Лопушанка, наступного дня
Іхати того дня було пізно, і я вернувся до себе. Сподівався, що від Купця з Перемишля прибула звістка, бо я післав йому листа в день Миронової страти. Але нічого не було. Я переночував і рано виїхав. Кінь хрупотів по підмерзлому болоті, але день обіцяв бути погідним, якщо знову нікого не стратять. Я розумів, що то була дрібна справа і, властиво, не варта уваги, і дорогою майже не думав про неї.Було тихо й пустельно. Ще не орали й не сіяли. Я згадав про свій дар сівача, нікому не потрібний, бо сіяли нині не для власного пожитку і з власної волі, а для війни і ненаситного панства.І той хліб був гіркіший за паску, яку я скуштував колись у Лаврівському монастирі.
Мені більше була до вподоби така пустельна земля, бо за нею ніхто не тужив і не міг з неї скористати. Я вже доїжджав до Самбора, що звався колись Погонич, коли почув, що мене хтось доганяє. Ще не озирнувшись, я зрозумів, що то Купець з Перемишля, і мовчки дав йому місце коло себе. Чекав, що той обізветься першим. Але він лише позирав на мене скоса, вивідуючи мій настрій. Мабуть, думав, що я серджуся за Мирона. Та якби я був звичайним собі чоловіком з куцим, як заячий хвіст, життям, може, б і гнівався. Однак, поміркуйте самі, ким був для мене Мирон, і ким — Купець з Перемишля, котрого я знав бозна-скільки літ! Ні, я не збирався йому дорікати. Він знав те, чого не знав Слуга з Добромиля. Він був Старшим у Золотій Бджолі.Єдине, чого я не стерпів би, се насмішки над собою. Бо я переживав, мене мучило сумління, й воно гнало мене в дорогу до нікчемної людської істоти, котра могла його заспокоїти.
— Уже бджоли почали вилітати, — озвався нарешті Купець з Перемишля, вбраний як завжди в напівлицарську одіж, із золотою бляхою, схованою під кольчугою.
Неспроста він се сказав. Я промовчав. А потім спитав, аби його не засмучувати:
— Чи ти знаєш, куди я їду?
— Туди, куди і я. Хочу відвезти сестрі голову брата, нехай поховає.
І я побачив приторочену до сідла шкіряну торбу з чимось круглим всередині.Давно се діялось, але мені постав перед очима бідний Лука, нарваний служник мого пана, і мене охопило тоскне почуття безвиході.
— Нащо їй вона? — якомога спокійніше сказав я. — Жінки бояться таких речей. Можна було поховати голову в Тернаві.
— Він сам мене просив про це.
— Ну, тоді звісно. Слухай, що ти затіяв? Навіщо ти замовив Мирону Євангеліє? Я сам міг би тобі його переписати.
— Якби той дурень не віддав переписане ігумену, то лишився б живий. А тому я не чую за собою жодної вини. Я лиш роблю свою справу, а ти нам помагаєш. Хоч давно міг би стати одним з нас…
Я зробив різкий порух.
— Ну, ну, — примирливо буркнув Купець з Перемишля. — Ніхто з нас не посвячений у задум твого пана, Купця з Добромиля. Деколи здається, що я його розгадав, а за мить — знову нічого не ясно. Він — ніче матка у вулику, незбагненна для робучих бджіл.
— Не лише робучих, а й кусючих.
— Се — закон. Бджоли мусять боронити свій галицький вулик.І найліпші ті, хто не губить жала і не вмирає по тому.
— Добираються і до цих. З терновим вогнем та дубовим колом. А ще є такі, як я, котрим недовго се зробити, якщо їм добре заплатять. Для ромів я робив такі послуги.
— Ти нищив нечисть, котра є ганьбою для нашого племені.
— Мені їх було шкода, коли вони благали пощадити.
Ох, не любив я про се говорити! Але тепер сказав і мені стало легше. Може, тому, що за Самбором відкрився вид на Замкову гору, де все ще стояв Замок, вже не дерев’яний, а мурований, майже зруйнований часом, і на мене війнуло запахом мого дитинства. Згадав я чомусь не Лева, а його нікчемного раба Кирила, котрий видавався спершу таким простим. Далі мій погляд опустився до Спаського монастиря, що покладав такі великі надії на княжу ласку. Якби князь Лев жив так довго, як ми, то й ласка була б довгою. Мощі святого Онуфрія виявилися надійнішими.
Купець сказав з кривою посмішкою:
— Довго пробув чадом у вітця свого Лев Данилович, тримаючись за батькову полу, аж до самої старості.Аж тоді йому розвиднилось, але чи багато зробиш, коли смерть за плечима…
— Ти його знав?
- Їздив колись до Львова з нашими. Та коли князь почув про бджіл, котрі не гублять жала, не став з нами говорити. Але відпустив. Покійний Лев умів тримати язик за зубами.
Вздовж Дністра тягнулись Бусовиська, і я боявся, що Купець з Перемишля захоче відвідати якогось ворожбита, надміру гордого і самовпевненого, котрий почне з нас кпинити. Але ні — він звернув на іншу дорогу. Треба було поспішати, бо сонце хилилось до заходу. Купець з Перемишля завжди знав, куди їхати і ніколи не блудив, не питав дороги у стрічних. Проте, я помітив, що він ніколи перед тим не бував у Лопушанці, бо вид чорного від злиднів села, віддалік торгових шляхів, прикро вразив навіть його. От де жила сестра Мирона — у глухому закапелку, що ранньої вести виглядав особливо смутно.
Під самим лісом стояла маленька хатка, навіть не обгороджена благеньким плотом, з латкою голої білуватої землі, на якій щось малось сіятись.
— Приїхали! — мовив Купець. Зіскочив зі свого вороного коня, на якому не постидався б їздити й сам король, і став знімати шкіряну торбу.
А я тим часом дивився на хатку, залатану, як одежина старої жебручої баби. Нарешті скрипнули двері й на порозі стала жінка, вгорнена в дративу верету, ще зовсім дівча, якби не величезний живіт. Була в пізній тяжі.Я аж розгубився. Та Купець з Перемишля вклонився і привітався. А потім спитав:
— Де твій чоловік, молодице?
— Пішов до лісу за дровами для пана, — відказала жінка тихо і я впіймав її погляд, кинутий на шкіряну торбу, з якої випиналось щось схоже на хлібину. Погляд зголодженої дитини, котра побачила в когось шмат хліба, але знає, що він їй не дістанеться. Мені аж мороз пішов по плечах.
— Піду по нього, — якось знічено мовив Купець з Перемишля і навіщось узяв з собою торбу.
Я не знав, що мені робити. Жінка теж розгубилась, а потім сказала:
— Може, пан хочуть води напитися?
Я похитав головою.
— Ти — Оленка?
Як тільки я назвав її Оленкою, вона вся подалась до мене, лице порожевіло, очі загорілись:
— Ви від…Мирона?
Я озирнувся, ніби шукаючи помочі, та Купець уже сховався у лісі.Та потім згадав, хто я, і розважливо мовив:
— Так, Оленко. Твій брат Мирон тебе дуже любив. Але мусиш знати, що його скарали на горло, як єретика.
Вона зойкнула:
— То в тій торбі? Боже!…
Я сподівався гіршого, але, видно, в такому стані жінки вміють себе стримувати.
— Ми привезли його голову, щоб ви поховали її з чоловіком. Але, на жаль, не могли привезти тіла.
Вона кивнула.
— Се для тебе, — я витягнув капшук з дрібними грошима, та їх було стільки, що вони могли жити тепер бе клопотів. — Від Мирона. Замовиш по ньому службу, але не кажи, як він умер.Єретики — теж люди, а Бог — милосердний.
— Бог милосердний, — повторила вона. — Але я не допильнувала Ілька…
— Ти сама ще дитина. А се хто там у тебе?
Вона завстидалась:
— Не знаю, кого Бог дасть…
— Я можу сказати, хто. Хочеш?
— Ага.
— Тільки обіцяй, що не віддаш своєї дитини до монастиря, як твій батько віддав Мирона. Сама видиш, що з того вийшло.
— Не віддам.
Я одразу їй повірив. Мала такі очі, як у брата — сиві й трохи зимні.А мені просто нестерпно захотілось відчути порухи нового життя. Я не міг мати своїх дітей. Такі, як ми, безплідні.Я наблизився і поклав долоню на її живіт, а перед тим спитав:
— Чоловік до тебе добрий?
— Добрий, — з дитячою щирістю відказала вона. — Дуже добрий!
— Бо якби був недобрий, то я забрав би тебе до себе в Добромиль, — пожартував я.
І таки забрав би. Я доторкнувся її живота під грубою сорочкою з коноплі й відчув, як вона вся напружилась.
— Не бійся.
Під моєю рукою билося серце майбутнього. Воно ще належало жінці з тоненькими руками й ногами, яку мучив молодий голод. Я чудувався і жахався. Бо в лоні цієї жінки визрівав цілий світ, інший, ніж той, у якому я жив досі.Устократ неспокійніший, небезпечніший, пересичений зрадами, насильством, жадобою. У ньому, здавалось, неможливо буде вижити.І якби я міг проспати років сто чи двісті, я б це зробив, аби не бачити зловісних знамень у небі, кривавих битв, братовбивчої війни й облуди…І якби я міг вмерти, то вмер би просто зараз, біля ніг тієї жінки.І відкрилося мені моє призначення: якщо врятувати хоча б
одну істоту, то разом з нею врятуєш цілий рід — дітей, онуків і правнуків.І я вступив з цим дитям у новий, сімнадцятий вік, жахливий і прекрасний, бо почув під пальцями пісню життя, яку так довго шукав.
Добромиль, 1949 рік
— Тихо, не кричи!
Жебрак, що заснув під муром костелу, не збирався кричати, однак у його гвалтовному порухові було щось від загнаного звіра, котрий не може гідно прийняти смерть, бо не готовий до неї.Перед тим він так гарно спав у теплому сірому передранішньому світлі, й міг би спати ще довго, і пропустити те, чого не повинен був пропустити, — якби його не збудив Купець з Добромиля. Постав таким, яким уявляв його собі цей бідний чоловік статечний, в літах, з бородою, вбраний у все темне. Чогось бракувало в тій одежі, якоїсь дрібниці — золотого кружала з витисненою на нім бджолою. Він аж витягнув шию, намагаючись розгледіти його в складках одежі на грудях. Переконавшись, що жебрак прийшов до тями, Купець мовив заспокійливо:
— Не бійся, Антосю!
На що той, лежачи, відповів:
— Чого мені ще боятись, пане? Більше нема чого…
— А болю?
І правда, болю Антось боявся, як і кожен живий чоловік. Якби кожен міг звикнути до болю, то був би сміливішим.
— Вставай, підеш зі мною! — сказав Купець з Добромиля. — Підеш?
— Добре.
Дощ майже скінчився, але з надміру води постав туман, білий і густий, як щойно видоєне молоко. Антось не питав, куди веде його Купець, може, навіть вмирати. А коли й так, то смерть не буде тяжкою. «Ех, — думав, зітхаючи, — коби ще раз увидіти Слугу з Добромиля!» Серце його почало наповнюватись урочистою радістю. Тільки не хотів, щоб Слуга бачив його таким нендзним і брудним. Попереду шуміла невидима ріка і дорога мала вивести їх на кладку. Антось ледве встигав за Купцем: боявся, що коли той щезне в тумані, їхня стріча виявиться усього лиш сном. Коли дійшли до ріки, Купець вповільнив ходу, і тут перед Антосем постала проблема: він не знав що говорити, бо усі слова, які міг би сказати, здавались йому немудрими. Та й був певний, що Купець знає все, бо той ніколи не полишав Добромиля надовго.
Ріка була переповнена дощівкою і страшна. У такій воді втопився колись хлопчик Ілько, найменший брат Мирона-єретика. Вітер зніс його з кладки. Не з тієї, а там, нижче. Тіло знайшли в корчах, коли вода вже спала.
Купець ступив на кладку, що здригалась від потоків, й поманив за собою жебрака. Той подумав, що буде вмирати у воді.Плавати Антось не вмів.
— Стань тут! — наказав Купець з Добромиля, перекрикуючи шум води.
Жебрак щосили вчепився у дерев’яний поручень.
— Дивись у воду!
Той зажмурив очі, а коли насмілився їх відкрити знову, побачив, що вода прозора як шкло і все мерехтить у білому неземному світлі. Вода рухалась, але поверхня її залишалась гладкою. Дно ріки було вкрите жовтим піском, пересмішаним з дрібним камінням. Там ще було щось. Голова. Бігме, відрубана голова молодого чоловіка з чорною бородою і шкірою, вибіленою водою.
— Ти можеш її для мене дістати? — спитав Купець з Добромиля.
«Чия ж це голова?» — подумав жебрак, котрий раніше був підручним у ката і мав за се покуту. Кат не мав, а він мав. Такий Закон. Світло, яке линуло звідусіль, омивало Антосеву пам’ять. Він побачив своє попереднє життя завше приниженої вбогої істоти, і зрозумів, що воно мало сенс і було певною мірою навіть величне. Нічим не гірше, ніж у якогось шляхтича. Звісно, не рівняв себе до панів: просто і його життя чогось вартувало. Спершу не міг пізнати голови, бо рух води і глибина змінювали мертві риси обличчя. «Е, хто б то не був!» — подумав жебрак, чия велич полягала в смиренності, у тому, що удари, які діставались йому, не діставав хтось інший, і він умів їх зносити, хоча й боліло, дуже боліло…
— Добре, — відказав Антось. — Дістану.
Бо ж Купець з Добромиля — дух і не може цього зробити. Щось легенько підштовхнуло його в спину й Антось полетів у воду, проте не сторч головою, а ногами донизу, й дуже повільно. Мав уже торкнутися води, але вона розступилася перед ним і чоловік опинився у кам’яній студні, тільки то була не звичайна студня, а соляна, і звідти чулись стогони й крики, як у пеклі.» То не може бути вічно! — обурився він. — Ці люди давно уже всі мертві.» Далі якась сила піднесла його знову догори. Він опинився на дні ріки, на м’якому піску, і поруч лежала відтята голова. Антось вхопив її, притиснув до грудей і став повільно підійматись догори. Дужа рука вхопила його за комір і він опинився на другому березі.Після теплої води його обпекло вранішнє повітря.
— На, вкрийся, — сказав Купець з Добромиля і накинув на чоловіка чорну широку кирею, знявши її з себе. — Ти все зробив добре.
— Вони мали бути мертві! — пробелькотів Антось.
— Звісно, мертві.Ти їм би нічим не поміг. Давай сюди голову мого брата, Купця з Перемишля!
Антосю одразу стало легше, бо увесь час його мучило, що то ним нагостреною сокирою було втято голову. Виходить, ні.Він злякався, що може виявитися більше непотрібним Купцеві з Добромиля, і той зараз просто зникне разом з головою в непроникному тумані.І він залишиться сам, хоча більше не може біти сам. Чоловікові мусить колись увірватися терпець. Антось обгорнувся киреєю, м’якою і теплою, як літня ніч, не зводячи змучених очей із Купця. Той поставив голову на траву, сів навпроти й мовив:
— Не спи, брате, прокинься! Маю тобі щось сказати.
«Звісно, — подумав Антось. — На те я виніс голову з ріки. У воді не можна говорити.»
Повіки в голови затремтіли, і гримаса болю скривила біле як папір лице. Але перше розтулились уста:
— Шкода, що я не можу видіти тебе, брате. Але чую. Що ти хочеш мені повісти?
— Хочу повісти тобі, що весна, і бджоли вилетіли з вулика.
— Слава Богу! Так і перше було.
— Скажи мені, брате, де Золота Бджола? Чи не втрапила до рук ворога?
— Що ти, брате!
— То де ж вона? Де ти її сховав? На дні ріки?
— Зазирни мені в ліве вухо.
Антось побачив, як добромильський купець нагнувся і простяг руку до вуха голови, витяг звідти шнурок, на якому висіло золоте кружало. Йому аж очі засліпило.
— Добре придумав, брате! Дякую, що вберіг. Чи не хочеш щось переказати брату своєму, а моєму Слузі, котрий зараз розповідає твою історію в Добромильському монастирі?
— Не треба. Не до нас йому нині.Довго я чекав, що ти прийдеш по сей знак. Видно, найшов мені заміну…
— Ні, се потрібно для справи, котру має зробити слуга з Добромиля. Він і сей чоловік-покутник, котрого ти знаєш. Він гострив колись ножі й серпи на торговиці в Добромилі.А тоді побачимо, чим усе обернеться…
— Хіба ти не знаєш?
— Звісно, не знаю! — знизав плечима Купець з Добромиля.
— Ти — мудрий. Пусти мене назад у ріку. Тут мені зимно. Шкода, що не можу вам нічим допомогти…
— Ти зберіг Золоьу Бджолу. Доки ми її маємо, доти будуть бджоли, що кусають, не гублячи жала…
Він узяв голову в руки, поцілував у чоло й опустив у прозору воду ріки. Одразу щось зашуміло, і ріка перетворилася на швидкий ревучий потік, що всі звали Вирвою.
— Ну, що? — звернувся купець до Антося. — Ходімо! Чи, може, дати тобі грошей і відпустити?
— Ти сам, пане, знаєш, що мені потрібно більше за гроші, - тихо відказав жебрак.
— Се не в моїй силі! — остро відрізав Купець. — Лиш у твоїй. Ходімо! Більше дощу не буде.