Карл одразу протверезів — наче й не пив. Мозок працював чітко, запам’ятовуючи все почуте.
Унтерштурмфюрер Мюллер притулився до пишної брюнетки. В одній руці тримав келих з лікером, у другій — плитку шоколаду. Давав дівчині ковтнути лікеру, а потім намазував шоколадом губи. Обом це подобалося, обоє сміялись і не звертали жодної уваги на оточуючих.
— Ти танцюватимеш, Ева? — знов загорлав Дузеншен. Видно, він добряче набрався: очі почервоніли, дивився спідлоба, важко дихаючи. Стиснув зуби — жовна перекочувалися під вилицями.
Партнерша шарфюрера нічого не відповіла. Підвелась, глянула на Дузеншена порожніми очима, рвонула сукню на грудях. Затріщали кнопки, і сукня впала на підлогу. Дівчина залишилась в трусиках і вузькому ліфчику. Зробила кілька ритмічних рухів.
— Прекрасно, Ева! — захоплено заплескав у долоні шарфюрер. — А тепер — танець живота!
— Чудова фігура, як ви вважаєте, Кремере? — гукнув до Карла Шрікель.
Кремерові зробилося гидко, але кивнув. Мусив дограти цю гру…
— А в мене погана? — Еммі скочила на стілець, зіп’ялася навшпиньки. — Чому ніхто не звертає уваги на мою фігуру?
— У тебе просто божественна, моя крихітко, — запевнив Шрікель. — Вип’ємо за жінок!
Навіть Кремер підняв повний келих.
— Мені хочеться сьогодні напитись! — вигукнув. — Таке чудове товариство, що просто гріх бути тверезим.
Карл знав — він буде тверезий, скільки не вип’є, мусив бути тверезий. Удаючи п’яного, вдарив Шрікеля по плечі.
— Ви — чудова людина, гауптштурмфюрер, і я б поцілував вас, якби тут не було стільки гарних жінок!
Пригорнув Еммі, цмокнув у нафарбовані губи.
Шрікель подивився на нього уважно, і Кремер здогадався: гауптштурмфюрер не такий п’яний, як удає. Відкликав Карла в куток кімнати і, прикидаючись відвертим, почав:
— Отак і живемо. Іноді дозволяємо собі трохи розважитись, а взагалі — роботи чортзна-скільки…
Кремер і оком не повів. Знав: його викликають на відвертість. Прикинувся, ніби йому байдуже все, що казатиме Шрікель.
— Ти колись зайди, — перейшов на “ти” Шрікель, — я тобі покажу чудові штучки… — присунувся до Карла, зашепотів на вухо: — Розумієш, ми виконуємо дуже відповідальне завдання. Ці варвари, — кивнув невизначено, — бомблять наші міста, і можуть загинути шедеври мистецтва. Зараз ми займаємося евакуацією картин з палацу Цвінгер. Сам розумієш, — додав пихато, — таку справу доручають людям, які добре розуміються на мистецтві.
“Отож, — згадав Карл розмову біля гнома-філософа. — Тобі дай волю, і картини Веласкеса підуть на смітник”.
Зареготав:
— Бавитесь, значить, у картинки!.. А я думав — ви серйозні люди! Офіцери СС — і мазня на полотні…
— Бачу, ти справді не розумієшся на мистецтві, — зневажливо опустив куточки губ Шрікель. — Але ж врахуй, ця мазня коштує величезні гроші.
— До пори до часу… — не здався Кремер. — Поступка відсталим смакам. Коли ідеї націонал-соціалізму опанують світ, ніхто не дасть і пфеніга за найкращу картину з палацу Цвінгер.
— Це ти вже переборщив! — зареготав гауптштурмфюрер. — Для чого ж ми їх ховаємо?
— Колись згадаєте мої слова, — не відступав Кремер. — Залишаться лише картини, що прославляють полководців і воїнів. Врахуйте, мистецтво розбещує душу, примушує думати, а Великій Німеччині не потрібні ані сибарити, ані філософи. Солдат — ось наше майбутнє!
Шарфюрер Дузеншен, почувши ці слова, аж підскочив на стільці.
— Чудово сказано! — вигукнув. — Ви — правильна людина, Кремере, і я п’ю за ваше здоров’я!
Шрікель жестом зупинив шарфюрера.
— Але ж повинні залишатися якісь цінності, — продовжив суперечку. — В чомусь же повинні проявлятися духовні запити нації.
— Найкращі цінності, — повчально мовив Кремер, — це золото й брильянти, і я назву ослом кожного, хто не згодиться зі мною.
Еммі ковзнула із стільця, обминула Шрікеля і припала до Карла.
— Ти — справжній мужчина, — сказала ластячись. — Я також люблю коштовності. Подаруй мені щось на згадку…
Кремер відірвався од неї і, похитуючись, попростував до столу. Непевною рукою, розплескуючи, налив у келих вина.
— Йди-но сюди, — поманив пальцем дівчину, — ти мені подобаєшся, і я хочу з тобою випити…
— Еммі має успіх! — вигукнула Ева. Сукня її все ще валялася на підлозі, дівчина сиділа на ручці крісла, в якому розвалився Дузеншен. — Добре, Еммі!
— Заткнись! — грубо обірвав дівчину шарфюрер. Одбатував півторта, почав годувати Еву. Дівчина, сміючись, пручалася, обом було весело.
— Музику, — заплескала в долоні Еммі, — давайте всі танцювати.
Мюллер зник кудись зі своєю партнершею. Гауптштурмфюрер підморгнув Дузеншену — той обтер серветкою губи Еви, повів її у повільному танго. Еммі вимкнула горішнє світло, тепер кімнату освітлював лише торшер. Карл також пішов танцювати. Нараз побачив: Шрікель відчинив двері до сусідньої кімнати.
“Тепер почнеться друга дія”, — здогадався. Справді, коли вони порівнялися з дверима, Еммі потягла його туди. Карл, п’яно сміючись, не пручався.
Невеличка кімната з м’якою тахтою і пухнастим килимом на підлозі. Тьмяне світло нічника, на низенькому столику — пляшка, келихи, цукерки.
“Усе на місці, — всміхнувся Кремер, — так би мовити, художнє оформлення… Потрудились, декоратори…”
Еммі безсоромно притиснулась до нього.
— Як тут гарно, — прошепотіла. — Сядьмо…
Впала на тахту, оголивши, наче ненароком, коліна. Карл сів у крісло напроти.
Еммі з викликом дивилася крізь примружені очі. Раптом дражливі іскорки в її очах згасли, сором’язливо обсмикнула сукню, зіщулилась.
— Тобі подобається тут? — запитала.
Карл, наскільки міг, зробив осовілі очі, п’яно всміхнувся, потягся до дівчини.
— З тобою мені подобається всюди…
— Ти зовсім не такий, як усі! — Еммі сказала це таким тоном, що, якби Карл не знав, з ким має справу, обов’язково повірив би у її щирість. — Ти кращий, ніж інші…
Карл зрозумів її тактику: хоче викликати на особливу інтимність, підлещується. Що ж, можна відповісти тим же.
— Я давно не зустрічав таких вродливих жінок, — сказав. — А тепер ти мені подобаєшся ще більше.
— Чому? — грайливо зиркнула.
— У тобі відчувається тонка натура, ти розумієш мене з півслова…
Еммі сіла на тахті.
— Мені хочеться шампанського.
Відкорковуючи пляшку, Кремер скоса глянув на двері — хтось причинив їх. “Грубо працюєте, гер гауптштурмфюрер”, — посміхнувся, та наступної миті зрадів. Отже, Шрікель уже не рахується з ним: повірив, що Кремер справді сп’янів.
Піднявши келих, Еммі зблизька зазирнула Карлу у вічі.
— Ти дійсно такий багатий, як мені казали? — запитала.
— Є дещо, — хвалькувато поплескав по кишені Кремер. — А хто тобі казав?
— Не все одно… — Еммі сіла йому на коліна. — Де ти заробив гроші?
Карл здогадувався: усі ці запитання не суттєві — Еммі спрямовує розмову в потрібне русло. Почав розповідати про ювелірний магазин на вулиці Капуцинів. Та це не цікавило дівчину, бо перевела розмову на інше.
— Там, — вдарила Карла по руці, — кажуть, є багато гарних слов’яночок…
— Але ж не кращих за тебе, — зробив спробу обійняти дівчину, та вона вислизнула і знову вмостилася на тахті.
— А мадьярки гарні?
“Ого, куди гне!” — подивувався Карл. Виправдовуючи перед фон Вайгангами свою довгу відсутність, він послався на комерційні справи в Угорщині. Спробуй перевір: радянські війська рвуться до Будапешта і не сьогодні-завтра вся Угорщина буде звільнена.
— Мадьярки — чудо! — поцілував кінчики пальців. — Нещодавно мені довелося бути в Будапешті…
Карл вигадав довгу любовну історію, ніби мимохідь наголосив на кількох подробицях, які напевне були відомі Шрікелю. Гауптштурмфюрер настовбурчував вуха, коли Кремер розповідав фрау Ірмі про свої пригоди.
Дівчина лежала на тахті, заплющивши очі. Карл знав — запам’ятовує кожне слово. Що ж, Шрікель матиме завтра можливість ще раз переконатися в правдивості Карла Кремера.
— Фон Вайганг твій родич? — запитала дівчина. — Це він чи фрау Ірма протегують тобі?
В її тоні Карл вловив непідробну цікавість. Значить, заради відповіді на це та наступні запитання і влаштовано весь цей спектакль. Він майже точно знав, про що зараз розпитуватиме його Еммі, і не помилився. Дівчина ліниво потяглася і мовила байдуже:
— Тобі пофартило. Підтримка такої особи, як групенфюрер, — велика справа. — Секунду помовчала, раптом додала: — Навряд чи він робить це безкорисливо… Хоча, — запитала кокетливо, — може, ти подобаєшся фрау Ірмі?
Ось у чому діло! Шрікель розуміє: фон Вайганг не поселив би в своєму будинку людину без якогось наміру. Та гауптштурмфюрер хоче знати — якого. Що ж, є на диво переконлива версія.
Карл зареготав.
— За кого ти маєш мене, дитинко? Фрау Ірма — не для мене… Їй би скинути років п’ятнадцять… А ти хитра, — насварився пальцем, — та все одно, я нічого тобі не скажу. Хочеш дізнатися про наші справи з групенфюрером, адже так?
— Дурненький, іди сюди, — кивнула йому Еммі. Карл плюхнувся на тахту поруч з нею. Знову насварився пальцем.
— І нічого я тобі не скажу…
— Не хочеш, не треба, — притулилась до Кремера дівчина, — мене це зовсім не обходить. Хоча я не вірю, щоб фон Вайганг отак просто симпатизував тобі…
— А хто сказав, що просто так? Групенфюрер у мене ось де! — Кремер хвалькувато підніс кулак.
— Ну!.. — недовірливо підняла брови Еммі. — Ніколи не повірю…
— Точно! — вигукнув Карл. — Але це секрет…
Дівчина блиснула очима. “Потрапила рибка на гачок”, — торжествував Кремер. Присунувся до Еммі, прошепотів їй на вухо:
— Групенфюрер залежить од мене. У нас ділові стосунки і…
— Е-е… — махнула рукою дівчина, — це неправда.
— Їй-богу, — поклявся Кремер. — Він вважає, що брильянти та інші коштовності — краще, ніж акції.
— Мені так хотілося б мати перстень з діамантом. — Еммі зазирнула Карлові у вічі, і він зрозумів: дівчина повірила.
Але чи повірить Шрікель? Зрештою, Карл зробив усе, що міг. Лишалося тільки дограти роль. Що б на його місці зробив справжній Кремер?
Карл поморщився, але пообіцяв:
— Буде тобі перстень, мила…
Потягся, щоб обійняти дівчину.
— Чекай, я зараз…
Еммі легко відштовхнула Карла, зіскочила з тахти. Кремер промимрив щось невиразне, ткнувся обличчям у подушку, заплющив очі й удав, що відразу заснув. Чув шелестіння сукні, потім Еммі клацнула вимикачем, сіла на тахту, погладила його по щоці. Карл не поворухнувся, а коли дівчина притулилася до нього, невдоволено пробуркотів щось невиразне й повернувся обличчям до стіни.
Знову клацнув вимикач.
— П’яна свиня!.. — вилаялась Еммі. Зашелестіла сукня, грюкнули двері.
Карл посовався на тахті, зручніше вмощуючись, і скоро заснув.
Вранці його розбудив Шрікель. Карл заблимав, огледівся довкола і спитав:
— Де я?
— У нас в гостях… — засміявся Шрікель.
— Голова болить… — поскаржився Кремер. — У вас нема таблетки?
— Чи не краще?.. — гауптштурмфюрер потягся до пляшки з вином.
Карл з огидою скривився.
— Не можу навіть дивитись, — признався. — Дайте таблетку.
Шрікель вийшов. Карл уважно оглянув себе. Все, як треба: штани пом’яті, краватка розв’язалася, піджак валяється на підлозі. Почувши кроки гауптштурмфюрера, згорбився, спершись на долоні.
— Ну й вигляд у вас! — посміхнувся Шрікель.
— Нічого не пам’ятаю, — промимрив Карл. — Напився, як свиня.
— Пусте. Усі вчора перебрали.
— Я не бешкетував?
— Навпаки, були дуже ввічливим кавалером, і фройляйн Еммі просила…
— Стривайте, — перебив його Карл, — здається, я почав залицятися до неї?
Гауптштурмфюрер зміряв його пильним поглядом:
— Чомусь вона розгнівалась… Що трапилося?
Кремер провів долонею по чолу.
— Нічого не пам’ятаю, — відповів. — Повне провалля в пам’яті. Можливо, я дозволив собі зайве…
— Не страшно, — зневажливо махнув рукою гауптштурмфюрер. — Компанія інтимна й дівчатка без претензій. Плюньте.
Карл побачив: Шрікель тримається з ним зовсім по-іншому. Уже поінформований. Ось вона — влада грошей. Варто було гауптштурмфюреру дізнатися, що Карл займається крупними грошовими операціями, — і зовсім інше ставлення.
— Хочете подивитися на шедеври мистецтва? — запропонував Шрікель.
Кремер вагався лише півсекунди. Безнадійно махнув рукою.
— Мені глибоко гидкі зараз усі шедеври світу, — мовив плаксивим голосом. — Іншим разом.
— Тепер я вірю: ви справді нахлющились, — гауптштурмфюрер зареготав.
Повертаючись додому, Карл мало не стрибав од радості. Готуючи яму для Кремера, Шрікель сам потрапив до неї. Залишалося з’ясувати, чи брехав він, говорячи про евакуацію творів мистецтва. Ясно лише одне: ні він, ні Мюллер, ні той Дузеншен — есесівець з обличчям убивці — не розуміються на живопису. Правда, вони можуть займатись виключно організаційними справами. Недарма ж Шрікель пропонував Карлові подивитися на якісь шедеври — отже, картини є…
Кремер враз зупинився. А якщо картини — лише димова завіса?.. Відвертість Шрікеля, підозріла. Гауптштурмфюреру дуже хотілося, аби Карл повірив йому, — навіть запрошував подивитись на шедеври. В усякому разі слід робити вигляд, що він не сумнівається в щирості Шрікеля.
День минув у чеканні. Карл нікуди не виходив із своєї кімнати, валявся на канапі, удаючи хворого. Від обіду відмовився. Здогадувався: Шрікель цікавитиметься ним, і робив усе, щоб у гауптштурмфюрера не виникло жодних сумнівів.
Біля п’ятої Кремер вислизнув на вулицю. Не пішов до зупинки автобуса, а побродив гаєм, що починався за віллою Вайганга. Трохи підмерзло. Опале листя шурхотіло під ногами, на калюжах дзвеніли тонкі крижинки. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, Карл зупинив автобус уже за зупинкою: від сьогоднішньої зустрічі з Ульманом залежало надто багато, а береженого і бог береже…
Не встиг ще Кремер заховатися в закапелку, як почув кроки на сходах. Ульман, ідучи, спирався на слизьку цегляну стіну. Старий вивчив цей хід так, що не потребував світла: вісім сходинок, п’ята й сьома розбиті. Поворот, і ще десять. Купа битої цегли, вузька щілина замість проходу, ще чотири сходинки… Не здригнувся, коли Карл освітив його ліхтариком. Упевнившись, що перед ним Кремер, мовив пошепки:
— Можу порадувати вас… Ми висадимо в повітря цю бензинову крамарку… Але треба до біса вибухівки…
Карл знітився. Він не тільки не мав жодного грама вибухівки, але й не знав, коли вона буде і чи буде взагалі. А Ульман чекав прямої і точної відповіді.
— Вибухівка буде, — відповів. — Але ви самі розумієте, що роздобути її не так уже й просто. Доведеться трохи зачекати.
— Зачекаємо, — погодився старий. Він розповів Кремерові, як разом з штейгером Людвігом Гібішем через напівзавалений вентиляційний штрек і підземну печеру вийшов під галереї заводу. Встановити це було не дуже важко: зверху, крізь триметрову товщу землі, долинали глухі звуки, які підтверджували розрахунки Гібіша.
Найскладнішим, на думку Ульмана, було доставити вибухівку до печери, адже відразу за дорогою починалася заборонена зона…
Карл і радів, слухаючи Ульмана, і кусав пальці од роздратування. Півжиття за вибухівку! І треба ж, аби саме тепер провалилася Марлена Пельц!
Ульман поспішав на нічну зміну, і вони швидко розійшлися. Карл домовився, що старий час від часу дзвонитиме йому: зустрінуться, коли буде вибухівка.
Народу на виставі було небагато — півпартера. Це вразило Кремера: згадав натовп на площі перед Великим театром, благальні погляди — чи нема зайвого квитка? — згадав Катрусю, як сидить вона в темній простенькій сукенці, спершись на бар’єр третього ярусу, і під серцем занило, захотілося хоч на мить потрапити туди, побачити Катрусину усмішку, почути, як скаже вона, кумедно вимовляючи слова: “Я страшенно цікава, що то за опера “Борис Годунов”. Дай боже, абисьмо живі були, Петрику, переслухаємо всі опери”.