Однак часи, коли такі численні експедиції відвідували планету, вже минули. Сама станція, за будівництвом якої спостерігали з супутників,— інженерна споруда такого масштабу, що Земля могла б пишатися нею, якби не здатність Океану протягом кількох секунд створювати конструкції, в мільйони разів більші,— має форму диска діаметром у двісті метрів з чотирма ярусами в центрі й двома по краях. Вона висить на висоті від п’ятисот до тисячі п’ятисот метрів над Океаном завдяки гравітаторам, що приводяться в рух енергією анігіляції, і, крім звичайної апаратури, якою устатковуються всі станції та великі сателоїди інших планет, її оснащено ще й спеціальними радарними установками, готовими в разі найменшої зміни стану поверхні Океану ввімкнути додаткову потужність, — тож, тільки-но з’являються перші ознаки нового живоутворення, сталевий диск підіймається в стратосферу.
Тепер станція майже безлюдна. Відтоді, як у нижніх складах замкнули роботів — з невідомої мені досі причини,— у коридорах не зустрінеш ні душі, мов на кораблі, що дрейфує без команди, яка загинула за таємничих обставин.
Коли я поставив на полицю десятий том монографії Гізе, мені здалося, що під моїми ногами затремтіла сталь, укрита шаром пористого пінопласту. Я заціпенів, але тремтіння більше не повторилося. Бібліотека була ретельно ізольована від усього корпусу станції, і вібрація могла виникнути тільки з однієї причини: з ракетодрому стартувала якась ракета. Ця думка повернула мене до дійсності. Я ще не вирішив остаточно, чи полечу, як мені радив Сарторіус. Якщо я поводитимусь так, ніби цілком схвалюю його плани, то в кращому разі зможу тільки відтягти наше зіткнення; я був майже певен, що справа дійде до сутички, бо вирішив зробити все можливе, щоб урятувати Гері. Головне, чи були в Сарторіуса шанси на успіх. Його перевага переді мною була величезна: як фізик, він розумівся на цій проблемі у десять разів краще за мене, і я міг, хоч як це парадоксально, покладатися лише на бездоганність рішень, які підносив нам Океан. Тож я цілу годину просидів над мікрофільмами, силкуючись виловити хоча б щось доступне моєму розумінню з моря триклятої математики, мовою якої промовляла фізика нейтринних процесів. Спершу мені це здалося безнадійним, тим паче, що неймовірно складних теорій нейтринного поля було аж п’ять — явна ознака того, що всі вони далекі від досконалості. Та врешті-решт мені вдалося знайти щось обнадійливе. Я саме переписував формули, коли раптом хтось постукав. Я швидко підійшов до дверей і прочинив їх, заступаючи, щілину. Я побачив перед собою блискуче від поту Снаутове обличчя. В коридорі більше нікого не було.
— А, це ти,— сказав я, широко розчиняючи двері.— Заходь.
— Так, це я,— відповів Снаут.
Голос його лунав хрипко, під запаленими очима набрякли мішки. Снаут був у блискучому гумовому антирадіаційному фартусі на еластичних шлейках; з-під фартуха виглядали ті самі брудні холоші штанів, яких він, здавалося, ніколи не скидав. Його очі оббігли круглий, рівномірно освітлений зал і зупинилися, завваживши Гері, яка стояла в глибині біля крісла. Ми швидко ззирнулись, і я опустив повіки; тоді він легенько вклонився, а я люб’язним тоном відрекомендував їх одне одному:
— Це доктор Снаут, Гері. Снаут, це… моя дружина.
— Я… малопомітний член екіпажу й через те…— Пауза небезпечно затяглась.— Я не мав нагоди познайомитися з вами…
Гері усміхнулася й подала йому руку. Він потис її, як мені здалося, трохи приголомшений, кілька разів кліпнув очима й скам’янів, вирячившись на Гері. Я поклав йому на плече руку.
— Даруйте,— сказав Снаут, звертаючись до Гері,— Я хотів би поговорити з тобою, Кельвін…
— Будь ласка,— відповів я з якоюсь великосвітською невимушеністю. Все це трохи скидалося на низькопробну комедію, але іншого виходу не було.— Гері, люба, не звертай на нас уваги. Нам з доктором треба поговорити про наші нудні справи…— І, взявши Снаута за лікоть, я повів його до маленьких кріселець у протилежному кінці залу.
Гері вмостилася в кріслі, у якому щойно сидів я, але підсунула його так, щоб, підводячи очі від книжки, могла нас бачити.
— Ну що? — тихо запитав я.
— Розвівся,— стиха просичав Снаут.
Можливо, якби мені переказали цю історію, й такий початок нашої розмови, я б зареготав, але тут, на станції, моє почуття гумору зовсім атрофувалося.
— З учорашнього дня я прожив кілька років, Кельвін,— додав він.— Кілька непоганих років. А ти?
— Нічого…— відповів я, трохи повагавшись, бо не знав, що казати. Я завжди з симпатією ставився до Снаута, але відчував, що зараз повинен його остерігатися, точніше, того, з чим він до мене прийшов.
— Нічого? — мовив Снаут тим самим тоном, що й я.— Навіть так?..
— Про що це ти? — Я вдав, що не розумію його.
Він примружив почервонілі очі й, нахилившись до мене так близько, що я відчув на обличчі тепло його дихання, зашепотів:
— Ми загрузаємо, Кельвін. З Сарторіусом я вже не можу зв’язатись. Я знаю тільки те, що написав тобі й що він розповів мені після нашої маленької пречудової конференції…
— Він вимкнув відеофон? — запитав я.
— Ні. В нього коротке замикання. Здається, він зробив це навмисне або…— Снаут різко змахнув кулаком, немовби щось розбиваючи.
Я мовчки дивився на нього. Лівий кутик його губів скривився в неприємній усмішці.
— Кельвін, я прийшов тому, що…— Снаут не доказав.— Що ти збираєшся роботи?
— Ти маєш на увазі той лист? — неквапливо запитав я.— Можу це зробити, не бачу підстав для того, щоб відмовлятись, я, власне, заради цього тут і сиджу. Хотів розібратися…
— Ні,— урвав він мене.— Я не про те…
— Ні? — перепитав я з удаваним подивом.— Тоді слухаю тебе.
— Сарторіус, — буркнув Снаут, трохи помовчавши.— Йому здається, що він знайшов шлях… розумієш?
Він не спускав з мене очей. Я сидів спокійно, намагаючись надати своєму обличчю байдужого виразу.
— По-перше, ця історія з рентгеном. Те, що робив з ним Гібарян, пам’ятаєш? Можлива певна модифікація…
— Яка саме?
— Ми посилали в Океан просто пучок променів і модулювали тільки їхню напругу за різними законами.
— Ну, я про це знаю. Нилін уже ставив такі досліди. Та й багато інших теж.
— Так, але вони застосовували м’яке випромінювання. А в нас воно було жорстке — ми гатили в Океан на всю потужність.
— Це може призвести до прикрих наслідків,— зауважив я.— Порушення Конвенції Чотирьох і ООН.
— Кельвін… не прикидайся. Адже тепер це вже не має аніякісінського значення. Гібарян метрвий.
— Ага, Сарторіус хоче звалити все на нього?
— Не знаю. Ми з ним про це не говорили. Та й, зрештою, це не так важно. Оскільки «гості» завжди з’являються саме в ту мить, коли ми прокидаємося, то це, на думку Сарторіуса, дає підставу зробити висновок, що Океан витягує з нас рецепт для своїх витворів під час нашого сну. Мабуть, він гадає, що найважливіший наш стан — саме сон. Тому так і чинить. А Сарторіус хоче послати йому нашу яву — думки, коли ми не спимо, розумієш?
— У який спосіб? Поштою?
— Жарти пошлеш йому сам, окремо. Цей пучок променів ми промодулюємо біострумами мозку когось із нас.
У голові в мене раптом проясніло.
— Ага,— сказав я.— І цей хтось — я, так?
— Так. Він мав на увазі саме тебе.
— Красненько дякую.
— Що ти на це скажеш?
Я нічого не відповів. Снаут мовчки глянув на Гері, яка поринула в читання, а відтак перевів погляд на моє обличчя. Я відчув, що блідну, але нічого не зміг з собою вдіяти.
— Ну як?..— запитав він.
Я знизав плечима.
— Ці рентгенівські проповіді про досконалість людини я вважаю блазенством. І ти теж. Може, ні?
— Так?
— Так.
— Дуже добре,— сказав Снаут і всміхнувся, немовби я виправдав його сподівання.— Отже, ти проти цього наміру Сарторіуса?
Я ще не розумів, як це сталось, але в його погляді прочитав, що він загнав мене туди, куди хотів. Я мовчав, бо що тут можна було сказати?
— Чудово,— мовив він.— Є ще один проект. Перемонтувати апарат Роше.
— Анігілятор?
— Так. Сарторіус уже зробив попередні розрахунки. Це цілком реально. І навіть не потрібна буде велика потужність. Апарат працюватиме цілодобово, необмежений час, створюючи антиполе.
— Стри… стривай! Як ти це собі уявляєш?!
— Дуже просто. Це буде нейтринне антиполе. Звичайна матерія залишається без змін. Знищенню підлягають тільки… нейтринні системи. Розумієш?
Снаут задоволено посміхнувся. Я сидів приголомшений. За хвилину він перестав посміхатися, пильно глянув на мене, наморщивши лоба, й чекав.
— Отже, перший проект — «Думка» — ми відкидаємо. А другий? Сарторіус уже над ним працює. Назвемо його «Свобода».
Я на мить заплющив очі. І раптом у мене сяйнув здогад: Снаут — не фізик; Сарторіус вимкнув або розбив відеофон. Та це ж чудово!
— Я назвав би його інакше — «Бійня»…— неквапливо проказав я.
— Ти теж не святий. Хіба ні? Тепер усе буде зовсім інакше. Ніяких «гостей», ніяких створінь F — нічого. Уже в ту мить, коли почнеться матеріалізація, настане розпад.
— Це непорозуміння,— усміхнувсь я, похитавши головою. Я був певен, що моя усмішка цілком природна.— йдеться не про докори сумління, а тільки про інстинкт самозбереження. Я не хочу вмирати, Снаут.
— Що?!.
Снаут вражено й підозріло дивився на мене. Я витяг з кишені зім’ятого папірця з формулами.
— Я теж думав про це. Ти що, здивований? Адже я перший висунув нейтринну гіпотезу. Хіба неправда? Дивись. Антиполе можна збудити. Для звичайної матерії воно безпечне. Це правда. Але в ту мить, коли настає дестабілізація, коли нейтринна структура розпадається, вивільнюється надлишок енергії зв’язку. Якщо на кожен кілограм маси в стані спокою припадає десять у восьмім степені ергів, то на кожне створіння F — п’ять — сім по десять у восьмім степені. Знаєш, що це означає? Еквівалент невеликому заряду урану, якби він вибухнув усередині станції.
— Що ти кажеш!.. Але ж… Сарторіус мав усе те врахувати…
— Не обов’язково,— заперечив я, лукаво усміхнувшись.— Бачиш, справа в тому, що Сарторіус належить до школи Фрезера і Кайоллі. Згідно з їхньою теорією, вся енергія зв’язку в момент розпаду вивільнюється у вигляді світлового випромінювання. Це був би просто сліпучий спалах, не зовсім, може, безпечний, але й не руйнівний. Є, однак, й інші гіпотези, інші теорії нейтринного поля. За Кайятом, Аваловим, за Сіоною, спектр випромінювання значно ширший, а максимум припадає на жорстке гамма-випромінювання. Добре, що Сарторіус вірить своїм учителям і їхнім теоріям, проте є й інші теорії, Снаут. І знаєш, що я тобі скажу?..— спроквола мовив я, бачачи, що мої слова справляють на нього враження.— Треба взяти до уваги й Океан. Якщо вже він зробив те, що зробив, то, мабуть, застосував оптимальний метод. Інакше кажучи, його дії, як мені здається, є аргументом на користь тієї, другої школи — противників Сарторіуса.
— Покажи мені цього папірця, Кельвін…
Я подав йому аркушик. Снаут нахилив голову, намагаючись розібрати мої закарлючки.
— Що це таке?— показав він пальцем.
Я взяв у нього папірець.
— Це? Тензор трансмутації поля.
— Дай мені ці розрахунки.
— Навіщо?— запитав я, хоча знав, що він відповість.
— Треба показати їх Сарторіусові.
— Як хочеш,— байдуже відповів я.— Можеш узяти. Тільки май на увазі, що експериментально цього ніхто не перевіряв. Такі структури нам іще не відомі. Сарторіус вірить у Фрезера, а я розраховував за Сіоною. Він скаже, що я не фізик, і Сіона теж. Принаймні в його розумінні. Та це питання дискусійне. А мене не влаштовує дискусія, внаслідок якої я можу випаруватися для більшої слави Сарторіуса. Тебе я можу переконати, а його — ні. Навіть і не намагатимусь.
— Що ж ти хочеш зробити?.. Він працює над цим,— безбарвним голосом промовив Снаут, згорбившись весь і аж наче зів’явши.
Я не знав, чи можу розраховувати на його довір’я, але мені було вже однаково.
— Те, що робить людина, яку хочуть убити,— тихо відповів я.
— Спробую з ним зв’язатися. Може, він думає про якісь застережні заходи,— буркнув Снаут і підвів на мене очі:—Слухай, а якщо все-таки… Той перший проект, га? Сарторіус погодиться. Напевно. Тут… принаймні є… якийсь шанс…
— Ти в це віриш?
— Ні,— відповів він, не вагаючись ні секунди.— Але… це не зашкодить…
Я не хотів надто швидко погоджуватись,— адже саме це мені й було треба: Снаут ставав моїм спільником. Тепер ми могли разом зволікати цю гру.
— Треба подумати,— сказав я.
— Ну, я піду,— буркнув Снаут.
Коли він підводився з крісла, у нього затріщали суглоби.
— Хоч енцефалограму ти дозволиш собі зробити?— запитав він, потираючи пальцем фартух, наче хотів витерти на ньому невидиму пляму.
— Гаразд,— погодивсь я.
Не звертаючи уваги на Гері (вона сиділа з книжкою на колінах і мовчки спостерігала цю сцену), Снаут попрямував до дверей. Коли вони зачинилися за ним, я встав і розправив аркушик, який тримав у руці. Формули були справжні. Я не підробив їх. Не знаю тільки чи Сіона визнав би правильними мої висновки. Мабуть, ні. Гері підійшла до мене ззаду і торкнулася моєї руки. Я здригнувсь.
— Крісе!
— Що, люба?
— Хто це був?
— Я тобі вже казав. Доктор Снаут.
— Що він за людина?
— Я мало його знаю. А чому ти про це питаєш?
— Він так дивився на мене…
— Мабуть, ти йому сподобалася.
— Ні,— похитала вона головою. Він дивився на мене зовсім інакше. Так… неначе…
Вона зіщулилась, звела на мене очі й відразу ж потупила їх.
— Ходімо звідси куди-небудь…
РІДКИЙ КИСЕНЬ
Не знаю, скільки я пролежав у темній кімнаті, втупившись очима у світний циферблат годинника на своєму зап’ясті. Я прислухався до власного дихання, охоплений почуттям якогось подиву. Та водночас мене поймала байдужість. Певно, я страшенно стомився. Я повернувся на бік, ліжко було незвичайно широке, мені чогось бракувало. Я затамував віддих. Запала цілковита тиша. Я завмер. Ані найменшого шереху. Гері! Чому я не чую її дихання? Я провів руками по постелі: Гері поруч не було.
«Гері!»— хотів я покликати, але раптом почув чиюсь ходу. Хтось ішов, великий і важкий, як…
— Ти, Гібарян?— спокійно запитав я.
— Так, це я. Не вмикай світла.
— Не вмикати?
— Не треба. Так буде краще для нас обох.
— Але ж ти помер!
— Байдуже. Ти ж упізнаєш мій голос?
— Так. Навіщо ти це зробив?
— Довелося. Ти запізнився на чотири дні. Якби ти прилетів раніше, може, в цьому відпала б потреба. Та ти не дорікай собі. Мені не так уже й погано.
— Ти справді тут?
— Ах, он воно що! Ти думаєш, що я тобі снюся, як думав про Гері?
— Де вона?
— Звідки ти взяв, що я це знаю?
— Здогадався.
— Тримай свої здогади при собі. Припустімо, що я тут замість неї.
— Але я хочу, щоб вона теж була біля мене.
— Це неможливо.
— Чому? Послухай, ти ж знаєш, що насправді це не ти, а я?
— Ні. Це справді я. Якби ти захотів бути педантичним, то міг би сказати — це ще один я. Але не будемо марнувати слів.
— Ти підеш?
— Так.
— І тоді вона повернеться?
— Хіба це для тебе так важливо? Хто вона для тебе?
— Це вже моя справа,
— Ти ж її боїшся.
— Ні.
— І гидуєш…
— Чого ти від мене хочеш?..
— Ти повинен жаліти себе, а не її. Їй завжди буде двадцять років. Не прикидайся, ніби ти цього не знаєш!
Раптом, невідомо чому, я заспокоївсь. Я слухав Гібаряна цілком спокійно. Мені здалося, що тепер він стоїть ближче, в ногах ліжка, проте я, як і досі, нічого не бачив у довколишній пітьмі.
— Чого ти від мене хочеш?— запитав я тихо.
Мій тон начебто здивував його. Він хвилину помовчав.
— Сарторіус переконав Снаута, що ти його обдурив. Тепер вони обдурюють тебе. Вдаючи, що монтують рентгенівську установку, вони будують анігілятор поля.
— Де вона?— запитав я.
— Ти хіба не чув, що я тобі сказав? Я тебе попередив!