Пам’ятаю, це сталося рано-вранці. Ми знялися з привалу й почали просування. Раптом Раух наказав зупинитися. Виявилося, що ми оточені з усіх боків. Більше двох сотень вершників були розсипані кільцем за триста метрів від нас. Вони не рухалися, наші офіцери приготувалися до оборони. Володимир узяв білий прапор і виїхав назустріч невідомому загону. Від них відокремилися два вершники й під’їхали до Рауха. Вони довго про щось говорили. Потім кудись від’їхали. Минув день, настала ніч. Раух не повертався, наша напруга досягла межі. Я дивилася на офіцерів, розуміючи, куди вони будуть спочатку стріляти, якщо вершники почнуть атакувати. Тільки почало світати, з’явився Раух. Мене вразило його бліде, як у мерця, обличчя. Під’їхавши, нічого не сказав, тільки махнув рукою, і наш загін повільно рушив уперед. Вершники розступилися, даючи дорогу. Раух їхав першим, опустивши голову. Пройшло ще кілька днів, але Раух нічого не розповів ні про те, хто ж оточував нас, ні про те, як йому вдалося домогтися для нас вільного шляху. Здавалося, після цього дня він цілком змінився, замкнувся в собі, майже не розмовляв і їхав, занурений у якісь похмурі думи. Так ніхто й не довідався, що ж сталося з ним. Усі бачили, наскільки він змінився, але ніхто не наважувався запитати, що саме він пережив. Повернулася його тінь. Напевно, ви вже здогадалися, що між нами був зв’язок, але після цього повернення все скінчилося. Здавалося, що його страждання чи жах, що поглинули його з того дня й тієї ночі, поставили між нами нездоланну перешкоду. Одного тільки разу, та й то чи в півсні, чи в маренні, він кілька разів простогнав одне ім’я «Дагоєв» — і все… Це ім’я стало єдиним, що давало мені натяк на те, що там сталося.
Незабаром ми натрапили на великий козацький загін, що відстав від Оренбурзької армії. Разом з козаками ми добралися до якогось містечка, яке було, на щастя, під контролем японських військ. А далі… Далі були звичайні дороги вигнанців. Більше я не бачила нікого з тих людей, з якими ми пройшли той божевільний похід. І от учора, Господи, невже це було всього лише тільки вчора, я знову зустріла його. І знову почався цей жах…
Ольга замовкла. Тільки зараз я відчув невимовну самотність, яка охоплювала цю жінку. Я розумів, що її розповідь була звернена не тільки до мене, і навіть не стільки до мене, скільки до свого душевного болю, що його відчувала Ольга. Поглянув на годинник. Підходив час мого чергування.
— Прийшла моя черга охороняти наш табір, та й вам треба відпочити, — сказав я, звично перевіряючи наявність патронів у барабані револьвера.
— Вибачте, осавуле, що через мене ви не змогли поспати.
— Нічого, на посту відісплюся, добраніч, Ольго, — промовив я й пішов до місця, де мав бути Раух, роздумуючи над почутим.
Чергування своє я провів, вдивляючись у нічну пітьму й міркуючи над розповіддю Ольги. Раух, здавалося, відчув мій стан, але нічого не сказав.
Наступний весь день ми просиділи у своїй схованці. Ставлення Рауха до Ольги було ввічливим, але трохи відстороненим. У той же час і я відчув, що між мною і ротмістром пролягла невидима стіна відчуження. Він, і так не особливо говіркий, цілком замкнувся в собі. Ще й поступово в мені стало наростати відчуття, що гори, оточуючи нас, начебто все більш зловісно нависали над нами, чужинцями в цих краях.
Наступного дня, ще тільки почало світати, ми почули віддалені постріли: десь у горах ішов бій. Відлуння далекої сутички тривало приблизно годину. Увесь цей час ми провели зі зброєю напоготові. Потім усе стихло, але розуміли, що й у цих горах зовсім не безпечно. Увечері ми заговорили з Володимиром про необхідність продумати можливості повернення на рівнину для розвідки. Через день мали закінчитися наші убогі припаси, а на ягодах, зрозуміло, довго не протягнеш, до того ж на нас щохвилини могли натрапити збройні загони, в існуванні яких ми переконалися зранку.
Раптом із гребеня гори, де чергував Багуляк, почулися кроки, через хвилину він скотився до нашого табору.
— Начебто якісь люди сунуть у нашому напрямку, — засапавшись, але напрочуд спокійно повідомив він.
Підхопивши зброю, ми вискочили з ущелини й залягли, сховавшись за поваленими буревієм деревами. Приблизно в кілометрі від нас, по стежці вздовж гірського струмка, їхали десятеро вершників. Хоча сонце вже схилялося до заходу, було ще досить світло, але на такій відстані визначити, хто ці люди, було неможливо.
Я подивився на Ольгу, її обличчя було нерухоме, тільки в очах наростало почуття страху.
— Ніппон, — прошепотів Ван.
Я, на відміну від нашого китайця, відчув полегшення: японські війська дотримувалися в Маньчжурії нейтралітету й без якихось своїх вигод у бойові дії не втручалися. Я подумав, що непогано було б поспілкуватися з ними й дізнатися, що діється на рівнині. Утім, звик, що в цій країні від кожного можна чекати чого завгодно.
Через якийсь час вершники наблизилися настільки, що можна було роздивитися: семеро з них одягнені в жовті мундири й сукняні шоломи, а троє інших — у цивільному, кілька коней нав’ючені тюками, з яких стирчали якісь штативи. В одного з японських кавалеристів поперек сідла лежав ручний кулемет. Попереду їхав офіцер з лейтенантськими петлицями, на боці в нього висів самурайський меч. Деякі солдати були поранені, про що свідчили плями крові на мундирах. Їхні змучені коні ледве пленталися. Було зрозуміло, що цей загін нещодавно вів бій і, швидше за все, саме його відлуння ми чули ранком. До того ж вони, судячи з усього, готувалися до привалу й запросто могли натрапити на наш притулок.
Про всяк випадок, ми взяли вершників на приціл. Тепер вони їхали схилом, витягнувшись ланцюжком навпроти нас. Ідеальні мішені.
— Може варто вийти до них? — тихо сказав я Раухові. Той мовчав, хоча я розумів, що він думає про те саме, що і я.
— Я спробую з ними поговорити, — нарешті відповів ротмістр.
— Може я? — несподівано запропонувала Ольга. — Жіночий голос їх не так насторожить, а японську я трохи знаю.
Особливого вибору в нас не було, і ми наважилися зав’язати переговори. (Можливо, це рішення і привело нас до тих жахливих подій, що розгорнулися далі…)
Як і кожен емігрант, що побідував у Китаї, я теж знав кілька фраз по-японськи, утім, половина з них належала до категорії брутальних. Однак змушувати ризикувати жінку ми не могли й не хотіли.
Раптом Ольга підхопилася на весь зріст і щось вимовила дзвінким голосом. Вершники зупинилися, схопилися за зброю й миттєво взяли її на приціл. Моя душа завмерла, стиснув рукоять нагана, намагаючись точніше взяти на мушку вершника з кулеметом. Японський офіцер дав знак своїм солдатам не стріляти і щось крикнув у відповідь. Кілька хвилин тривала ця розмова. Мені здалося, що вона тягнеться нестерпно довго. Я відчував, як по моєму обличчю стікають струмки гарячого поту.
Нарешті Ольга обернулася до нас і сказала:
— Офіцер готовий обговорити з вами деякі питання й хоче розбити табір біля нас…
Спочатку до нас, тримаючи карабін наперевіс, під’їхав один з японських кавалеристів. Уважно оглянувши місцевість і переконавшись, що крім нас поблизу нікого немає, він кілька разів махнув карабіном над головою. Невдовзі весь японський загін уже був на місці нашого табору. Офіцер наказав солдатам розбити місце для стоянки й виставити вартових. Незважаючи на крайню втому, діяли вони чітко і злагоджено — видно було, що бувалі вояки.
Тим часом японський офіцер, віддавши необхідні команди, щось сказав Ользі.
— Тепер старший лейтенант запрошує вас на нараду, — переклала вона.
Японець був років тридцяти, досить високий на зріст, широкоплечий, з відмінною поставою. Він козирнув нам і відрекомендувався:
— Старший лейтенант Імамура.
Ми теж представилися й коротко розповіли про обставини, через які опинилися в цих горах. З’ясувалося, що старший лейтенант супроводжував зі своїм загоном топографічну експедицію. Під ранок вони потрапили в засідку. Невідомі обстріляли їх і якийсь час переслідували вздовж ущелини. Велика частина загону Імамури була перебита. Хто були ті, що нападали, капітан не знав, але підозрював, що якась банда. Тепер він розраховував відпочити тут зі своїм загоном, а ближче до ранку спробувати вивести експедицію з гір. Він не сумнівався, що переслідувачі йдуть слідами його невеликого загону. Тому, надії відсидітися в нашому притулку нам не залишалося. Про останні події на маньчжурському фронті Імамура нічого не знав, але був упевнений, що червоні перейшли по всьому фронту в наступ і повертатися на рівнину не варто.
Судячи зі слів лейтенанта, становище наше було паскудним. Про те, що відбувається на рівнині, так і не довідалися, а небезпека зіткнутися з якоюсь бродячою зграєю виявилася дуже реальною. Ми з ротмістром перезирнулися.
— Лейтенанте, може, ви дозволите приєднатися до вашого загону? — спитав Раух. — Четверо бійців, якоюсь мірою, допоможуть і вам.
Імамура замислився. Було зрозуміло, що за інших обставин він навряд чи ризикнув би зв’язуватися з нами — офіцерами китайської армії, але тепер у нього теж альтернативи не залишалося. Він сказав, що обміркує нашу пропозицію, а поки запросив нас разом повечеряти. З припасами в них справи були не набагато кращі, ніж у нас, однак лейтенант почастував нас саке й запропонував непогані сигарети.
Наскільки пам’ятаю, мені здалося, що доля нарешті подала нам надію на порятунок.
Якби ж я знав, наскільки ця надія була примарною!
Ще була ніч, коли наш загін виступив назустріч невідомому. За своє життя я вже звик до найнесподіваніших поворотів, але до таких кульбітів доля ще не вдавалася. Тому скорився перед її загадковим вихилясам і спробував іти за провидінням без особливих емоцій.
Отже, ми виступили. Імамура вів загін, керуючись своїм власним розрахунком. Нам він коротенько пояснив, що має намір обійти небезпечне місце, де, на його думку, можна було натрапити на банду. Тому він обрав маловідомий, але, ймовірно, більш спокійний маршрут. З’ясувалося, що майбутній шлях пролягав через хребет Чжангуанцайлін, здолавши який, ми мали вийти до міста Хуанніхе, контрольованого японськими військами.
Нас забезпечили патронами, і капітан запропонував мені, Раухові й нашим ординарцям виступити в ар’єргарді. Ольга мала йти разом з топографами в центрі колони.
До півдня сонце вже палило нестерпно, розріджене повітря викликало запаморочення. Природа навколо ставала все більш суворою: ми просувалися вздовж стрімких гір, перебиралися через бурхливі потоки, часом опускалися в низини, вкриті густим туманом, чи продиралися крізь лісові хащі. Ван уважно прислухався до дивних звуків, які віддалено нагадували то протяжне виття, то пронизливий лемент, і все більше хмурнів. На груди собі він повісив якийсь дивний амулет і міцно стискав карабін, уважно оглядаючи місцевість. Та й мені, зізнаюся чесно, було трохи не по собі. Повоювати у своєму житті довелося чимало, але отут я став відчувати страх, викликаний передчуттям небезпеки не від живих істот. Можливо так подіяли на мене розповіді Вана, але, швидше за все, вплинула та похмура природа навколо, що живе за своїми законами, і серед якої ми явно були чужими й небажаними гостями.
Схоже, що й супутники мої переживали подібні тривожні відчуття.
Одного разу, здається, на третю ніч нашої мандрівки, ми побачили відблиски кількох вогнів, що горіли серед дерев. Імамура наказав усім бути в бойовій готовності, а Ван відразу повідомив мені й Раухові, що це душі загиблих у цих краях солдатів гріються біля примарних багать.
Щодо Рауха, то він, здавалося, не звертав ніякої уваги на слова Вана й занурився у свої міркування. За ці дні він цілком поринув у себе, але я бачив, що якась тривога наростає в його душі. До того ж здавалося, що ця дорога була знайомою ротмістрові. І, можливо, саме це найбільше насторожувало його.
Одного разу, немов прочитавши мої думки, Раух сказав мені:
— Думаю, що основною метою експедиції нашого Імамури є не топографічні дослідження.
— Так, я теж здогадуюся про це. Не кращий час проводити топографічні зйомки в цьому районі.
— Ви знаєте, осавуле, я тут колись воював. Вам відомо, як місцеві китайці називали перевал, яким ми йдемо?
— Щось похмуре?
— Загалом, так. Фен-по. Приблизно перекласти можна як «перевал похмурих душ».
— По-моєму, ця назва нам якнайкраще підходить саме нам.
Увечері на привалі Імамура запросив нас на нараду. Узагалі, відчувалося, що він ставився до нас з повагою, як до досвідчених офіцерів. Ольга, як завжди, виступала в ролі перекладачки. Імамура повідомив нам, що залишився останній, але найбільш важкий перехід через ущелину, позначення якої на японських і китайських картах потребувало уточнення. Також він сказав, що під час російсько-японської війни тут безвісти зникло кілька японських підрозділів, висланих для розвідки місцевості. Тому лейтенант попередив нас про необхідність дотримуватися особливої обережності.
Несподівано Раух сказав:
— Пане лейтенанте, через цю ущелину нам іти не слід.
Імамура спокійно подивився на нього:
— Я знаю.
Ольга сполотніла, а Імамура, трохи помовчавши, додав:
— Але в нас немає іншого виходу.
Так, невеселе враження справляв хребет Чжангуанцай-лін. Але перевал, який чекав на нас, перевершив найбільш похмурі прогнози. Відразу, як тільки почали спускатися, ми опинилися в густому тумані, крізь який я ледве міг бачити силуети своїх супутників. Кожен звук стукоту копит, кожен падаючий камінь викликали справжній гуркіт, що раптово стихав, неначе поглинутий навколишнім туманом.
Надвечір туман розсіявся, ми спустилися в низину, і маленька гірська стежинка перетворилася на відносно широку кам’янисту дорогу. Їхали серед дерев. Утома і скорочення нашого щоденного раціону вже давалися взнаки. Ольга поступово відстала від топографів і тепер їхала біля нас. За час переходу ми не перекинулися з нею й парою слів. З усіх нас тільки Багуляк щось наспівував собі під ніс, глибоко насунувши на очі кашкет.
Він один почував себе досить природно в цих горах, що, напевно, нагадували йому рідні Карпати.
Ми проїхали низиною кілька кілометрів, коли дорога стала ширшати. Я зрозумів, що попереду має бути якесь поселення. Машинально витяг наган, перевірив, чи заряджений барабан, і поправив ремінь, на якому висіла шашка. Раух помітив мій рух і поклав долоню на дерев’яну кришку кобури свого маузера. Багуляк і Ван теж напружилися: Іван по-козачому начепив на підборіддя ремінець кашкета, а китаєць клацнув затвором карабіна. Ольга тривожно подивилася на нас.
Невдовзі ми виїхали на узлісся. Між дерев виднілися обриси присадкуватих дерев’яних будиночків — фанз, що звичайно будували в Маньчжурії китайські колоністи. Однак від китайського села не чулося жодного звуку.
Імамура зупинив свого коня, піднявся на стременах і здійняв руку. Солдати заклацали затворами карабінів.
Увесь загін перетворився на єдину стиснуту пружину. Я намагався не дихати, прагнучи уловити найменший шум з боку села. Однак, крім шелесту вітру в соснах, не було чути нічого. Лише зрідка хропіли коні, тривожно переступаючи копитами.
Солдат з кулеметом під’їхав до капітана й зупинився, направивши свою зброю в бік будиночків. Імамура кивнув йому головою, і солдат попрямував до села. Ми завмерли, тривожно очікуючи, що ось-ось пролунають постріли й почнеться бій. Минуло приблизно десять хвилин (мені здалося, що кілька годин). Кулеметник вийшов із-за сусідніх будинків, обличчя його було гіпсово-блідим. Він качався за сідлі, учепившись у свій кулемет. Під’їхавши до Імамури, знесилений, солдат щось зашептав на вухо своєму командирові.
Імамура поліз у кишеню френча і неспішно натягнув білі рукавички, потім провів рукою по перев’язі меча й повільно пустив свого коня вперед. Торкнувши поводи, ми пішли за ним. Я мимоволі простягнув руку і притримав коня Ольги, залишаючи її позаду.
* * *
Далі можна було б написати, що село було вимерлим. Можна було б написати, якби село дійсно — буквально — не було б мертвим.
Запах, жахливий запах тіл, що розклалися, міріади мух, зруйновані і спалені фанзи, а головне — десятки трупів, що вистеляли вулиці і двори, зустріли нас у цьому поселенні мертвих. Ми повільно їхали, стримуючи коней, що злякано шарахалися від вигляду й запаху мертвих тіл.
Мені доводилося бачити багато вбитих. За ці роки я часто бачив мертвих людей — загиблих у бою, розстріляних і повішених, замерзлих, померлих від голоду, від хвороб.