Хлопці ошелешено перезирнулись.
І тоді незнайомець несподівано заговорив.
— А-а, привіт! — усміхнувся він так, наче навмисно їх тут чекав.— Здоровенькі були!
— П-привіт! — перший відгукнувся Журавель.
— З-здрастуйте!...— в один голос мовили Сашко Циган і Марусик.
Незнайомець знов усміхнувся, і усмішка та була привітною і навіть симпатичною.
— Чудове місце... Гарне... — Незнайомець, примружившись, подивився на озеро. — Несподівано, чаклунськи гарне...
Тільки тепер хлопці побачили, що в лівій руці незнайомець тримає довгастий прямокутник темно-сірого картону, на якому були накреслені чорні лінії, що за обрисами нагадували Бакай.
І те, що картон був темно-сірий, а лінії чорні, збільшувало таємничу підозрілість.
Поряд з незнайомцем на землі лежала пласка дерев'яна скринька.
— А... а ви хто?— спитав Сашко Циган.
В очах незнайомця застрибали лукаві бісики.
— А ви як думаєте?
— Хто його зна...— непевно знизав плечима Циган. Хлопці теж мовчки повели плечима.
— От бачите... Недогадливі ви...— Незнайомець враз перестав усміхатися й насупив брови.— Чаклун я... Чарівник.
Незнайомець говорив без усмішки, цілком серйозно.
— Що-о? — у Марусика витягнулося обличчя.
— Тю!..— розгублено усміхнувся Журавель.
— Дядько жартують! — махнув рукою Сашко Циган.— Смаленого дуба правлять. Не бачите? Що ми — маленькі, чи що?.. Чаклунів не буває. То тільки в казках.
— Ваша справа. Можете не вірити. Мені-то байдуже. Але я не жартую. Хочете — доведу?
Хлопці знову перезирнулися — в котрий уже раз.
— Ну... ну... доведіть! — задерикувато мотнув головою Сашко Циган.
Марусик і Журавель завмерли й затамували подих.
— Тільки не отак відразу. От вам жаб'яча лапка...— Незнайомець підняв із землі суху жаб'ячу лапку і простягнув Сашкові Цигану.— Це не просто лапка. Це чарівний талісман.
Той, у кого він, може задумати будь-яке бажання — і воно здійсниться.
— Та ну... — недовірливо усміхнувся Сашко Циган, але жаб'ячу лапку взяв.
— Задумати можна лише одне бажання. Отже... І коли бажання здійсниться або захочеться його одмінити, треба сказати: "Досить мені того..."— і передати талісман іншому.— Незнайомець глянув на озеро, потім угору на дерева і враз спохмурнів, заквапився:— Ну, йдіть, хлопці, йдіть. Бо он сонце за сосну сідає, освітлення міняється...
І він злегка відштовхнув од себе Бровка. Пес відразу схопився і подався у глиб лісу.
Хлопці квапливо попрощалися і навіть з якоюсь полегкістю побігли за Бровком.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому. Бровко знову поводиться не так, як завжди. Жмурки на озері... "Я піду додому",— каже Марусик.
Вони бігли мовчки, не розбираючи дороги, просто у той бік, куди подався Бровко. Нараз вони почули його басовитий гавкіт десь далеко праворуч. І звернули туди.
— О! Загавкав! У свинячий голос! — прохекав на бігу Сашко Циган.— Було б раніше гавкати. На... на незнайомця... А то...
— Ага,— хекнув у відповідь Марусик. Журавель хекав собі мовчки.
Бровко чекав їх на галявині. Він сидів, схиливши голову набік, і винувато позирав на хлопців.
"Вибачте, хлопці. Вибачте, дорогі,— говорив його погляд.— Сам не знаю, що зі мною сталося, чому це я так дивно поводився із тим незнайомцем... Сам не знаю..."
І тільки тепер, може, хлопці по-справжньому зрозуміли, що ж таке з ними трапилося.
Сашко Циган розтиснув кулак. Суха жаб'яча лапка лежала в нього на долоні.
— Ну!..— прохопився Марусик.
— Тю! — почухав потилицю Журавель.
— Та! — вигукнув Сашко Циган і зробив рух, збираючись викинути жаб'ячу лапку.
— Стривай! — зупинив його Марусик.
— А ти що — віриш? — засміявся Циган, проте лапку не викинув.
— Не вірю. Але що ми — не встигнемо? Викинути завжди не пізно. Не хочеш — давай мені,— Марусик простягнув руку.
— Чого це тобі? — Сашко Циган умить затиснув кулак.— Ач, швидкий! Переб'єшся!
— А чого ж ти?
— Нічого.
— Слухайте! А ходімте глянемо, що він там робить. Га? — сказав Журавель.— Справді якийсь дивак. Я таких зроду не бачив.
— От-от! І я зроду...— підхопив Марусик.— "Сонце сідає... Мені поспішати треба..." Може, він...— Марусик стишив голос.— Може, він... в озері живе?..
Не можна сказати, що Марусик був такий уже закінчений боягуз. Ні! Але природа наділила його дещо хворобливою фантазією, і, коли справа торкалася чогось небезпечного або ж незрозуміло-загадкового, та фантазія малювала Марусикові такі яскраві картини, від яких і в найвідчайдушнішого сміливця затрусилися б жижки.
— Скажеш! — махнув рукою Сашко Циган.— Може, ти ще й роги в нього набачив?
— Роги не роги, але скільки ще тих загадок, таємниць у природі. І снігові люди, і племена різні невідомі...— Марусик багатозначно примружився.— Ти бачив, яка в нього голова?
– Та ну тебе з твоїми таємницями! Просто розіграв нас, і все. Подивився на тебе. Бачить, дурні хлопці. Відсталий елемент. Вірять у загадки природи. І розіграв. Сміється, мабуть, зараз, аж гай шумить. – Сашко Циган підморгнув.
— От і ходімте глянемо, як він сміється,— сказав Журавель.— Мені дуже кортить ще раз на нього подивитися. Хоч здаля.
— Ходім. А я що...— Сашко Циган знизав плечима.
— Тільки так, щоб він нас не бачив. А то...— Марусик одвів очі, щоб хлопці не помітили, що немає в них зараз великої мужності й відваги.— Просив же чоловік не заважати...
— Авжеж,— погодився Журавель.— Заважати не будемо. Здаля тільки глянемо. І все.
— Ходімо! — рішуче, по-командирському сказав Сашко Циган.— А голова... Мало які голови бувають у людей. От у тебе, Марусик, теж голова... на кавун схожа. А нічого. Живеш.
Хлопці рушили назад, до озера. І знову сталася дивна річ. Бровко, що, як завжди, біг попереду, раптом спинився (мабуть, зрозумівши, куди вони йдуть), обернувсь і винувато заметляв хвостом.
"Е, хлопці, ні!.. Як собі хочете, але я туди не піду. І вам не раджу". Він стиха гавкнув, припав на передні лапи, наче вклонився, скочив і побіг убік.
— О! — багатозначно підняв догори палець Марусик. Сашко Циган і Журавель тільки мовчки перезирнулись. Далі до озера йшли пригнувшися, крадькома, пильнуючи, щоб не тріснула й гілка під ногами. Аж от...
— Ну! — схвильовано прошепотів Марусик. На березі нікого не було.
Від того моменту, коли вони залишили незнайомця, минуло хвилин десять, не більше. Незнайомець наче ж не збирався одразу йти. Навіть навпаки. Відправив хлопців, щоб не заважали. І раптом...
— Дивіться! — знову зашепотів Марусик, показуючи на озеро.
Чорна вода Бакаю, що завжди вражала нерухомістю своєї дзеркальної поверхні, була зараз укрита брижами, наче хто пірнув у її непроникну безодню.
— Га? — ледь ворушачи губами, прохрипів Марусик.— Що я казав?
— Та ну тебе! — нервово сіпнув головою Сашко Циган.— Страхопуд нещасний! Сам боїться ще й інших лякає.
— То, ма... мабуть, шишка з сосни впала,— криво усміхнувся Журавель.
Справді, на поверхні води плавала соснова шишка.
— А він де ж подівся? — прошамкотів Марусик.
— Пішов, мабуть...— непевно підняв одне плече Журавель.
— Авжеж, пішов! Звичайно!.. То, мабуть, художник. Хотів Бакай малювати. Забалакався з нами. Освітлення помінялось. Він плюнув і пішов.
Як я вже казав, Сашко Циган не вмів довго сумувати. І зараз він не стільки вмовляв хлопців, скільки самого себе. І це йому вдалося. Він одразу повеселішав і вже був готовий кепкувати з друзів.
— Ех, ви! Страхополохи! Зайці нещасні!.. У час космічних польотів і електронної техніки в чаклуна повірили! Дикуни! Пігмеї! Мені соромно за вас! Швидше ходімо по гриби, а то й поганої сироїжки не знайдемо. Все без нас визбирають.
— Та! — махнув рукою Марусик.— Не піду я. Нема настрою. Та й забув я зовсім. Мені мати загадувала яблуню обтрусити. Малинівку. А то пропадає. Я піду додому.
— Отаке-е! — зневажливо протягнув Сашко Циган.— Теж мені герой! Ну й іди. А ми з Журавлем...
— Ай справді... Щось пропав настрій,— ніяково глянув на Цигана Журавель.— Може, давай... Мені теж повітку треба...
— Ех, ви! Та ну вас! З вами зв'яжись. З вами щось робити... Тьху! Тьху! І ще раз — тьху!
Присоромлені хлопці поодвертались.
Та не одвертайтесь, хлопці! Чого ви одвертаєтесь? Якби ж ви не одверталися, а пильно глянули в очі Сашкові Цигану, ви б зрозуміли, що то тьхукає не він, а його характер гонористий і самолюбний. А сам Сашко Циган Цілком з вами згодний. Йому теж страшенно не хочеться йти по гриби, а хочеться якнайшвидше вибратися з того лісу, тільки він соромиться признатися в цьому і ото тьхукає.
Бровко зустрів їх за озером на галявині. Глянув на них уважно і похитав головою:
"Ага!.. Вертаєтесь... А що я вам гавкав? Що? Ото слухали б мене краще. Не треба було йти до того клятого озера. Не треба!.."
По дорозі додому вони не вимовили ні слова.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому автор щиро вам радить: "Тримайте себе в руках!" — бо починаються події незвичайні і неймовірні. "Розпрягайте, хлопці, коні..."