— Крісе?.. — озвався тихий, схожий на шепіт голос.— Ти тут, Крісе? Як тут темно!
— Нічого,— сказав я.— Не бійся. Іди сюди.
НАРАДА
Я лежав навзнаки, ні про що не думаючи. Голова Гері спочивала на моєму плечі. Темрява, яка виповнювала кімнату, поволі оживала. Я чув кроки. Стіни зникли. Щось підносилося наді мною все вище й вище, у неосяжність. Щось пронизувало мене наскрізь, обіймало, не торкаючись. Я застиг, відчуваючи нестерпну прозорість темряви, яка оточувала мене з усіх боків. Десь дуже далеко билося моє серце. Я зосередив усю свою увагу, зібрав останні сили, чекаючи агонії. Вона не приходила. Я тільки ставав дедалі меншим, а незриме небо, незримі обрії, простір, позбавлений форм, хмар, зірок, відступаючи й збільшуючись, робили мене своїм центром. Я намагався втиснутись у те, на чому лежав, однак піді мною вже не було нічого, й морок нічого вже не заступав. Я затулив руками обличчя. Але його в мене вже не було. Пальці пройшли наскрізь. Хотілося закричати, завити…
Кімната була сіро-голубою. Меблі, полиці, кутки — все немовби намальоване широкими матовими мазками, все безбарвне — самі тільки обриси. За ілюмінатором — сліпуча, перламутрова білина, тиша. Весь мокрий від поту, я скосив очі вбік — Гері дивилася на мене.
— У тебе затерпла рука?
— Що?
Вона підвела голову. Її очі були такого ж кольору, як і кімната,— сірі, променисті, облямовані чорними віями. Я відчув тепло її шепоту, перш ніж зрозумів слова.
— Ні. А, так.
Я поклав руку їй на плече й здригнувся від цього дотику. Потім повільно пригорнув її другою рукою.
— Ти бачив поганий сон?
— Поганий сон? Так, і справді. А ти не спала?
— Не знаю. Може, Й не спала. Я не сонько. Та ти спи. Чому ти так на мене дивишся?
Я заплющив очі. Її серце рівномірно й спокійно билося поруч із моїм. «Бутафорія»,— подумав я. Однак мене вже ніщо не дивувало, навіть власна байдужість. Страх і відчай лишилися позаду. Я був від них тепер так далеко, як ніхто в світі. Я торкнувся губами її шиї, потім нижче, маленької, гладенької, мов стінки мушлі, западинки біля горла. Пульс бився й тут.
Я підвівся на лікті. Ні зорі, нї пастельних барв світанку—весь обрій заливала голуба електрична заграва; перший промінь стрілою лронизав кімнату, все засяяло, відблиски веселкою заграли в дзеркалі, на ручках дверей, на нікельованих трубках; вдавалося, світло б’є в кожну площину, яка трапляється йому на шляху, немовби хоче визволитись, розсунути це тісне приміщення. Дивитись було боляче, і я примружився. Зіниці в Гері звузилися. Сірі райдужні оболонки глянули на мене.
— Уже день? — запитала вона глухим голосом.
Це був напівсон-напів’ява.
— Тут так завжди, люба,
— А ми?
— Ти про що?
— Ми довго тут пробудемо?
Мене так і поривало зареготати. Але коли глухий звук вихопився з моїх грудей, він дуже мало був схожий на сміх.
— Думаю, що довгенько. Тобі не хочеться?
Гері, не кліпаючи, пильно дивилася на мене. А може, вона таки кліпнула? Я не був цього певен. Вона підтягнула ковдру, й на її руці зарожевів маленький трикутний знак.
— Чому ти таж на мене дивишся?
— Бо ти гарна.
Гері усміхнулась. Але тільки з ввічливості й вдячності за комплімент.
— Справді? Та дивишся так, наче… наче…
— Що?
— Наче щось шукаєш.
— Не вигадуй!
— Ні, не шукаєш, а думаєш, що зі мною щось сталося або я тобі чогось не розповіла.
— Таке скажеш.
— Якщо ти так відмагаєшся — значить, так і є. Нехай, як хочеш.
За рожевими ілюмінаторами народжувалася мертва, голуба спека. Затуливши долонею очі, я пошукав окуляри. Вони лежали на столі. Я звівся навколішки, надів їх і побачив у дзеркалі відображення Гері. Вона чогось ніби чекала. Коли я знову ліг поруч неї, вона усміхнулась.
— А мені?
Я відразу зрозумів, що вона мала на увазі.
— Окуляри?
Я встав і почав порпатися в шухлядах, на столику під ілюмінатором. Знайшов дві пари окулярів, але і одна, й друга були надто великі. Я дав їх Гері. Вона приміряла одні, потім другі. Окуляри сповзали їй на кінчик носа.
У цю мить протяжно заскреготали, затуляючи ілюмінатори, заслінки. Хвилина — і всередині станції, яка, мов черепаха, сховалася у свій панцир, запанувала ніч. Я навпомацки зняв з Гері окуляри й разом із своїми поклав під ліжко.
— Що робитимемо? — запитала вона.
— Те, що роблять уночі всі люди — спатимемо.
— Крісе…
— Що?
— Може, покласти тобі новий компрес?
— Ні, не треба. Не треба… люба.
Не знаю, щиро чи ні, але я в темряві обняв її тонкі плечі й, відчуваючи, як вони тремтять, повірив, що це вона. А втім, хтозна. Мені раптом здалося, що це я обманюю її, а не вона мене, що Гері така, як є.
Потім я засинав ще кілька разів, бо час від часу мене вихоплювала з дрімоти судома, серце моє шалено калатало, але поступово заспокоювалось, і я, смертельно стомлений, знову пригортав Гері до себе. Вона, легенько торкаючись мого обличчя, лоба, обережно перевіряла, чи нема в мене жару. Це була Гері. Справжня Гері. Іншої й бути не могло.
Від цієї думки в мене щось змінилось, я заспокоївся і майже відразу ж заснув.
Розбудив мене легенький дотик. На чолі відчувалася приємна прохолода. Моє обличчя було накрите чимось вологим і м’яким; потім те вологе і м’яке повільно піднялося, і я побачив схилену наді мною Гері. Обома руками вона віджимала над фарфоровою мисочкою марлю. Поруч стояла пляшка з рідиною від опіків. Гері усміхнулася до мене.
— Ну й сонько, ти! — сказала вона, знову накладаючи мені на обличчя марлю.— Болить?
— Ні.
Я наморщив лоба. Справді, опіки вже не відчувалися. Гері сиділа на краю ліжка, загорнувшись у чоловічий купальний халат, білий, з оранжевими смугами; чорне волосся розсипалося по коміру. Рукава вона підкотила аж до ліктів, щоб не заважали. Мені страшенно хотілося їсти,— вже минуло годин двадцять, як я не мав і ріски в роті. Коли Гері зняла з мого обличчя компрес, я встав. Погляд мій раптом упав на двоє однаковісіньких білих платтів з червоними ґудзиками: вони лежали поруч — одне, яке я допоміг їй зняти, розрізавши його на спині, і друге, в якому вона прийшла вчора. Цього разу вона сама розпорола шов ножицями. Сказала, що, мабуть, заїло замок.
Ці двоє однакові плаття були найстрашніші з усього, що я досі пережив. Гері вовтузилася біля шафки з ліками, наводячи там лад. Я крадькома відвернувся й до крові вкусив собі кулак. Не спускаючи очей з цих двох платтів, точніше, з одного й того самого, повтореного двічі, я позадкував до дверей. Вода все ще з шумом лилася з крана. Я відчинив двері, тихенько вислизнув у коридор і обережно зачинив їх за собою. До мене долинав приглушений плюскіт води й дзенькіт скла. Зненацька всі ці звуки урвались. Коридор освітлювали довгі лампи під стелею, розпливчаста пляма відбитого світла лежала на дверях. Я зціпив зуби й чекав, схопившись за ручку, хоч і не сподівався, що зможу її втримати. Різкий ривок — і я мало не випустив її з рук, але двері не відчинилися, а тільки затремтіли й почали жахливо тріщати. Приголомшений, я відпустив ручку й відступив — з дверима діялося щось неймовірне: гладенький пластик вигнувся, немов його вдавлювали з мого боку всередину, до кімнати. Емаль відскакувала дрібненькими шматочками, оголюючи сталь одвірка, який дедалі більше напружувався. Раптом я зрозумів: Гері замість того щоб натискати на двері, бо вони відчинялися в коридор, щосили тягла їх до себе. Відблиск світла переломився на поверхні дверей, наче у ввігнутому дзеркалі, пролунав оглушливий хрускіт, і монолітна, гранично вигнута плита тріснула; водночас ручка, вирвана з гнізда, впала в кімнату. В проломі відразу ж показалися скривавлені руки й, залишаючи на лакованій поверхні дверей червоні сліди, усе ще тягли двері до себе. Раптом двері переламалися навпіл, косо повисли на завісах, і оранжево-біле створіння з посинілим, мертвим обличчям кинулося мені на груди, заходячись від ридань.
Якби це видовище не паралізувало мене, я, певно, пустився б навтіки. Гері конвульсивно хапала ротом повітря й билася головою об моє плече, волосся її розкуйовдилося. Я обняв Гері й відчув, як тіло її обм’якло в моїх руках. Протиснувшись у розколоту половинку дверей, я вніс Гері до кімнати й поклав на ліжко. Нігті в неї були поламані й скривавлені. Коли вона повернула руку, я побачив, що долоня в неї здерта до живого. Я зазирнув Гері в обличчя — розплющені очі байдуже дивилися крізь мене кудись удалину.
— Гері!
Вона щось невиразно пробелькотіла.
Я підніс палець до її ока. Повіка опустилась. Я підійшов до шафки з ліками. Ліжко скрипнуло. Я обернувся. Гері сиділа випроставшись і з страхом дивилася на свої скривавлені руки.
— Крісе,— простогнала вона,— я… я… що зі мною сталося?
— Ти поранилася, висаджуючи двері,— сухо відповів я.
Щось сталося з моїми губами, а надто з нижньою — по ній немовби бігали мурахи. Я прикусив її.
Гері якусь хвилину дивилася на зазублені шматки пластику, що звисали з одвірка, потім перевела погляд на мене. Підборіддя в неї затремтіло, я бачив, з яким зусиллям вона намагається перебороти страх.
Я розрізав на шматочки марлю, вийняв із шафки присипку на рани й вернувся до ліжка. Та все зненацька випало з моїх ослаблених рук, скляний слоїчок з колодієм розлетівся в друзки, але я навіть не нахилився. Ліки вже були не потрібні.
Я взяв руку Гері. Кров тоненькою облямівкою запеклася навколо нігтів, однак усі рани вже зникли, а долоню затягувала молода, рожева шкіра. Шрами блідішали просто на очах.
Я сів, погладив обличчя Гері й спробував їй усміхнутись. Не можу сказати, що це мені вдалося.
— Навіщо ти це зробила, Гері?
— Що? Це… я?
Вона показала очима на двері.
— Так. Ти хіба не пам’ятаєш?
— Ні. Я побачила, що тебе нема, страшенно перелякалась і…
— І що?
— Почала тебе скрізь шукати, подумала, що ти, може, в душовій…
Тільки тепер я помітив, що шафа відсунена вбік і до душової зяє вхід.
— А потім?
— Я кинулась до дверей.
— І що?
— Не пам’ятаю. Мабуть, щось сталося,
— Що?
— Не знаю.
— А що ти пам’ятаєш? Що було потім?
— Я сиділа тут, на ліжку.
— А того, як я приніс тебе сюди, не пам’ятаєш?
Вона завагалася. Кутики її губ опустились, усе обличчя напружилося.
— Здається… Можливо. Сама не знаю.
Вона звісила ноги на підлогу і встала. Відтак підійшла до розтрощених дверей.
— Крісе!
Я обняв її ззаду за плечі. Вона вся тремтіла. І раптом, обернувшись, зазирнула мені в очі.
— Крісе! — прошепотіла вона.— Крісе!
— Заспокійся.
— Крісе, а що як… Крісе, може, в мене епілепсія?
Епілепсія, о Боже! Я мало не зареготав.
— Ну що ти, люба. Просто двері, розумієш, тут такі, ну, такі двері…
Ми вийшли з кімнати, коли зовнішні заслінки на ілюмінаторах піднялися з протяжним скреготом і показався сонячний диск, що занурювався в Океан.
Я повів Гері до маленької кухоньки, розташованої в протилежному кінці коридора. Ми заходилися там разом господарювати, обнишпорюючи всі шафки й холодильники. Незабаром я виявив, що Гері не дуже вправна куховарка,— вона могла тільки відкривати консерви; це вмів і я. Я з’їв дві консерви і випив неймовірно багато кави. Гері їла, але так, як інколи їдять діти, коли не хочуть завдавати прикрощів дорослим,— без примусу, проте машинально й байдуже.
Потім ми подалися до маленької операційної, яка містилася рядом з радіостанцією. У мене визрів певний план. Я сказав Гері, що хочу її про всяк випадок оглянути, всівся у розкладному кріслі й вийняв із стерилізатора шприц і голки. Я знав, де що лежить, майже напам’ять — так нас вимуштрували на тренажері на Землі. Взявши краплину крові з пальця Гері, я зробив мазок, висушив його в ексикаторі і обробив іонами срібла у високому вакуумі.
Реальність цієї роботи діяла на мене заспокійливо. Гері, відпочиваючи на подушках розкладеного крісла, оглядала операційну, заставлену різними апаратами.
Тишу порушив уривчастий зумер внутрішнього телефону. Я взяв трубку.
— Кельвін,— сказав я, не спускаючи очей з Гері. Вона впала в апатію, немовби її виснажило все те, що довелося пережити протягом останніх годин.
— Ти в операційній? Нарешті! — почув я щось схоже на зітхання з полегкістю.
Говорив Снаут. Я чекав, притиснувши трубку до вуха.
— У тебе «гість», еге ж?
— Так.
— І ти зайнятий?
— Так.
— Невеличке дослідження, еге ж?
— А що? Маєш бажання зіграти партію в шахи?
— Не дурій, Кельвін. Сарторіус хоче з тобою зустрітися. Точніше — з нами.
— Оце так новина! — здивовано вигукнув я.— А що з… — Я затнувся, а потім додав: — Він один?
— Ні. Я висловився неточно. Він хоче поговорити з нами. З’єднаємося втрьох по відеотелефону, тільки треба заслонити екран.
— Ах, он як? Чому ж він не зателефонував просто мені? Соромиться? .
— Та, мабуть,— непевно буркнув Снаут.— Ну то як?
— Ти хочеш, щоб ми негайно домовилися? Ну тоді, скажімо, за годину. Гаразд?
— Гаразд.
Я бачив на екрані тільки його обличчя — не більше за долоню. Якусь мить Снаут пильно дивився на мене. В трубці легенько потріскували заряди. Нарешті, трохи повагавшись, він запитав:
— Ну, як ти там?
— Більш-менш. А ти як?
— Гадаю, що трохи гірше, ніж ти. Чи можна…
— Хочеш до мене прийти? — здогадався я й глянув через плече на Гері. Вона звісила голову з подушки й лежала, заклавши ногу на ногу, з нудьги підкидаючи сріблясту кульку, якою закінчувався ланцюжок біля бильця крісла.
— Облиш це, чуєш? Облиш, ти! —долинув до мене гучний голос Снаута.
Я побачив на екрані його профіль. Більше я нічого не почув,— він затулив рукою мікрофон,— але мені було видно на екрані, як ворушаться його губи.
— Ні, я не можу прийти. Може, трохи згодом. За годину,— швидко сказав він, і екран погас.
Я поклав трубку.
— Хто це був? — байдуже запитала Гері.
— Та є тут один такий: Снаут. Кібернетик. Ти його не знаєш.
— Іще довго?
— А тобі що, нудно? — кинув я.
Я вклав перший із серії препаратів у касету нейтронного мікроскопа й по черзі натис кольорові кнопки вимикачів. Глухо загули силові поля.
— Розваг тут не густо, і якщо мого скромного товариства тобі замало, то справи наші кепські,— говорив я неуважно, роблячи між словами довгі паузи, одночасно опускаючи обома руками велику чорну головку, в якій світився окуляр мікроскопа, і прикладаючи очі до м’якої гумової мушлі.
Гері щось сказала, але я не розібрав. Я бачив наче з великої висоти безмежну пустелю, залиту сріблястим блиском. На ній лежали повиті легким серпанком, ніби потріскані й звітрілі пласкі кругляки. Це були червоні кров’яні тільця. Я збільшив різкість і, не відриваючи очей від окулярів, немовби дедалі глибше занурювався в палюче сріблясте поле. Одночасно лівою рукою я крутив ручку регулятора столика, і коли червоне тільце, схоже на самотній валун, опинилося на перехресті чорних ниток, посилив збільшення. Об’єктив ніби наїжджав на деформований, запалий посередині еритроцит, який скидався вже на скелястий кратер з чорними різкими тінями в заглибленнях кільцевої облямівки. Тепер ця облямівка, яка наїжилася кристалічним нальотом іонів срібла, вже не вміщалася в полі мікроскопа. З’явилися мутні контури напіврозплавлених, погнутих ланцюжків білка, немовби я дивився на них крізь воду, що мінилася всіма барвами веселки. Впіймавши у чорне перехрестя одне з ущільнень білкових уламків, я легенько крутнув ручку збільшувача, потім ще і ще; ось-ось мав настати кінець цієї мандрівки вглиб, приплющена тінь молекули заповнила все поле в окулярі, зображення прояснилося… Зараз!
Однак нічого, не сталось. Я повинен був побачити мерехтливі плямки атомів, схожих на хитку драговину, але їх не було. Екран сяяв чистим сріблом. Я штовхнув важельок до упору. Гудіння мікроскопа посилилося, стало гнівним, однак я й далі нічого не бачив. Деренчливий сигнал, який повторювався, ніби попереджав, що апаратура перевантажена. Я ще раз глянув на сріблясту пустелю й вимкнув струм.