У світі було стільки абсурду, що більшість пацієнтів цього закладу видавались цілком нормальними людьми, тільки дуже самотніми. Вони не тримались купи: їх не об’єднувала жодна ідея чи мета, і дехто був просто щасливий за цими грубими мурами. А з іншого боку цих стін залишалось чимало людей, котрі воліли би жити тут. Однак, ні ті, ні ті інші
не були по-справжньому в безпеці. Попередника Олексія Івановича звільнили через те, що хтось доніс, ніби він ходив молитися до церкви Може, хтось з персоналу, бо тут було четверо санітарів і дві медсестри середнього віку, обидві місцеві. Було їх три, але одну заарештували одразу по приїзді нового головлікаря, бо чоловік її мав якийсь стосунок до бандерівців. Обіцяли прислати їй заміну, зі Сходу, але й досі нікого не прислали, чому Олексій Іванович був навіть радий. Але, швидше всього, міг проговоритися перед родичами хтось із хворих, що мають у себе «побожного» доктора. Тим часом Олексій Іванович вів документацію, їздив на партійні збори, а Адам Віцентійович займався лікуванням, призначаючи в основному бром, хоча більше бесідував з хворими. Часом він забував, хто перед ним, на мить стаючи пацієнтом.
У другій половині квітня Олексій Іванович повернувся зі Львова з мішком перлової крупи, ящиком маргарину і пакунком ліків. Привіз ще п’ять кілограмів цукру, кави для старого, і зарплату. Але його радість була затьмарена. Минулої ночі вмерло одразу двоє пацієнтів: стара жінка й чоловік з п’ятої палати. Адам Віцентійович видибав аж надвір на негнучких ногах, і хотів, мабуть, сказати щось гостре, але прибулий головлікар обійняв його за плечі й повів до свого кабінету.
— Тут стіни не мають вух. Скажіть, що маєте сказати, тільки швидко.
Старий мовчав.
— Думаєте, я не знаю, кого ви звинувачуєте у смерті пацієнтів?
— А кого? — невинно спитав старий.
— Невже ви не розумієте, що країна пережила страшну війну, і немає коштів на утримання лікарень. Я знаю, що у майже всіх пацієнтів дистрофія, авітаміноз, але так всюди. У-сю- ди!
Старий замахав руками, ніби відганяв від себе бісів, і через силу вимовив:
— Прошу не кричати на мене.
— Ще трохи і ви ляпнули б щось таке… Я мусив би повідомити про це самі знаєте кого.
— Але ж я нічого не хотів сказати! Лише: «Добрий вечір!» Вам щось здалося. Доктор Фройд сказав би, що насправді ви почуваєте провину і намагаєтесь випередити звинувачення. Але смію вас запевнити, мені й на гадку не спадало вас особисто у чомусь звинувачувати, та ще й у присутності персоналу. Ваш тягар, тягар сумління, просто вам потрібно його скинути хоч на часину…
— Не розводьте демагогії! — буркнув Олексій Іванович, зворушливо червоніючи. — а то я вас звільню коли-небудь. Я хотів вас порадувати, кави привіз. Може, й мене пригостите?
— З великою охотою! Трохи згодом. Я виписав свідоцтва про смерть.
— А розтин зробили?
— Перепрошую, але я психіатр, а не патологоанатом, — набундючився лікар.
— А яку ж тоді причину смерті ви поставили?
— Найбільш прийнятну в наші часи: серцеву недостатність, — з іронією відповів Адам Віцентійович.
Олексій Іванович знову відчув, що червоніє. Звідки старий міг знати, що десять років тому його змусили у в’язниці НКВС оглядати розтерзані трупи й виписувати свідоцтва про смерть з таким діагнозом? Фронтовий госпіталь — то було зовсім інше.
— Нас з вами обох виженуть, якщо діагноз буде інший, — спокійно мовив старий. — І сюди пришлють когось більш політично свідомого. Хочете, підемо разом?
— Куди? — пошепки спитав Олексій Іванович.
— До трупарні, або моргу, як тепер кажуть. Я вам допоможу. Тільки переодягніться.
— Так-так.
Обоє дверей до церкви були забиті навхрест дошками, але з монастиря йшов підземний хід під саму церкву, а звідти — нагору. Під церквою було просторе приміщення, де стояло два столи, грубо збиті з дощок. У куті знаходився штабель простих трун, що залишились ще з монастирських часів, а тепер у них клали померлих пацієнтів, ховаючи на цвинтарі, що розмістився на схилі гори, трохи вище монастирської брами, ясна річ, без хрестів. Ніхто не залишався у монастирі навічно: або сходив своїми ногами у Діл, або його виносили на гору. Олексій Іванович, оглянувши це «багатство», трохи отямився і пошкодував, що не відклав візит до моргу на пізніше.
— Ви знаєте, пане Олексію, — сказав раптом Адам Віцентійович, — що гітлерівці вбивали психічнохворих, щоб очистити, як вони казали, суспільство від людського непотребу? Проте через кілька літ їхнє число знову виросло до попереднього рівня. Природа не терпить пустоти. І психіатри завжди матимуть роботу. Прошу!
Двері до трупарні були замкнені хіба на засув, а зсередини мали защіпку. На підлозі стояла шафка, де мали бути інструменти для розтину, однак ніхто їх там не тримав. Олексій Іванович приніс усе з собою: трофейні гумові рукавички, скальпелі,йод, перекис водню та інші елементарні речі, бо в Добромилі ще не було своєї аптеки.
На столі лежали тіла, прикриті драними простирадлами. Олексій Іванович, поставив саквояж на маленький столик і застиг в нерішучості.
— Перепрошую, з якого ви року? — спитав Адам Віцентійович.
— З вісімнадцятого.
— А коли вродились?
— 25 липня.
— Значить, Лев. Маєте великодушну й відважну вдачу. Я се відчув…
Старий стягнув простирадло з ближчого тіла, котре було колись чоловіком сорока п’яти літ, а тепер скелет, обтягнутий шкірою.
— Господи! — вирвалось у головлікаря. Лікував він від простуди, слухав легені, але ніколи не бачив своїх теперішніх пацієнтів голими. Одразу було видно, що чоловік помер від виснаження.
Тоді психіатр стягнув простирадло з другого трупа — старої жінки, висхлої як мумія. У наготі обох мертвих тіл було щось священне.
— Ну, то що? — спитав Адам Віцентійович. — Виглядають так, ніби опирі виссали з них усю кров. Але ми з вами обоє знаємо, що ці фантастичні істоти тут ні при чому. Голод, тривалий голод, з’їв їх. Маю сумнів, що всередині в них ви знайдете кишки, шлунок та печінку.
— Як вони вмерли? — спитав Олексій Іванович, ледве стримуючи тремтіння.
— Без сповіді й покаяння.
— Я не про це питаю!
— Звечора ще були живі, а на ранок вже готові. Хтось підв’язав їм щелепи, положив руки на грудях і вклав до них хрестики з патичків. Я не знаю, хто. Пацієнти відпираються. Бачите, їм тепер добре, аж ніби посміхаються. Напевно чули ангельський спів.
— Та замовкніть нарешті!
Олексій Іванович натягнув рукавички й приступив до процедури. Зробив розтин грудної клітки чоловіка й вийняв звідти змучене серце.
— Бачите, серце є! — спробував пожартувати головлікар. — Записуйте!
І почав говорити завчені фрази протоколу розтину.
— Не спішіться так, я не встигаю! — попросив старий.
— Я не збираюся тут сидіти до ночі!
— А ви не припускаєте думки, що душі небіжчиків спостерігають за вами й чують, як ви непоштиво говорите про смерть?
— Душі нема. Бога нема. - відрізав Олексій Іванович. — І так само потойбічного життя.
— То виходить, від них нічого не зосталося?
— Ну, діти, пам’ять…
— Які діти? У тієї старої жінки двох синів спалили живими у стодолі. А доньку забрали до Німеччини. Щодо цього чоловіка, то в нього зроду дітей не було. Пас людську худобу і сам був німий, як та худобина. Міг говорити, але не хотів.
— Чому не хотів?
— Людська душа незвідана. О, чуєте? — показав старий на склепіння. — Знову ходить!
— Хто ходить?
— Ангел.
— Ангели не ходять, а літають.
— Добре, що ви хоч в ангелів вірите…
— Ходім, подивимося! — відчайдушно запропонував Олексій Іванович
— А що буде, як ангел побачить вас із закривавленими руками? І зашийте нарешті рани тим нещасним. О, тепер двері риплять!
— У завгоспа має бути ключ.
— Не певен. Ключі від таких дверей, як оці, - старий показав на напівкруглі ковані двері, що, мабуть, вели до храму, — губляться. Я, здається, чув, ключі від усіх церков має комендант Добромиля. Він носить, напевно, ті ключі на поясі, навіть від тих церков, що спалив власноручно. Тяжко бідаці. Пане Олексію, мені якось не по собі, зашивайте, й ходімо. Тепер від нас нічого не залежить. Завтра Настю Вовк і Данила Домницького поховають. Як кажуть, прах до праху.
— Як, отак без одежі?
— Що, ми варвари? Може, ще скажете вапном залити? Настя приготувала собі вбрання на смерть, і Данилу щось підберемо. У нас цим займаються самі пацієнти. Ями вже викопали, труни готові. Але на похорон приходить начальство з усім персоналом.
— Ясно. Цікаво, хто ж то ходить нагорі? Мусить бути ще якийсь хід, бо двері забиті знадвору дошками.
- Є три світи: небесний, земний, і підземний, а, отже, між ними існують якісь комунікації.
Опівдні Олексій Іванович спостерігав найхимерніший похорон у своєму житті. Пацієнти, десь двадцятеро, оточили дві ями, викопані поруч. Був сильний вітер, і вони понатягали на себе різне ганчір’я, але все одно дрижали від холоду. Були схожі радше на одвічних волоцюг, а не на підопічних радянської медицини. «Колись таке вже було», - подумав він….Литки стискають пружні боки білого коня, а довкола провалля замість носів, криваві рани замість очей; покручені руки, яким бракне пальців, хапають за стремена, а його ліва рука наосліп кидає жмені дрібних монет. Відчуття жалю, огиди, відчаю, що це — незмінне, бо і найбільші скарби не можуть заткнути бездонну прірву вбогості.. Лікар стріпнув головою. Певно, десь вичитав. Труни лежали у ямах, і ніхто нічого не робив. Олексій Іванович злякався, що так вони можуть простояти до заходу сонця, яке, незважаючи на холод, пригрівало; подекуди навіть повипростувались жовті квіточки мати-й-мачухи. І співали пташки. Тільки з лісу йшов якийсь хижий вологий дух.
— Що вони там собі думають? — хотів спитати Олексій Іванович. — Чого вони чекають?
Йому стало прикро, що не знає нікого з пацієнтів по-імені: ні чоловіків, ні жінок. Тільки те, що он той — епілептик, у того — легка форма шизофренії, у того — амнезія. А в тієї молодої жінки у квітчастій хустці — післяродовий психоз. Один чоловік із запалими очима, в калошах на босу ногу, зміряв поглядом головного лікаря, ніби порівнював з кимось. Щось у рисах його обличчя було знайоме, і Олексій Іванович раптом захотів, щоб той помітив у ньому щось таке, чим варто пишатися. Так ніби той був суддя, а головлікар — арештант. І тут люди розступилися.
— Ходіть, кинете грудку землі, - шепнув до нього Адам Віцентійович.
— Щось сказати?
— Ні, але можете перехреститись, якщо вмієте.
— Комуністи не хрестяться, — нагадав Олексій Іванович.
Підійшов до могили, до країв якої налипла жовта глина, похилив голову, як на військовому похороні, тоді взяв грудку землі, розділив її надвоє і кинув на одну й на другу труни. Невідомо, у якій лежала Настя, а в якій — Данило. Це його чомусь стурбувало. Усюди має бути порядок. Постояв трохи, намагаючись не дивитись у яму, а потім відійшов, пропустивши Адама Віцентійовича. Той не барився довго, і після того, як кожен кинув свою грудку землі, всі почали розходитися. Залишилися троє пацієнтів засипати могилу і два санітари, понурі сільські дядьки, за ними спостерігати.
— Чому ви не перехрестились? — спитав головлікар психіатра.
— Бо я — єврей.
— А…
— Цікаво, як я лишився живий? Мене двічі розстрілювали. Один раз у львівському гетто, а другий — тут, — і він показав на Діл, де у сонечку ніжився Добромиль.
— Вибачте, — тільки й вимовив Олексій Іванович.
Увечері він пішов до третьої і п’ятої палати. Аби було тепліше, на зиму хворих поселили тісніше. На фронті він заходив у палати, переповнені стогонами і гарячкою. А тут панувала тиша: кожен перебував у власному світі. У жіночій палаті стояло порожнє ліжко, на якому померла та стара жінка. Усі пацієнтки були якогось невизначеного віку, закутані в дрантя, скорцюблені. Вони трохи злякано подивились на нього, наче оберігали якісь скарби, а він міг їх відібрати. Олексій Іванович завжди ходив разом з медсестрою чи старим психіатром, тому не знав, як себе поводити. Він давно не бував у суто жіночому товаристві. Одна жінка зайшлась кашлем.
— Давно кашляєте?
— Відучора.
Це його трохи потішило. Записав у блокноті.
— А де пан доктор? — спитала жінка, схожа на циганку, пальцями розчісуючи довге волосся. — Помер?
— Чого ви так думаєте?
— Бо він старий. Йому не страшно вмирати.
Олексій Іванович згадав, що на похороні були лише дві жінки. Може, причина їхньої хвороби — страх? Не кажучи ні слова, він розгублено вийшов з палати, як з лігва дикого звіра, і вже у коридорі згадав, що йому було потрібно. Проте не вернувся.
У п’ятій палаті було семеро пацієнтів і таке саме порожнє ліжко.
— Ну, що, хлопці, як настрій? — сказав він весело, бо знав тут Тимка, котрий допомагав на кухні. — Скоро почнемо город садити! Так, Тимофію?
— Так, товарищу докторе, — відповів за всіх Тимко. — Хіба не посилайте мене жебрати. На Спаса мене побили в селі… забув у якому… не пам’ятаю…
Він жалібно подивився на Олексія Івановича, ніби той мав пам’ятати, у якому клятому селі могли побити такого бідолаху:
— Голова від того болить.
— Добре, що ти сказав мені, Тимофію. Нікуди ти не підеш. Без тебе ми не обійдемося.
Той засяяв:
— Я казав хлопцям, що тепер нам буде ліпше!
— Обов’язково. Посадимо багато всього. Бачу, вам добре напалили. А не снилось вам поганих снів? — він показав на порожнє ліжко.
— Ми всі добре спали, — сказав Тимко.
— Ой, не всі! — покивав пальцем лікар. — Хтось з вас не спав на вчора. Хотів би я знати, хто.
— Я спав.
- І я, — озвався його сусід, молодий хлопець.
— Як тебе звати?
— Місько.
— А, може, ти, Міську, випадково збудився і побачив… ну, щось дивне?
— Бігме, я спав! — плаксивим голосом сказав Місько.
— Лишіть, пане докторе, хлопця в спокої, - озвався з кутка немолодий вусатий чоловік. — Він вам ніц не скаже.
— То, може, ви скажете? Хто підв’язав бороду небіжчику? Хто склав ще теплі руки на грудях і вклав до них хрестика? Нічого поганого ви не вчинили. Я хотів навіть похвалити, а не знаю кого. Мене ж не було. Але ви могли покликати когось з санітарів, Адама Віцентійовича. Я хотів би знати, чи мучився Данило перед смертю, чи ні.
Хлоп перехрестився:
— Дай, Боже, кожному так файно вмерти! Під музику…
— Яку ще музику?
— Небесну. Хто почує її, або вмирає до трьох днів, або буде жити дуже довго.
— Я щось не розумію. Хіба між вас є музиканти? І на чому тут грати? — лікар роззирнувся по вбогій палаті.
— Пан доктор думає, що, як ми варіяти, то над нами можна сміятись! — буркнув хлоп і вкрився з головою, навіть повернувся на другий бік.
— Ну добре, добре, — примирливо мовив лікар, щоб не тривожити хворих. — Я думаю провести вам радіо. Там передають всілякі концерти з Києва, Москви… А я хотів би послухати вашої музики.
Тимко перезирнувся з рештою, і як по команді, всі поховались під ковдри. Така злагодженість дій вельми здивувала Олексія Івановича і він тихо вийшов.
Одразу по тому в коридорі блимнуло і погасло світло, що, зрештою, траплялось часто. Олексій Іванович вийняв з кишені недогарок свічки. У дзвіниці був цілий ящик таких недогарків зі справжнього бджолиного воску. Заболів шлунок, спочатку не дуже, а потім різонуло як ножем. З’їв нині пару ложок перлової каші, дурний. Знав, що приступ минеться. Треба полежати спокійно, притиснувши болюче місце долонями, щоб зігрілося. У вікно світив круглий великий місяць і лікар погасив свічку. Майже впав, не роздягаючись, на ліжко, заліз під два тонкі коци. «Власний біль завжди буде ближчий, ніж чужий», - подумав, зціпивши зуби. Накрився з головою й лежав на спині. То було єдине, що відрізняло його від поведінки цих, зболених тілом і душею, людей, які відгороджувались шматком вилинялої байки, вважаючи, що коли світ їх не бачить, то й не може скривдити. І вони згортались в клубок, як їжаки, або скорцюблювались в позі ембріона, однак ніколи не лежали горілиць, як лежать мертві. Олексій Іванович заснув, коли біль стишився, але ще не покинув остаточно, і переродився у страшний сон. Ніби він стояв над ямою в оточенні хворих, і раптом земля порушилась, і він упав у яму навзнак. Над ним зімкнулись обличчя, дуже багато облич, потворних, огидних, злих. Вистачило б кожному кинути по грудці глини, щоб яма зрівнялась із землею. Чомусь він виявився зв’язаним, мотузки боляче врізались у живіт і шию. «Хто був угорі, тепер — внизу», - майнула думка. Він не почував жалю чи образи, лише страх перед невідомістю наступного кроку, до якого вдадуться ті жахливі істоти.