І коли вони ступили на дорогу, що піднімалася до монастиря, Антось, котрий ніколи не вмів щось сказати до ладу, раптом заговорив так гладко, як по-писаному. Ніби вона змила разом з жебрацьким брудом і дрібними гріхами ще й незугарність мови, та й голос більше не був жалібним голосом прохача, а сильним, високим, хіба що, може, трохи писклявим.
Добромиль, 1604 рік
— Ви би виділи, ваша мосць, який пишний був колись ярмарок у Добромилі, і кілько там приїжджало люду, і хоч кожен балакав по-своєму — турок по — турецьки, мадяр по- мадярськи, німець по-німецьки, але й розуміли один одного, як не дивно! Я вже тоді не був підручним Савки. Точив людям ножі, ножиці, серпи, часом шаблі, тільки від сокири мене вернуло, самі знаєте чому. Ну, відколи зітнули голову тому єретику Мирону. Мати Божа!
Антось затнувся і з острахом глянув на Купця з Добро миля, наче боявся, що той розсиплеться від імені Матінки Божої.Той хіба засміявся:
— Мов далі, Антосю! Можеш навіть пацір проказати. Нам се не шкодить.
— Чого б я мав тепер пацір читати? Я його тілько на ніч читаю, або в церкві.Ви, певно, чули про ту страту?
— Виджу, ти настрашився бурі…Таке буває, коли дух виходить з тіла без охоти. Чим сильніший дух, тим більша буря.
— Я тоді не знав того, — сміло відказав Антось. — Значить, так. У той час, про який я оповідаю, на Сліпій горі стояв один замок, трохи нижче — другий, а торговиця збиралася довкола ратуші.Певно, наш вельможний пан Гербурт, староста добромильський, не видів, що діялося в самім низу. А ми думали: він — як янгол-хоронитель над нами усіма. На люди не показується, однак кожний знає, що він пильнує.Як тільки якась суперечка між шляхтою або хтось непоштиво обійдеться з чужим купцем, одразу з’являються стражники: розженуть, а винних до Замку приставлять. Не дивився пан Гербурт, якої ти віри, чи масті, багатий чи бідний аби лиш Закон не порушував…
— Еге ж, а хто зі Стадницьким чубився, аж пір’я летіло? — ущипнув Купець з Добро миля. — Я знаю, не раз пан Гербурт поступався у великім, але добромильські міщани шанували його за справедливість. Проте хто вродився королем, а не може ним стати, ніколи не буде мати доброї фортуни. Усе йому буде здаватися, що він зробив би ліпше, ніж той, хто сидить вище за нього. Велика нудь гризла того чоловіка. Се ще було до тюрми в Кракові, я вгадав?
— Ага. Було се в маю, на третій день ярмарку. Я теж там був. У будні дні ходив по дворах з точилом. Не раз мені витикали, що я був підручним у ката. Але се справи не стосується…
— Ще й як стосується! Чи мав ти злобу в серці на тих людей, що тобі випоминали, хоч самі тяжко грішили?
Антось зітхнув:
— Та троха мав. Бо ні одна порядна дівка не хтіла за мене йти, і в корчмі ніхто не пив зі мною горівки. То я тримався від них віддалік. Але два рази в рік приїжджало стільки люду, бігме, зі всього світу, що я розпливався серед них, гейби крупка солі в морі. Казали, що вода в морі солена як ропа, то крупка солі їй не зашкодить. Любив я бути на людях, тішився з того, що я з такого славного міста, куди з’їжджаються торгувати, а не воювати. Сидів я собі з точилом, нікому не заважав. А тут, на лихо, став поперед мене якийсь хлоп і заступив мені сонце. Була ще рання година і я трохи змерз. Заступив мені він не хіба сонце, а й прегарний вид на бочівки з вином, одна з яких впала мені в око. До всього цього домішувся дух свіжого печеного хліба й копчених свинячих окостів. От би мені таке снідання! А той хлописько став і я чув запах його поту, і через те ще більше дратувався. Одне мене стримувало: хлоп був моцний і високий, і я не знав, чого від нього чекати.
— Може, би-с мені сонце на затуляв? — мовив я до нього.
А він ані руш, ніби оглух. Правда, гамір довкола стояв страшенний.І зі своїм точилом я не міг порушитись, боз одного боку стояла фіра, а з іншого — був прохід.
— Агов! — крикнув я до нього. — Чого стоїш? Може, щось маєш гострити: шаблю, косу чи голос, аби-с мені відповів нарешті.
Аж тоді хлоп зволив обернутись:
— Ліпше ти, партачу, вигостри собі язик, бо пищиш ніби комар. Ніхто не вчує, що ти продаєш!
Смілий хлоп! Певно, пана Глембіцького, котрий не має часу хлопів приструнювати: не вилазить з Кракова, либонь, чекає, що його польським крулем виберуть.І на додачу мругнув до мене:
— Мені голосу не треба. Маю такий товар, що на нього завше покупець знайдеться.
Виджу, нічого в руках не має, ані в ногах жаден товар не стоїть. Може, найнятися кудись хоче.
— А що ж се за товар у тебе такий, — питаю, — що я не виджу?
Тут дехто став прислухатися, і хлоп трохи посунувся. Став дивитися на небо, буцім то не до нього. Зробив з мене дурного. Якраз принесла баба серп, бо хтіла вже нині його випробувати на майовій траві.Тільки чкркнув я ним до точила, як серп розпався на два кавалки. Баба в плач, а я до неї:
— Таким серпом хіба павутиння обтинати! Іди верни тому, в кого купила. У цигана, еге ж?
Баба закивала головою.
— Тоді поклич стражника, бо циган тобі грошей не верне. Тут сліпий би увидів, що серп з двох кавалків склепаний. Бо зі мною ще не було такого, щоб я щось зіпсував.
Добре я їй нарадив і люди підтакнули. Пішла баба. А хлоп далі стоїть, на небо дивиться. Через якийсь час підходить до нього молодий панич, зразу видно, що не шляхтич, і що не звідси, і щось питає хлопа каліцькою польською мовою. Я наставив і собі вуха.
Панич від чогось почервонів і питає тихенько:
— А панну багату й пишну?
— Навіть саму крулівну причарує, вашмосць!
А панич був такий собі: проста дівка буде носа вернути.
— То кілько ти за нього хочеш?
— Усі гроші!
— Скільки? Я маю небагато…
— Кілько маєте — віддайте. Тільки, щоб усе. Такий звичай…
Витяг панич такого ж, як і він, мізерного капшука, потрусив ним. Чую, дзенькнуло раз і другий. Ще й питає:
— А як не поможе?
Скупий панич!
— Наші, бусовицькі, найліпші! — і хутко вкинув паничеві щось за комір. Той аж підскочив і увесь побілів. Потім оговтався і процідив крізь зуби:
— Як надурив, великі, дуже великі пани, знаєш, що з тобою зроблять, холопе?
Але хлоп тільки здвигнув плечима:
— Як признаєшся комусь, то всьо піде не туди, куди треба.І матимеш скору смерть!
«Божечку! — вжахнувся я. — Та він же продав антипка…Се ж був бусовицький ворожбит!» Хотів я перехреститись, та боявся, що хлоп увидить. Ще руку мені відніме, або ноги. Недармо, серп розвалився на два кавалки. Буду я ще мати гризоту. Треба тікати звідси, поки не пізно. Подивився услід паничеві, аж того взяли попід руки молоді Мнішки, котрі прицінювались до коней.І старий їхній був там. Бесідують з тим паничем, ніби з найліпшим приятелем. Видно, неспроста. Я став хутко збирати манатки, а тут як з-під землі виріс переді мною пан Купець з Перемишля.
— Що він тут робив? — показує на панича. — Кажи борзо!
І так подивився на мене, що я мало не скам’янів на місці.Звісно, я знав, що він тепер Старший. Але завше був добрий до мене і щедрий, коли йшлося про якусь дрібну послугу. Не його я боявся, а того, що хтось міг нас підслухати. І я шепнув на вухо:
— Купував, ну…того…в бусовицького хлопа…
— Купив?
— Та купив…
— Пся крев! Не встиг я…Не казав, нащо йому той?
— Та ніби панну хоче собі приворожити.
— Знав би ти, що то за панна! — просичав купець. — Треба було йому завадити. Але не вийшло. Ні, раз не вийшло, значить, так мусило статися!…
Таким лютим я його ще не бачив. Аж трясся від злості.Він махнув рукою, рвонувся у той бік, де стояв панич з вельможними панами Мнішками, та враз обернувся до мене:
— Чуєш, Антосю, як буде шукати мене пан Слуга з Добромиля, скажеш, що я пішов за ним. А ще ліпше — йди до Низького Замку й пильнуй, коли він буде виходити. Чекай коло брами, бо тебе туди не пустять. Тільки, як увидиш, коли на Сліпу гору сідає чорна хмара, назвися гінцем від Купця з Добромиля, і біжи просто в панські покої.Можеш навіть нічого не казати, ніхто тебе не спинить.
Я вже не раз був гінцем від Купця з Перемишля, але тепер мені аж дух перехопило.
— Та, брешуть про мене всяке! — зауважив Купець з Добромиля, погладжуючи бороду. — Не треба усьому вірити…
Проте виглядало, що йому це сподобалося.
— Ну, і що ж далі?
— А далі, вашмосць, не мого куцого розуму діло, що там зайшло між тим паничем і паном Купцем з Перемишля. Він пішов і більше я його не бачив. Зібрав своє причандалля і хутко поніс додому, бо вже одна моя робота скінчилася, і починалася інша. Тепер бочівка з вином точно буде моя. Бо хто я тоді був? Нікчемний чоловік. Але не міг не послухати Купця. Він мав наді мною силу. Більшу, ніж Пан Слуга, котрий завше був усміхнений і привітний. Нагадував мені…
Антось затнувся.
— Кого?
— Пусте! Отож, я перебрався у святочне, і згадав, що Купець мусив мати зброю під плащем. Правда, купцям невільно було носити зброю у місті, тілько шляхті.На таку виправу без шаблі нема чого йти…
— А ти знав, хто той панич?
— Казали різне…Ні, тоді ще не здогадувався, що то за пташок. Мене більше дивувало, що так Мнішки з ним панькаються. Паскудні були люди! Не вартували навіть переступити порогу пана Гербурта. Не дивуюся, що того хлопа з Бусовиськ я більше не видів: мов крізь землю провалився.І антипко йому не поміг. За тих Мішків у Ляшках Мурованих ні одної дівки ладної не лишилось. Котрих забрали ґвалтом, а кому заплатили гроші, й відвезли до Кракова, а звідти — до турків.І то не хіба хлопські дівки, а й бідні шляхтянки, попівни. Старий Мнішек возив також ворожбитів і знахарів, бо наш круль Жигмунт вельми цікавився всілякими чарами, себто магією. Втім, чи правда се, чи ні, не мені судити. Я не любив мішатися в чужі справи.
Низький Замок, 1604 рік
— Усе, що вашмосць каже про Закон, те мені до вподоби, але скажіть мені: закони для людей, чи люди для закону? Бо мені здається, що у нашому королівстві закони самі по собі, і люди — самі по собі, тому й користі від тих законів жодної. Перше, коли закон був у голові, а не на папері, нам, купцям, було легше жити.
— Хіба мало вам привілеїв? Ти на се натякаєш, пане Слуго з Добромиля? Я не дивлюся, чи то купець вірменський, чи наш, чи жидівський, християнин чи бусурмен. Торгуйте, аби лиш справно платити невелике мито на користь міста!
— За що ж ви нас так не любите, пане Яне? Не любите і не шануєте. Без нас не було б славного Добромиля, і сіль лежала б у землі, бо хто б її продавав? А чи знаєте ви, що вчені лікарі кажуть? Без нестачі солі чоловік звіріє.А без купців, торговиць і торговельних шляхів — дичавіє, й світ видається йому вузьким і тісним. Чи ви чули колись, щоб купці грабували чужі валки з товаром, побивали хлопів, аби дошкулити сусідові, безчестили дівчат? А досить нам трохи підняти ціну, одразу гвалт: кровопивці, здирники! Цікаво, чи відає шляхта, як працює ся машина? Як усе зав’язано вкупі: війна, моровиця, неврожай, їхні сварки між собою? Певно, що найперше від того терплять бідні люди, і в тім числі дрібні крамарі.А як треба церкву будувати або ратуш обновити, біжать найперше до нас. Проте вважають наш стан нижчим, гіршим від шляхетського. Мусите знати, пане Яне, що се не мої слова, а тільки моїх товаришів, купців.
— А що ж ти від себе скажеш, Слуго з Добромиля? — спитав Ян Гербурт, на прізвисько Щасний, господар цього дому, що мав не багато не мало, а чотириста слуг, котрі нудились без діла.
Староста добромильський і мостиський був трохи злий, бо відчував, наскільки дражлива ся бесіда для його спокою. Трохи заздрив цьому чоловіку, вільного незнаною йому волею. І мудрого незнаною мудрістю. Знав, що той ніби й був, і ніби не був, тому не можна було з ним нічого зробити: ані нагородити, ані покарати, а се справді означає, що його нема. Та роздратування старости добромильського уляглося, як тільки Слуга посміхнувся своєю лагідною світлою посмішкою, затіненою печаллю, яку лиш зрідка дарував, і лиш тому, кому хотів: від жебрака до князя:
— Перепрошую, але я сказав спочатку те, що болить більше, і не тільки мене. Я не думав, ніби потрібна моя окрема думка. Зовуть мене Слугою, а се вказує на моє скромне становисько. Потурбував я вашмосць не за тим, аби чимось дорікати, або просити. Слуга бере те, що дають, але тільки від свого пана.
— Що ж дав тобі, чоловіче, твій пан, Купець з Добромиля? — знову ворухнулась невдоволення в душі пана Яна, прозваного Щасним, і він, дійсно, був у цей період свого життя щасливим, перейшовши через сирітство і чужину; навіть звив собі гніздо на добромильській горі, свідомий того, що перебуває під опікою предків Гербуртів, що вже більше як чотириста літ живуть на цій землі.
Втім, Слуга охоче відповів на його питання:
— Дав мені пан свою опіку, хоча давно вже немає його серед живих. А опіка ся полягає в тому, щоб я завше мав гідне мене місце й не посідав ніколи чужого.І як навчив мене він, так я й чиню. Був би я незмірно радий, якби кожен лишався на місці, опреділеному йому небом. Се — найважніша річ, особливо, коли йдеться про нинішні тривожні часи. Найменший переступ відгукнеться через віки. Той, хто прибув сюди з далекого й чужого краю, міг би бути відтручений вашою милістю, як авантурник. Ніхто не хоче зрозуміти, що за сим стоїть, і я, по правді, не хотів би знати. Поясню вам алегорично…
— Може, вийдемо в сад чи на гору, щоб не вдаватись до алегорій?
— Ні, моя алегорія не задля стін, що, як відомо, мають вуха, просто так безпечніше для вас. Колись можуть спитати, що ви знаєте, а є такі люди, перед якими не встоїть і найсміливіший лицар. Приміром, боронь, Боже, поставлять дитинку перед вітцем, аби дивився на її біль і страх. Ви стерпіли б таке і далі мовчали?
— Ні, - одразу відповів Ян Щасний, згадавши власних діточок, котрі бавились зараз у саду.
— Се — добре, — знову подарував Слуга з Добро миля свою неповторну посмішку, до якої додалось ще більше смутку. — Немає такої таємниці чи скарбу, що вартували б мізинця дитини.
— Але ж римляни…
— Тому й зник з лиця землі сей славний народ, бо поставив над людьми Закон. Та й хіба звичаї народу, котрий жив тут ще, коли не було навіть Риму й Атен, не відповідають краще його вдачі й серцю?
— О ні, не всі! Ще подекуди старих відводять далеко в ліс, аби вмирали. Сподіаюсь, я не доживу до старості.
— Ну, князь Лев Данилович дожив до глибокої старості, але не знав нужди. Якби на той час, коли ми з ним стрілись, його серце було сухим, як і все тіло старшого чоловіка, мене б скарали на смерть, як опира, хоч я є ним лише наполовину.
- І що з нього був за володар? — жадібно спитав добромильський староста. Ян Гербурт. — Я не надто вірю тому, що пишуть в старих книгах.
— Я був тоді ще дитям нерозумним. На схилі віку, мені здається, останній князь землі Перемиської і Галицької пізнав їх справжню ціну, зрозумівши, що край сей не є місцем покути й боротьби, а царством Божим. Коли царство Боже всередині нас, то воно і скрізь. Знаєте, що він дав привілеї купцям і любив наші Бескиди, проте до самої смерті непокоїли князя духи галицьких лицарів, замордованих його дідом Романом. Дорікали йому, що тримав охоронців із татар. Але він знав, що найліпший слуга — се вірний слуга. До нас відчував спротив, хоч ми помагали йому тримати стіл. Після його смерті все розвалилось. Не знайшлося достойного володаря, котрий хотів би дбати за цю землю, так як він, знайшовши у ній своє місце. Коли не помиляюсь, предки вашої милості, Гербурти, прибули в наш край саме за часів князя Лева. Тим-то й нагадуєте мені про нього: не шукаючи, знайшли своє місце на берегах Тірасу, священної ріки багатьох народів.
— А його отець, Данило?
— На жаль, пам’ятають більше про Данила, котрий прийняв королівський вінець з благословення папи Климентія. Король Данило боровся так довго і тяжко, щоб підкорити собі землю Галицьку, що не знав, де його правдиве місце: в Галичі, Холмі чи у Києві.Якби так не хилитався між ними, то мали б його діти і внуки, хай невелике королівство, але своє, і звалося б воно — Волинь. А сі гори не здолати нікому: сіль зробила б нас багатими й незалежними. Сіль, вівці, ліс, вода…