Я подивився на Гері. Вона саме розтулила рот, щоб позіхнути, але замість цього вимушено всміхнулася й запитала:
— Ну, як там мої справи?
— Дуже добре,— відповів я.— Думаю, що… краще й бути не може.
Я весь час дивився на неї, знову почуваючи поколювання в спідній губі. Що власне, сталося? Що це означає? Це тіло, на вигляд таке слабке й тендітне — а по суті, незнищенне,— в основі своїй збудоване з… нічого? Я вдарив кулаком по циліндричному корпусі мікроскопа. Може, якась несправність? Може, поля не фокусуються?.. Ні, я знав, що апаратура справна. Я спустився на всі рівні: клітина, білковий конгломерат, молекули — все мало точнісінько такий вигляд, як у тисячах препаратів, що їх мені вже доводилося бачити. Але останній крок униз вів у нікуди.
Я взяв у Гері кров з вени, перелив у мірний циліндр і, поділивши її на порції, почав аналіз. Я проморочився з ним більше, ніж гадав, бо трохи втратив навик. Реакції були в нормі. Всі. Хіба що… може…
Я капнув концентрованою кислотою на червону намистинку. Краплина задиміла, посіріла, вкрилася нальотом брудної піни. Розклад. Денатурація. Далі, далі! Я взяв пробірку. А коли знов глянув на краплину, тонка бірка мало не випала мені з рук.
Під шаром брудного шумовиння, на самісінькому дні пробірки, знову наростав шар темно-червоної маси. Кров, спалена кислотою, відновлювалася! Це був нонсенс! Це було щось неможливо!
— Крісе!— долинуло до мене, наче звідкись здалеку.— Телефон, Крісе!
— Що? А, так, дякую.
Телефон деренчав уже давно, але я почув його тільки тепер.
— Кельвін,— сказав, я, взявши трубку.
— Снаут. Я перемкнув лінію, і тепер він всі троє можемо говорити один з одним.
— Вітаю вас, докторе Кельвін,— почувся високий гугнявий Сарторіусів голос. Він пролунав так, ніби його володар ступив, на поміст, який раптом небезпечно під ним прогнувся,— підозріливо, насторожено, хоч зовні й спокійно.
— Моє шанувальнячко, докторе,— відповів, я.
Мені кортіло засміятися, хоч, відверто кажучи, приводу для цього не було аніякого. З кого, зрештою, було мені сміятися? Я щось тримав у руці: пробірку з кров’ю. Я струснув нею. Кров уже згорнулася. Може, все те, що було хвилину тому,— тільки галюцинація? Може, мені просто здалося?
— Я хотів би познайомити колег з деякими проблемами, пов’язаними з… є… фантомами..— Я чув і не чув Сарторіуса. Він ніби вдирався в мою свідомість. Я захищався від його голосу, вп’явшись очима в пробірку з загуслою кров’ю.
— Назвемо їх створіннями F,— швидко підказав Снаут.
— Чудово.
Посередині екрана темніла вертикальна лінія, яка свідчила, що я одночасно приймаю два канали — по обидва боки від неї мали бути обличчя моїх співрозмовників. Однак скло лишалося й далі темним, і тільки вузька світла облямівка навколо нього свідчила, ще апаратура працює, але передавачі чимось заслонені.
— Кожен з нас проводив різні дослідження…— Знову та сама обережність у тому ж гугнявому голосі. Хвилина тиші.— Може, спочатку обміняємось відомостями, а потім я міг би розповісти; про те, що з’ясував особисто… Може, почнете ви, докторе Кельвін?..
— Я?
Я раптом відчув на собі погляд Гері, поквапом поклав пробірку на стіл,— вона покотилася під штатив із склом,— і, присунувши ногою високий триніжок, сів на нього. Спершу я хотів був відмовитись, але несподівано для самого себе погодився.
— Гаразд. Короткий обмін думками? Чудово! Я зробив зовсім мало, однак можу сказати. Один гістологічний препарат і кілька реакцій. Мікрореакцій. У мене склалося враження, що…
До цієї хвилини я просто не знав, що казати. І рантом мене мовби прорвало:
— Усе в нормі, але це камуфляж. Імітація. В певному розумінні ще суперкопія: відтворення, досконаліше, ніж оригінал. Це означає, що там, де в людини ми стикаємось з межею зернистості, межею структурної подільності, тут дорога веде далі завдяки застосуванню субатомної будівельної структури?
— Хвилинку! Хвилинку! Як ви це розумієте? — допитувався Сарторіус.
Снаут не озивався. А може, це його прискорене дихання чулося в трубці? Гері подивилася в мій бік. Тільки тепер я збагнув, що в стані збудження останні слова майже викрикнув. Отямившись, я згорбився на своєму незручному стільчику й заплющив очі. Як тут краще пояснити?
— Кінцевим елементом конструкції наших організмів є атоми. Припустимо, що створіння N збудовано з часток, менших, ніж звичайні атоми. Значно менших.
— З мезонів?.. — підказав Сарторіус, нітрохи не здивувавшись.
— Ні, не з мезонів… Мезони вдалося б побачити. Адже оптимальна здатність апаратури, яка стоїть тут, у мене, внизу, досягає десятьох у мінус двадцятій ангстрем. Так же ж? Однак усе-таки нічого не видню. Значить, це не мезони, а скоріше, мабуть, нейтрино.
— Як ви це собі уявляєте? Адже нейтронні конгломерати нестійкі.
— Не знаю. Я не фізик. Можливо, їх стабілізує якесь силове поле. Я на цьому не розуміюсь. Принаймні, якщо все так, як я кажу, то за будівельний матеріал для них правлять частки, які приблизно в десять тисяч разів менші, ніж атоми. А втім, це ще не все! Якби молекули білка і клітини були збудовані безпосередньо з цих «мікроатомів», то вони відповідно були б менші. Кров’яні тільця і ферменти теж. Але це не так. Звідси випливає, що всі білки, клітини, ядра клітин — тільки імітація! Справжня структура, відповідальна за функціонування «гостя», захована глибше.
— Кельвін! — майже закричав Снаут.
Пойнятий жахом, я замовк. Я сказав «гостя»? Так, але Гері цього не чула. Втім, вона однаково нічого не зрозуміла б. Вона дивилася в ілюмінатор, підперши голову рукою, її тонкий, чистий профіль вимальовувався на тлі багряної зорі. Трубка мовчала. Чулося тільки далеке дихання.
— Щось у цьому є,— буркнув Снаут.
— Так, можливо,— докинув Сарторіус.— Тільки тут є одне маленьке «але» — Океан збудований не з цих гіпотетичних часток, про які каже Кельвін, а із звичайних.
— Може, він здатен синтезувати й такі,— зауважив я, і мене раптом охопила глибока апатія.
Ця розмова була навіть несмішною. Вона була непотрібною.
— Проте це пояснило б незвичайну витривалість,— промимрив Снаут.— І темп регенерації. Може, навіть джерело енергії міститься там, у глибині, адже їм не треба їсти…
— Прошу слова,— озвався несподівано Сарторіус.
Я не міг його терпіти. Якби він хоч не виходив із своєї придуманої ролі!
— Поговоримо про мотивування. Мотивування появи створінь F. Я розглядав би це питання так: що таке створіння F? Це не особа і не копії певних осіб, а тільки матеріалізована проекція тих відомостей, що їх містить наш мозок про якусь певну особу.
Чіткість визначення вразила мене. Цього Сарторіуса, хоч він мені й був антипатичний, дурним не назвеш.
— То правда,— зауважив я.— Це пояснює навіть, чому з’явилися лю… витвори саме такі, а не інакші. Вибрано найстійкіші відбитки в пам’яті, найбільш ізольовані від усіх інших, хоча, певна річ, жоден такий відбиток повністю не ізольований і під час його «копіювання» були або могли бути захоплені частини й інших відбитків, що випадково містилися поруч, внаслідок чого прибулець виявляв іноді більші знання, аніж ті, якими володіла та, справжня особа, повторення якої він…
— Кельвін! — знову вигукнув Снаут.
Мене вразило, що тільки він так бурхливо реагував на мої необачні слова. Сарторіус, здавалося, їх зовсім не боявся. Може, це означало, що його «гість» за своєю природою не такий кмітливий, як «гість» Снаута. На мить у моїй уяві постав образ якогось кретина-карлика, що ні на крок не відступає від доктора Сарторіуса.
— Так, ми це теж помітили,— відповів він.— А тепер щодо мотивування появи створінь F… Перша думка, яка напрошується сама собою,— над нами проводять експеримент. Однак це був би експеримент, відверто кажучи, нікудишній. Якщо ми проводимо якесь дослідження, то вчимося на його результатах, передусім на помилках, і, повторюючи його, вносимо поправки… Тут же про це немає й мови. Ті ж самі створіння F з’являються знову… невідкориговані… нічим додатково не озброєні проти наших… спроб позбутися їх…
— Одне слово, тут нема функціональної петлі з коригуючим зворотним зв’язком, як би це визначив доктор Снаут,— зауважив я.— І що ж із цього випливає?
— Тільки одне: якщо це вважати за експеримент, то це не експеримент, а… брак, у що, звісно, не можна повірите. Океан… точний. Про це свідчить хоча б двошарова конструкція створінь F. До певної межі вони поводяться так, як поводилися б реальні… справжні…— Він заплутався.
— Оригінали,— швидко підказав йому Снаут.
— Так, оригінали. Але коли ситуація стає надто складною для можливостей пересічного… е… оригіналу, в створіння F ніби «вимикається свідомість», і воно починає діяти інакше, не по-людському…
— Це правда,— потвердив я.— Але ми в такий спосіб тільки перелічуємо різновиди поведінки цих… цих витворів і більш нічого. А це марна річ.
— Я цього не певен,— запротестував Сарторіус.
І раптом я зрозумів, чим він так мене дратує: Сарторіус не розмовляв, а виголошував промову, точнісінько, як на засіданнях Інституту. Мабуть, інакше говорити він не вмів.
— Тут постає проблема індивідуальності. Океан повністю позбавлений цього поняття. Так і має бути. Мені здається, шановні колеги, що цей… е… найделікатніший, найнеприємніший для нас бік експерименту цілком випадає з уваги Океану, бо лежить поза межами його розуміння.
— Ви вважаєте, що це нарочито?.. — запитав я.
Таке твердження трохи приголомшило мене, але, поміркувавши, я визнав, що відкидати його аж ніяк не можна.
— Так. Я не вірю ні в яку підступність, зловтіху чи бажання щонайбільше нам дошкулити.., як це вважає колега Снаут.
— Я зовсім не приписую йому людських почуттів,— уперше взяв слово Снаут.— Однак, може, ти скажеш, як пояснити ці постійні повернення?
— Може, ввімкнено якийсь пристрій, що весь час повторює той самий цикл, як грамофонна платівка,— сказав я не без прихованого бажання дозолити Сарторіусові.
— Не відволікаймось, колеги,— гугнявим голосом закликав усіх доктор.— Це ще не все, що я хотів вам сказати. За нормальних умов я вважав би, що виступати навіть з коротким повідомленням про стан моїх робіт передчасно, та, враховуючи специфічну ситуацію, зроблю виняток. У мене склалося враження, повторюю, тільки враження, не більше, що припущення колеги Кельвіна цілком слушне. Я маю на увазі його гіпотезу про нейтринну структуру… Такі системи нам відомі тільки теоретично, й ми не знали, що їх можна стабілізувати. Тут з’являється певний шанс, бо знищення силового поля, яке надає системі стабільності…
Я ще трохи раніше помітив, що той темний предмет, який затуляв екран з боку Сарторіуса, відсовується: біля самісінького верху засвітилася щілина, в якій поволі ворушилося щось рожеве. І раптом темна заслона впала.
— Геть! Геть!!!— пролунав у трубці відчайдушний крик Сарторіуса.
На екрані, який раптом засвітився, промайнули, когось відштовхуючи, докторові руки в широких лабораторних нарукавниках, блиснув великий, золотистий, схожий на диск предмет, і все зникло, перш ніж я встиг зрозуміти, що цей золотистий диск — не що інше, як солом’яний бриль…
— Снаут!— покликав я, перевівши подих.
— Слухаю, Кельвін,— відповів мені стомлений кібернетиків голос.
У цю мить я відчув, що він мені симпатичний. І мене зовсім не обходило, хто в нього «гостює».
— Поки що досить з нас, га?
— Та, мабуть,— відповів я.— Послухай, якщо зможеш, то спустися вниз або до мене, гаразд?— квапливо додав я, поки він не встиг покласти трубку.
— Гаразд,— відповів він,— Тільки не знаю, коли зможу тебе відвідати.
На цьому наша проблемна дискусія закінчилася.
ПОТВОРИ
Серед ночі мене розбудило світло. Я підвівся на лікоть, затуляючи другою рукою очі. Гері, загорнувшись у простирадло, сиділа скулена у мене в ногах; волосся впало їй на обличчя, плечі стрясалися. Вона беззвучно плакала.
— Гері!
Вона скулилася ще дужче.
— Що з тобою?.. Гері…
Я сів, іще не зовсім прочумавшись від сну, поступово оговтуючись від кошмару, який щойно душив мене. Дівчина тремтіла. Я обняв її. Вона відштовхнула мене ліктем і сховала обличчя в долоні.
— Люба…
— Не називай мене такі
— Але ж, Гері, що сталося?
Я побачив її мокре, розпухле від плачу лице. Великі сльози котилися по щоках, мов у дитини, блищали в ямочці на підборідді, капали на простирадло.
— Ти мене не любиш.
— Що це ти вигадала?
— Я сама чула.
Я відчув, як у мене німіє обличчя.
— Що ти чула? Ти нічого не зрозуміла, я тільки…
— Ні. Ні. Ти казав, що це не я… щоб я забиралась геть. Я забралася б. Боже! Я забралася б, але не можу. Не знаю, що це зі мною. Я хотіла піти, але не можу. Я така… така нікчема!
— Маленька моя!!!
Я вхопив її, щосили притис до себе. Все руйнувалось. Я цілував їй руки, мокрі й солоні від сліз пальці, благав, заприсягався, просив пробачення, казав, що це був безглуздий, дурний сон. Гері потроху заспокоїлася, вже не плакала. Очі в неї стали великі, як у сомнамбули. Сльози висохли. Вона відвернулася.
— Ні, не кажи мені цього, не треба. Ти вже не такий, як був раніше…
— Я не такий!— ці слова вихопилися в мене, як стогін.
— Так. Я тобі не потрібна. Я весь час це відчувала. Тільки вдавала, що не помічаю. Думала, може, мені здається. Але ні, не здається. Ти поводишся… інакше. Не ставишся до мене серйозно. Це був сон, то правда, але снилась тобі я. Ти назвав мене на ім’я. Я була тобі гидка. Чому? Чому?
Я став перед нею навколішки, обняв її ноги.
— Маленька моя…
— Я не хочу, щоб ти так мене називав. Не хочу! Чуєш? Я зовсім не маленька. Я…
Вона зайшлася риданням, уткнувшись обличчям у постіль. Я встав. Від вентиляційних отворів з тихим шурхотом віяло холодне повітря. Мене почало морозити. Я накинув купальний халат, сів на ліжко й доторкнувся до її руки.
— Гері, послухай. Я тобі щось скажу. Скажу тобі правду…
Вона почала повільно підводитися на руках. Я бачив, як на шиї в неї б’ється під тонкою шкірою жилка. Обличчя моє знову заціпеніло, мене пронизав такий холод, немовби я раптом опинився на морозі. В голові було зовсім порожньо.
— Правду?— перепитала Гері.— Святе слово правди?
Я відповів не зразу, бо до горла мені підкотив гіркий клубок. Це була наша давнішня клятва. Коли ми її вимовляли, ніхто з нас не смів не те що збрехати, а навіть замовчати щось. Був час, коли ми мучили одне одного надмірною відвертістю, наївно вважаючи, що це нас урятує.
— Святе слово правди,— сказав я серйозно.— Гері…
Вона чекала.
— Ти також змінилася. Ми всі змінюємося. Але я не це хотів сказати. Справді, схоже… що з причини, яку ніхто з нас напевне не знає, ти не можеш мене покинути. Та це навіть на краще, бо я теж не можу тебе…
— Крісе!
Я взяв загорнену в простирадло Гері на руки. Мокрий від її сліз ріжок простирадла впав мені на плечі. Я ходив по кімнаті, колишучи Гері. Вона погладила моє обличчя.
— Ні. Ти не змінився. Це я,— шепнула вона мені на вухо.— Зі мною щось діється. Може, це?..
Вона дивилася на чорний порожній прямокутник висаджених дверей, уламки яких я виніс увечері на склад. «Треба буде навісити нові»,— подумав я й посадив Гері на ліжко.
— Ти взагалі коли-небудь спиш?— запитав я, стоячи над нею з опущеними руками.
— Не знаю.
— Як то не знаєш? Подумай, люба.
— Це, мабуть, не справжній сон. Може, я хвора. Я просто лежу й думаю, і знаєш…
Вона затремтіла.
— Що?— запитав я пошепки, бо в мене раптом зірвався голос.
— Це якісь дуже дивні думки. Навіть не знаю, звідки вони беруться.
— Наприклад?
«Треба зберегти рівновагу,— подумав я,— хоч би що вона сказала»,— і приготувався до слів Гері, як до дошкульного удару.
Вона безпорадно похитала головою.
— Все якось так… довкола…
— Не розумію…
— Неначе не тільки в мені, але й далі, так якось… Я не можу навіть пояснити. Мені бракує слів…