Гріх було нарікати: мені було добре в тому монастирі, хоч я був навіть не послушником, а звичайним служкою. Та в моєму житті непомітно й поволі все змінювалось. По-перше, я здобув собі нове ім’я. З попереднього всі сміялись, хоч Позичений Сівач відповідав моїй тодішній суті.Ім’я давало про мене досить вичерпну інформацію, і я не мусив розтуляти зайвий раз рота. Але ченці воліли, аби я мав якесь християнське ім’я, себто Ім’я святого, хоча потім, ящо я прийму постриг, доведеться і його змінити. Мене переконали слова одного ченця, хоч і не дуже вченого: «Чуєш, хлопче, коли твоє життя змінюється, ти сам повинен змінитися. Нове життя — нове Ім’я». Я боявся хрещення, бо начувся тут різних жахливих розповідей про нечисту силу, опирів, відьом, лісових дівчат і русалок. Втім, і князі, і бояри, і простий люд, як у тому селі, де я жив досі, не раз шукали помочі у знахарів та ворожбитів, правда, лише за однієї умови: ті мали бути хрещеними. Це заспокоювало побожних клієнтів. Але я вже знав, що мій випадок набагато складніший. Мене переслідували спогади, мучили страшні сни, у яких я відбивався від відрізаної голови, котра вимагала позичити їй тіло. Врешті, мене охрестили, хоча й не знали, чи був я до того хрещений. І дозволили вибрати Ім’я. Я вподобав собі Ім’я Сильвестр, бо так звали того ченця, який дохідливо пояснив, що нове Ім’я потрібне людині, яка почала нове життя. Виявляється, життів багато, і для того, щоб перейти від одного до іншого, не конче вмирати. Такий був мій перший духовний досвід, досвід неписьменного хлопчика. Мені сподобалось також, що нове Ім’я означало «лісовий», бо я прийшов з лісу. Чернець Антоній, котрий мені це пояснив, виконував обов’язки писаря в монастирі й разом з двома ченцями переписував книги на коштовному пергаменті, бо друкарського верстата ще тоді не існувало, як і паперу.
Мене охрестили у старій дерев’яній церкві й нічого поганого не сталося ні мені, ні святій обителі. Якби я знав тоді історію своєї появи на світ, то мусив би у цьому признатися, бо Господь усе бачить і найбільше не терпить брехні. І міг би спалити іскрою Свого гніву. Не думаю, що Ворожбит і Купець з Добромиля знали про мене все, однак того, що вони знали, вистачило б, щоб замість хрещення водою я отримав хрещення вогнем.
Я вже мав історію, яку міг розповісти єпископу перемиському, котрий розв’язав дискусію між ченцями на тему:» Чи можна хрестити вдруге того, хто не знає, чи хрестили його взагалі?» Не думайте, що це так просто, навіть коли йдеться про безрідного вбогого дев’ятилітнього хлопчика. Єпископ лагідно випитав мою коротку історію. Я сказав, що мене знайшов на дорозі Купець з Добромиля і віддав на виховання простим людям на село. Потім його вбили розбійники, а мене його слуга привіз до монастиря, бо не було кому платити за моє перебування у тих господарів. Єпископ мав дихавицю і я не все розумів, що він питав мене, і це його дратувало. Як виявилося, їм треба було записати у книгу, що велася в монастирі, моїх батьків.
— Отже, ти Слуга з Добромиля, — задумливо мовив єпископ і в очах його промайнула якась іскра, видно, він дещо чув про Купця.
Хрещення принесло мені лише користь: я отримав нормальне Ім’я, сяку-таку біографію і доступ до святилища, де переписувались книги: я носив туди дрова, воду, і почав вчитися читати й писати. У тих краях не було жодної школи при монастирях. Бояри вчили своїх дітей при княжому дворі, а ченці були як не боярські діти, то священицькі, або купецькі.Потім я довідався, що мене записали як сина Купця з Добромиля, виключно завдяки доброті єпископа, бо, якби мене записали безрідним, то я поповнив би ряди монастирських холопів. Тому й дозволили мені вчитися. Ходили чутки, ніби князь Лев Данилович хоче влаштувати в нашому монастирі скрипторіум, і ліпше, аби там трудилися люди свої, що шанують і знають звичаї святої обителі. А щоб я не загордився, то до книжок мене пускали після того, як усе пороблю. Я ще й встигав дивитися на засніжений княжий замок і мріяв, що колись туди потраплю. Князь лише кілька раз на рік приїжджав до замку, однак, він був уже в похилих літах і обіцяв, що оселиться тут назовсім. Ясна річ, для монастиря се означало велику славу й добробут. Був час, коли я відчув себе щасливим, і літав мов на крилах, уявляючи собі майбутнє життя переписувача книг, бо то був найкращий спосіб пізнати книгу, вимальовуючи буквицю за буквицею, й укладаючи слова…Оскільки я не розжився навіть на малесенький шматочок вичиненої телячої шкіри, що звалася харатья, то писав на снігу, котрий був ще білішим, або просто, розсипавши рівним шаром попіл, виводив паличкою буквиці.Якось я в пориві натхнення написав слово Бог на снігу коло дровітні.Тут надійшов отець — настоятель й застав мене, коли я милувався чудовим творінням своїх рук. Він чомусь дуже розлютився і став лупцювати мене по голові, повторюючи:
— Не поминай Ім’я Боже всує!
Бив мене, а сам не знав, що йому робити зі словом., затоптати не міг, але й лишати отак на снігу також. Він задер голову до неба, наче благав сонце виглянути у розтопити сніг в тому місці.Пізніше я повернувся туди й долонею стер слово «Бог».Нічого не сталося. Я написав слово біс, і так само його витер.І знову нічого не трапилось. Тільки настоятель з тих пір мене почав ненавидіти.І до весни я вже майже був упевнений, що не залишусь в монастирі,бо ненависть настоятеля зробила моє життя нестерпним. Він знайде спосіб мене позбутись. І от я знову був позичений.
Трапилось це так. Весною князь повелів копати хід з-під церкви на Замкову гору, що всіх дуже врадувало, бо підтверджувало намір Лева Даниловича доживати віку в замку і, прийнявши постриг перед смертю, упокоїтись в крипті майбутннього храму Преображення, а ченці в разі колотнечі могли сховатись у фортеці. Звісно, князь надав поміч, і в монастир знову нагадував жвавий бджолиний вулик. Поспішали, працювали з ранку до ночі: вимуровували церкву, а вночі під нею трудились копачі. Я тішився, бо той підземний хід був теж призначений для мене: полегшував мій шлях на гору. Мені не вдалось досі побувати в замку. Я здогадувався, що ченці не хотіли, аби я впав там у око дворецькому й не став на нову службу.
Для підземної роботи найняли копачів із Бусовиськ, де хлопи були сильні, як ведмеді. Про людей з того села казали, ніби вони з яєць — зносків годували дідьків і продавали на стороні.Вони викопали добрий кусень до підніжжя Замкової гори і почалася найтяжча робота: більше доводилось бити камінь, ніж рити землю. Я приходив дивитися на копачів, бо вони були звідти, звідки й Ворожбит, котрий геть не давався чути. Проте я не насмілився їх розпитати. Але недарма то був ворожбит та ще й опир, щоб про мене забути. Прийшов до мене увісні й сказав:
— Хтів би я тебе позбутися, щоб не стримів мені скалкою в оці. Гадаєш, я не знаю, що се місце не для тебе? Ти хочеш жити на горі, а не в темній келії.Слухай мене, Позичений Сівачу! Через два дні під землею почнуть коїтися дивні речі, незрозумілі й страшні, і лишень ти можеш зарадити лихові.Звідти відкриється тобі дорога на Гору, раніше, аніж мало статися. Чекай, доки тебе покличуть…
Був у такій самій чорній киреї, як у Лука. Може, той її згубив, утікаючи від Ворожбита. А потім подумав, що у сні Ворожбит міг з’явитися в якій завгодно одежі.Та одежа одежею, але я ні хвилі не сумнівався, що станеться так, як він сказав, і принишк як миша в норі.Насправді я не хотів жити на Горі. Просто походити, подивитися, як живуть князь і бояри, вилізти на всі чотири вежі й оглянути тутешні краєвиди, а потім повернутись і стати переписувачем книг. Я ж був наляканий жахіттями, що почались тоді, як Лука підпалив оборіг, а потім став свідком розмови між Ворожбитом та відрубаною головою. Усе це нагадує якусь казку, правда, пане докторе? Але у ті часи духів було легше побачити. То вже потім їх порозганяли й переконали люд, ніби у цьому світі має право існувати лише матеріальне.
Через два дні, вранці, копачів прийшли змінити інші, й застали під землею страшну картину: четверо мертвих. Кожен з них наклав на себе руки в певний спосіб. Мене туди не впустили, а коли винесли тіла на гору, то я побачив, що один вдавився каменем, запхавши його в горло; другий настромився на держак лопати:; третій повісився на гаку, що на ньому вішали ліхтарку, а четвертий перерізав собі жили. Тепер я думаю, що Ворожбит мусив мати тут свій інтерес: хтось не догодив йому в Бусовиськах. Офіційна версія була такою: копачі збудили у глибині гори злого духа, і той змусив нещасних накласти на себе руки, бо він має доступ до серця, підточеного гріхом, і не зовсім чистого сумління. Як би вчинили побожні й мислячі люди? Найперше вони б засипали те прокляте місце землею, щоб не турбувати більше духа гори, у володіння якого влізли без дозволу, а за самогубців довго молилися б. Але вони не зробили того, бо то не була їхня воля — копати хід у горі, а княжа.І їм уже снилась славна на всю землю Перемиську обитель. Слава — це ще й багатство і найперше, убезпечення від голоду, що потинав у ті часи не лише смердів, холопів, а й ченців у бідних монастирях. Мусили догоджати вельможним і багатим мирянам. Я їх не виную за це: не всі ченці можуть орудувати мечем і стріляти з лука, а декому це й противно. Зрештою, не для того вони покинули цей суєтний і небезпечний світ, щоб чинити всупереч Євангелію.
Отож, ченці були дуже налякані і шептались межи собою, що копачі знайшли вхід до пекла і не змогли винести жахливого видовища геєнни огненної, в якій мучились також їхні кревні. Та найгіршим вважали вони те, що трагедію не вдасться приховати, бо, як на те, у монастирі гостювало двоє братів з Лаврівського монастиря святого Онуфрія, що перебував під постійною опікою князів Галицьких та Волинських, оскільки зберігав дорогоцінні мощі свого патрона. Коли б не рознесли вони, лаврівські брати, звістку, буцімто злий дух покарав спасівських ченчиків за гординю. Так воно й було, тільки не ченці впали у гріх, а Ворожбит з Бусовиськ, який вирішив втягнути мене, малолітнього отрока, у сю недитячу, а й навіть надлюдську, справу.
І я мав тепер чекати. Ченці забили діру дошками, покропили все, що можна, святою водою, й відправили молебень. Копачі приходили кожен день на монастирське подвір’я і чогось чекали. Як я зрозумів, вони смерті боялися більше, ніж нечистої сили. Та тільки надходив вечір, із підземелля чулись підозрілі звуки, схожі на стогони й крики, і звідти йшов сморід, ніби там щось здохло. Серед ченців знайшлись і такі, що хотіли піти на прю з нечистю, віддати навіть життя, однак настоятель заборонив їм це. Певно, розумів, що перед пекельними духами не встоять ні хрест, ні звичайна молитва проти дрібних бісів, і через те відважні ченці можуть бути скомпрометовані.Тут треба когось, хто має подібний досвід. Три ночі в монастирі не спали, бо земля під ним двигтіла і страшенний сморід заповнював келії.Нарешті ченці взяли справу у свої руки і заявили, що підуть світ за очі, якщо отець- настоятель не вживе рішучих заходів. Треба, сказали вони, взнати, що хоче від них той злий дух, може, вдасться з ним про щось домовитись.
Отже, все розвивалося за планом, накресленим Ворожбитом. Смішно, але я нетерпляче чекав завершення цієї справи. Мені було цікаво, кого виставив проти мене найсильніший опир Перемиської землі. Я не мав страху, бо не був мудрим. Проте й не був настільки дурним, аби лізти поперед батька в пекло. Настав день, коли з дозволу настоятеля двоє ченців пішли до Ворожбита.
— Хочу видіти старшого між вами! — сказав їм опир. — Бо ви по дорозі назад погубите слова, що я вам скажу, а в такій поважній справі се річ немислима.
Мусили бідаки вертатися. Отець- настоятель дуже розізлився, бо чувся великою персоною в монастирі, та ченці йому натякнули про гординю і він пішов. Правда, аж на другий день, коли усім увірвався терпець. Слова, що Ворожбит нібито казав настоятелю, згодом отець Антоній записав до монастирської хроніки: «Знаю, отче, що копачі потривожили землю, збудили в ній таку велику силу, що супроти неї сам я нічого не вдію. То й дивно, чого ви звернулись до мене, маючи у себе в святій обителі чудовного отрока з ангельським голосом. Той безгрішний отрок зарадить вашій біді.»
— А як його звати? — спитав настоятель, хоча крім мене в монастирі не було жодних отроків.
— Не знаю, — пустив туману хитрий опир. — Має за лівим вухом родимку, знак, що свідчить про Божу ласку.
Отак я ледь не став святим….
— Ага, мало не забув! Вберіть його в білу сорочку, але без пояска.І дайте свічку з церкви.
Я знав, що це все витівки Ворожбита, однак, що йому заважало мене позбутись? Ніколи не забуду, як він кинув у ріку голову мого нещасного господаря, всеодно, що втопив. Той же не мав ні рук, ні ніг, щоб виплисти!
Не чекаючи смерку, мене відвели до ями, відідрали дошки, а потім прибили знову, щоб я не втік. Я мав у рукаві сховану сопілку, на якій вчився грати, заховавшись у лісі, бо хто б мені дозволив це в монастирі.Ці здорові дядьки кинули мене на поталу нечистій силі без найменших докорів сумління, а тепер розчулено хитали головами, мовлячи, що я схожий на ангела. Якби я був трохи старший, то втік би раніше, щоб не стати іграшкою в руках опира. Коли я опинився у ямі, то зрозумів, що надто мало знаю людські звичаї. Завжди в жертву приносили дітей і молодих гарних дівчат, і нема чого дивуватись нечулості простих марновірних ченців.І нема нічого такого, щоб змусило накласти мене на себе руки. Страшнішого, ніж бесідуюча відрубана голова, напевно, я там не побачу. До того ж сморід десь пропав, і я мав кілька грубих свічок. Якщо ж з’явиться якийсь підземний дикий звір, то зі звірятами я завжди ладнав. Лишалася смерть від людської руки, але ж я був не просто людиною: мав дві душі, хоч відчував у собі тільки одну, бо ці дві душі перебували у злагоді. Коли я дійшов до кінця тунелю, то цілком заспокоївся. Тунель перегороджувала стіна з глини, у якій стирчало коріння і досить великі камені. Якби не висохла кров, розбризкана повсюди, та її неприємний запах, тут було б навіть затишно. Хід йшов плавно догори. Я зійшов нижче, сів на купу каміння, яке не встигли винести, встромив збоку свічку, й став думати, що буду робити, коли звідси вийду. Ясна річ, що тут не зможу залишитись, бо кожен на мене буде показувати пальцем. А там, на горі? Того взагалі не міг собі уявити.
Мабуть, я заснув у тиші й спокої, як заснули ті копачі, і коли вони були безборонні, з’явився спів, тужний і розпачливий. Він підіймався то вгору, то різко падав у безодню і там уривався. Він ходив кругами, виписуючи борозни на серціц, доки не розтинав його надвоє,або стискав горло так, що починалася задуха…Я побачив смерть першого копача, котрий звався Микита. Жало змія вп’ялося йому в серце — Жаль. Не захотів він жити без дівчини, котра віддалася за іншого. Побачив перед собою стіну, яку не зміг би звалити.
Тоді смерть прийшла до другого копача, Петра, в образі Страху, і боявся він мук пекельних, бо, побажавши переступити межу людського знання, потоптав свій хрест, аби міг знаходити скарби у землі.
І до третього копача на ймення Іван приступила смерть у вигляді Туги: тужив він за волею, а мусив годувати дрібних дітей брата, котрого забили на війні.
Нарешті смерть, чорна Заздрість, знайшла четвертого копача, Ждана. Не завидів він багатим і вельможним, лише сусідові, побожному й доброму чоловіку, котрого всі любили.
Ці рани заболіли так, що не могли їх стерпіти. А чотири смерті в образі Жалю, Страху, Туги та Заздрості злились в одну й кинулись на мене, отрока, щоб зжерти. Я цього не сподівався, та й були вони невидимі, я лиш відчував їх у звуках, які тисли мені на серце. Вони вказували на мертвих копачів: «Дивися, що тебе чекає, коли ти виростеш! Чи не ліпше віддати нам свою людську душу, що її ніхто не цінує, а собі лишити ту, ліпшу, якій невідомі ні страх, ні туга, ні жаль, і вона не завидує, а їй лиш завидують?» Та я не міг їх розділити, і не встиг спізнати, бо був ще зовсім малий. Я подумав, якщо ті голодні смерті вирвуться з підземелля, то всі ченці накладуть на себе руки, хай не всі, але багато, що вважається великим гріхом. «Ні, то не гріх, — виспівувала мені Смерть, — то солодкий сон, то полегкість. Ти мусиш се знати і дати нам трохи своєї сили, щоб зробити людей щасливими». Свічка впала й погасла, а я не мав огню. І сидів у темряві, пронизаній невимовним розпачем. «Хіба, — подумав я., - у світі мало інших смертей? Люди вмирають з голоду, косить їх моровиця, убивають на війні, а проте, як хтось просить собі смерті, вона не приходить на їхній поклик. Вона — завжди несподівана. І в Біблії сказано: ніхто не знає, ні дня, ні години». Я не боявся тих смертей, однак вони не давали мені спокою, вишукуючи, як до мене дістатися. Проте, вони були вже знесилені.І тут я подумав: «То ж Ворожбит, а не Смерть.То він придумав усе, бо хотів погубити чотири людські душі, які ще могли б спастися. Але навіщо?» Ні, того я не міг зрозуміти, ні тоді, ні зараз: заради чого гублять людські душі.
Я вийняв сопілку й заграв тієї співанки, якої вколисував себе на оборозі. Може, смерті заснуть. Але більше, аби перебити ті нелюдські тужливі звуки. Я ще не скінчив грати, як вже сон склепив мені повіки.І разом зі мною поснули жаль, туга, страх і заздрість. Вони самі по собі, і я — сам Я спав у землі як в могилі й прокинувся від лютого голоду. Пішов до виходу і побачив світло, що пробивалось крізь дошки. Дякувати Богу, настав день. Я почав стукати, далі кричати, але ніхто не йшов. Дошки я не міг відірвати. Дивно, що виходу ніхто не пильнував. Певно, думали, що я не вернуся живим. Кругом панувала тиша. Не чути було цюкання сокир, криків мулярів. Я кричав, доки не захрип. Церква ще не мала даху, тому я бачив крізь дошки синє весняне небо, нерухоме, бо на ньому не видно було жодної хмаринки.