Багуляк і Ван тягли за вуздечки від конов’язі хрипучих коней. Раух присів на коліно й кілька разів вистрілив у бік юрби, що наближалася на нас. Він-то вже вмів стріляти.
— Їдемо! — крикнув я, підхопившись на неосідланого коня. Ротмістр підхопив протягнену йому Ваном сумку з гранатами й теж злетів у сідло. Наші коні рвонули від наметів. У Рауха був чудовий скаковий кінь, у мене й ординарців — низькорослі монгольські конячки. Ротмістр відразу вирвався вперед. Я зрозумів, що він уже давно вирахував ситуацію і твердо знав, що робити. Обговорювати стратегічні плани часу не було. Як завжди буває в таких випадках, відчуття реальності того, що відбувається — зникло. І я, підкоряючись якимось древнім інстинктам, утратив здатність відчувати те, що діється зі мною у звичному ритмі. Це було мов уві сні. І тільки після «пробудження» зміг усвідомити те, що сталося.
Отже, ми поскакали щодуху за ротмістром, який з незворушною впевненістю очолив наш невеликий загін. А Раух гнав свого коня до лазарету, що розташовувався на протилежному боці табору. Якісь люди з криками попадали під копита наших коней, у нас летіли палаючі смолоскипи й кулі. На щастя, повсталі солдати ще не встигли розібрати патрони з цейхгаузів, тому їх вогонь був не таким уже і щільним. Я встиг розрядити свій револьвер і тепер пришпорював коня, низько пригнувшись до його шиї, стискаючи в руці шашку. Високий широкогрудий скакун Рауха, як таран, пробивав скупчення людей, що намагались перегородити нам дорогу. Ван і Багуляк грізно розмахували гвинтівками, як стародавніми алебардами, збиваючи прикладами солдат, що чіплялися за повіддя. Ми проскочили плац і понеслися до лазарету. Він розташовувався у великому, збитому з дощок бараці. Навколо лазарету вирувала юрба солдатів. Тріскотіли безладні постріли, вікна барака світились рідкими спалахами, крізь вибиті шибки валили клуби диму. Пізніше я довідався, що Рожковський устиг організувати оборону з охорони лазарету й кількох десятків поранених.
Коли ми з’явилися біля бараку, китайці вже встигли виламати двері й увірватися всередину.
Я побачив, як Раух підняв дибки коня і жбурнув у юрбу кілька гранат, висмикуючи кільця зубами. Спалахи вибухів розсіяли солдат, що не очікували такого нападу. Повстанці почали розбігатися. Ми проскочили в барак через утворений пролом, збиваючи загаяних заколотників.
— Охороняйте вхід! — крикнув Раух, зіскочивши з коня і жбурнувши Ванові підсумок із гранатами, що залишилися. Вихопивши маузер, він кинувся у двері лазарету. Я побіг за ним, на ходу вставляючи в барабан револьвера патрони. Усередині стояли густі клуби диму, якісь тіні металися перед нами, чулися крики китайських солдатів і несамовитий жіночий вереск. При світлі полум’я я побачив Рожковського, що скорчившись сидів біля стіни, затискаючи рану на животі, і хапав повітря ротом, з якого по білій борідці текла, пузирячись, кров. Спотикаючись об мертвих, задихаючись від диму, ми металися по лазареті, перестрибуючи через перевернені лежаки. Переді мною виникали розлючені обличчя солдатів з червоними пов’язками (очевидно, червона пов’язка на кашкеті була покликана вирізнити заколотників), і я стріляв у ці обличчя. Десь попереду блиснула жіноча фігура в білому халаті, я кинувся до неї, позаду різко ляскали постріли маузера Рауха. Я підбіг до жінки, схопив її за руку, вона обернулася — на мене глянули широко розкриті від жаху очі Ольги.
— Біжімо звідси! — крикнув я й потяг її до виходу. Назустріч нам з диму вискочила фігура із занесеним для удару багнетом. Я підняв револьвер і натиснув на курок, кілька разів сухо клацнув бойок — у барабані не було патронів. Раптово звідкись збоку на заколотника налетів Раух, збив з ніг і вистрілив у нього з маузера. Ми кинулися до виходу. Тут важко вовтузилися Багуляк і Ван, відмахуючись прикладами від китайців, що юрмилися на виході з бараку. Раух розрядив у напосідливих усю обойму маузера. Від пострілів упритул солдати попадали, мов дерев’яні ляльки. Дверний прохід спорожнів, переступаючи через убитих, вискочили з бараку й завмерли.
За нашою спиною полум’я поступово охоплювало лазарет. Перед нами, оточуючи підковою, нерухомо стояла щільна юрба солдатів — націлено не менше півсотні дул гвинтівок.
Наші оборонні позиції були явно програшними. На флангах стояли Ван і Багуляк, стискаючи гвинтівки без патронів. Раух застиг, виставивши вперед маузер і, ймовірно, прикидаючи, чи залишилися в нього патрони в обоймі. Я відпустив руку Ольги, відкинув непотрібний вже револьвер і повільно потягнув шашку з піхов. Тільки зараз відчув нестерпну спрагу й жар. Лезо шашки повільно й м’яко висковзувало зі свого сховища. Здавалося, усі були зосереджені на цьому русі. І я зі сліпучою ясністю зрозумів, що, тільки-но оголю лезо, пролунає залп. При світлі вогню напружені обличчя китайців, що стояли навпроти нас, схожі були на виліплені з воску маски. Я повільно видихнув, і цей видих заповнив увесь світ. Видихнув і витяг шашку…
…Спочатку здалося, що в багряному світлі заграви лезо відбилося десятками відображень над головами заколотників, що оточували нас. Ніби величезна хвиля врізалася в солдатів, миттєво зім’явши їх. Тиша вибухнула хрипом коней, пронизливим свистом і гиканням козаків, хрускотом розрубуваних тіл. Я побачив здиблених коней, люті бородаті обличчя і блискавичні відблиски шабельних ударів. Козаки — їх було не менше півсотні — надзвичайно швидко висікли й розігнали юрбу, що оточувала нас. Вів козаків знайомий мені ще з подорожі з Харбіна рудобородий козак Данилович.
На секунду він підскочив до нас і, стримуючи здибленого коня, оглушливо гаркнув:
— Вашбродь, їдемо в степ, давай за нами! — і, ляснувши по крупу жеребця закривавленою шашкою, блискавкою метнувся разом зі своєю півсотнею в чорну ніч. Під час цього короткого бою Багуляк і Ван уже встигли казна-звідки привести наших коней. Раух стрибнув на свого й підхопив, саджаючи перед собою, Ольгу.
За мить ми мчали степом, сподіваючись, що не відірвемося від півсотні, що неслася попереду. За нашою спиною чулися постріли і крики.
Ми неслися за козачою півсотнею. Тобто могли тільки сподіватися, що скеровуємо наших коней у правильному напрямку: попереду чули глухий тупіт копит по степу й вірили, що встигаємо за козаками. Тоді ми ще не знали, що кавалерія червоних (кілька тисяч кіннотників з допотопними мечами) спробувала перерізати шлях відступу уссурійцям. Тільки можу здогадуватися, що відбулося з червоною китайською кавалерією, але думаю, що козаки поскакали далі і що ми, намагаючись визначити шлях півсотні, залишилися одні.
Додам ще одне: у скакуна Рауха під час нашого відступу поцілили кулею, і він упав у степу. Я зіскочив зі своєї монгольської конячки, підхопив Ольгу й посадив на неї.
Вірний зброєносець Рауха, Ван, віддав свого коня ротмістрові й повідомив, що, попрацювавши у свій час рикшею, звик долати бігцем і не такі відстані.
Уже світало. Ймовірно, козаки знову десь запекло рубалися. Де саме, ми не знали, та й розуміли, що ці півсотні пішли своєю дорогою, незалежною від нашої карми. А нам залишилося тільки прямувати своїм шляхом, покладаючись на власну інтуїцію. І я, і Раух, та й наші ординарці повинні були непогано знатися на географії руху нашого загону. Але, на подив досить швидко, всі втратили уявлення про напрямок пересування. Після короткої наради вирішили йти в бік гірської гряди Чачгбей, тому що на відкритій рівнині залишатися було небезпечно.
Сонце піднялося вже досить високо, коли підійшли до гір і, петляючи кам’янистою дорогою, пробралися до невеликої ущелини, по дні якої протікала вузенька річечка. Настав час відпочити, і ми організували привал, вибравши місце, зручне для оборони, якщо раптово доведеться прийняти бій.
Маленький табір розташувався за невеликим кам’янистим пагорбом, порослим деревами й густим чагарником. Утім, підрахувавши набої, що залишилися (п’ять для маузера Рауха, два для мого нагана, дві гвинтівкові обойми), ми зрозуміли, що шансів протриматися більше за десять хвилин навіть на найвигіднішій позиції в нас немає. З провізією було краще: запасливий, хазяйновитий Багуляк устиг прихопити із собою торбинку з консервами (як виявилося, переплутавши їх у поспіху з гранатами), а Ван повідомив, що навколо повно їстівних ягід, назву яких мені так і не вдалося запам’ятати.
Ситуація очевидна й без довгих пояснень: усі розуміли, що найкращим виходом буде перечекати кілька днів у горах, поки становище на фронті проясниться, а потім спробувати розвідати, де перебувають наші частини.
Ольга, варто віддати їй належне, досить швидко відновила, свій звичний, наскільки я зрозумів, спокій. Запасливий Ван вирушив збирати ягоди, Багуляк і Раух уважно оглядали місцевість, прикидаючи місця, відкіля було б найбільш зручно відстрілюватися в разі оборони.
Постаралися ретельно замаскувати наш притулок. Іван обережно розпалив багаття із сухого хмизу, і ми трохи перекусили. Було невідомо, скільки часу нам довелося б ховатися в горах, тому продовольство намагалися заощаджувати.
До вечора визначили час чергування — першим на вершину пагорба відправився, озброївшись карабіном, Раух. Ван і Багуляк миттєво захропли.
До речі, варто згадати обставину, на яку ми не звернули спочатку належної уваги, але яка згодом відіграла помітну роль у тому, що сталося. Усе почалося з того, що крім казанка ягід, Ван притяг цілий оберемок якоїсь трави, що мала дивний білий колір, і почав розкидати траву навколо нашого привалу.
— Що за укріплення ти тут городиш? — запитав я, ліниво спостерігаючи за зосередженими діями Вана.
— Не треба жартувати, осавуле, — дуже серйозно відповів сяньцзинець, не перериваючи своєї роботи, — нам, людям Рівнини, не варто потрапляти в ці прокляті гори.
— Ну, а якщо потрапили, то що ж робити? — підхопила нашу розмову Ольга.
Ван уважно подивився на нас, і цього, разу його, зазвичай кумедне, кругле обличчя не викликало добродушного сміху.
— Ви не смійтеся, панове, — повільно сказав він, — бо тут таке водиться, що ваш револьвер мало допомагатиме.
Промовивши цю дивну фразу, Ван продовжив розкладати кругом нашого місця розташування обруч з білих стебел. Вечоріло, і моя іронія якось поступово вивітрилася.
— І що тут водиться? — уже серйозніше запитав я. Можливо це було викликано моєю звичкою завжди уважно проводити розвідку місцевості.
Майже відразу пошкодував, що спитав про це. Але Ван почав докладно розповідати про те, що ми потрапили на територію, куди забиратися людям не варто. Про те, що ці гори мають досить погану славу, тому що кишать усякими небезпечними тваринами, такими, як одноногі кровожерливі куй, що вміють надзвичайно швидко пересуватися на своїх трьох кінцівках і заподіювати всіляку шкоду мирним мандрівникам, про гірських духів ван-лян, які вправно збивають подорожніх із правильного шляху, про людиноподібних, але таких, що більше нагадують мавп, демонів сяо і про хитрих людожерів фей-фей. Крім того, вище в горах жила сила-силенна привидів: мей, бродячих духів шень, тигрів-перевертнів чаньгуй та інших істот, протистояти яким набагато важче, ніж усій китайській червоній армії.
Закінчивши свою тираду, Ван рішуче попросив Рауха звільнити його від нічних чергувань, обґрунтувавши це тим, що місцеві демони в першу чергу будуть переслідувати саме його, Вана, хоча він і сяньцзинець, а вже потім нас, тому що всі білі теж належать до різновиду привидів, але набагато більш безпомічного, ніж справжні. Закінчивши цю тривалу тираду, Ван питально уп’явся в ротмістра. Багуляк уважно вислухав цей монолог і потайки кілька разів швидко перехрестився.
Я кілька хвилин роздумував, чи сміятися мені над цими байками, але нічна пітьма вже накрила верхівки дерев. Гори, здавалося, спохмурніли і зрушилися навколо нас, і вся місцевість невпізнанно змінилася. Будь-яке бажання глузувати із забобонів Вана у мене зникло, й отут почув голос Рауха:
— Добре, Ване, відсипайся, але на світанку — на пост.
Я розтягся на своєму ложі з соснових гілок. Думки про події минулої ночі не давали мені заснути. Та й розповіді ординарця не залишали мою уяву. Відчуття гострої небезпеки, приглушене коротким нічним боєм і нашою втечею, охопило мене. Раптом усвідомив, що мій страх викликаний насамперед думками про Ольгу. Відверто кажучи, я зрозумів, що вперше зустрів жінку, яка викликала в мені почуття замилування, але в той же час я боявся, що не зможу захистити її.
— Осавуле, ви не спите? — почув тихий голос Ольги, у якому читалося не питання, а швидше ствердження. Я піднявся на ліктях. Галявина була освітлена примарним місячним сяйвом, у небі густо мерехтіли зірки. Ольга сиділа, тулячись спиною до дерева, обхопивши коліна руками. У її голосі було щось заворожливе.
— Важко заснути після таких бурхливих пригод, — відповів я.
— Якби мені років вісім тому сказали, що коли-небудь я буду сидіти в Маньчжурії й міркувати про те, чи є в нас шанси дожити до світанку… — Ольга замовкла.
— Іноді думаю, що наші долі визначаються книгами, які ми читаємо.
— І яка ж книга визначила вашу долю? — запитала Ольга.
— Цю книгу я залишив минулої ночі, хоча не розлучався з нею вже років п’ять. Одну стару книгу, написану сліпим мандрівником, у якій були визначені долі всіх наступних книг і людей. На щастя, я закінчив реальне училище, і тому інтерес до неї мені на уроках грецької відбити не змогли.
— І це книга про одного воїна й мандрівника, що все намагається повернутися додому, — у голосі Ольги я почув розпач.
— Будь-яка подорож завершується. Питання тільки в тому, наскільки довго ця подорож триватиме.
— Але в кожного є своя Ітака.
— Чесно кажучи, Ольго, мене захопила ваша сміливість.
— А на що ви чекали, що буде нескінченна істерика салонної дамочки? — Ольга замовкла, потім сумно додала: — Просто я вже давно втомилася боятися.
Будь-яке випробування, пережите разом, надзвичайно швидко зближує людей. Мені здавалося, що знаю цю жінку цілу вічність. Від неї йшла якась спокійна й у той же час ніжна сила. Я мимоволі зітхнув і несподівано для себе сказав:
— А ми, чоловіки, так і не змогли вберегти вас від лих, хоча, мабуть, усі ці роки ми за вас і боролися.
Я більше відчув, ніж побачив, що Ольга посміхнулася:
— Лицарі будуть завжди, тільки лицарі завжди самотні.
Я промовчав. Подумав про ротмістра й запитав:
— Ольго, вибачите за безтактне питання, ви давно знаєте Рауха?
Запала тиша. Я вже пошкодував про своє питання, коли жінка заговорила, і її розповідь змусила мене зрозуміти, що таємниця, яку я відчував у Раухові, починає й мене втягувати у свою темну безодню…
— Ми познайомилися тоді, у 1921 році в Чугучаці. Мій чоловік, полковник, загинув під час відступу залишків каппелівського полку. Кілька офіцерів-каппелівців, серед яких був і Володимир, намагалися врятувати офіцерські родини при переході в Чугучак. Раух командував цим невеликим загоном. Ми всі тоді думали, що врятувалися, але коли червоні почали підходити до міста, а кілька наших таборів були вирізані китайцями, нас охопила справжня паніка. Тільки завдяки волі Рауха ми змогли зберегти хоч якусь організованість… А потім почався цей моторошний похід. Уже через два тижні наша армія нагадувала величезну колону примар, що йде степом. Обоз із жінками й дітьми був у середині колони. Нескінченні бої й постійне очікування смерті. Нестерпно було бачити, як умирають від голоду і спраги діти. Та більше за все ми боялися потрапити в руки китайців чи червоних живими. Раух сказав мені, що дав наказ своїм офіцерам, якщо ситуація виявиться безвихідною, перестріляти нас. Про це знала тільки я, але це мене заспокоювало. Чи не правда, дивовижно? Наприкінці жовтня ті, хто ще був живий, потрапили в оточення. Кільце червоних ще не замкнулося, але продовжувати похід ні в кого не залишалося сил. Тоді Володимир зібрав офіцерів — їх залишилося не більш як п’ятнадцять чоловік — і жінок з родин каппелівців. Ми завжди трималися разом. Він сказав, що в нас є тільки два виходи: умерти відразу чи спробувати врятуватися, відколовшись від інших, і піти в степ. Я не знаю, на що він розраховував, але ми всі вірили йому, і він став для нас символом віри. Як я вже сказала, офіцерів було чоловік п’ятнадцять і щось близько тридцяти жінок і дітей. Уночі ми, залишивши основну частину, пішли в степ. До цього деякі бойові загони, починаючи з вересня, пішли від нас. Але це були козаки, офіцери, не зв’язані обозом. Зараз я розумію, що цей відчайдушний крок був самогубством, але наш розпач не мав ані меж, ані місця для здорового глузду… Утім, усі вже давно забули про те, що таке здоровий глузд… Спочатку пощастило. Ми змогли за кілька днів відійти досить далеко. У тому безкрайньому степу нам здавалося, що ми залишилися одні в цілому світі. З’явилася якась надія. Однак наші сподівання в одну мить розлетілися.