Таємниця та не дає тобі дихати, не дає всидіти на одному місці, крутить тебе дзиґою, підкидає вгору, несе, штовхає тебе кудись. Розпирає тобі груди, ламає ребра — рветься до людей.
І де тих сил набратися, щоб втримати її? Не пустити з язика.
Кльову сьогодні не було, і тато з Спиридоном Спиридоновичем не впіймали ні хвоста. Вони сиділи на лавочці й балакали про те, що взагалі риба стала ловитися погано, що колись тої чехоні було навалом, а тепер нема, що деякі породи риб зникли зовсім («Наприклад, «бички в томаті», — реготнув тато), що винні у цьому прогрес і цивілізація, що дуже добре, що зараз так багато уваги приділяють охороні навколишнього середовища, бо як так піде далі, то скоро нічого буде охороняти, попсують, з'їдять усе на землі, й доведеться перебиратися на інші планети…
Котька кружляв навколо них і мужньо боровся з своєю таємницею. Але, коли він почув, що доведеться перебиратися на інші планети, він не втримався:
— А… а не може бути так, що десь на якійсь планеті це уже сталося й інопланетяни захочуть перебратися до нас?
Тато глянув на Спиридона Спиридоновича. Спиридон Спиридонович глянув на тата. Тато знизав плечима. Спиридон Спиридонович теж знизав плечима.
— Думаю, що ні, — сказав тато.
— І хто це захоче перебиратися на планету… — усміхнувся Спиридон Спиридонович.
— … де навіть чехоня не ловиться, — закінчив за нього тато.
— От іменно! — погодився Спиридон Спиридонович.
— А ти що, боїшся, щоб у нас землю хтось не одібрав? — поблажливо усміхнувся тато.
— Та ні, — почервонів Котька. — Просто цікаво, чи може до нас хтось прилетіти з іншої планети.
— Теоретично — цілком можливо, — сказав Спиридон Спиридонович.
— А практично? — спитав Котька.
— А практично я ніколи інопланетян не зустрічав, усміхнувся тато. Скільки сил довелося докласти Котьці, щоб не сказати: «А я зустрів». Як йому хотілося це сказати! Але він тільки важко зітхнув і спитав:
— А у Петрозаводську що то було?
І знову тато глянув на Спиридона Спиридоновича. А Спиридон Спиридонович глянув на тата.
— Думаєш, літаюча тарілка? — усміхнувся тато.
— Начитався, мабуть, — усміхнувся Спиридон Спиридонович.
— То все несерйозно, синку. Якби щось було, вчені б давно…
— Та я… — почав Котька й затнувся.
Ой, зупинися, Котько! Ой, зупинися, бо зараз виляпаєш усе! І хлопці тобі ніколи не простять! Та що хлопці! Може ж просто зірватися контакт з інопланетянином. Тоді тобі людство, вся планета не простить ніколи. Зупинись!..
— Та я… нічого, — опустив голову Котька.
— Артист! — підморгнув у його бік тато.
— Ех-хо-хе! — зітхнув Спиридон Спиридонович. — Заздрю я тобі, Костику. Прекрасна пора — дитинство!.. Скільки таємниць, скільки загадок, скільки див незвичайних…
— Да-а, — і собі зітхнув тато. — І як швидко воно минає. Здлється, тільки-но був таким, як він, а вже сина такого маю…
І вони разом дружно зітхнули.
Диваки ті дорослі! Тут не знаєш, як його швидше вирости, як швидше зробитися дорослим, щоб кимось стати, щоб мрії Здійснилися, щоб щось у житті таке зробити. А вони за дитинством зітхають! Та що в ньому хорошого, в тому дитинстві? Самі неприємності. Весь час доля по носі клацає: то спіткнешся, упадеш, то щось розірвеш, розіб'єш, поламаєш… Весь час тобі рота затикають («Мовчи, ти ще малий»), весь час щось забороняють, не дозволяють («Дітям до шістнадцяти заборонено», «От почекай, як виростеш…») «Ех-хе-хе!..» — тепер уже зітхнув Котька.
Після невдалої розмови з татом і Спиридоном Спиридоновичем Котька намагався уникати розмов, тікав на берег, тинявся там, чекав і не міг дочекатися, коли вже лягатимуть спати.
І от, нарешті, мама послала постіль і тато сказав:
— Всі по місцях! Замкнути браму!
То була репліка з п'єси. Тато, будучи студентом, підробляв із своїм другом Аитошею — працював статистом у Київському театрі Лесі Українки, грав народ у п'єсі «Навіки разом».
Це була славна сторінка в артистичній біографії тата. Коли приїздив його друг Антоша і вони сідали за стіл, не було такого зроду, щоб та сторінка не оживала перед ними. І хоч були вони статистами і не промовляли на сцені жодного слова, але знали майже всю п'єсу напам'ять і, перебиваючи один одного, обмінювалися репліками…
А взагалі майже щовечора перед сном тато казав ту репліку з п'єси: «Всі по місцях. Замкнути браму!» От і зараз він це сказав і погасив світло.
Котька довго лежав і не міг заснути. Всі події цього дивовижного дня проходили перед ним в уповільненому темпі. А серце, навпаки, стукотіло так, наче він не лежав у ліжку, а щодуху кудись біг, тікав від якоїсь шаленої погоні…
Це ж подумати тільки, він, Котька Швачко, звичайнісінький п'ятикласник, не двієчник і не відмінник, не бешкетник, але й не тихоня, звичайнісінький хлопчик, яких тисячі й мільйони, законтактував з інопланетянином, пришельцем з далеких світів!
Якби на його місці був Ігор Дмитруха — все було б нормально. Ніхто навіть не здивувався б. З таких, як Ігор Дмитруха, виростають полководці, космонавти, чемпіони — ті, хто дивує світ. А з таких, як Котька Швачко, виростають лікарі, інженери, кандидати наук, ну, в крайньому разі, актори-любителі з народного театру, звичайнісінькі собі люди.
Доля, мабуть, просто помилилася, переплутала і те, що належало підсунути Ігорю Дмитрусі, підсунула випадково йому.
— Ні! Не помилилася! — почувся раптом характерний «неземний» голос Семуа.
Котька здригнувся. Голос линув з відчиненого вікна, за яким світив повний місяць.
Вся кімната була залита місячним сяйвом. Тато й мама вже міцно спали на своїх ліжках. Тато свистів носом, а мама, як завжди, цмокала уві сні губами.
— Прошу вийти!.. Ля лі мо мо!.. — знову почувся за вікном голос Семуа.
Котька встав з ліжка, навшпиньках підійшов до вікна і визирнув.
Під вікном стояв і усміхався… татків начальник Спиридон Спиридонович.
— Вилазь, вилазь! Швидше! — весело сказав Спиридон Спиридонович голосом Семуа.
«Тю! Так от хто такий, значить, Семуа! Спиридон Спиридонович!» — чомусь без усякого здивування, а навіть з полегшенням подумав Котька. І поліз через вікно.
— Ходімо швидше! Нас чекають! — сказав Спиридон Спиридонович і пішов… угору. Наче по невидимих сходах. Ось він уже на даху сусіднього будиночка. Поманив Котьку до себе рукою.
Котька зрушив з місця і відчув, що теж піднімається вгору.
От вн уже поряд з Спиридоном Спиридоновичем. Той бере його за руку й веде далі — прямо до місяця. Котька придивляється і раптом бачить, що то зовсім не місяць, а прожектор, що світить з якогось чудернацького повітряного корабля еліптичної форми.
«Літаюча тарілка», — миттю догадується Котька. Кидає погляд униз — під ногами порожнеча. «Як же ми йдемо?» — дивується Котька.
— По гравітаційних сходах, — усміхається Спиридон Спиридонович. Причому Котька точно бачить, що він не говорить, не ворушить губами, навіть не розтуляє рота. Значить, вони спілкуються без допомоги мови — самими думками. Телепатичний зв'язок! Спиридон Спиридонович почув Котьчину думку й відповідає йому теж думкою.
— А що це за гравітаційні сходи? — подумки питає Котька.
— Довго пояснювати. Плом бурделом бурдавур, — усміхається Спиридон Спиридонович. — Ми ступаємо по гравітаційних імпульсах, які надсилає спеціальний апарат — імпульсатор…
— Дуже зручно, — киває Котька. — Надзвичайно!..
— Радий, що тобі подобається. Це винахід твого батька, — усміхається Спиридон Спиридонович.
«І тато нічого нікому не сказав!.. Ох, тато!.. Мама його завжди лає, вважає легковажним, несерйозним (вона кандидат, а він звичайнісінький інженер!), а він, бач…» — і Котька сповнюється невимовною, щемливою аж до сліз ніжністю до свого скромного й геніального тата.
Іти по гравітаційних імпульсах дуже легко, не відчуваєш ніякої втоми, ноги переставляються самі собою. Котька піднімається все вище й вище в небо, «Бережок» внизу вже зовсім маленький, будиночки іграшкові. На одному рівні з Котькою пропливають осяяні чи то місяцем, чи то прожектором корабля хмарки. І Котька, який так боїться висоти, який до поручнів балкона не підходить, бо в нього одразу починають бігати в животі холодні мурашки (наче од крижаної газованої води), зараз відчуває надзвичайну приємність, легкість і піднесення.
«От молодець батько!.. Які прекрасні гравітаційні сходи придумав!»
Вони з Спиридоном Спиридоновичем підійшли-піднялися вже до самісінької «літаючої тарілки».
Спиридон Спиридонович постукав (звук був такий, наче він стукав у порожні цинкові ночви) і сказав:
— Одчиніть! Це я! Самуа! Па ні ко мо!..
Почувся залізний скрегіт (схожий на той, що був, коли дідок Дика природа одчинив залізні двері складу), і в «літаючій тарілці» утворився зяючий темнотою отвір. Звідти війнуло сирістю й запахом яблук. Десь угорі тьмяно світилася заґратована лампочка (точнісінько, як у складі).