…Справжнє чудо! Юджін поголений, ситий, одягнений у хороший чорний костюм. Він сидить у великій затишній кімнаті за круглим полірованим столиком. Спокійно світить флуоресціюючий квадрат на стелі. Навколо — широкі крісла, гірка з виткими рослинами, китайський фарфор на серванті, стелажі з книжками. Сивий незнайомий сидить навпроти Юджіна. Перед співбесідниками стоять бокали з коктейлем, соломинки в склянці, кружальця лимона на тарілочці. Шумить вентилятор. О'Смайлі приємно вражений: адже ця кімната знаходиться всередині паралелепіпеда! Господар дістає сигари й каже:
— Ви в безпеці. Вважайте, на волі. І це ще не все, що я збираюся для вас зробити.
Господар люб'язно всміхається.
— Дякую, сер, ви безмежно добрі до мене.
— Послухайте, містер О'Смайлі: ви хочете багато заробляти?
— Ясна річ, сер!
—І ви не можете знайти постійної роботи?
— Ви мені наступили на самісінький мозоль, сер.
— Але коли б ви довели якому-небудь підрядчикові, що маєте надзвичайні здібності і можете замінити кількох робітників, то він узяв би вас?
— Гадаю, що так, сер. (До чого він хилить?)
— А якщо я дам вам такі здібності? (Чи суперафера, чи…)
— Мої внуки молитимуться за вас, сер, хоча я ж…
— Ви молодий, у вас усе життя попереду — заведете ще й дітей, і внуків.
— Щоб завести сім'ю, треба мати шматок хліба, сер.
— Ну, щодо хліба, причому хліба з отакенним шаром масла, — можете не турбуватися. Ваше щастя, що я прогулювався пустирем. Отже, дозвольте запитати вас: чому ви кинули трубу?
— Стомився, сер…
(Ти б її кинув через три кроки! Ще питає…)
— Саме так: стомився. А добре було б зовсім не стомлюватися, працювати дні й місяці без передишки і відчувати себе таким же бадьорим, як після п'яти хвилин роботи. Які перспективи, яка економія часу! Уявляєте, містер О'Смайлі? Шахтар, що видає на-гора десять тисяч тонн вугілля без спочинку… Геолог, який переходить через Гімалаї, не роблячи привалу… Фермер, що може зорати всю Ірландію, не відриваючись від керма трактора… Га? Ви за відпущені вам роки життя зробите мільйони добрих справ, надзвичайно допоможете людям, прогресові. І навіть не втомитесь!
— Що я повинен зробити, сер? — видихнув із себе О'Смайлі.
— Ви? Тільки дати себе приспати. Це не боляче…
— А хоча б і боляче! Але мені все-таки цікаво: як ви можете зробити таке чудо?
— Оце питання. Гаразд, відповім. Знаєте основну властивість серцевого м'яза? Ні, звичайно… Автоматизм. Серце не потребує безперервних команд мозку — стискайся, розтискуйся, стискайся, розтискуйся… Імпульс час од часу «заводить» його, а потім м'яз працює автоматично, немов маховик в інерційному моторі. Серце може працювати сто років без передишки: наше завдання значно скромніше. Ми лише надамо всім гладеньким і поперечносмугастим м'язам тіла здатність до автоматизму, до надзвичайно тривалої інерції… Це, звісно, дуже примітивне пояснення: по-перше, питання надто вже фахове, а по-друге, таємниця операції належить не мені, а правлінню інституту… Зрозуміло?
Ще й як, сер! Ходімо, чи що?
Куди?
— В операційну!
…Білий-білий танок проміння, немов над лампою кружляє крижаний осколок, виблискуючи всіма своїми зломами і гранями. Повільно пливуть, зливаються червоно-білі плями — легкі й холодні, ніби маленькі рибки або пластівці мила… О, яке яскраве світло!
— Прийшли до пам'яті, містер О'Смайлі? От і добре, я вам телевізор увімкну, потім поспите. Каучукового покривала не чіпайте, намагайтесь не ворушитися. Коли буде щось потрібно — покличте сестру. Голову можете повернути?
Юджін повернув. Зморщився від болю.
— Нічого, нічого! Лежіть. Вранці я дам вам усі інструкції.
Сивий лікар пішов. Високий, як баскетболіст, вилощений асистент увімкнув телевізор, підморгнув О'Смайлі і також вийшов. Юджін лишився лежати на кушетці — кволий, сонний. Голова паморочилась, давило еластичне покривало, по тілу блукали болі.
Йшла телепередача. Так, черговий бойовичок із життя американських бандитів. Автомобілі, пістолети, підвали, гульня, крики, хтось котиться зі сходів, хтось базікає про жінок. Все дуже настирливе й галасливо-дурне. Юджін нічого не розумів, у нього співала кров у скронях… Хмарочоси. Бродвей. Кабаре. За столиком сидить злодій зі шрамом на щоці. На естраді парочка виконує хвацький твіст — ні рук, ні ніг не видно. Скільки вони так протанцюють? Годину, максимум дві… Твіст… Стоп. Стоп… Ось вона — жила, як кажуть золотошукачі!
Коли вранці завітав лікар, Юджін твердо знав, що залишить своїм майбутнім дітям багатомільйонну спадщину.
Лікар відстебнув каучукове покривало, лагідно потис Юджінові руку й запропонував підвестися.
На столі лежали цвяхи й молоток.
— Забийте цей цвяшок, мій любий!
І він почав… Але далі… Руки більше не слухалися його: було плече, і все!.. О'Смайлі з жахом схопився лівою рукою за лікоть правиці: нічого! Наче взявся за нечутливий сталевий поршень. Цвях було вже забито, і молоток з гуркотом опускався на стіл. Рука вдаряла молотком зі швидкістю кулеметної черги. Юджін закричав од жаху. Дошка тріснула. Удари молотка злилися в суцільний гул. Полетіли тріски, і Юджін пробив стіл.
— Досить! Побажайте зупинитися!
Він напружився — і раптом відчув свої пальці, затиснутий в них молоток, лікоть, біцепс…
— Скоро ви опануєте і складніші дії. Головне для вас — обережність і повний самоконтроль. Ви можете пишатися, друже мій. Містер О'Смайлі — перша в світі Невтомна людина!
Підходячи до будинку, О'Смайлі підморгнув сам собі і заспівав джазову мелодію. Чистив зуби перед сном, не стримався і втратив контроль над своєю рукою: щітка заходила, як поршень, і мало не розірвала йому ясна. «Ось вона, золота жила!»
— Свіжі газети, містер Смайл.
— На стіл, Фелікс.
Лакей подав пачку газет і вийшов. Юджін послав у рот порцію чуінгаму й почав гойдатися, дивлячись удаль через перила галереї своєї заміської вілли. Недбало розгорнув газету.
«Новий рекорд Юджіна Смайла…»
«Двісті вісім годин твіста…»
«Король твіста збирається їхати в Лос-Анжелос…»
«Неперевершений Юджін уклав контракт із Голлівудом…»
І так скрізь у вечірніх газетах. Відтоді, як Юджін О'Смайлі, який американізував своє прізвище, вперше виступив у дублінському кафе «Ямайка», весь світ захоплювався рекордами невтомного ірландця: сорок дві години твіста, вісімдесят дев'ять, сто шість, двісті одна!
Обкладинки журналів завоювало характерне обличчя Смайла з гострим носом, карими очима й короткою спортивною зачіскою.
Лише одна темна плямочка затьмарювала шлях Юджіна, завалений тисячними контрактами і осяяний сотнями магнієвих спалахів. Одного разу Смайл побачив у першому ряду старого лікаря. Рвонувся до краю естради. Зал здивовано притих. А вчений у сірому плащі й білому шарфі підвівся, відвернувся від Юджіна і пішов проходом, стукаючи ціпком і не звертаючи уваги на зойки екзальтованих дівиць.
А, до біса! Було б що згадувати. Пора змінити шовковий домашній халат на строгу чорноту й білизну вечірнього костюма. Банкір Ліндер дає вечоринку з нагоди дев'ятнадцятиріччя своєї доньки. Гм… Є над чим подумати.
— Фелікс, фрак!
Смайл зірвав капронового метелика. Друга година ночі. Автомашину відпустив. Треба пройтись.
У голові Юджіна бродили сухі, не дуже сухі і зовсім уже «мокрі» напої Ліндера. Пішоходів зустрічалося мало: яскраво сяяли сизо-білі панелі вітрин. Юджіна гойднуло з боку на бік. Не варто було так напиватися сьогодні.
…Звідки цей дзенькіт? Ох, диявол, яке велике скло! І вже біжить проклятий боббі з ліхтарем, кричить, хапає за комір плаща.
Та відпусти ж… В очах ні жалю, ні пощади. Ну, постривай…
Поліцай, розкинувши руки, лежав під розбитою вітриною. Кулаки Юджіна працювали з кулеметною швидкістю, стукотіли по черепу мертвого констебля.
… — Ви Юджін О'Смайлі, двадцяти дев'яти років, ірландець, родом із Уотерфорда, — суддя суворо глянув з-під насуплених брів, — за професією… гм…
— Король твіста, ваша милість! — сумно підказав Юджін.
— Ви на зйомочний майданчик давно заходили? — запитав Оршанський.
— Востаннє — два дні тому.
— Як почував себе містер Вайссен?
— Ну… був здоровий, — обережно відповів я, відчуваючи приховану міну.
— Був, — вагомо сказав Оршанський, поплескуючи долонею по моєму репортажу. — Хіба ви репортер? Ви, пробачте… — Він сказав, хто я на його думку. — Вся країна гомонить про те, як побили Мілреда Вайссена. Мені прислали запит із столиці. Сьогодні о восьмій ранку дзвонив із Рима Фелліні. І я, старий вовк, телеграфував туди й туди: «З'ясовуємо…»
— То в чому ж справа, пане редакторе?
— Це я вам повинен розказувати? — обурився Оршанський. — Мерщій до Вайссена! І якщо на п'яту годину переді мною не лежатиме повна інформація, — він люто тицьнув пальцем у бювар, — о п'ятій п'ятнадцять ви почнете відчиняти дверцята машин, які під'їжджають до «Орієнталя».
Через сім хвилин я спинив свого «олдмобіля» перед віллою Вайссена. По шосе мчали, наздоганяючи мене, два поліцейських мотоцикли.
Я показав носа поліції і подзвонив біля входу. Відчинилися величезні, в броні з сотового скла, двері. Покоївка років вісімнадцяти, з порцеляновою шкірою обличчя, гарненька й люб'язна, як витончений робот, повела мене вгору по сходах. Широченні сходи мали вигляд спіралі з квадратними витками: внизу, в проекції цих нанизаних на вертикаль квадратів, похмуро блищав басейн з острівцями плавучих рослин.
У вітальні мене зустріла мадам Вайссен. Господиня була така ж похмура, чепурна й офіціальна, як її величезний дім. На ній було довге старомодне плаття із шерехатого шовку холодних коричневих тонів.
Вислухавши мене, Елізабет Вайссен ліниво перепитала:
— «Великий екран»?
— Так, місіс.
— Що ви хочете? Дізнатись, як відлупцювали мого чоловіка?
Елізабет Вайссен завжди відзначалася деякою вульгарністю мови. Цю розкіш у наші дні може собі дозволити або перекупка, або дружина «продюсера номер один».
— Саме так, місіс.
— А ви не думаєте, що це… м'яко кажучи, неетично? Га, містер Лізард?
— Лігард, — поправив я. — Я належу до класу ссавців.[2]
— Для точності, до родини молокососів, — спокійно зауважила Елізабет Вайссен. Вона явно гралася зі мною, як уміють гратися лише такі високопоставлені кішки.
Я поправив краватку, вклонився і сказав, простуючи до виходу:
— Запрошую вас о п'ятнадцятій хвилині на шосту в ресторан «Орієнталь». Побачите, як спритно я відчиню дверцята вашої машини.
Вона засміялася, взяла мене під лікоть:
— Ходімо!
Знаменитий продюсер не втратив ні пір'їнки своєї величі. Варто було бачити ці випещені руки, що лежали, мов лапи сфінкса, на вольтерівських підлокітниках; ці широкі плечі, могутні груди під чудовим чорно-золотим халатом; цю вкриту памороззю голову, яка нагадувала про гордих центуріонів Стародавнього Риму. Важкі рогові окуляри осучаснювали обличчя Вайссена і додавали йому щонайменше п'ятдесят процентів солідності. Але ці густо напудрені синці, соковиті, немов стиглі сливи!.. Вони сприймалися на такому обличчі не краще, ніж коли б поставили ліловий штамп нашої редакції на щоці Мойсея Мікеланджело.
— А ось, Міл, до тебе прийшов пан із газети. Вони там цікавляться, що з тобою скоїлося… — вкрадливо заговорила Елізабет Вайссен.
Він відклав книжку й глянув на мене знизу вгору. Боже, куди ділося моє нахабство!
— Сідайте. — Гучний, повний голос, дещо машинна інтонація. — Що вам розповісти?
— Все по порядку. Як це з вами…
— Ясно. Взагалі такими випадками повинна займатися не преса, а церква. Уявіть (він раптом зробився благодушним і навіть почав гладити руку дружини), зайшов я на майданчик—прохід біля Карнакського храму знаєте? Сідаю, як завжди, в тіні. Метрів за десять од мене — освітлювач з відбивачем, ближче — нікого. Підкликав режисера, дав настанови, відпустив, наказав починати першу пробу. Почали. Хвилин двадцять минуло — хмара. Перерва. Тільки-но я підвівся, щоб піти випити содової — удар. З усієї сили в лоб. Навколо — нікогісінько. Трохи далі, на межі тіні, стоїть режисер у білій панамі і дивиться кудись убік. А мене б'ють. Безжалісно. Один раз чимось гострим у спину. Нарешті ідіот режисер обертається, бачить, як я корчусь, немов мені запустили десяток змій за комір, підбігає: «Що з вами?» — і падає на землю від удару в зуби.
Наступної секунди мені розбили носа. Я встиг відчути чиєсь дихання коло свого вуха, схопив складений стілець і навідліг ударив ним… Стілець на мить завис над піском, потім упав. Здається, я не промахнувся… Далі ми з Кларенсом (це режисер) довго повзали по піску, шукали невидимку… Марна річ!
Вайссен замовк і дивився на мене серйозно, запитально. Я милувався продюсером, глибиною його зеленкуватих очей.
— Але, сподіваюсь, ніякі привиди не перешкодять вашій роботі над «Сезострисом», і ми незабаром матимемо щастя бачити його на екранах! — Я просто не міг у присутності Вайссена говорити нормальними людськими фразами.
— Дякую, дякую, — сказав він і поклав жінчину руку собі на плече. Я вклонився, подружжя Вайссенів синхронно кивнуло.
— Дезі, проведи джентльмена!
Проходячи анфіладу кімнат, я оглянувся: пані Вайссен, струнка й непорушна, стояла коло крісла, наче Ізіда біля трону Озіріса.
Як відомо, Ломоносов був сином рибалки, Едісон продавав газети, а Генрі Форд Перший років десять працював у цеху.
Всі ми змалку чуємо, що тільки боротьба за життя може відточити здібності людини і що генії створені злиднями.
Але професор Джілберт Керуак ніколи не спав під мостом і не ловив недопалків, що пливли по Гудзону. Вітчим залишив йому не менше вагона зелених папірців; матуся збожеволіла у шістдесят літ на третьому заміжжі і перебуває під опікою власного сина.
Містер Керуак викладає фізику в Прінстоні. В нього чотириповерхова вілла під Лонг-Біч, куди він приїздить щоліта купатися, прогулюватися по набережній і розмірковувати про високі матерії.
Професор Керуак схожий на Резерфорда[3] — високий, міцний, років тридцяти, із світлими вусами й дуже впевненим поглядом. Ходить він звичайно в сірому костюмі, краватки носить поздовжньо-смугасті.
Керуакові диявольськи таланить на жінок. Дехто, зокрема мій давній друг Френк Лігард, бачив коло професорової вілли сірий «форд-фалкон» під номером М-1723…
А на язик він гострий — дай боже кожному. Пам'ятаю нашу останню розмову в барі «Олімп». Слово честі, я пожалкував, що не працюю в журналі наукової фантастики. Ото був би матеріальчик!
Виявляється, прінстонські тузи докопалися до самісіньких основ гравітації. Джілберт малював у моєму блокноті хитрі силові лінії, схожі на зріз столітнього дерева.
— Уявіть собі, що зараз через весь бар, прилавок, через нас із вами проходять лінії земного тяжіння. Що станеться, коли яка-не-будь сила викривить ділянку поля, прогне його невидимі ребра?
— Мабуть, ми відчуємо збільшення або зменшення тяжіння в одній точці?
— А якщо зробити це раптово? Різко?
— Удар.
Він ствердно кивнув і відкинувся на спинку стільця.
— Так, блискавичний силовий ефект… Ви, звісно, бачили механічні руки? Оператор бере кубик: біоструми, що супроводжують той чи інший рух пальців, передаються «м'язам» захоплювачів, і сталева рука легко піднімає величезний ящик. А я подумав про можливість гравітаційного моделювання рухів. Розумієте? З допомогою особливого передавача порух пальця буде дубльовано спрямованим рухом поля. Якщо мені, припустимо, треба, сидячи вдома, зрушити з місця он ту чарку, я простягаю палець, і сила тяжіння на ділянці, рівній площі кінчика пальця, векторіально зростає на величину мого зусилля… Отже, можна по точечках, по маленьких квадратиках змоделювати на віддалі все наше тіло. Створити гравітаційного двійника. Не виходячи з кімнати, брати зразки мінералів на Марсі чи копирсатися в атомному реакторі…