— Де вона?
— Не знаю. Май на увазі: тобі потрібна буде зброя. Тобі ні на кого тут покластися.
— Я можу покластися на Гері,— сказав я.
Гібарян тихо захихикав.
— Звичайно, можеш. До певної міри. Зрештою ти завжди можеш зробити те, що зробив я.
— Ти не Гібарян.
— Та ну? А хто ж, по-твоєму? Може, твій сон?
— Ні. Ти їхня лялька. Але ти про це не знаєш.
— А ти знаєш, хто ти сам?
Ці слова мене збентежили. Я хотів підвестись, однак не зміг. Гібарян тим часом щось говорив. Я не розумів слів, чув тільки звуки його голосу, відчайдушно боровся з кволістю, ще раз шарпнувся з усієї сили… і прокинувсь. Я хапав ротом повітря, як викинута на берег рибина. Було зовсім темно. Це сон. Кошмар. Зараз… «дилема, яку ми не вміємо розв’язати. Ми переслідуємо самих себе. Політерії застосували якийсь спосіб селективного посилення наших думок. Пошуки мотивів цього явища і є антропоморфізм. Там, де нема людей, нема й доступних для людини мотивів. Щоб провадити далі дослідження, треба знищити або власні думки, або їхню матеріальну реалізацію. Перше не в нашій владі, а друге надто вже нагадує вбивство».
Я дослухавсь у темряві до цього розміреного, далекого голосу, який упізнав відразу ж: говорив Гібарян. Я простяг руки. Ліжко було порожнє.
«Прокинувся, щоб знову заснути»,— подумав я і покликав:
— Гібарян?..
Голос мій урвався на півслові. Щось тихенько клацнуло, і я відчув на обличчі легенький подих.
— Ну що це ти, Гібарян,— пробуркотів я, позіхаючи.— Так переслідувати із сну в сон — це вже, знаєш…
Біля мене щось зашелестіло.
— Гібарян!— повторив я вже трохи гучніше.
Пружини ліжка гойднулися.
— Крісе… це я…— почувся шепіт поряд мене.
— Це ти, Гері… а Гібарян?
— Крісе… Крісе… його ж не… ти сам казав, що він помер…
— Уві сні все можливе,— сказав я спроквола. Тепер у мене вже не було цілковитої певності, що я бачив сон.— Він був тут. Щось говорив,— додав я.
Мені страшенно хотілося спати. «Якщо мене так хилить на сон, значить, я сплю»,— майнула нісенітна думка. Я торкнувся губами холодного плеча Гері і влігся зручніше. Вона щось відповіла мені, але я вже поринув у забуття.
Уранці в залитій червоним світлом кімнаті я пригадав події, які сталися минулої ночі. Розмова з Гібаряном мені приснилась. Але те, що було потім? Я чув його голос, міг у цьому навіть заприсягтись, однак добре не пам’ятав, що саме він говорив.
Точніше, він не говорив, а читав лекцію. Лекцію…
Гері купалася. З душової долинав хлюпіт води. Я зазирнув під ліжко, куди кілька днів тому засунув магнітофон. Його там не було.
— Гері!— покликав я.
Її мокре обличчя вихилилося з-за шафи.
— Ти часом не бачила під ліжком магнітофона? Маленького, кишенькового…
— Там лежало багато різних речей. Я все склала туди.— Вона кивнула на поличку біля аптечки й зникла в душовій.
Я підхопився з ліжка, але мої пошуки не дали ніяких наслідків.
— Ти не могла його не помітити,— сказав я, коли Гері повернулася до кімнати.
Гері нічого не відповіла й почала розчісуватися перед дзеркалом. Тільки тепер я помітив, яка вона бліда, в її очах, коли вони зустрілися в дзеркалі з моїми, була якась настороженість.
— Гері,— знову почав я вперто, як осел,— магнітофона на полиці немає.
— Ти що, не можеш знайти іншої теми для розмови зі мною?..
— Даруй,— промимрив я.— Твоя правда, я бовкнув дурницю.
Не вистачало ще, щоб ми почали сваритися!
Потім ми пішли снідати. Гері сьогодні робила все не так, як завжди, проте я не міг уловити, в чому різниця. Вона весь час роззиралась і ніби не чула, коли я їй щось казав, наче раптово впадала в задуму. А один раз, коли вона підвела голову, я помітив, що очі в неї блищать.
— Що з тобою?— пошепки запитав я.— Ти плачеш?
— Ох, дай мені спокій. Це не справжні сльози,— схлипнула вона.
Можливо, я не повинен був задовольнятися цією відповіддю, але я нічого в світі так не боявся, як «відвертих розмов». Зрештою, мене турбувало щось зовсім інше. Хоч я й знав, що інтриги Снаута і Сарторіуса мені тільки приснились, усе-таки почав розмірковувати, чи є взагалі на станції якась підходяща зброя. Про те, навіщо вона мені, я не думав — просто хотілося її мати. Я сказав Гері, що повинен піти на склади. Вона мовчки пішла зі мною. Я перерив усі ящики, обшукав контейнери, а коли спустився на самісінький низ, то не міг здолати бажання зазирнути до холодильної камери. Проте мені не хотілося, щоб Гері заходила туди, тому я тільки прохилив двері і обвів очима все приміщення. Під темним саваном вимальовувався видовжений предмет, однак звідти, де я стояв, не видно було, чи лежить там іще та, чорношкіра. Мені здалося, що те місце тепер порожнє.
Я не знайшов нічого підходящого, і настрій у мене ще більше зіпсувався. Несподівано я помітив, що Гері поруч зі мною нема. А втім, вона відразу ж прийшла — затрималася в коридорі,— але вже сама її спроба покинути мене, бодай на секунду, хоч зробити це їй було дуже важко, мала насторожити мене. Та й я далі поводився, наче йолоп, чи просто вдавав ображеного хтозна й на кого. У мене розболілася голова, я не міг знайти в аптечці ніяких порошків і злий, як сто чортів, перевернув усе в ній догори дном. Іти знову до операційної не хотілося. Рідко якого дня мені так не щастило, як сьогодні. Гері тінню снувала по кімнаті, час від часу ненадовго кудись зникаючи. Пополудні, коли ми вже пообідали (втім, Гері взагалі нічого не їла, а я навіть не пробував її вмовити щось з’їсти, бо в мене розколювалася від болю голова, тож і сам пожував щось без усякого апетиту), вона раптом сіла поруч і смикнула мене за рукав.
— Ну, чого тобі?— неохоче буркнув я.
Мені здалося, що по трубах долинає ледь чутний стукіт,— мабуть, Сарторіус длубався в апаратурі високої напруги. Мені хотілося піти нагору. Та від думки, що доведеться взяти з собою й Гері, відразу ж відхотілось. Якщо в бібліотеці її присутність іще можна було якось витлумачити, то там, серед машин, вона може дати Снаутові привід для якогось ущипливого зауваження.
— Крісе,— прошепотіла Гері,— а як у нас із тобою?..
Я мимохіть зітхнув. Ні, сьогоднішній день я аж ніяк не міг назвати щасливим.
— Краще й бути не може. А про що, власне, ти?
— Я хотіла б поговорити з тобою.
— Будь ласка. Я слухаю.
— Тільки не так.
— А як? Я ж тобі сказав, що в мене болить голова, і взагалі роботи по самісіньку зав’язку…
— Головне, аби було бажання, Крісе…
Я силувано всміхнувся. Мабуть, моя усмішка була жалюгідна.
— Маєш рацію, люба. Говори.
— А ти скажеш мені правду?
Я звів брови. Такий початок розмови мені зовсім не подобався.
— Навіщо ж мені тебе обманювати?
— У тебе можуть бути на те причини. Серйозні. Та якщо ти хочеш, щоб… ну, одне слово… то не обманюй мене.
Я промовчав.
— Я тобі щось скажу, і ти мені скажи. Гаразд? Тільки щиру правду. Незважаючи ні на що.
Я не дивився їй у вічі, і хоч вона ловила мій погляд, удав, що не помічаю цього.
— Я тобі вже казала, що не знаю, звідки тут узялася. Але, може, ти знаєш? Почекай, я ще не закінчила. Може, й ти теж цього не знаєш. А якщо знаєш, тільки не можеш мені сказати зараз, то, можливо, згодом, колись? Це не найстрашніше. Принаймні даси мені шанс.
Я відчув себе так, немовби мене облили крижаною водою.
— Маленька моя, що ти кажеш? Який шанс?— промимрив я.
— Крісе, хоч би хто я була, я не маленька. Ти мені обіцяв. Скажи.
Від цього її «хоч би хто я була» мені перехопило подих, і я міг тільки дивитися на неї, дурнувато хитаючи головою, ніби захищаючись від того, що мав іще почути.
— Я ж тобі вже пояснила — не обов’язково казати це саме зараз. Скажи просто, що не можеш…
— Я нічого від тебе не приховую…— відповів я хрипким голосом.
— От і добре,— відповіла вона й підвелася.
Я хотів щось сказати. Відчував, що не можу так облишити цю розмову, але слова застрягали мені в горлі.
— Гері…
Вона стояла біля ілюмінатора, одвернувшись від мене. Темно-синій, порожній Океан розпростерся під голим небом.
— Гері, якщо ти думаєш… Гері, адже ти знаєш — я люблю тебе.
— Мене?
Я підійшов до неї. Хотів її обняти. Вона випручалась, відштовхнувши мою руку.
— Ти такий добрий… Любиш мене? А я воліла б, щоб ти мене бив!
— Ну що ти, Гері, люба!
— Ні! Ні! Замовкни, будь ласка.
Гері підійшла до столу й почала збирати тарілки. Я дивився в темно-синю порожнечу. Сонце сідало, й величезна тінь станції розмірено погойдувалася на хвилях. Тарілка вислизнула з рук Гері і впала на підлогу. В раковині булькала вода. Рудий колір переходив по краях небосхилу у брудно-червоне-золото. Якби я знав, що робити! Якби я тільки знав! Запала раптова тиша. Гері стояла поруч, у мене за спиною.
— Ні. Не обертайся,— сказала вона, знизивши голос до шепоту.— Ти ні в чому не винен, Крісе. Я знаю. І не картай себе.
Я простиг до неї руки. Гері відскочила й, піднявши цілий стіс тарілок, промовила:
— Шкода. Якби вони могли розбитись, я розтрощила б їх на друзки, всі до одної!!!
Якусь мить мені здавалося, що Гері й справді жбурне їх на підлогу, але вона мигцем глянула на мене й усміхнулась:
— Не бійся — я не влаштовуватиму тобі сцен.
Я прокинувся серед ночі й відразу ж насторожено сів на ліжку. В кімнаті було темно, тільки з коридора крізь прочинені двері падала тонка смужка світла. Звідкись долинали пронизливе, дедалі гучніше сичання і приглушені, тупі удари, наче щось велике відчайдушно билося за стіною. «Метеор! — майнуло мені в голові.— Пошкодив обшивку. Там хтось є!»
Протяжне хрипіння.
Я остаточно прочумався від сну. Я ж на станції, не в ракеті, а цей жахливий звук…
Я вискочив у коридор. Двері маленької лабораторії були відчинені навстіж, там горіло світло. Я вбіг досередини.
Мене обдало хвилею крижаного холоду. В кабіні клубочилася пара, від якої замерзав подих. Хмара білих сніжинок кружляла над загорненим у купальний халат тілом, яке кволо билося на підлозі. У цьому крижаному тумані я ледве розгледів, що це Гері, кинувся до неї й підняв на руки; халат обпікав мені долоні, Гері хрипіла. Я вискочив у коридор і побіг мимо нескінченної низки дверей, уже не відчуваючи холоду, тільки дихання Гері, яке вихоплювалося з її розтулених уст хмарками пари, що вогнем обпікала мені плече.
Я поклав Гері на стіл, розірвав на грудях халат, мить дивився на її заледеніле, перекривлене судомою обличчя; кров замерзла в кутиках розтулених уст, укрила їх чорною смагою, на язиці блищали кристалики льоду…
Рідкий кисень! У лабораторії в посудинах Дьюара зберігався рідкий кисень; підіймаючи Гері, я відчув, як під руками в мене тріщало скло. Скільки вона могла випити? Все одно. Спалені трахея, горлянка, легені — рідкий кисень ядучіший, ніж концентровані кислоти. Її скреготливе, сухе, мов звук шматованого паперу, дихання завмирало. Очі заплющились. Агонія.
Я глянув на великі засклені шафи з інструментами й ліками. Трахеотомія? Інтубація? Але ж у неї вже нема легенів! Вони спалені. Ліки? Стільки ліків! Полиці були заставлені рядами кольорових бутлів і коробок. Хрипіння виповнило все приміщення, з розтуленого рота Гері все ще йшла пара.
Грілки…
Я кинувся шукати їх, метнувся до однієї шафи, до другої, рвонув дверцята й почав викидати коробки з ампулами. Тепер шприц. Де він?… У стерилізаторах. Я не міг скласти його закляклими руками, пальці задеревіли й не хотіли згинатися. Почав шалено гатити кулаком по кришці стерилізатора, але нічого, крім слабкого поколювання, не відчував.
Хрипіння, яке вихоплювалося з грудей Гері, ще подужчало. Я підскочив до неї. Очі її були розплющені.
— Гері!
Це був навіть не шепіт. Я не міг видобути з себе ні звуку. Обличчя в мене було якесь чуже, неслухняне, немовби виліплене з гіпсу. Ребра в Гері ходили ходором під білою шкірою, мокре від розталого снігу волосся розсипалося по столу. Вона дивилася на мене.
— Гері!
Я більше нічого не міг видушити з себе. Стояв стовпом, звісивши неслухняні, задерев’яніли руки; ступні ніг, губи, повіки пекли дедалі дужче, але я майже не відчував цього. Крапля розталої в теплі крові скотилася по щоці Гері, прокресливши скісну риску. Язик затремтів і зник у горлянці; вона й досі хрипіла.
Я взяв її за зап’ястя — пульсу не було; тоді я відкинув поли халата й проклав вухо до страхітлово холодного тіла під грудьми. Крізь шум, який нагадував тріск вогню, я почув стукіт, шалені удари серця, такі швидкі, що їх не можна було полічити. Я стояв, низько нахилившись над нею, заплющивши очі; і раптом щось торкнулося моєї голови. То пальці Гері перебирали моє волосся. Я зазирнув їй у вічі.
— Крісе,— прохрипіла вона.
Я схопив її руку, вона відповіла потиском, який трохи не розчавив мою долоню. Обличчя Гері спотворила жахлива гримаса, з-під повік блиснули білки очей, у горлі захрипіло, і все тіло звела блювота. Я насилу зміг її вдержати, вона сповзала зі столу, билася головою об край фарфорового зливника. Я підтримував її й притискав до столу, але з кожним новим спазмом вона виривалася з моїх рук. Я геть укрився потом, ноги стали ватяні. Коли напади блювання ослабли, я спробував покласти Гері. Вона стогнала, хапаючи ротом повітря. Несподівано на цьому страшному, закривавленому обличчі засвітилися очі.
— Крісе…— прохрипіла Гері,— чи… довго, Крісе?
Вона почала задихатися, на губах у неї виступила піна, знову почалася блювота. Я тримав її з останніх сил. Потім Гері так раптово впала навзнак, аж у неї клацнули зуби, і часто задихала.
— Ні, ні, ні,— виштовхувала вона з кожним видихом, і кожен видих здавався останнім.
Але блювота вернулася знову, і Гері знову забилася в моїх обіймах, втягуючи повітря в короткі перерви між її нападами з такими зусиллями, що крізь шкіру проступали ребра. Нарешті повіки напівзатулили її невидющі очі. Вона знерухоміла. Я подумав, що це кінець, і вже навіть не витирав рожеву піну з її губів; стояв, схилившись над нею, чув десь далеко удари величезного дзвона й чекав останнього зітхання, щоб потім безтямно упасти на підлогу, та Гері все ще дихала, причому вже майже без хрипів, дедалі спокійніше, а горбик груді, що був, здавалося, майже зовсім непорушний, раптом почав здригатись у такт швидкому биттю серця. Я стояв згорбившись; обличчя Гері починало рожевіти. Я ще нічого не розумів. Обидві мої долоні спітніли, і мені здалося, ніби я глухну — щось м’яке, еластичне виповнило вуха, та я однаково чув той дзвін — тільки тепер він був глухий, неначе в нього тріснуло било. Гері підвела повіки, і наші очі зустрілися.
«Гері»,— хотів я сказати, але губи мої не поворухнулись, обличчя мовби обернулося на мертву, важку маску, і я міг тільки дивитися на неї.
Гері обвела очима приміщення, поворухнула головою. В лабораторії запала глибока тиша. За спиною в мене, в якомусь іншому, далекому світі, розмірено капала з погано закрученого крана вода. Гері звелася на ліктях. Сіла. Я позадкував. Вона спостерігала за мною.
— Що?— запитала.— Що? Не… вдалося? Чому?.. Чому ти так дивишся?..— І раптом страшно закричала:— Чому ти так дивишся?!!
Знову запала тиша. Гері глянула на свої руки. Здивовано поворушила пальцями.
— Це я?..
— Гері,— вимовив я беззвучно, самими лише губами.
Вона підвела толову.
— Гері?..— повторила трохи здивовано, повільно зсунулася на підлогу, встала, похитнулась, але тут же відновила рівновагу й пройшлася кілька кроків. Усе це вона робила, наче загіпнотизована, дивилася на мене й мовби не бачила.
— Гері?— спроквола мовила вона ще раз.— Але ж.. я… не Гері. А хто я?.. А ти, ти?!
Раптом очі її розширилися, заблищали, і тінь усмішки й радісного подиву освітила її обличчя.
— Може, ти теж? Крісе! Може, ти теж?!
Я мовчав, притиснувшись зі страху спиною до шафи.
Руки в Гері опали.
— Ні,— сказала вона.— Ні, бо ти боїшся. Послухай — я більше не можу. Так не можна. Я нічого не знала. Я й тепер… я й досі нічого не розумію. Адже це неможливо! Я,— вона притиснула до грудей побілілі руки,— нічого не знаю, крім… крім того, що я — Гері! Може, ти гадаєш, що я прикидаюсь? Ні, не прикидаюсь, святе слово правди, не прикидаюсь.