А тепер тримайте себе в руках. Якщо ви читаєте сидячи, то вхопіться міцніше за стільця, щоб не впасти. Але я раджу, починаючи з цього розділу, лягти краще на диван чи канапу і далі читати лежачи. Так буде безпечніше. Бо починається найголовніше — дивовижне й неймовірне...
Це було того самого дня, тільки десь уже надвечір.
Журавель порався біля повітки, лагодив скособочені двері і несподівано побачив Сашка Цигана. Вигляд у Цигана був такий незвичний, що Журавель упустив з рук обценьки, і вони вдарили його по нозі. Проте Журавель зовсім не відчув болю. І "ой!", яке вирвалося в нього, цілком стосувалося Циганового вигляду.
— Ла-ла-ла-ла...— белькотів Сашко Циган, дивлячись на Журавля круглими від жаху очима. Губи в нього тремтіли.
— Що?! Що таке?! — схвильовано вигукнув Журавель.
— Ста-ло-лося...— тільки й зміг вимовити Циган.
— Що? Що сталося?
— Оте саме...
— Що?
— Жа-жа... жаб'яча лапка...— розпачливо видихнув Сашко Циган.
— Що?! — Журавель відчув, як по спині в нього побігли колючі мурашки.
Минуло не менше п'яти хвилин, поки Сашко Циган спромігся розповісти, що саме сталося. Розповідав він, затинаючися, повторюючи по кілька разів одне й те саме.
Щоб не утруднювати вам читання, подаємо його розповідь у скороченні.
— Ото як розійшлися ми по хатах, ходив я, ходив, тинявся-
тинявся (а в кишені ж лежить "чарівний талісман"— жаб'яча лапка. Лежить, муляє мою душу). Я, звичайно, сміюсь. Знайшов дурнів! Вірити у якусь нісенітницю, у старі бабські забобони. Ну, яке таке бажання може виконати ота висушена на сонці жаб'яча лапка? Дурниці! І все-таки... Ану дай, думаю, загадаю. Для сміху. Що б же ж його таке загадати? Думав-
думав і надумав. О! Машину! Автомобіль! А що? Як загадувати, то вже загадувати. Не зошита ж у косу лінійку. Ходжу. Посміююсь. Ну, де ж там мій автомобіль? Де? Щось не бачу. Ха-ха!.. Держись, незнайомець з великим носом! Держись, жаб'яча лапко! Посміявся-посміявся та й годі про неї думати. Сів книжку читати. Читаю, захопився. Аж тут Кузьма-поштар пошту на велосипеді привіз. Розгорнув я газету. Дивлюсь — у газеті тираж грошово-речової лотереї. Мене щось одразу в серце — коль!.. Згадав я про отой білет, що нам колись тітка Галя у крамниці на здачу дала, як ми цукерки купляли. Ще ж, пам'ятаєш, казала: "Машину, хлопці, виграєте!"
— Тю!.. Так-так! Точно! — закивав головою Журавель.— Я про нього й забув.
— І я забув. А тепер тремтячими руками дістав я того білета. Він у мене в "Зоології" лежав. До таблиці. І... повіриш, думав, що тут і вклякну, дуба вріжу... Серце просто зупинилося і все. Глянь! — і він простягнув Журавлю газету й білет.
Журавель узяв, провів пальцем по таблиці і роззявив рота:
— Тю!
— От іменно, що "тю"! Що ж тепер робити? — Сашко Циган безпорадно подивився на Журавля.
— Як — що? Негайно брати машину та й квит! Га-га! "Запорожець". Усім класом кататимемось!
— А... а жаб'яча лапка?
— А... що лапка? При чому тут лапка? Скільки людей виграють! Просто щасливий збіг обставин.
— Ти думаєш?
— Думаю!
— Добре, що я до тебе одразу пішов, а не до Марусика. Він би, забобонний, розквоктався про жаб'ячу лапку. Такого б туману напустив... Я б не знав, куди йти, що робити.
— Але йому треба все-таки сказати зараз, а то...
— Та скажу, звичайно. Аякже. Ходімо!
В тому, що Сашко Циган побажав саме автомашину, не було нічого дивного. Дивно було б навпаки, якби він побажав щось інше — літак, яхту абощо. Сашко Циган захоплювався автомашинами. Він збирав фотографії, вирізки, колекціонував сувенірні іграшкові макетики машин.
Більшого знавця автомобілів, як наших, вітчизняних, так і закордонних, не було, мабуть, не лише в Гарбузянах, а й в усьому районі...
Марусик якраз трусив малинівку. Вся земля під деревом була рясно вкрита червоними запашними яблуками.
Почувши, у чім річ, Марусик хитнувся і мало не впав з яблуні.
— О! О! О!..— аж застогнав він, злазячи на землю.— А ви казали! А ви казали! Ну й ну!— Він скривився, наче вкусив кислицю.— "Художник"! От вам і "художник"! Що ж тепер буде? Ой! Що ж тепер буде?..
Сашко Циган стурбовано глянув на Журавля.
— Ну, чого ти? Чого?— лагідно, наче хворому, сказав Марусикові Журавель.— Машину виграли, а він... Візьми себе в руки.
Марусик якусь мить отетеріло кліпав очима, потім, наче схаменувшись, перевів погляд на Сашка Цигана.
— Ага. Машину... Справді... Це добре... Але все одно... все одно... страшно.
— Ну, чого страшно? Чого, дурненький? Подумай!— терпляче вмовляв його Журавель.— Навіть якщо той незнайомець і не художник, хоча я не вірю, то що ж страшного?.. Ну... ну захотілося йому довести, що... І прекрасно! Спасибі йому. Він собі довів, а нам — будь ласка, машина. Що ж страшного? Добре! Для нас добре, а не страшно.
— Все одно...— не здавався Марусик.— Все одно... Якось...
— А взагалі... Хіба сталося щось неймовірне, казкове? Був тираж, випав виграш. Усе нормально.
— Авжеж!— наче прокинувся Сашко Циган.— Авжеж! Усе нормально. Хтось же мусив виграти. І виграли ми. Це ж здорово! Хай живе грошово-речова лотерея! Слава тому, хто її придумав! Радіти треба, а не... Ех, ти, Марусик! — І він хвицнув Марусика ногою, або, як у нас кажуть, дав йому киселю.
І це стало наче поштовхом для зміни настрою.
— Та ви розумієте, хлопці, що сталося?! В нас буде своя машина! Справжня! "Запорожець"!—підскочив Сашко Циган.
— Га-га!— і собі незграбно, наче лелека, підстрибнув Журавель.— Водити навчимось. У подорож гайнемо. У Сибір, на ВАМ, на Далекий Схід... Недарма мені такий сон сьогодні приснився. Про "Москвича". Недарма.
Заусміхався й Марусик.
— Взагалі машина — це таки непогано. Навіть добре. Тільки... чи видадуть її нам?
— Ну, то дурниці!— махнув рукою Сашко Циган.— Батьків підпряжемо. Подумаєш! Головне, що виграли! От що головне!
З вулиці почулося диркання мотоцикла. То повернулися з роботи Циганові батьки.
Батько Сашка Цигана Павло Максимович Непорожній, смаглявий і чорночубий, з ледь помітною іскрою сивини, з широкими плечима і могутніми мозолястими руками, не був ледарем. Люди з такими руками, як правило, ледарями не бувають.
І в колгоспі він ніколи не пас задніх (за що його й висунули на бригадира), і в себе вдома хазяйнував справно. Хата стояла як лялечка, дерева в садку аж гнулися від плодів, на городі чого тільки не було! А великий мурований льох був схожий на станцію метро.
Мати — Ганна Трохимівна Непорожня, русявокоса голубоока красуня,— була схожа на свого чоловіка. Така ж хазяйновита й працьовита. І на свинофермі, і вдома по господарству поралася, не знаючи втоми.
Все було начебто гаразд.
Єдине, що не дуже влаштовувало їхнього сина Сашка Цигана,— це те, що батьки й від нього вимагали такої ж хазяйновитості.
Але, маючи дванадцять років і бурхливий темперамент заводіяки і отамана, хіба ж дуже хочеться поратися на городі або в саду? На цьому грунті між старшим і молодшим поколінням Циганів виникали конфлікти.
"Еге!— ображено чухався після них Сашко.— Хазяйнуй, хазяйнуй. А як до мотоцикла, то: "Одійди! Не чіпай!" Хай же вам Бровко хазяйнує після цього!"
Отже, як ви розумієте, для Сашка Цигана виграш "Запорожця" мав ще й принципове внутрішньосімейне значення.
"Що мені тепера ваш мотоцикл! Ха-ха! У мене машина!"
Батьки не одразу второпали, що й до чого.
А коли второпали, не одразу повірили. І тільки коли їм було показано і білет, і таблицю, мати вигукнула "ой!" і вдарила руками об поли, а батько радісно зареготав:
— Диви!.. Справді!.. Виграли!.. От малишня! Машину виграли. Це ж треба...
У цей час саме повернулися з роботи й Марусикові батьки — тато Семен Семенович Байда і мама Байда Марія Омелянівна.
Семен Семенович був колгоспний бухгалтер.
Більшість людей при слові "бухгалтер" чомусь уявляє собі худого, лисого, у дротяних окулярах чоловіка.
Семен Семенович усім своїм виглядом заперечував таке уявлення. Це був кругловидий, рум'яний, завжди усміхнений здоровань.
Марія Омелянівна, симпатична веснянкувата блондинка, працювала у відділенні зв'язку, тобто на пошті.
Господарство в них велося не так бездоганно, як у Непорожніх. І хата була не така чепурна, і в садку, і на вгороді не той порядок, і льох був схожий не на станцію метро, а на лісову землянку.
Майже одночасно з Байдами з'явилися й родичі Журавля.
Я кажу "родичі", бо з батьків у Журавля в наявності була тільки мама, Катерина Іванівна Сирокваша, та ще бабуся Горпина Улянівна Сагайдак. Тато, Полікарп Степанович Сирокваша, десь повіявся шукати безтурботного парубоцького життя, ще як малий Журавель не вмів і говорити. Отже, слова "тато" Журавель так ніколи й не вимовив...
— Сусіди! А йдіть-но сюди!— загукав Павло Максимович.— Ідіть швидше. Ви ж ще нічого не знаєте!
І, коли всі підійшли, закричав на повні груди:
— Наші козаки машину виграли! "Запорожця"! На лотерею.