— А зворотний зв'язок? — наважився встряти я.
— Він є. Ми відчуватимемо, до чого торкається наш двійник. А видимість — на жаль, поки що лише на відкритих просторах— забезпечать телелокатори.
— Геніально!
Я порадив Керуакові передати патент військово-повітряним силам. Він зареготав і обіцяв подумати… До речі, за асоціацією з сірим «форд-фалконом». Лігард їздив на зйомки «Сезостриса» й надрукував якусь нісенітницю про таємниче побиття Вайссена.
Розпитати Френка.
Добридень, любий Джі!
Сьогодні я прочитала в газеті про врятування другої марсіянської експедиції. Ти тепер, як кажуть, герой дня. Твої «телетактильні двійники» приголомшили весь світ.
Тепер я можу розповісти тобі одну історію, яка сталася в ті чудові дні шістдесят восьмого року.
Пам'ятаєш, як одного разу ти привів мене у свій кабінет? Я відразу звернула увагу на величезну чорну шафу із замком, як у банківськім сейфі.
— Ось мій основний капітал, — з усмішкою сказав ти і поплескав по залізній стінці. У шафі не було нічого, крім великого екрана.
— Стежиш за супутниками? — пожартувала я. Ти похитав головою. Мені стало страшнувато, але цікаво — боже, скільки разів ти лаяв мене за цікавість!
— Тоді, що це за екран?
— Увійди, не бійся. Я ввійшла.
— Хочеш побачити який-небудь район міста?
— Так. Сквер на набережній. (Пам'ятаєш, Джі?..) Ти торкнувся клавішів маленької машинки на столі. На екрані заблищало море, загойдались пальми… Все було беззвучне і дуже яскраве.
Я нітрохи не здивувалась, коли з-під екрана виповз на стрижні маленький гарний штурвал.
— Спробуй повернути, тільки обережно.
Пальми попливли переді мною, я побачила лавки й перехожих: шафа перетворилася в автомобіль, що їхав набережною, екран — у його вітрове скло.
Раптом просто переді мною опинився рудий пальмовий войлок; ти сказав: «Стоп!», і я… торкнулась обличчям мохнатого стовбура.
Ах, як ти сміявся тоді, а я стояла й не могла опам'ятатися.
Ти пояснив мені дію машини: в людини з'являється невидима копія, що може на відстані повторювати всі рухи оригінала й відчувати на дотик предмети…
Я відразу подумала про трюкові зйомки. Простягла руку вгору, знайшла в повітрі невидимий, гладенький і твердий край пальмового листя, смикнула його — й побачила на екрані, як пальма замахала побурілим листям — смішно-смішно, мов собака уві сні лапою…
Потім ти замкнув шафу й поклав ключ у кишеню. Ми домовилися поїхати в ресторан. Там було чудово: музика, м'яке світло, все як через блакитний фільтр… Коли ти вже розплачувався, мимо вікон повільно проїхав чорний «ролс-ройс» Вайссена (він любить англійські машини).
Пам'ятаєш? Я розповідала тобі, що Вайссен — людина з породи ідолів. У мене завжди пробігав мороз по спині, коли я дивилася на нього. Він на голову вищий від юрби, широкоплечий і дужий, мов динозавр. Він високо несе свою благородну голову. Він дивиться на людей, мов кардинал, який благословляє у соборі. Все в нього солідне й респектабельне: автомобіль, особняк, рогові окуляри, портфель, краватки, голос, манери… Ти знаєш, Джі, в зовнішності кожної людини завжди хоч що-небудь не так: трошки запорошений манжет, подряпинка на черевику чи вибилося пасмо волосся… У Вайссена — ніколи. Волосся в нього лежить, як у камінного лева, сорочки біліші від молока, черевики засліплюють, на шкірі ні прищика, рухи ідеально відшліфовані. Весь він, мов щойно з конвейєра. Ми всі — від хлопчика-освітлювача до директорів найбільших кіностудій — відчували на собі гніт його респектабельності. Ми його ненавиділи. Вайссен нікому не говорив «ти», не був пихатий, не кричав на підлеглих, досить часто жартував і всміхався, але… Я, наприклад, не могла уявити його хлопчиком чи навіть юнаком. Невже його колись била мати? Лаяв шкільний учитель? Невже він був коли-небудь п'яний? Закоханий? Просив когось про милість? Нам здавалося, що Вайссен ніколи не народжувався і ніколи не вмре. Він стояв поза часом. І завжди був такий. Ах, Джі! Як жаль, що я не письменник!
— Еліно! — не раз казав він мені,— Еліно, не треба філософії. Філософія створена для атеїстів, які намагаються якось виправдати свої гріхи. Ви хочете приносити добро людям. Хочете розумних ролей. Хочете примусити юрбу мислити… З боку інстинктів ми всі рівні, а ось вище… Все одно ви нічого не зробите. Ви ж не Ісус Христос! Хоча ваш «форд-фалкон» М-1723 вже знаменитіший від могили господньої…
Мені давно хотілося провчити його.
Коротко… Я вийняла ключ з твоєї кишені. Я пробралася в твій кабінет. Відчинила шафу. Довго навпомацки шукала наш зйомочний майданчик. Попадала в якісь двори, завулки, збила собаку, кидалася по вулицях Лос-Анжелоса. Потім з'ясувала закономірність руху… Такі чутливі клавіші… Знайшла. «Наїхала» на Вайссена. Він був поряд, у білій жокейській шапочці, витирав носовичком лице. Я щосили вдарила — попала в лоб. Мокра, спітніла шкіра. Він оглянувся — нікого… Я вдарила ще раз, била хвилин п'ять, відчувала в порожній шафі його тіло, рвала сорочку (на екрані наче вітер здирав із Вайссена тканину), пхнула підбором. Задихнулася вже. Тут біжить Кларенс, холуй, покидьок. Вибила йому зуби. Ще мить — і Вайссен хапає стільця, кидає в порожнечу. Розбив мені лоба, я потім тікала з твого будинку — закривалася хусткою, щоб не бачили…
Ось і все. Пробач. Через рік закінчується контракт, я приїду до тебе, Джі…
ПОРУШЕННЯ ЗАКОНУ
Анджелі Ремик було вісімнадцять років, і вона, готуючись до заміжжя, відвідувала курси побутової радіоелектроніки.
Її подругам теж було по вісімнадцять, і вони відвідували ті самі курси.
Зовнішність дівчини відповідала стандартові початку нового віку: стрімкі хлопчачі лінії ніг, недорозвинене тіло, маленька голівка на гнучкій шиї, довгасті очі — одне слово, всі атрибути загальновизнаної краси, яка ще наприкінці двадцятого століття повністю ліквідувала уявлення про жінку, як про продовжувачку роду людського, і уподібнила молодих дівчат тендітним білим паросткам, що зростають у темряві.
На одній вечірці Анджела зустріла художника Снока. Ця дивна людина з випуклими очима майже не брала участі в розмові про нові кінофільми та гонки глайдерів. Снок виявив бажання підвезти сп'янілу Анджелу, але, на її великий подив, не зробив спроби навіть до найневиннішого зближення. Коло дому Снок сказав на прощання:
— Я хочу написати вас. Дзвоніть мені по цьому номеру до другої години дня.
Анджела за звичкою записала номер на шкірі зап'ястя, художник поцілував їй руку і поїхав.
Дівчина подзвонила наступного ж дня, і не тільки з цікавості: її чомусь схвилював поцілунок Снока. Прокинулися спогади про надзвичайні, давно забуті звичаї, про які вона вичитала колись у старовинних книгах, — церемонне цілування жіночих рук, врочисті поклони, про рицарську романтику, що лишилася нині лише в дитячих іграх та на наклейках марочного коньяку «Король Артур».
Отже, вона подзвонила, і Снок приїхав по неї на своєму старенькому «Ягуарі» зразка 1985 року.
— Чому ви не прислали машину? — спитала Анджела, сідаючи.
— Вона без радіоуправління, — відповів художник. — І взагалі не вона, а він. Його звуть П'єром.
— От дивак! Хіба автомобілі мають імена? — засміялась Анджела. Але, глянувши на спохмурнілий профіль Снока, вирішила, що, певно, дуже образила його, і мовчала всю дорогу.
У майстерні, як не дивно, не було жодного електронного механізму. На стіні висіло велике дзеркало, стіл було завалено всіляким мотлохом, на підрамники натягнуто порожні полотна. Скрізь панував хаос. По кутках лежали забруднені шматки фанери, ганчірки, банки з фарбою, пучки пензлів, на видному місці стояв гіпсовий Антіной, прикритий мокрою газетою.
— Пробачте за бруд, — сказав художник галантно відсуваючи купу порожніх ящиків. — Ви, напевне, вже проклинаєте себе за те, що згодилися.
— Ні! — щиро заперечила дівчина.
— Та це й зрозуміло, — вів далі Снок. — Бачите, я не можу пристосуватися до зовнішнього світу. Ще складніше пристосувати його до себе, але друге все-таки ближче моїй натурі. Я все ж зумів приручити шматочок світу, обмежений розмірами моєї квартири. Правда, добре тут лише мені.
Анджела бачила колись по телевізору, як працює знаменитий живописець: він сидів у кріслі, на голові в нього був важкий шолом з електродами, а навколо ворушилися мацаки маніпуляторів, малюючи водночас чотирнадцять різних картин.
Снок нічого такого не мав: і дівчина вирішила, що він просто не зміг купити дорогу апаратуру.
Тим часом художник вийняв із скрині яскраво-жовте пишне плаття, пошите з м'якої матерії, коричневі туфельки на тоненьких підборах і подав здивованій дівчині.
— Одягайтесь. Я прийду за кілька хвилин причешу вас.
І вийшов у другу кімнату.
Дівчина швиденько роздяглася, нетерпляче натягла плаття, встромила ніжки в маленькі туфлі…
Дзеркало вразило Анджелу. Там, на склі, незвично гойдалися складки спідниці, біліли ноги, вперше не обтягнуті узорними рейтузами, їй було незручно й кумедно ходити на високих підборах, але, глянувши на свою ніжку збоку, Анджела вирішила, що так дуже гарно. Вона одійшла від дзеркала і незграбно зробила реверанс, піднімаючи пальцями передній край спідниці. Часи й епохи змішалися в пам'яті дівчини: Анджела уявила Снока поряд із собою в костюмі іспанського гранда і, не розгинаючись, подала праву руку…
Тут саме повернувся художник. Дівчина, зніяковівши, швидко випросталася. Снок розпустив їй волосся, причесав, лишивши невеличке пасмо на лобі.
Першого дня був готовий малюнок вугіллям.
— Схоже, схоже! — раділа Анджела. — Як ви чудово малюєте!
Їй стало жаль розлучатися з платтям. І вона спитала Снока:
— Можна мені взяти його додому? Я хочу звикнути.
Снок довго мовчав.
— Н-ну, гаразд. Звикайте. Тільки прошу нікому не показувати.
— Чому?
Митець захвилювався:.:.
— Я поясню, пізніше поясню… А взагалі, краще лишіть його тут, прошу вас!
— Ні, ні! — заперечила Анджела, обнімаючи його за шию. — Снок, любий, слово честі, навіть найближчій подрузі! Хочете, як раніше, поклянуся словом божим?
Снок, зітхаючи, дозволив і навіть подарував дівчині намисто, червоне, мов ягоди суниці.
Був понеділок. Наступний сеанс призначили на суботу. А в четвер Анджелу запросили на іменини.
Три дні дівчина мучилась, що не може нікому показати свого небаченого туалету. Навіть робот-викладач на курсах помітив її тривожну неуважність. Іменини були останньою краплею в неглибокій чаші дівочого терпіння. Збиралася найвужча компанія. Анджела уявила можливий ефект, захоплення чоловіків і рішуче одягла жовте плаття. Лише коло автомобіля їй уявилися розгублені витрішкуваті очі Снока, але дівчина уперто сіла за кермо, і ракетна машина помчала її через місто.
Проїжджаючи центральною вулицею, Анджела помітила, що її наздоганяє чорний поліцейський глайдер. Дівчині наказали спинитися. Молодий коректний лейтенант запитав її прізвище, вибачився і відвіз у найближче відділення.
— Не маєте права! — обурювалася Анджела. — Мене чекають! Я нічого поганого не зробила!
— Я виконую завдання, — знизав плечима лейтенант.
У відділенні серед телеекранів сидів за пультом сумний поліцейський інспектор і розмішував ложечкою чай.
Після традиційних запитань він відсунув склянку й співчутливо сказав:
— На перший раз обмежимося попередженням. Ви знаєте, що ви порушили основний закон держави — закон стандарту?
— Що ви! — перелякалася Анджела. — Я знаю те, що й усі — не обдурюй, не вкрадь, не убий… Слово честі, я ніколи не думала про якісь інші закони… Ну, ще підробка документів…
— Гаразд, — перебив її інспектор. — Як кажуть юристи, прецедента не було, адже ніхто не шиє дома… Цей закон не примха уряду. Стереотипні деталі — основа всякого виробництва. Нам довелося відмовитися від забобонів минулого століття й одверто визнати, що політичне здоров'я країни грунтується на стандартизації життя населення. Ординарні розваги, шаблон моди, однакова духовна їжа — ось запорука того, що жоден громадянин не заздритиме іншому, що всі громадяни ретельно працюватимуть, не розмірковуючи про щось стороннє. Ви у своєму незвичному, хоч, безперечно, красивому одягу можете викликати нездорові розмови в місті. Фасони одягу диктує лише Урядовий кабінет моди. Це його монополія. Що буде, коли всі наші чесні трудівниці-жінки, дівчата почнуть ламати голови над екстравагантними костюмами?
Інспектор залпом допив чай, запропонував Анджелі. Вона хитнула головою, глянула ображено.
— Заспокойтеся, — сказав інспектор. — Плаття й туфлі ми, звісно, знищимо. Так. Гарна була б мода, якби мільйон дівчат позував мільйону Сноків. І вийшов із мільйона майстерень у мільйонах жовтих суконь.
— Ви і про Снока знаєте? — вигукнула Анджела.
— Ми все знаємо.
Автомат налив інспекторові другу склянку, кинув цукор.
— Заарештуєте його?
— Так. Попередимо. До того ж він пише без маніпуляторів. Підсудна справа.
Він довго, сумно роздивлявся червоне намисто. Анджела машинально захистила його рукою.
— Це також, — кинув інспектор. — Їдьте додому, переодягніться, привезіть плаття сюди — і ви вільні.
Вона пішла до дверей, але раптом почула:
— Стривайте хвилинку. — І трохи лагідніше: — Ви б не погодилися повечеряти зі мною в ресторані?
— Ні, — гордо відповіла Анджела і вийшла.
Дівчина вела машину й схлипувала, кусаючи нижню губу, бузкову від впорскнутої фарби. Вогні ліхтарів розпливалися, схожі на пишні жовті квіти.
ПУСТОЩІ
(Оповідання-жарт)
Старий Сигуетлі сидів на ґанку і палив люльку. Була дев'ята година вечора. За галявиною тісно стояли дерева. Праворуч від будиночка кінчалося крило лісу, і там, немов синє махове пір'я, стовбурчились високі сосни. Густий туман висів над просторами боліт. Теплий вечір вертав на землю дим незліченних люльок, випалених лісничим за сорок шість років його відлюдництва.
По ставках і мохнатих горбочках розповзлось яскраве помаранчеве світло. Воно покрило все, мов лак, і болото здалося раптом старому майданом, на якому повно незвичайних оранжевих автомобілів… Сигуетлі захитав головою, проганяючи сон. Вершини чорніли на тлі заграви. Щось променисто горіло вдалині, змінюючись від білого до малинового. Потім раптом усе погасло. Замиготів ланцюжок рудих бродячих вогників: горіли кущі. Вогники зникли, немов хтось разом затоптав цілий акр палаючого підліску.
«Дуже химерна гроза, — подумав Сигуетлі. — Тиха гроза. Може, це випробування нової зброї? (Раз на тиждень старий читав газети, привезені поштарем із Паунтвілла). Все одно зараз нічого не дізнаюсь. Ніч. Почекаю до ранку. І взагалі, пора лягати спати».
Лісничий вибив люльку об ріг стіни й пішов зачиняти віконниці. У темряві кумкали жаби. Сигуетлі, крекчучи, повертав дубові щити. Старий поспішав: він був сам не свій. Вдалині наростав невиразний шум. Ось чавкнула трясовина, ось ніби великий стовбур важко впав у ставок. Шум став ритмічний. Він нагадував глухий стукіт паровоза. Несподівано старий зрозумів природу грізних, але давно знайомих звуків.
Це були кроки.
По воді, через болото, через ліс.
Кроки давили, розмелювали, нищили деревину, змішували крони з корінням, розпліскували воду в озерах.
Підсліпуватий Сигуетлі не бачив того, хто йшов. Старий упав на коліна і слухав, як лементують сосни.
Настала тиша, потім затріщав корабельний бір коло Паунтвіллської дороги…
Об одинадцятій задзвонив телефон губернатора штату. Губернатор неквапливо відклав авторучку: «Знову мінітмени, дідько б їх забрав!» — і злегка нахилив до себе мікрофон.