді народ заремствував, щоправда, не дуже голосно. Старий бургомістр, Уїлл, вирядився протестувати, але по дорозі здоровили його схопили, потягли в Підвали, там він, бідолашний, і досі сидить. Це, мабуть, десь після Нового року, а як не стало бургомістра, Тіпун оголосив себе Верховним шерифом і став усім заправляти. А хто насмілювався грубіянити, як вони це називають, на того чекала доля Уїлла. І з кожним днем дедалі гірше! Люлькового тютюну не залишилося ні в кого, крім людей Губернатора, те ж саме і з пивом: люди п’ють, а гобіти ні — мовляв, Губернатор пивного духу не терпить. Взагалі усього ставало менше, тільки розпоряджень більше, щоб ніхто не смів ховати своє добро, коли бандити шастають з хати в хату, начебто для «справедливого поділу», а насправді все гребли собі, а гобітам — самі недоїдки в казармах, усяка зіпсована гидота. Погано було! Але як з’явився Шаркі, отут зовсім стало непереливки…
— Хто ж він такий? — запитав Меррі. — Щось ці типи про нього балакали… — їхній головний, наскільки я знаю. Перший раз почули ми про нього в пору жнив, наприкінці вересня. Ніхто його не бачив. Живе нібито в Торбі. Він, схоже, нами зараз і керує. Лиходії його слухаються. Він їм велить рубати, палити, трощити, і вбивати теж. А то й зовсім без усякого сенсу дерева валять і залишають гнити на місці, будинки палять, а нових не будують. А що з млином Піс–комановим було! Тіпун його розвалив, привів якихось з бандитськими пиками, вони йому новий побудували, більший колишнього і з усякими викрутасами. Дурний Тод зрадів і тепер там працює, служить Губернатору на тім самім місці, де батько його сам собі хазяїном був. Тіпун заявив, мовляв, новий млин меле швидше і краще, і понабудовував ще декілька таких самих. Та звідкіля зерна взяти для нового млина, і більше, ніж для старого? А при Шаркі взагалі молоти нічого стало. Тепер тільки і дає ця махина, що гуркіт, та дим, та кіптяву. В усій окрузі сморід стоїть, спокою немає ні вдень, ні вночі. У ставок виливають якісь помиї, навмисно воду забруднюють, і все це пливе в Берендуїн! Якщо їм забажалось згубити Гобітанію, кращого способу не знайдеш! Але хоч який Тіпун дурень, а не може він цього прагнути. Тому я думаю, що це витівки Шаркі. — Ясна річ, — підтакнув молодший Тім Вовнер, — інакше вони матусю Лотто, Геранію, не посадили б у Підвали: адже він її дуже любить, одну на всьому світі. У Гобіто–ні бачили, йшла Геранія по стежині з Кручі, зі своєю старою парасолькою. Їй назустріч, вгору, бандити на великому возі. Вона запитує: «Куди їдете?» — «До Торби–на–Кручі». — «Навіщо?» — «Будувати комори для Шаркі». Вона зарепетувала: «Та хто це вам дозволив?» — «Шаркі, — відповідають, — геть з дороги, стара відьмо!» Ну, вона як закричить: «Я вам покажу Шаркі! Підлі негідники, злодії!» — і кинулася на них з парасолькою. А вони удвічі вищі на зріст! Ну, ясна річ, схопили її й потягли до Підвалів, а вона вже не молоденька! Звичайно, особливою любов’ю вона не користувалася, але, якщо чесно, Геранія виявилася хоробрішою за інших!
Аж тут до кухні ввалився Сем зі своїм батьком. Старий Гемджи на вигляд за рік не змінився, але оглухнув ще дужче.
— Добрий вечір, пане Торбинсе, — сказав він. — Радий вас бачити живого і здорового. Але, пане, я на вас, якщо можна так висловитися, серджуся: не треба було продавати Кручу! З цього всі лиха і почалися. Поки ви, пане, мандрували собі по чужих краях і боролися з Чорним народцем — якщо, звичайно, я вірно зрозумів, що Сем наплів, а його годі й витлумачити! — отож, поки суд та діло, лиходії перекопали всю нашу Кручу, і плакала моя бараболька!
— Дуже вам співчуваю, пане Гемджи, — відповів Фро–до. — Тепер я повернувся і подбаю в міру сил, щоб відшкодувати збиток.
— Дякую на доброму слові! Пан Фродо Торбинс — порядний гобіт, я це завжди казав, хоча, перепрошую, аж ніяк не про всіх, що носять це ім’я, можна сказати те саме. Сподіваюся, мій Сем поводився як слід? Ви ним задоволені?
— Цілком! — запевнив Фродо. — Не знаю, чи повірите, але ваш Сем тепер відомий на весь світ, звідси аж до Моря, а на Великій Ріці про нього пісні складають!
Сем почервонів і з вдячністю глянув на Фродо: Трояндочка зашарілася й посміхнулася герою!
— Повірити важко, — сказав Гемджи–старший. — Але, бачу, малий потрапив у дивну компанію. Що за каптан! Навіщо пристойному гобіту чіпляти на себе залізяки? Щоправда, вони зношуються не так швидко, як сукно…
Вранці і хазяїни, і гості піднялися ще вдосвіта. Ніч минула спокійно, однак ранок обіцяв великі клопоти.
— Схоже, у Торбі супротивника вже немає, — сказав Вовнер, — але банда з Роздоріжжя от–от з’явиться.
Не встигли поснідати, як примчав посланець з Туквича, бадьорий, розпалений:
— Тан підняв на ноги усю чверть! Новини повзуть, мов пожежа! Бандити, що тримали Туквич в облозі, тобто які живі зосталися, втекли на південь. Тан переслідує їх, щоб не дати з’єднатися з іншими. Пан Меррі з ним, а Перегрін виїхав майже сам, не хотів порушувати плани Брендібоків…
Меррі, що пробув цілу ніч у сідлі, повернувся на ферму близько десятої ранку.
Його новини були не такі приємні.
— Ми не всіх виловили, вони зібралися біля Роздоріжжя і прямують сюди гуртом, близько сотні. Йдуть і підпалюють усе, що побачать, негідники!
— Так, ці до переговорів не схильні, — сказав Вовнер. — Вони вбивати йдуть. Якщо Тук зі своїми не встигне прийти раніше, доведеться ховатись і стріляти з засідки. На жаль, пане Фродо, без бійки не обійдеться!