Раптом я почув стукіт кінських копит. Хтось в’їжджав до монастиря. Чи не князь Лев Данилович, почувши про напасть, вирішив прогнати нечисту силу освяченою зброєю, як Юрій-змієборець? То виявились люди із Замку, котрі запримітили щось дивне і нічого не знали про затію ченців, у якій я, вбогий служка, мав зіграти головну роль. Я щосили закричав.
— Дякувати Богу, тут хтось є! — почув я радісний голос стражника.
Що ж виявилось? Стражники помітили з гори, що вже два дні монастир не подає жодних ознак життя. Не курився дим, не видно було людей. Коли вони приїхали сьогодні в полудень, ченці спали у келіях, муляри на сіні, худоба в стайні, бджоли у вуликах.
— Гей, хлопче, хто тебе тут закрив? — дивувалися княжі вої, відідравши важкі дубові дошки.
Я мружив очі від світла, посміхався. У хроніці монастиря було записано, ніби злий дух приспав ченців на два дні, але ніхто не знав, що те зробив дев’ятилітній отрок без жодного злого наміру. Спершу мені не повірили, що все скінчилося, і я, махнувши рукою, подибав на закляклих ногах на кухню, де з’їв усе, що тільки знайшлося. А потім запхався в куток, за піч, щоб мене ніхто не чіпав. Добре обміркувавши ситуацію, я вислизнув непоміченим поза дровітню. Спершу я хотів побачити Ворожбита, та на місці його хижки чорніло згарище і попіл ще був теплий. Я не хотів йти слідом за ним, хоча й не знав, у який бік він пішов. Добре, якщо той клятий опир щезне назавжди з мого життя. Я не хотів вертатись до монастиря, де загинули страшною смертю четверо копачів з Бусовиськ, пішовши до пекла на вічні муки. У світ, куди йшли всі подорожні, мені було ще зарано, хоча у ньому був Добромиль, єдине місце, де я міг би кимось стати. Я все ще належав Купцеві з Добромиля, бо він лише позичив мене, хай на вічне віддавання, і кості його лежали в Добромилі, а голова на дні великої ріки. Він був і там, і тут.
А в моїй голові, яка міцно сиділа на шиї, хоч схилена до землі, застрягла мелодія, що я чув тієї незабутньої ночі, під землею, майже в могилі.Мені хотілось втекти з нею, якнайдалі, щоб ніхто не видобув її з мене.Із легким жалем обернувся я на Замкову гору, залиту сонячним світлом, і пішов дорогою, готовий будь-якої миті пірнути в лози.
— То ви так і не бачили князя? — спитав Олексій Іванович.
Слуга з Добромиля посміхнувся:
— Побачив десь за півгодини. Побачив і остовпів, як ворона, приваблена блиском, коли мені назустріч виринули коні з пишними лицарями. Смарагдові,малинові, блакитні барви ударили по очах і я затулив їх рукавом, щоб не осліпнути. Таких яскравих і веселих барв в одежі я ніколи не бачив, тільки на Купці.Тому Добромиль уявлявся мені пишним, яскравим, і сяючим. Та й Замок притягував мене барвами влади і свободи, що аж співали. Моя колискова була ніжнорожева. Пісня смерті, що я взяв з собою, була кольору глини, жовто коричнева, але десь була ще й інша музика, до я кої я тягнувся — тріумфуюча мелодія життя, що вміщувала всі барви світу. У носі засвербіло від гострого звіриного духу, й у тому буйстві густих насичених кольорів я побачив двох великих істот, схожих на рись, білих з плямочками на короткому хутрі.Були вони стрункі з маленькими голівками. Це все нагадувало марево, яке пройде крізь мене, але звірі натягнули повідки, і від них віяло жаром нетерпіння. І від пишно виряджених бояр теж йшов дух заморських пахощів і доброго вина. Я одразу впізнав князя. Він виглядав дуже поважно: пишна, сивувата борода й масивне тіло.І він був у центрі всього.
— Ти хто? — спитав він різко, як чоловік, що звик наказувати.
І я відповів:
— Слуга з Добромиля.
— Хто ж твій пан?
— Купець з Добромиля.
Князь одразу спохмурнів. Рішучість і погорда старшого у нього змінилась розгубленістю. Це тривало лише мить, а далі він опанував себе, нахилився до мене й прошепотів:
— Слухай, якщо відповіси мені на два питання правдиво, може, я чимось тобі зараджу. Добре?
Я кивнув, а потім згадав, що треба виказати поштивість князю, і вклонився.
— Перше питання: як здоров’я твого господаря?
— Він не жиє, князю.
- І питання друге: ти хрещений?
— Так, князю, хрещений.! — і я перехрестився.
— Добре. Ти не збрехав. Поїдеш зі мною до замку?
— Поїду
Князь махнув рукою і молодий слуга, що їхав позаду, миттю опинився коло нього з тими чудовими звірятами й спустив їх з повідка. Вони підбігли до мене й почали обнюхувати. Кажуть, що хижим звірям не можна дивитись у очі.Та я завжди робив навпаки і вони дуже швидко прихилялись до мене. Наші погляди проникали дуже глибоко й ми начебто ставали братами, бо від того контакту одразу з’являлась довіра. Ті прекрасні істоти звались пардусами, тепер кажуть, гепарди, і з ними князі ходили на полювання, бо пардуси дуже швидко бігають. Привозили гепардів із далеких країв і дуже за них дбали. Подивившись одне одному в очі, ми вже пізнали одне одного. У бурштинових очах пардусів я прочитав несамовиту потребу в русі, а вони у моїх- захоплення їхньою красою і силою. вони одночасно притулились до мене, майже сягаючи мого плеча, і вигнули спини, щоб я їх погладив. Під моєю рукою напруження в їхніх м’язах ослабло.
— Нечувано! — загомоніли довкола княжі люди і з острахом відступили на крок.
— Ці звірі, - мовив князь, — дуже добре знають людей, і їх не можна надурити. Тих, хто їх боїться, вони зневажають.
У очах його прозирала цікавість, змішана з подивом. Що ж він скаже, коли дізнається, що я приспав цілий монастир? Як бачите, я теж колись був марнославний.
До Замку на горі я в’їхав на сивій кобилі, тримаючись за пояс слуги, від якого тхнуло часником.
Зрештою, їхати було недалеко.
Той час, що я провів на Замковій горі, ще на один крок віддалив мене від моєї долі.Спершу мене відправили на кухню, бо князь не дав жодних розпоряджень і одразу пішов спочивати з дороги. Їхав він аж зі Львова. А потім мусив вирішувати усі нагальні справи. Я загубився серед метушливої челяді, яка снувала всередині невеликої площі, обнесеної стінами з грубих колод. Мені ще не доводилось бачити стільки людей вкупі.
Десь під вечір прибув отець настоятель. Я саме стояв біля криниці, коли він побачив мене. Настоятель, котрий завжди ставився до мене зі стійкою неприязню, спочатку почервонів, потім побілів і, втягнувши голову в плечі, шмигнув до князівських покоїв. Я злякався, що він забере мене назад, бо ж нібито був монастирським служкою. А якщо не забере, то може князю наговорити чогось недоброго. Він був розумним чоловіком і міг пов’язати мій «подвиг» з Ворожбитом, здогадавшись, що то якась каверза. Та я змирився з тим, що може бути. Я ще мало спізнав зла, щоб думати про найгірше. Почав шукати собі місця, де можна було перебути першу ніч на Замковій горі так, щоб ближче до зоряного неба, і щоб мене одразу не знайшли. Зрештою, це залежало від того, хто мене шукатиме. Досить швидко стемніло і я пішов на запах пардусів, бо зі звірями чувся найбезпечніше. Обидва сиділи в мурованій прибудові з гратами. Залізти туди я не міг, тому ліг біля самих грат, загорнувшись в попону, яку взяв біля конюшні. Пардуси зачіпали мене лапами, дихали у вухо, лизали обличчя, муркотіли, одним словом, заважали. Та сон зморив мене.
Вранці я встав ще до того, як мене побачили коло клітки. Поклав попону на місце й пішов на кухню. Один добрий чоловік мене нарешті помітив і став розпитувати, хто я і звідки.
— Чому князь про мене забув? — журився я.
— Е, хлопче, наш князь нічого не забуває! Подивись на себе: що ти можеш для нього значити? Кудись він тебе опреділить: чи на конюшню чи на кухню, або й до покоїв. Спершу ніхто, навіть боярські сини, високо не злітає. Мусить показати, чого він вартий.
Він дав мені миску пшоняної каші з молоком, а сам вийшов. Мені сподобався цей старий чоловік, бо не дивився з острахом чи обридженням, як інші, й не задавав зайвих питань. Він дослужився до маленької комірки, що прилягала до теплої стіни. Були там тільки лежанка й лавка, і я подумав: от було б добре, якби ми жили удвох, якби він прийняв мене за сина. Знаєте, сироти люблять мріяти про родину.
Я ще не встиг доїсти каші, як старий прибіг до мене з оберемком якоїсь одежі, й нічого не кажучи потягнув мене до діжки з водою, щоб я вмився, і перебрався, бо князь згадав за мене.
— Видиш, що я казав? — повторював він, допомагаючи мені привести себе до ладу. — Сам князь велів, як тільки збудився, тебе привести!
Він перехрестив мене, шепнув на вухо, що князь любить смілих, втім, я знав це і без нього, а тоді віддав до рук похмурому й нетерплячому боярину, котрий повів мене до княжого терема.
Князь Лев Данилович видався мені не таким пишним, як тоді на дорозі, серед тьмяного весняного краєвиду. Був убраний в щось темне, рухи мав якісь мляві, а очі втомлені.Зате покій був прибраний коштовними килимами й свічниками. Мою увагу одразу привернув поставець з книжками. Я ще стільки не бачив книг. Князь одразу перейшов до справи:
— Ну, отроче, розкажи, що ти там увидів у підземеллі?
Я відповів безпечно:
— Чотири смерті, князю.
- І ти лишився живий? Як се тобі вдалося?
Він був перший, кому я розповідав про свою пригоду.
— Бо то не мої смерті були, князю, а хлопів з Бусовиськ: по одній на кожного. Своєї смерті я ще не знаю.
— Хіба ти можеш відгадувати чиюсь смерть?
— Не знаю, я ж не ворожбит.
— Але ж Ворожбит привів тебе до монастиря. Ти знаєш, що він згорів у себе в хаті?
— Еге ж, згорів! — не витримав я. — Такі не горять!
— Виджу ти знаєш більше, ніж я! Може, розкажеш?
— Ні.
— А чому? — здивовано підняв брови князь. — Що, то така страшна тайна?
Я опустив голову.
— А як тебе змусять?
— Витерплю.
— О, з тебе був би добрий вояка! Але нехай воюють ті, хто має простішу голову. Чи ти знаєш, хлопче, що таке бути слугою Купця з Добромиля? Не знаю, що досі тебе берегло в Спасівському монастирі…Ні, знаю вже! Твоя посмішка, від якої всередині в людини все перевертається від жалю. Але, якби я не нагодився вчора, тебе, небоже, злапали б, і перевірили, чи ти не малий опир. А, як відомо, з малого опиря виростає великий. Слухай, то правда, що опирі живуть вічно?
— Не знаю. Я не знаю ще, хто я, але не думаю, щоби був опирем.
— Чого так не думаєш?
— Мене опирі бояться.
— Отже, — зробив висновок князь, — ти мав би бути навіть сильніший за опирів. Цікаво….
— Я люблю читати. Вже трохи вмію., - сказав я трохи не до ладу.
Але князь пропустив це повз вуха. Можливо, тому, що кожен здатний навчитися читати, але приспати цілий монастир? Видно, отець настоятель розповів і про це, бо князь впер у мене свій пильний погляд і мовив:
— У монастирі тієї ночі чули ангельську музику, але потім виявилось, що це диявол вирішив благочестивих отців приспати, аби відвернути їх від молитов про спасіння невинного отрока Сильвестра.
— Зате чотири смерті заснули.
— Не богохульствуй! Ти сам чув сю музику?
— Я ж був під землею. Там уже нічого нема. Тільки хай не посилають туди більше копачів з Бусовиськ, бо вони нечисті.
— Ага, я дещо чув за це. Думаєш, легко знайти робучі руки, коли стільки років воюємо? Мій отець, князь і король Даниїл, сорок літ воював і я стільки ж…
— Нехай вої копають.
— Мої вої, якби вчули твої слова, то посікли би тебе на капусту, а проти мене збунтувались. То не їхнє ремесло — рити землю. Вони мають люд боронити. Так що забудь ці слова, чув? Я над сим поміркую. Ну, тепер покажи свої чари!
— Які чари?
— Ти хоч малий літами, але хитрий. Що це в тебе у рукаві?
— Сопілка.
— Ага. Ну, то заграй мені на сопілці.
Я, дурний дітвак, щоб він не мордував мене, заграв те, що вмів: свою колискову. Побачу, що князь почне дрімати, перестану. Та й жодних чарів я не знав. Проте князь навіть оком не кліпнув. Посміхнувся і сказав:
— Гарно. Нагадав ти мені час, коли я був невинний і чистий.
Тоді я зрозумів, що не всі засинають від моєї музики. Про ту, що чув у підземеллі,я боявся навіть згадувати. Хоч мені й кортіло її відтворити. Але для цього треба піти кудись далеко, де нема людей. А третя пісня ще мала прийти до мене. Вона мусила веселити серце. Я вірив, що така музика існує, як існують світло і темрява, жар і холод.
Хоч я й навіяв князю приємні спогади, він був трохи розчарований.І, перш, ніж відпустити мене, мав знайти для мене якесь місце серед своєї челяді, або прогнати, у що я не дуже вірив. Він гукнув стражника, котрий мав стояти за дверима, але ніхто не з’явився.
— Що таке? — здивувався князь. Гукнув голосніше. Знову нічого.
У мене з’явилось лихе передчуття.
— Піди подивися, де мої слуги!
Я виглянув за двері. Два велетні-охоронці сповзли на підлогу й солодко спали, правда, не випустили з рук мечів.
— Вони заснули, князю, — сказав я правду.
— Як заснули?!
Князь схопився зі свого пишного сідала й вискочив у сіни, і завмер від побаченого. Тоді побіг далі, а я за ним. Уся челядь, що прислуговувала йому в теремі, теж спала. Хто де. Якби не хропіння й щасливий вигляд кожного князівського слуги, можна було подумати, що вони мертві.Зате на подвір’ї все було гаразд. Люди були трохи млявими, однак кожен продовжував робити свою справу. Тоді ми з князем вернулись назад.
— Розбуди їх! — наказав він.
— Я не вмію.
— Розбуди!
Я поторсав стражника за плече, тоді смикнув за руків’я меча. Той щось пробурмотів, випустив меч, і перевернувся на другий бік. А князь затягнув мене всередину покою і почав мною трясти:
— Хто тебе навчив цього, вилупку? Ворожбит чи Купець з Добромиля?
Я видушив з себе:
— Я…сам придумав.
— Такого не придумаєш! — гаркнув князь. — Господи, помилуй! Та я цих горе-вояків пошлю чистити гній з-під корів і рити підземний хід. А якби зрада?
Видно, він дуже боявся зради, бо аж лице пополотніло.
— Вони не винні, - сказав я і, вирвавшись з його рук, відступив за стіл. — Вони скоро прокинуться, бо пісня була коротка.
— Я їх уб’ю! А тебе…Ти знаєш, що роблять з опирами?
— Я не опир! Не опир, не опир…
Від страху, що мені можуть відрубати голову, як Купцю з Добромиля, я заплакав.
Князь почав ходити довкола стола, а я намагався дістатися дверей. Очі в нього чомусь щохвилі мінялись. Спершу були сиві, потім зелені, а далі чорні як вугіль. Він думав. Можливо, не тільки про те, як вийти з цієї скандальної ситуації.Я не насмілився втекти. Від долі не втечеш. Раптом князь спинився й тихим голосом спитав:
— А ти міг би приспати ворожу рать? Тоді ми б усіх перебили.
Мені стало гидко. Я й слухав і читав Євангеліє, де сказано, що люди мають любити одне одного і «Не убий».Як же це убивати сплячих?!
І я відповів крізь сльози:
— Може, й зумів би, але не хочу! То не по-християнськи.
Та князь знову почув те, що його цікавило, проігнорувавши моє пояснення:
— Ти ж тепер мій слуга, чи забув? Що повелю, те й зробиш. Не бйся, матимеш усього вдосталь. Найперше я тобі сап’янці справлю…Хочеш сап’янці?
Якби він сказав, що пустить мене до книжок, це була б велика спокуса для мене. Бо слуга повинен слухатися пана і не відповідає за свої вчинки. Але згадка про сап’янці відчинила вікно в моїй пам’яті: я побачив купця, як той кидає червоні сап’янці заплаканому отроку за те, що скривдив його. Видно, Купець з Добромиля був щедрим і жалісливим, тоді як мої сльози князя не зворушили і він вирішив скористатись з мого дару, зробити мене спільником убивства.
Я похитав головою:
— Не хочу!
Видно, він зрозумів, що я не ласий до взувачки. Зрештою, я ходив босий, тільки взимку надягав якісь постоли, завжди завеликі на мою ногу.
Князь підійшов ближче і я відступив крок назад
— Чому ти не хочеш мені допомогти, своєму князеві?
— Я вбивати не хочу.
— Але ж се таті, розбишаки, нехристи. Вони край наш плюнлрують, маленьких діток на списи настромляють…Хіба тобі не жаль наших людей?
Це був вагомий, політичний, аргумент, на який я б не знайшов слів, щоб заперечити. Проте я не відчував себі їхнім. У мені текла інша кров. Може, якби я звідав ласку від тих двох чоловіка й жінки, яким мене позичив Купець, то б ставився до тутешніх людей, як до своїх. Один Купець з Добромиля повівся зі мною по-людськи, хоч і був опирем. Я не звільнився у нього зі служби. Тому сказав, хапаючись за соломинку: