До самої півночі я не мав що робити, а тому зайшов у кінотеатр на Сібуя, щоб подивитися «Вердикт» із Полом Ньюменом. Фільм виявився непоганим, але я раз у раз занурювався в роздуми, і тому його сюжет розпадався в моїй голові на окремі шматки. Дивлячись на екран, я сподівався, що раптом з’явиться спина Кікі, й тому думками зосереджувався на ній. Кікі! Що ти від мене хочеш?
Коли на екрані показалося слово «The End», майже нічого так і не зрозумівши, про що йшлось у фільмі, я встав і вийшов надвір. Трохи прогулявся вулицею, зайшов у знайомий бар і, хрумаючи арахіс, випив дві порції коктейлю «Ґімлет». Відразу по одинадцятій повернувся додому й, читаючи книжку, чекав телефонного дзвінка від Ґотанди. Притому раз по раз зиркав на телефонний апарат. Бо мені здавалося, що він пильно стежить за мною. Явний невроз!
Я пожбурив книжку, розлігся навзнак і почав думати про Оселедця
, якого поховав у землі. Напевне, з нього самі кістки залишилися. Мабуть, під землею тихо і спокійно. І його кісткам також спокійно. Як казав агент поліції, красивим білим кісткам. Оселедець уже нічого нікому не скаже. Я поховав його під деревами в лісі. У паперовому пакеті універмагу «Сейю».
Нічого нікому не скаже…
Я опам’ятався — і відчуття безсилля тихо й безшумно, мовби водою, затопило кімнату. Ніби пробиваючись крізь нього, я подався у ванну кімнату, прийняв душ, насвистуючи мелодію «Red Clay», і на кухні випив банку пива. Потім заплющив очі, порахував по-іспанському від одного до десяти й, уголос промовивши «Кінець!», плеснув у долоні. І тоді безсилля наче вітром здуло. Таке в мене закляття. Коли довго живеш сам, мимоволі набуваєш різноманітних здібностей. Бо інакше не можна вижити.
. Дістався туди за п’ятнадцять хвилин. Натиснув на кнопку дзвінка біля таблички з написом «Ґотанда» — його справжнім прізвищем — і він зразу спустився вниз.
— Вибач, що так пізно. Справ було по горло. День випав просто жахливий, — сказав він. — Тепер ще в Йокогаму доведеться їхати. На кінознімання від самого ранку. А перед тим хочеться трохи поспати. Готель уже замовлено.
— Ну, то я відвезу тебе до Йокогами. Ти не проти? — запропонував я. — Дорогою зможемо й поговорити. І час зекономимо.
— Так ти мене просто врятуєш! — зрадів Ґотанда.
Забравшись у «Субару», він зачудовано окинув поглядом салон.
— Нічого й казати, затишно! — вимовив він.
— Бо в нас із машиною спільність душ, — пояснив я.
— Он що! — відповів він.
Як не дивно, він справді був у плащі. І цей плащ йому добре пасував. Замість темних окулярів він нап’яв на ніс звичайні, з прозорими скельцями. Але й вони йому якнайкраще личили. Надавали інтелігентного вигляду. Я погнав автомобіль порожньою нічною дорогою до автостради номер три Токіо-Йокогама.
Ґотанда взяв з панелі приладів касету гурту «Beach Boys» і довго її розглядав.
— Добрі давні часи! — промовив він. — Колись я часто слухав їхні пісні. Ще в середній школі. У цього гурту… як би це сказати… особливий звук. Приязний, приємний. Здається, ніби яскраво світить сонце, пахне морем, а поряд із тобою засмагає вродлива дівчина… Слухав їх — і було враження, наче справді існує такий світ. Міфічний світ, в якому всі завжди молоді, і все навколо сповнене світла. Така от вічна adolescence
. Як у казці.
— Так, — погодився я. — Справді саме так.
Він тримав на долоні касету, ніби вимірював її вагу.
— Але, звичайно, все це не може тривати без кінця. Всі старіють. І світ змінюється. Усі міфи колись умирають. Нема на світі нічого вічного…
— Правду кажеш.
— Зізнаюся, що після «Good Vibrations» я майже перестав їх слухати. Чомусь відхотілося. Почав слухати щось важче. «Сream», «The Who», «Led Zeppelin», Джімі Хендрікса… Настала епоха хард-року. Було вже не до «Beach Boys». Однак і зараз я добре їх пам’ятаю. Скажімо, «Surfer Girl»… Усе це — казка. Але зовсім непогана.
— Непогана, — погодився я. — Але й після «Good Vibrations» у них трапляється багато чого хорошого. Вартого того, щоб послухати. І «20/20», і «Wild Honey», і «Holland», і «Surfʼs Up» — зовсім непогані довгограючі платівки. Мені подобаються. Вони не такі блискучі, як ті, що були спочатку. Нерівнозначні за змістом. Та сила волі у хлопців відчувається, це точно. Хоча психологічно Браєн Вілсон поступово сходив нанівець, і під кінець майже нічого не робив, явно відчувалось їхнє невтримне бажання вижити, якось зібравши докупи всі свої сили. Однак часи таки змінилися. У цьому ти маєш рацію… Та все одно непогано.
— Ну, тепер послухаю, — сказав Ґотанда.
— Боюсь, тобі не сподобається! — відповів я.
Він уставив касету в магнітофон — і полилася мелодія «Fun, Fun, Fun». Якийсь час Ґотанда їй тихенько підсвистував.
— Добрі давні часи! — вирвалося в нього. — Слухай, навіть не віриться. Відколи ця музика стала популярною, минуло двадцять років!
— А здається, наче це було вчора… — сказав я.
Якусь мить Ґотанда дивився на мене розгублено. А потім приязно всміхнувся.
— Ти іноді складно жартуєш, хіба ні? — сказав він.
— Усі мене не дуже добре розуміють, — відповів я. — Мої жарти більшість сприймає по-серйозному. Жахливий світ! І пожартувати не можна…
— А все-таки твій світ набагато-набагато кращий від мого! — сміючись, сказав він. — У моєму світі найкращий жарт — це покласти сусідові у коробці для бенто кізяки іграшкового собаки…
— А ще краще — покласти справжні.
— І не кажи.
Після того якийсь час ми мовчки слухали музику «Beach Boys». Давні невинні мелодії — «California Girls», «404», «Catch a Wave». Замжичив дощ. Я раз у раз вмикав двірники, потім вимикав, а згодом знову вмикав. От такий був дощ. Легка весняна мжичка.
— Що ти пам’ятаєш із шкільних років? — спитав Ґотанда.
— Убогість і жахливість власного існування, — відповів я.
— А ще?
Я на мить замислився.
— Як на лабораторних заняттях із природознавства ти запалював газовий пальник.
— Чого це? — здивовано спитав він.
— Ти запалював вогонь… як би це сказати… просто шикарно. Здавалося, ніби робиш подвиг, який залишиться назавжди в анналах історії.
— Ну, це ти трохи перегнув! — сміючись, заперечив він. — Однак я розумію, що ти хочеш сказати. Мовляв, я хизувався, так чи ні? Мені не раз це саме говорили інші. І тоді я навіть ображався на такі слова. Бо й гадки не мав хизуватися. Але так, мабуть, мимоволі виходило. Само собою. Від самого малку всі на мене задивлялись. Я притягував їхню увагу. І, природно, все це відкладалося в моїй голові. Хоч би що робив — усе набирало театрального вигляду. І от ця театральність прилипла до мене на все життя. Коротко кажучи, я завжди був як на сцені. А тому, коли став актором, чомусь зітхнув із полегшенням. Бо тепер я міг грати ролі відкрито. — Він зчепив пальці на коліні й якусь мить на них дивився. — Та я не такий фальшивий, як ти думаєш. Насправді чи, точніше, від природи. Я по-своєму чесна, пряма людина, до того ж, і вразлива. Ніколи не жив під маскою…
— Звичайно, — погодився я. — Та я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що ти шикарно запалював газовий пальник, от і все! Настільки шикарно, що радий би побачити ще раз, як ти це робиш.
Ґотанда радісно всміхнувся, зняв окуляри і протер їх носовичком. Протер дуже елегантно.
— Ну що ж, коли-небудь наступного разу я спробую це повторити, — сказав він. — Обов’язково приготую газовий пальник.
— А я принесу подушку на випадок, якщо хтось із дівчат знепритомніє, — пообіцяв я.
— Чудова ідея! — погодився він. І захихикавши, надів окуляри. Потім, трохи подумавши, зменшив гучність магнітофона. — Якщо ти не проти, може, поговоримо зараз про ту людину, яка вмерла?..
— Мей, — відповів я, вдивляючись у двірники по той бік вітрового скла. — Її більше нема. Убили. Задушили панчохою в готелі на Акасака. Убивцю не встановлено.
Ґотанда дивився на мене невидющими очима. Тільки через кілька секунд до нього дійшла суть повідомлення. І тоді його обличчя перекосилося. Наче віконна рама під час великого землетрусу. Я кілька разів зиркав на зміну виразу його обличчя. Здавалося, Ґотанда зазнав шоку.
— Коли її вбили? — спитав він.
Я назвав йому точну дату. Щоб зібратися з думками, він знову замовк.