— Жахливо! — сказав він. І кілька разів похитав головою. — Яка жорстокість! Адже не було ніяких причин для вбивства. Така чудова дівчина. І, крім того… — він знову захитав головою.
— Дівчина що треба, — підтвердив я. — Наче з казки.
Зовсім знесилівши, він глибоко зітхнув. По його обличчю раптово розплилася втома. Так, ніби він уже не міг її стримувати. Утому, яку довго нагромаджував десь у собі непомітно для людського ока. «Дивний чоловік!» — подумав я. Чого тільки він не міг! Утомлений, він здавався трохи старішим, ніж був. Але навіть своїй утомі надавав елегантного вигляду. Як аксесуарові свого туалету. Та, звісно, так говорити про нього несправедливо. Він справді-таки втомився. Йому також було боляче. Я в цьому не сумнівався. Просто хоч би що він робив — усе в нього виходило елегантно. Як у легендарного короля, який обертав у золото будь-що, до чого торкалася його рука.
— Пригадую, ми часто балакали утрьох до самого ранку, — тихо сказав Ґотанда. — Я, Мей та Кікі. Було стільки радості, стільки приязні! Того, що ти називаєш «казкою». Але казка так просто людині не дістається. А тому я ними дорожив. І все одно вони зникали. Одна за одною…
Ми обидва замовкли. Я дивився на дорогу спереду, а він — на панель приладів. Я то вмикав, то вимикав двірники. «Beach Boys» неголосно виводили свою давню пісню. Про сонце, серфінг та автоперегони.
— А як ти дізнався, що її вбили? — спитав Ґотанда.
— Мене в поліцію забрали, — відповів я. — У неї була моя візитна картка. Я їй тоді передав. Просив повідомити, якщо дізнається щось про Кікі. Мей тримала картку в найглибшому куточку гаманця. І чого це вона носила із собою таку річ — не розумію. Так чи інакше, того разу вона мала її при собі. І, як на біду, ця картка — єдина річ, яка, на думку поліції, мала допомогти встановити особу вбитої. А тому мене туди й потягли. Показали фотографію трупа й допитувалися, чи я не знаю цієї жінки. Допитували два настирливі агенти поліції. Я сказав, що не знаю. Збрехав.
— Чому?
— Як цечому? А що, краще було б, якби я сказав, що ми з тобою удвох додому повій викликали? Ти уявляєш собі, що сталося б, якби я так зробив? Ти що, з глузду з’їхав? Куди ділася твоя уява?
— Вибач, — сказав він щиро. — З головою трохи не все гаразд. І запитання моє не до речі. Я й сам міг би додуматись. А так дурницю утнув. То що сталося потім?
— Поліція не повірила жодному моєму слову. Вони ж професіонали, нюхом відчувають, коли хтось бреше. Цілих три доби наступали мені на горло. Так, щоб і закону не порушити і слідів на тілі не залишити. Добряче натерпівся. Адже вік уже не той, що колись. Ночувати не було де, довелось у буцегарні спати. Щоправда, при незамкнених дверях. Але ж замикай двері чи не замикай — буцегарня є буцегарнею. Там здуріти можна від безнадії та безсилля.
— Я знаю. Сам колись два тижні відсидів. І мовчав. Казали будь-що тримати язик за зубами — і я мовчав. Але було страшно… Два тижні сонця не бачив. Думав, ніколи звідти не вийду. Вони там людей дубасять так, ніби м’ясо пивною пляшкою відбивають. Знають, як домогтися, щоб людина їм піддалася. — Він пильно розглядав нігті на пальцях руки. — А ти що, три доби там просидів і нічого не сказав?
— А що ж тут дивного? Та хіба я міг спочатку відмагатись, а потім сказати: «А ви знаєте, насправді…»? Якби я так зробив, ніколи звідти не вибрався б. У такому разі нічого іншого не залишається, як до самого кінця повторювати те, що сказав уперше. Хоч би там що, вдавати, що нічого не знаєш.
Обличчя Ґотанди знову трохи перекосилося.
— Вибач, що я тебе познайомив із нею і тим самим утягнув у страшенно неприємну історію.
— Тобі нема за що просити вибачення, — відповів я. — Що було — те було. Тоді і я добре розважився. А щотепер —тетепер.Ти не винен в її смерті.
— Воно-то так… Та все-таки тобі довелося брехати поліції заради мене. Оберігати мене, а самому вскочити в халепу. Через мене. Бо цю кашу заварив я.
Я загальмував автомобіль перед світлофором і, дивлячись Ґотанді в очі, сказав найголовніше:
— Слухай, забудь про це. Викинь із голови. І не проси вибачення. Не дякуй. У тебе своя ситуація, і я це розумію. А моя проблема в тому, що я не зумів допомогти їм установити особу Мей. У неї, напевне, є рідня, і я хотів, аби того злочинця спіймали. Хотів розповісти їм усе, що знав. Але не міг. От що мене мучить. Мей не заслужила того, щоб померти безіменною. Хіба це не гірко?
Він довго сидів, заплющивши очі, в задумі. Мені навіть здалося, ніби заснув. Касета «Beach Boys» скінчилась, я натиснув на кнопку і витягнув її з магнітофона. Навколо запанувала тиша. І тільки одноманітно шурхотіли шини, розбризкуючи воду на шосе. «Яка глуха ніч», — подумав я.
— Я подзвоню в поліцію, — тихо сказав Ґотанда, розплющивши очі. — Анонімно. І назву їм клуб, де вона працювала. Вони встановлять її особу, й це, гадаю, допоможе їм у розслідуванні.
— Прекрасно! — сказав я. — Яка в тебе розумна голова! Справді, я міг зробити такий хід. Тоді поліція нагрянула б на той клуб і дізналася б, що за кілька днів до вбивства ти викликав Мей до себе додому. Ясна річ, тебе викликали б у поліцію. Але тоді постає запитання: чого це я зберігав таємницю, поки вони мені наступали на горло?
Він кивнув.
— Ти правду кажеш. У мене не гаразд із головою. У ній цілковитий розгардіяш.
— Цілковитий розгардіяш, — погодився я. — У такому випадку треба десь залягти — і всі пробіжать повз тебе. Треба перечекати. Нічого особливого не сталось — у готелі задушили жінку. Таке часто трапляється, і цього разу про вбивство всі швидко забудуть. І нема резону, щоб ти відчував якусь вину. Тобі треба втягти голову в плечі й тихо — нічичирк! — сидіти. І не смикатися. Бо як зайвий раз смикнешся — ще більше заплутаєшся.
Можливо, я говорив надто холодним тоном. Надто різко. Зрештою, і в мене є емоції. І в мене…
— Вибач, — сказав я, — що присікався до тебе. Просто мені дуже прикро… Прикро, що я не зміг нічим їй допомогти. От і все. А ти ні в чому не винен.
— Ні, винен, — відповів він.
Тиша стала нестерпною, і я вставив нову касету. Бен Е. Кінґ завів «Spanish Harlem». До самої Йокогами ми обидва мовчали. Але завдяки цій мовчанці, я відчув до Ґотанди, як ніколи раніше, глибоку приязнь. Хотілося покласти руку на його плече й сказати: «Не переживай. Усе вже скінчилося». Та я нічого не сказав. Умерла людина. Померла й тепер лежить у холодній землі. І це важило більше, ніж я міг перенести.
— А все-таки хто ж убивця? — спитав він згодом.
— Ну що тут скажеш?.. — відповів я. — На такій роботі, як у неї, багато хто трапляється. І всяке може статися. Не лише казка…
— Але ж клієнти того клубу — люди з надійною репутацією. Їхні замовлення реєструються, а тому під час розслідування легко встановити, з ким вона зустрічалася.
— А може, того разу замовлення не йшло через клуб. Схоже на таке. Вона могла зустрічатися з особистим знайомим або підробляти поза клубом — одне з двох. Так чи інакше, а клієнт виявився негідником.
— Жаль дівчини, — сказав він.
— Вона надто сильно вірила в казки, — сказав я. — Вірила у світ уявних образів. Але ж так не могло тривати вічно. Для того, щоб так було, треба дотримуватися правил. Та не всі на це здатні. Помилишся в клієнтові — й тобі кінець…
— Дивина та й годі! — сказав Ґотанда. — Чого це така вродлива й розумна дівчина подалася в повії? Незрозуміло. Вона могла б забезпечити собі порядніше життя. Могла б улаштуватися на пристойну роботу або підхопити собі якого-небудь багача. Могла б стати фотомоделлю. Але навіщо працювати повією? Звісно, заробляла добрі гроші. Та вони, здається, її не дуже цікавили. Можливо, як ти казав, їй хотілося казки…
— Можливо, — погодився я. — Як тобі. Як мені. Як усім іншим людям. Усі хочуть казки, та кожне шукає її по-своєму. А тому часто виникають між ними непорозуміння. І навіть доходить до вбивства.
Я зупинився перед готелем «Нью-Ґранд».
— Слухай, може, й ти заночуєш тут сьогодні? — спитав він. — Думаю, номер знайдеться. Замовимо випивку в номер, побалакаємо. Бо все одно я відразу не засну.
Я похитав головою.
— Випити ми ще встигнемо іншим разом. А сьогодні я трохи втомився. Зараз я з радістю поїхав би додому й, ні про що не думаючи, заснув би міцним сном.
— Зрозуміло, — відповів він. — Дякую, що довіз. Сьогодні всю дорогу я, здається, торочив тобі всяку нісенітницю.
— І ти втомився, — сказав я. — А про покійну зараз не думай. Вона нікуди не дінеться. Трохи перепочинь, а вже тоді думай про неї. Ти мене розумієш? Вона мертва. Безповоротно, остаточно. Її труп розтяли, заморозили. І ніякі твої докори сумління її не воскресять.
Ґотанда кивнув.
— Я добре розумію, що ти кажеш.