Але одразу ж він заспокоївся. Бо…
— З Німеччини, — сказав Чайник. — Демократичної. Отакий хлопець!.. Червоний слідопит. І взагалі… Він вам розкаже, як живуть у Німеччині. Вам буде цікаво. Адже на землі багато країн, і кожна живе по-своєму.
— Добре, я пораджуся… Це може бути корисно… А тепер ідіть. І попереджаю: все, що ви тут бачили і чули, — сувора таємниця. Нікому ні слова. В разі чого я змушений буду застосувати аннігіляцію.
— Га? — роззявив рота Петякантроп.
— А… що це таке? — спитав Чайник.
— Аннігіляція це… От бачите кульку? — він підніс догори руку, в якій була яскрава червона кулька. — Ап! — і кулька зникла. Кулька аннігілювалася. Тобто її не стало.
— Га? — рота Петякантроп просто уже не закривав. Так і стояв.
— Я-ясно, — тремтячим голосом сказав Чайник. Котька відчув, як і в нього тремтять і підгинаються ноги.
— Ми це робимо тільки тоді, коли нам загрожує небезпека. Па ні ко мо дю ди дир… Пробачте… Або коли предмет чи об'єкт нам заважає.
— І це на… назавжди… назовсім? — спитав Чайник.
— Це залежить від нашого бажання. Згодом, якщо ми вважатимемо, що об'єкт може приносити якусь користь, ми його знову матеріалізуємо. Отак! Ап! — і кулька знову з'явилася в руці Семуа.
— Здорово! — захоплено вигукнув Чайник. — От би нам так! Ап! І само прибралося у дворі, аннігілізувалося все сміття.
— Ап! — перебив його Петякантроп, — Ап! — і нема двійки в щоденнику. Аннігілізувалась! Ап! — і нема вчительки математики. Га-га-га!
— Ми це робимо тільки для блага і добра, — сказав Семуа, в голосі його прозвучало невдоволення.
— А що, це не благо було б — аннігілізувати вчительку математики? — пробурмотів Петякантроп. — Скільки хлопців подякували б…
— Мовчи! Бо він тебе зараз — ап! — і буде тобі благо… Пішли! — шикнув на нього Чайник і сказав уголос: — До побачення! Так ми на вас чекаємо.
— До побачення! — сказав Петякантроп, і хлопці посунули до кущів.
Котька позадкував.
Тепер, коли розмова з пришельцем закінчилася, Котька відчув деяку образу на Чайника, що він зовсім про нього забув. Але висловити її, звісно, не наважився, бо розумів, що сам винен, оскільки ховався в кущах. І удав, що все відбулося так, як належало: хлопці на правах першовідкривачів контактували з пришельцем, а він, так би мовити, прикривав тили…
Тепер хлопці пливли не ховаючись.
Коли одпливли трохи від острова, Петякантроп повернув голову до Чайника і, пирхаючи, сказав:
— Нащо ти ото вискочив — як Пилип з конопель: «Візьміть нас на свою планету! Візьміть! Будь ласка!..» Тьху!
— Та ти що! Та це ж!.. Це ж… — Чайник не знаходив слів. — Перші радянські люди Василь Чайка і Петро Олефіренко на планеті Укриц Анера! Лі сі ку ко!.. Подія на весь світ… Про нас наукові статті писатимуть. Отакі портрети надрукують! І взагалі… Це ж… — Чайник, забувши, що він пливе, в захваті підніс догори руки і одразу занурився з головою.
— От іменно! — сказав Петякантроп, коли він виринув. — А що там робити, на тій планеті? Ти подумав? Кругом чужі люди, навіть не люди, а хтозна-хто… Все чуже, незнайоме. Та й невідомо, чи назад тебе вернуть. Може, й ні. Може, залишать для наукових експериментів, для анатомічних розтинів і досліджень…
— Ех, ти! — Петякантроп! Неандерталець! Дика людина! — з презирством кинув Чайник. — Та це ж! І працювати ніхто не примусить… Ніякого трудового виховання… І взагалі… Ех, ти! Скажи, що ти просто боїшся. Як той заєць під кущем. Сидиш і тремтиш — ди-ди-ди-ди. Все труситься.
— Що! Я — заєць?!! Ось я тобі зараз. Буде тобі — ди-ди-ди-ди! — Петякантроп рвонувся до Чайника і затопив йому своїм кулачиськом по спині. Чайник одразу з головою занурився у воду.
— Та ви що, хлопці! — кинувся до них Котька. — Потопитися хочете? Ви що?..
— Тьху! Тьху! — одпльовувався, виринувши, Чайник. — Дурень! Мордобоєць! Апарат же ж…
— А чого ж ти?..
Котька відчув, що настав час, коли можна йому ліквідувати незручність, викликану тим, що він ховався в кущах. І тому він накинувся на них:
— Ви що, хлопці, хочете, щоб Семуа помітив з острова і подумав, що на нашій планеті живуть самі агресори, і припинив контакти? На вас же тепер така місія лежить… Ви ж представлятимете все людство!..
— От іменно!.. І взагалі… — підхопив Чайник. Петякантроп винувато пирхнув, а потім сказав:
— До речі… «Ніякого трудового виховання!..» А про «ку ко бо бо» за-бо-був? «Особисті знаряддя праці…» Щоб узяти з собою…
— Так то ж тільки для демонстрації, показувати! — вигукнув Чайник. — Показав собі та й усе. Гуляєш. Планету дивишся. Інопланетне морозиво їси…
Петякантроп лише носом шморгнув.
Після того пливли вже спокійно, без інцидентів. І мовчали. Котька був собою задоволений. По-перше, помирив хлопців, підкреслив їхню виняткову історичну місію. По-друге, підкреслив свою пасивну роль стороннього захопленого спостерігача, натякнувши, що його скромне перебування в кущах було запрограмованим виявом тактовності й небажання лізти в очі.
Одягалися теж мовчки. І тільки вже, як одяглися, Чайник зробив дуже серйозне обличчя і сказав, якось скоса глянувши на Котьку:
— Ти ж дивись. Ні пари з уст! Бо…
— Та ви що! Могила! Що я, дурний, не розумію? Таке діло. Ап! — і Котька затнувся й додав: — А… а завтра мені можна до вас? Подивитися…
Чайник перезирнувся з Петякантропом, подумав і сказав:
— А чого? Приходь… Це, мабуть, навіть треба, щоб хтось знав. Як нас анігілізують абощо…
Петякантроп тяжко зітхнув. Хлопці попрощалися, і Котька мерщій побіг на «Бережок».
РОЗДІЛ XI
— Де ти був? — мама вигукнула це так, що Котька аж здригнувся. Так мама не вигукувала навіть на сцені народного театру, коли грала Марію Стюарт (тато з мамою ще з студентських років захоплювалися драматичним мистецтвом).
— Ну, старик, ти даєш!.. — теж на високій ноті проказав тато (трагічно в нього не вийшло, бо його амплуа було комедійне).
— А що таке? — невинно усміхнувся Котька, тільки тепер збагнувши, що вже вечір, а він покинув «Бережок» зранку.
— Дивіться, він ще регоче! — вигукнула мама, відкинувши руку в бік сина (скільки вона мучилася колись над цим жестом). «Браво! Браво!» — зааплодував у душі Котька.
— Тебе вже на дні шукали, артист! — вигукнув тато. — Спиридон Спиридонович навіть з аквалангом пірнав, — і, повернувшись до мами, вже спокійно додав: — Я ж тобі казав, що це дурниці. Він же прекрасно плаває. Спортсмен-розрядник.
— Ну да!.. Топляться якраз ті, що прекрасно плавають. Ті, що не вміють, тримаються попід берегом, а ті… Ох! Він зведе мене в могилу… — мама знову-таки красивим жестом' взялася рукою за лоба.
— Так де це тебе носило, га? — вже своїм звичайним легковажним тоном спитав тато.
— Та я познайомився тут… — почав і затнувся Котька.
— З ким це треба познайомитися, щоб забути про все на світі! — вигукнула мама і, різко змінивши тембр, майже пошепки вела далі: — Ех, діти-діти… Все для них робиш, життя віддаєш, а вони зустрічають першого-ліпшого шмаркатого шибайголову і забувають про рідну матір…
«Ех, якби ви знали, з ким я познайомився! Ви б мені тут п'єсу не грали. Ви б… ви б… не знаю, що б з вами було!..» — подумав Котька, а вголос сказав:
— Та з хлопцями я тут місцевими познайомився. А ви що думали… з інопланетянами?
Як це у нього вирвалося, він сам не знав. Сказав і завмер. Але батьки не звернули на цю репліку аніякісінької уваги.
— Це добре, що познайомився, — сказав тато. — Звичайно, тут тобі компанія мало підходяща. Але треба було забігти, сказати… А то ж мама хвилюється. Завіявся на цілий день, ні слуху ні духу… Звичайно, всяке в голову лізе.
— І для кого я обід варю?! — сказала мама. — Що ж тепер — виливати?
— Та ти що! — вигукнув Котька. — Я голодний як вовк! Давай обід зараз же! Разом із вечерею! А вам я приніс яблучок… — і він почав витрушувати з-за пазухи яблука (не міг же він їх на березі залишити!).
— Звідки це? — здивувалася мама.
— Накрав? — іронічно усміхнувся тато.
— І зовсім ні! — сказав Котька. — Отой дідок пригостив… Дика природа, пам'ятаєте?..
— А-а! Спасибі! — тато схопив яблуко і надкусив.
— Серьожо, ти що! Немиті? — сплеснула руками мама. — Ану, помий зараз же! Ну що мені з вами робити? Що старе, що мале…
І, схопивши яблука, мама побігла на кухню. Гроза минула. Трохи погуркотіло й розвіялося. Життя ввійшло у свою колію…
Чи доводилося тобі, любий читачу мій, тримати коли-небудь у душі таємницю? Не ту, що тобі Вася сказав, щоб ти Петі не говорив, що Вова учора підносив Любі до школи портфеля. Ні! Справжню серйозну таємницю, якої ніхто-ніхто ще не знає і яка може ошелешити будь-кого — від рідного тата до поважного й неприступного Спиридона Спиридоновича, та так ошелешити, що в них щелепи поодвалюються і нападе гикавка… Чи доводилось тобі, любий друже, тримати таку таємницю? Якщо не доводилося, то я тобі скажу: ох, яка ж це важка нестерпна річ!