Скарби двох монастирів вивезли ще на другий день, а куди, знав лише лейтенант, у чиїх жилах перемішалась кров убивць і злодіїв. У мирний час вона нічим себе не видавала, але тепер бродила як перестоялі помиї. Книжки скидали у вантажівку, а що не вміщалось — на конфісковані у ченців фіри. Було їм там незручно лежати, вивалювались у болото. Лейтенант не розумів, навіщо везти їх аж до Стрільниці, коли відро солярки довершило б справу на місці.
Люди голосили, стоячи під липами, ніби з монастиря виносили небіжчиків, а не старий мотлох. Щось у тому монотонному плачі було приємне для лейтенантових вух, може, кров його згадувала посаджених на палю бояр, такого ж золотого осіннього дня, бо той, хто бачить чужі муки, страждає так само, навіть більше. Посеред того руйнування, поєднаного споконвічно з кровопролиттям і вогнем, тільки пробуджувався кат, але вже прагнув для себе нових привілеїв. Втім, боявся трибуналу. Чувся тепер, як Калігула, або як Нерон на сцені, командуючи своїм загоном, бо сільські хлопчики дивились на нього з цікавістю, і не плакали. Сам колись задивлявся на ремені й кобури червоноармійців. Він не заливав сумління горілкою, бо ніколи не мав сумління й нікого, перед ким зміг його вдавати. Читав «Майн Кампф» і комуністичний Маніфест, але нічого не знав про маркіза де Сада. Не мав часу заглядати в ті смердючі книжки, що розсипались від старості. Його відтручувала від них чистота радянського офіцера, як від зарази, або як опира відтручує дванадцять разів свячена пшениця. Поглинутий собою, він спершу не зауважив чоловіка, що самотньо стояв під величезним дубом, нижче від монастирської брами, але його вже встигли побачити з вікна Никодим і Атаназій. Стояв собі вільно, притулившись спиною до дуба заклавши ногу за ногу. Був у самій картатій сорочці й сірих штанях.» Чи се не Ілля? — злякався Никодим. — Він що, вдурів?»
Отець Атаназій впізнав у тому чоловікові когось іншого: свого брата, коли той ще вчився у Політехнічному університеті у Львові. Таке ж високе чоло й брови, що зрослися у переніссі. Брат загинув ще на тій війні, в Румунії, але не від кулі, а від тифу. Небіжчики серед білого дня не являються. Але попри свідомість того, що він помилився, серце Атаназія огорнула тепла хвиля й на очах виступили сльози. Він бачив перед собою сцену, що нагадувала похоронний ритуал. Сплакані люди, котрі туляться одне до одного, вервечка солдатів, що несе оберемки паперів, і лиш дві постаті вирізняються окремо. Один розмахує рукою, так ніби тримає в ній пістолет, інший виявляє незворушний спокій. На одного всі дивляться, а тому не видять другого. Отцеві- настоятелеві незнайомець під дубом нагадав його товариша Юхима, зухвалого і веселого, якого не брала куля. Усім було би дуже шкода, якби такий чоловік згинув на війні, незважаючи на те, що кожної хвилі самі могли впасти мертвими. Сонце продерлося крізь хмари, дуже жовте і якесь загрозливе, ніби хтось змусив його з’явитися просто над дубом, святинею природи., і лаврівські люди теж зауважили того чоловіка. Одному здалося, що у нього очі його матері, іншому він нагадав швагра з Ляшок Мурованих, а діти впізнали у ньому нібито свого вчителя, що пропав через тиждень після того, як совіти перейшли Збруч…Може, він сам собі міняв подобу, догоджаючи кожному: той впізнавав, і через хвилю бачив, що помилився. Люди вже не плакали, ніби стало їм легше на серці, та й сонце визирнуло. Але з боку Тершова вже насувалась величезна хмара, ніби скирта, що по краях взялася вогнем. І вона теж поспішала зіграти свою роль у цьому драматичному дійстві, перетворивши його на містерію.
Нарешті лейтенант, чиї предки, можливо, спалили Александрійську бібліотеку, бо кожен з нас носить у своїх генах й крові тисячі предків від початку світа, відчув присутність того чоловіка, коли на того перемістився центр уваги. Сонце засліпило йому очі, а тінь від хмари погасила те світло, і він упізнав у ньому, навіть не здивувавшись, свого одвічного ворога. У голові в нього зашуміло, сигналізуючи про наближення шалу. Цей ворог робив усе, щоб перервався його рід, хоч лейтенант не знав навіть свого батька, не те, що діда або прадіда. Він був молодий, жорстокий, і мав стати катом, якого ще не знав цей стривожений, проте не заляканий, світ у горах. Що робив у минулому, те будеш робити у майбутньому — таким був девіз його роду, котрий за тисячі років не спромігся навіть окреслити цю думку. Її писали його діяння..
Попри різні візії, чоловік був молодий, близько тридцяти літ. Він стояв безоружний, склавши руки на животі, і від того здався лейтенантові особливо небезпечним.
Та тут почувся крик й по сходах скотився отець Атаназій. Упав на коліна й скрутився наче їжак. За ним вибіг солдат, на ходу зриваючи гвинтівку з плеча, й далі почав копати скуленого ченця. Люди обурено загуділи й зрушились у той бік. До ченця підбігло ще декілька солдатів, намагаючись перевернути його на спину й відібрати те, що той намагався втримати. Видовище було ганебне, й отець Никодим картав себе, що не допильнував отця-бібліотекаря. Він разом з Павлом кинувся до лежачого, вже тоді, коли того облишили. Очевидно, їм вдалося вирвати з кволих старечих рук якусь дорогоцінну річ. Тим часом один з бійців підійшов до командира, увесь червоний і розкуйдовджений:
— Разрешите, товарищ лейтенант!
Той з огидою взяв до рук пожовклого папірця, подивився у нього й сказав:
— Что за чертовщина?
— Это ноты какой-то поповской песни, товарищ лейтенант. Я учился в музыкальной школе.
— Сам вижу.
Спостерігаючи за дійством на землі, присутні забули про містерію, яка розігрувалась на небі: від зіткнення сонця з хмарою народився вітер, порив якого шугнув униз і вирвав з рук лейтенанта кавалок паперу, поніс його невидимою рукою, плавно керуючи нею в повітрі, понад головами людей, вздовж муру. Піднявся вище, ніби для того, щоб оглянути краєвид, вище самої церкви, а тоді спустився просто до рук таємничого незнайомця, котрий досі стояв під дубом. Той взяв його і, не довго думаючи, поклав за пазуху. А вітер шалено обкрутився довкола велетенського дерева, сиплючи довкола листя й сухі гілки. Лейтенант більше не міг на те дивитись. Він перший кинувся до дуба, вихоплюючи пістолет. Важко повірити тому, хто не бачив цього на власні очі, але кулі, а далі автоматна черга, не заподіяли незнайомцю жодної шкоди. Бо навіть не долітали до нього. Він і далі стояв непорушно у тому вихорі, де літали кулі, папери, вирвані з вантажівки, листя, та гілля, шапки людей і пілотки бійців. А потім зник, провалившись під землю, що у Лаврові, Спасі та Добромилі з їхніми підземними ходами, не так уже й важко. Просто треба тут мешкати…
Але й це ще не був фінал. У горішньому кінці Лаврова, у вербах коло потоку, знову з’явився незнайомець у запорошеній одежі. Він перескочив через дві лати на городі,геть захаращеному кукурудзинням і бур’яном, посеред якого росла грушка. Земля довкола неї була всіяна гниличками, що закотилися аж під малесеньку хатку.
Всередині хатинки було тепло й темно, і як тільки чоловік увійшов, одразу ж полив рясний дощ, що стримувався відучора. Назустріч йому привітно муркнув великий смугастий коцур, що грівся на печі, яка займала майже всю кімнату.
— Маєм, котусю, трохи часу, — сказав весело незнайомець.
Налив собі й котові з ринки, що стояла на припічку, теплого молока, накришив котові у миску хліба.
— А тепер спати!
І поліз на піч, простягнувшись на грубій вереті, під яку було настелено вівсяної соломи. Кіт приєднався до нього, влігся на груди, але, ненароком торкнувши лапкою папір, запитально м’явкнув.
— Це за тим я ходив, котусю. І через нього ми тепер лишилися без хати. Не думав, що буде так тяжко…
Кіт засопів і почав місити лапами груди господаря. Чоловік заплющив очі й миттю заснув, почуваючи себе у повній безпеці. Хатина стояла на одному боці потоку, а з другого боку була стрімка гора, поросла лісом. Паралельно до потоку йшла дорога у гори, на захід. Гарна дорога, але не його. У сні лице чоловіка втратило здатність змінюватись на догоду людям, й стало таким, що його важко запам’ятати: без різких акцентів. Під тонкими повіками ховались сірі очі, колір яких легко змінювався під впливом світла чи настрою, губи, з яких довго не зникала усмішка, довше, ніж треба, темне волосся з ледь помітною сивиною…
Нічого особливого. Кіт, що від кількох літ йому товаришив, читав тепер короткі уривчасті людські сни, трохи підправляючи їх на веселіший лад, далі зсунувся набік, щоб не тиснути на серце. Він спав під пахвою, коли чоловік прокинувся.
— Уже коло школи, — сказав він, приставивши вухо до печі. — Вставай, небоже!
Той, хто був його одвічним ворогом, наближався. Вітер розвіяв по горах листки документів і книг, які вже ніхто не складе докупи. Дещо піде на розпал, а дещо сховають під стріхами, а решта зітліє по лісах. Не те, щоб це дуже смутило господаря цієї хати, головної дійової особи сьогоднішньої драми. Він не вірив у щирість книг та їхню правдивість. Найбільше відповідає істині слово за зціпленими зубами, затиснутими устами, які отворяються для того, щоб передати його іншим устам. Книги — це, здебільшого, марнославство, пиха, фальш, облуда. Правду кажуть: які люди, такі їхні книжки. Мусив забрати те, що належало йому, і ще не знав, як його знищить. Вдягнув грубого сірого светра й піджак, налив собі й котові решту молока.
- Їж швидше, котику, бо він чує мене по запаху. Треба йому присвітити, аби не перечепився на дорозі…
Він помацав долівку й потяг за металеве кільце, замасковане глиною.
— Пора, котусю, пора!
Взяв з кута бляшану банку з гасом, відкрив, полив рідиною лавку, стіл, столи й солому на печі. Тоді кинув банку в отвір, що з’явився посеред хати. Якусь хвилю вагався, а потім кинув папір, що наробив стільки клопоту на те місце, з якого мала початись пожежа. А вже по тому підхопив кота і зачинив ляду.
На краю Лаврова розцвіла огненна квітка, що пахла гасом. Ніхто не міг зрозуміти логіки цього підпалу. Натомість на другий день у селі Стрільниця в одному вогні горіли книги й архіви одразу двох монастирів св. Онуфрія: Лаврівського та Добромильського, а також давні образи, що їх називали в народі «добромильськими мальовидлами». Згоріло те, чому суджено було згоріти. А інше сховали так, що з часом забули, де саме. Кострище у Стрільниці було гарячіше, і ще тиждень по тому курилася купа попелу. Дехто людей познаходив у ньому майже необгорілі книжки, що сильно смерділи соляркою і димом. Той запах тримався у селі аж до весни, проте тільки чужі його чули. Місцевий люд звик. Не було від нього жодної шкоди. А попіл від спалених книжок рознесли навесні по городах, які скоро відібрала нова влада.
Із лаврівських ченців ніхто не залишився живий. Усіх чотирьох розстріляли у 1941 році. Список врятованих книг та образів отець Никодим вивчив напам’ять і наказав це зробити молодому хлопцеві з Хирова, що вчився колись у тамтешній гімназії, а, отже, нічого не міг переплутати:
Филип Красицький — образ Йоана Хрестителя,
Іван Миронців — образ св. Онуфрія,
Петро Онишкевич — Євангеліє рукописне 1491 року,
Семен Лозина — Ірмолой Йосифа Крейницького, 1667 року,
Стефан Страшівський — «Наука Добромильська» Яна Щасного Гербурта,
Клементій Фагараш — «Опис Лаврівського монастиря» єпископа Перемиського Антонія Винницького
Марічка Звіринська — «Граматика» Лаврентія Зизанія,
Дмитро Паска — печатка Лаврівської обителі,
Ганна Олексин — дві вервиці й «Молитовник» 1705 року,
Василько Будзиків — «Плач руської церкви», анонім, 1 611 рік
Гриць Волощак — наперстольний срібний хрест і «Покаяння», анонім, кінець шістнадцятого віку.
Розалія Ступак — «Чудо на Івановій горі у Лаврові», 1523 рік
Добромиль,1949 рік
Сніг сходив помалу, а на північному схилі гори тримався аж до початку квітня. Вітер і дощ нарешті здолали ту сіру зледенілу субстанцію, і Олексій Іванович, головний лікар Добромильської лікарні для психічно хворих, думав, чому подібні заклади завжди розміщують в ущелинах, ямах, куди сонячне світло проникає з великими зусиллями. Або в колишніх замках та монастирях, ніби для таких хворих шкода навіть будувати просторі світлі будинки в оточенні життєрадісного краєвиду. Тримав свої думки при собі; просто це була загадка, яку пробувало розгадати не одне покоління радянських лікарів. Крім нього тут був ще один лікар, геть старий. Звали його Адам Вікентійович, і своїми химерною вдачею той скидався більше на пацієнта, ніж на лікаря. Олексій Іванович, комуніст і фронтовик, боявся, що сам стане колись таким самим, день у день занурюючись у безпросвітню темряву надломленої людської психіки. Йому було прикро опинитися в такому місці, і заразом шкода старого лікаря, якого послали сюди аж зі Львова, ніби якийсь непотріб. Лікарня знаходилась у колишньому монастирі, на горі, а далі піднімались ще вищі гори. Влітку тут, напевно, було дуже гарно, але Олексій Іванович приїхав сюди пізньої осені. Тепер зима ніяк не хотіла закінчуватись., а життя в лікарні не вдавалось налагодити. Можливо, причина полягала у відсутності організаційних талантів в самого головлікаря, а, може, у спротиву хворобливих свідомостей, що чулися зле в колишньому монастирі, де свого часу, як розповідав завгосп Степан, виганяли злих духів, тобто займалися екзорцизмом. До війни Олексій Іванович працював на Волині терапевтом у поліклініці райцентру, але ж не психіатром…Та це не мало значення. Мало значення те, що він був партійним і фронтовиком, і мусив їхати на передній край, туди, де тривала війна. Найдовше війни тривають у горах. Влітку, казав той же завгосп, більшість хворих розбрідається світ за очі: хто до родичів, а хто просто на жебри, і тоді стане легше дихати, не доведеться думати, як їх прогодувати.» Як це, на жебри?» — здивувався головлікар. «А що, ви не знаєте, докторе? Свіже повітря йде хіба на користь. Або наймуться до господарів, до сіна чи до дров. Усе це вони й тут роблять, тільки задурно.» Олексій Іванович не був хлопчиком, на війні надивився усякого. Пошкріб рукою потилицю й спитав: «А як дізнаються в облздраві?» «А! — махнув рукою Степан. — Випишете додому, а восени знову приймете. Ви ліпше подивіться, що у нас у пивниці лишилося. Купка бульби й трохи буряка. На селах нічого не купите, бо ніц не вродило. Люди самі пухнуть з голоду. А скоро почнуть мерти й наші пацієнти.» «Я поїду до Львова., - пообіцяв Олексій Іванович. — Фронтовику не відмовлять.»
Ночами було неспокійно, чулася стрілянина. Головлікар заборонив відчиняти браму після смерку, однак досі ніхто їх не турбував. Іноді Олексію Івановичу здавалося, що вночі монастир стає невидимим, а сам він опиняється десь поза реальністю, і прокинеться колись в іншому місці. Адам Віцентійович, можливо, теж почував себе тут не зовсім добре, бо рано лягав спати і вдосвіта вже ходив коридорами. Мав дуже хворобливий вигляд, тужив за кавою, до якої звик ще в довоєнні часи у Львові, і завжди просив головлікаря привезти її зі свого рідного міста. Іноді Олексію Івановичу вдавалося роздобути меленої кави впереміж з ячменем, та й то з великими труднощами. Сам він пив міцний плиточний чай.
Тут він теж змушений був лягати рано, бо електрику часто вимикали. У лікарні навіть не було радіоточки, щоб почути новини і якусь музику. А на хворих, чув він, музика добре впливає. Місця тут вистачало, монастир був величезний, але бракувало ліжок, постілі, й харчів. Дійшло до того, що прибуття нового пацієнта вганяло його в холодний піт. Де мав його покласти, чим годувати? Та й ліків не було.
Іноді вдень Олексій Іванович підіймався на дзвіницю, де не було жодного дзвону, й дивився звідти на містечко й вершини гір. У нього тепер часто немилосердно болів шлунок, і він мусив пити лише ріденький чай з сухарями, а під очима з’явились темні кола. Але лягти на обстеження не міг, бо лишати лікарню на дивакуватого старого психіатра не наважувався. Той міг щось вчудити і втратити роботу. Куди би він подівся? Олексій Іванович мусив про нього дбати, щоб не опинився на вулиці.
Та найбільше муляло головлікаря, що насправді все йому було байдуже. Терпів свій власний біль мовчки, і ніяк не міг зрозуміти, чому людина божеволіє, й чому її так неможливо вивести з цього стану. Мав один підручник з психіатрії, а в Адама Віцентійовича була ціла купа літератури, правда, німецькою мовою, яку він тримав у своїй кімнаті під ліжком. Він часто цитував Фрейда і принижував методи передової радянської медицини. Його легко було позбутися, але саме тому, що легко, Олексій Іванович нікому не прохопився словом, бо одразу ж по старого приїхали б енкаведисти, яких він, як колишній фронтовик, зневажав. Посадити в тюрму старого лише через якогось Зигмунда Фрейда, котрий давно помер, яке безглуздя!