Катря, Катруся!
Карл заплющив на мить очі, малюючи у пам’яті дорогий образ.
Розплющивши очі, побачив той же незаповнений партер, а поруч з собою, в ложі, дівчину у вечірній сукні з брильянтами на негарній довгій шиї. Вона дивиться на нього приязливо, усміхається, торкається його руки, яка лежить на червоному плюші бар’єра, і він усміхається у відповідь. Після вистави він одвезе її додому, поцілує на прощання холодні пальці й домовиться знову про зустріч — так потрібно, і в нього нема іншого виходу. Ернестіна дивитиметься на нього очікувально: сподіватиметься, що він нарешті скаже те, про що вона мріє, а він уникатиме цієї розмови. Бо в глибині душі Кремерові шкода Ернестіни Краузе. Вона зовсім непогана дівчина — розумна й добра, — і не її вина, що природа обділила її…
Карл знав, що фройляйн Краузе закохана в нього. Краще б Ернестіна була зла, вередлива. Тоді б вік давно вже “відповів їй взаємністю”. Дивлячись же у сумні й закохані очі дівчини, не наважувався брати гріха на душу і пропонувати їй руку та серце. Зрештою, в цьому поки що не було потреби. Усі й так добре знали про характер їхніх стосунків: у Карла завжди був привід, аби вільно розпоряджатися своїм часом, повертатися додому будь-коли, не викликаючи підозри.
Сьогодні давали “Фауста”. Вистава не розчарувала Кремера. Фауст був непоганий, а Маргарита навіть розчулила його: не так часто зустрічаєш на оперній сцені співачку, в якої професійна майстерність органічно поєднується з глибоким почуттям.
У перерві Карлові захотілося побути на самоті. Заховався в темному кутку кімнати для куріння. Курив, а перед очима стояли майстерно зіграні сцени. Бісові німці — музичності їм не бракує!.. “Але ж і есесівців розчулює трагедія Маргарити, — подумав раптом. — Парадокс? А може?..”
— Дозвольте прикурити… — На Карла насунувся високий чоловік у добре пошитім убранні. Карл потягся до кишені. Раптом чоловік нахилився до нього і сказав швидко:
— Можу продати брильянт чистої води, шість з чвертю каратів.
Кремер упустив сірникову коробочку. Чоловік нахилився за нею, прикурив.
— Якщо чистої води, можу подивитися, — нарешті відповів Кремер.
— Дякую, — простягнув йому сірники чоловік. — Ви завтра вдень вільні?
— Так.
— О другій біля Дрезденського банку…
Карл кивнув, і чоловік, ввічливо вклонившись, відійшов. Кремер дивився йому вслід, ще не вірячи. Але пароль названий правильно, а пароль знають лише троє — підполковник Левицький, він, Карл Кремер, і хтось третій. І цей третій щойно підходив до нього…
Ернестіна тривожно подивилася на Карла.
— Що трапилось? Ви чимось схвильовані?
— Мене завжди хвилює справжнє мистецтво, — ухилився Кремер. — А “Фауста” я до того ж люблю…
І все ж він уже не слухав оперу. Дивився на сцену, але зосередитись, як не примушував себе, не міг — у думках був далеко…
…Біля Дрезденського банку стояло кілька розкішних автомобілів. У таких їздять власники великих підприємств, банкіри, комерсанти, міністри… Кремер ішов повільно, розглядаючи перехожих, але, проминувши банківський під’їзд, так і не помітив свого нового знайомого. Його висока постать виринула зовсім несподівано. Стояв, шанобливо схилившись перед Кремером, і притримував розкриті дверцята великого лімузина. Карл зрозумів усе відразу: пихато глянувши на “шофера”, кинув йому недбалим рухом палицю і вмостився на шкіряному сидінні. “Мерседес” м’яко рушив і понісся широкою вулицею до околиці.
— А це у вас здорово вийшло, — мовив високий, скоса зиркнувши на Карла.
— Що? — не зрозумів той.
— Пихатий погляд і… — поплескав по головці палиці.
— Призвичаївся, — скромно визнав Карл, — як-не-як, а комерсант — і не дрібний!
— Чудове заняття, — зітхнув шофер, — головне, багато часу… Але ж давайте знайомитись. — Притримав кермо лівою рукою. Правицю подав Кремерові: — Юрій Вєтров. Він же Антон Хазельбах — власник гаража і автомобільної майстерні у Нейштадті. Ну, а про вас, Петре Кирилюк, чув; нарешті й познайомилися…
— Я вже не знав, що й робити, — признався Карл. — Дні йдуть, явка провалилася, я ледь виплутався — і нічого, і нікого… Хоч вовком вий!
— Становище незавидне, — ствердив Вєтров, — та це ще незгірший варіант.
— Чому взяли Марлену Пельц? — запитав Карл.
— Дурний випадок. Побачила на чорному ринку радіолампи. Саме були потрібні. Продавав дідуган, сивий, добродушний. Купила, а цей добродушний — агент гестапо. Марлена другого ж дня помітила “хвоста”. Встигла протелефонувати мені, а через кілька годин її заарештували.
Машина виринула з міста. Вєтров збільшив швидкість.
— Хоч відведемо душу, — мовив, — я вже цілу вічність не чув рідної мови.
— І не треба, — перейшов на німецьку Карл, — потім десь обмовишся — і кінець.
— Все це так, — жалібно поскаржився Вєтров, — але ж весь час гелготати… Ти не помічаєш, що од німецької іноді пухне голова?
Вєтров звернув на лісовий путівець, проїхав трохи і зупинився на галявині між густими ялинками.
— Тут нас сам чорт не знайде!
Вийшов з машини, потягся.
— А тобі сили не позичати! — з захопленням мовив Карл.
— Не скаржуся…
Вєтров одразу сподобався Кремерові. Відкрите обличчя, русявий чуб, сірі чисті очі — все імпонувало Карлові. Зробилося навіть ніяково за свій так званий середній зріст. Аби позбавитися цього неприємного почуття, різко змінив тему розмови:
— У тебе є зв’язок з Центром?
— Є.
— Негайно потрібна вибухівка. Треба викликати диверсійну групу.
— Навіщо ж тобі Центр? — здивувався Вєтров. — Вибухівка і в мене знайдеться. І вірні люди є…
Карл відчув, як дурнувата щаслива усмішка мимоволі розтягує йому обличчя.
— Не, може бути! — вигукнув. — Ти золота людина.
— Чому ж золота? — знизав плечима Вєтров. — Просто ділова. Справи в нас такі, що вибухівка щодня може знадобитись. Ти що, розвідав підступи до заводу?
Карл почав розповідати. Юрій слухав уважно, зрідка перепитував. Підсумував дещо самовпевнено:
— Вважай, що заводу вже нема. Тепер — тьху. Ми підпалимо цю смердючу керосинку так, що вона кілька днів отруюватиме фріцам повітря.
Кремерові не сподобався тон Вєтрова.
— Не хвались, ідучи на рать, — мовив розсудливо. — Все може бути…
— Та хіба я хвалюсь? — щиро здивувався Юрій. — Звичайна операція і вимагає лише обережності. Основне вже зроблено, і ми лише довершимо справу.
— Там заборонена зона і можна наразитися на небезпеку! — не здавався Кремер.
Юрій безтурботно махнув рукою.
— Два — три шолудиві есесівці, — мовив презирливо. — Мої хлопці порішать їх, граючись.
Кремер дивився на нього недовірливо. Що це: хвалькуватість чи справді глибока впевненість у своїх силах? Але ж хвалька навряд чи б послали сюди…
Пізніше Карл зрозумів: ця вєтровська хвалькуватість — напускна. Юрій лише на словах не рахувався з ворогом; кожну операцію продумував скрупульозно, враховуючи безліч варіантів, бо знав — має справу з сильним, підступним супротивником, і найменший прорахунок може спричинитися до великих втрат.
— Звідки в тебе вибухівка? — поцікавився Карл.
— Маємо запаси… — невизначено пояснив Вєтров.
У групі Вєтрова було ще три чоловіки. Двоє з них — поляки, що втекли від поміщика, працювали в його майстерні, третій — молодий українець — був наймитом у господарстві приміського бауера. Бауер, як правило, рідко відвідував свій маєток, усіма справами орудувала його жаліслива родичка, котра чомусь симпатизувала хлопцеві і крізь пальці дивилася на його періодичні зникнення на день — два. Мовляв, молоде-зелене, нехай гуляє.
І Василько “гуляв”. Група Вєтрова вже здійснила кілька сміливих диверсій. Про останню чув і Кремер. Ішлося про вибух у кінотеатрі “Саксонія”, внаслідок якого загинуло, згідно з офіційними даними, дванадцять льотчиків. Невідомий диверсант залишив міну з годинниковим механізмом у залі перед демонструванням фільму спеціально для льотчиків, котрі проходили перепідготовку на приміському аеродромі.
— Василько проліз туди під личиною електрика, — розповів Вєтров. — Але ж вони, гади, — брехуни. Я сам бачив, як тягали трупи, — не менше тридцяти!
Карл запропонував повертатися. Сів, аби не кидатись у вічі, на заднє сидіння. Сидів, заплющивши очі, і говорив, наче диктував:
— Передаси у Центр. Перше: чи буде згода на використання фельдфебеля Штеккера? Можливі повідомлення про передислокацію частин, завантаженість залізничних вузлів та інформація військового характеру.
— Ясно, — кивнув Вєтров.
— Далі: групенфюрер фон Вайганг запропонував мені спільні комерційні справи. Що криється за цим, поки що не знаю. Погодився, бо це — найкращий спосіб завоювати його довір’я. Сподіваюся, зрештою, дізнатися, чим насправді займається Шрікель з помічниками. Інформуватимеш також про підготовку до висадження в повітря підземного заводу. — Трохи подумав. — У мене — все.
— Завтра буде в Москві, — відізвався Вєтров. — Тепер ось що, — зробив паузу, обганяючи грузовик. — У висадженні заводу ти участі не братимеш. Познайомиш мене з Ульманом — і все. Довершить моя група.
Першої миті Карл не знайшовся, що відповісти. Оговтавшись, мовив, вкладаючи у слова якнайбільше сарказму:
— На якій підставі ви прийняли таке рішення, товаришу Вєтров? Може, у вас є інструкції з Центру?
Юрій на мить озирнувся, але й цієї секунди було досить, аби Карл побачив у нього на обличчі широку обеззброюючу усмішку.
— Я знав, що ти полізеш у пляшку, — сказав. — Інструкцій, звичайно, в мене нема, та є ще голова на плечах. Давай поміркуємо. У довіру до фон Вайганга ти увійшов? Увійшов. І з Шрікелем стосунки налагоджуються? Налагоджуються. Живеш, нарешті, в будинку групенфюрера СС. Хто ще так зможе влаштуватися? І все це поставити на карту, бо йому, бач, хочеться полоскотати нерви!..
— Але ж, — згадав Карл хвалькуваті вєтровські слова, — якщо там і зустрінуться два — три шолудиві есесівці, твої хлопці порішать їх, граючись…
Юрій різко загальмував. З’їхавши на узбіччя, зупинив автомобіль. Обернувся до Карла, враз посерйознішав.
— Ти мені зуби не заговорюй, — нахмурився. — Не можна тобі встрявати у цю справу.
Карлові хотілося заперечити, та не міг знайти переконливих аргументів. Вєтров має рацію: він не має. права дозволити собі навіть одного відсотка риску. І хоч як сверблять руки, повинен приборкати свої почуття.
У Карла опустилися куточки губ. Доторкнувся до плеча Вєтрова, наче пробачався:
— Твої аргументи залізобетонні, Юрію, і я не можу не погодитись з ними. Але ж, — міцно стиснув плече товариша, — мені важко визнати це.
Вєтров не озирнувся. Кремер побачив у дзеркальце лише його чоло і очі. Карла вразиХа глибока, наче шрам, зморшка над переніссям. Раніше її не було, але тепер Вєтров зсунув брови і зморшка розрізала чоло ламаною лінією, відразу зробивши хлопця набагато старшим. Та враз, як з’явилась, так і зникла — чоло розгладилось, і очі посвітлішали.
— А знаєш, — мовив чи то насмішкувато, чи то з жалем. Не зрозумієш: схвалював Карлове рішення чи кепкував з нього. — Будь я на твоєму місці, ти б мене так легко не уговкав.
— На що ти натякаєш? — спалахнув Кремер.
— Не гарячкуй, ані на мить не подумав, що боїшся. Просто заздрю: залізна воля в людини!
Вєтров з місця рвонув машину. Карл ударився головою об спинку сидіння. Хотів розсердитись, та не витримав і зареготав.
— Ви, товаришу Вєтров, жалюгідний облесник, і таких, як ви, Остап Бендер вбивав…
— З рогачки… — покірно мовив Вєтров. — Та я прощу милосердя.
— Живіть… — погодився Карл. — Але з умовою: не підсолоджувати пілюль. А то: залізна воля!..
— Епітет… — кумедно наморщив носа Юрій. — Ти пробач — кращого не придумав.
— Вашим літературним смакам позаздрив би найвишуканіший естет, — почав Карл патетично. — Чи не. відчуваєте ви потягу до літературної творчості?
— Ні, — відповів Юрій серйозно, наче не зрозумів Карлового жарту. — Я після війни пішов би знаєш куди? — знітився, усміхнувся якось жалібно. — Хочеться мені співати… Щоб вийти на сцену, а перед тобою лиш очі й темрява… й чекання… А ти, — раптом Вєтров почав густим баритоном: — О дайте, дайте мені волю!..
Він вів машину на великій швидкості і співав арію князя Ігоря щиро та з глибоким почуттям. Карла морозило. Справді, це було величне видовисько: лискуча чорна машина, широка автострада з готичною в’яззю написів, вдалині чепурні села з червоними черепичними дахами — і сповідь слов’янського богатиря!
Кремер заплющив очі, і на нього повіяло пахощами гарячого полинного степу, заіржали коні, з шатра визирнула дівчина з розкосими очима, десь на обрії, між чорними хмарами, проскочила блискавка. А за шатрами — кремезний чоловік у високому шоломі розмовляє з степом, і могутні груди ходять під кольчугою.
Вони вже в’їхали у передмістя, Вєтров давно перестав співати, а перед Карловими очима все стояв степ, і ніздрі палив гарячий полиновий вітер.
Чисті пивні кухлі виблискували на стойці, за якою куняв товстий, з обвислими щоками чоловік. Його білосніжна куртка підкреслювала чистоту пивної: столики накриті блискучою цератою, вікна прозорі, великі, різнокольорові пляшки над стойкою виграють усіма барвами веселки. Пахне свіжовимитою підлогою і пивом.
Ця маленька бірхалле на краю селища славилась чистотою. Саме завдяки цьому вона витримувала конкуренцію з великою пивною на центральному майдані — мала своїх постійних клієнтів, та й дехто з прихильників її більш фешенебельної сестри час від часу зазирав до старого Франца: тут по-особливому дихалося та й пиво мало якийсь свій неповторний присмак.
Багато хто сміявся з цієї вигадки — який, мовляв, може бути оригінальний присмак у стандартного ерзац-пива? — та навіть люди поважні твердили це, і вечорами у Франца завжди збиралися багатолюдні товариства.
У пивній було порожньо. Вечоріло, закінчувався робочий день. Лише десь через годину почнуть грюкати дверима, ще з порога вимагаючи кухоль пива, а зараз старий Франц може й подрімати.
У залі лише три відвідувачі. Один — постійний клієнт, машиніст Георг Панкау. Він завжди, коли має вільний день, у ці години приходить сюди, займає місце в кутку біля грубки й читає газети. По Георгу Франц може звіряти годинник: рівно о четвертій Панкау підводиться, кладе свої пфеніги на стойку і йде додому. Рівно о четвертій, що б не було — злива чи хурделиця і як би не запрошували його приятелі на кухоль пива або чарку шнапсу.
Двоє інших потрапили сюди явно випадково. Молодь віддавала перевагу пивній у центрі — там грала музика і збиралося велике товариство, а щодо чистоти, то тьху, кому вона потрібна у військовий час.
Старий Франц здивувався, коли слідом за Панкау до пивної зазирнули ці два молодики. Не витерли ноги (боже мій, для чого ж килимок постелений під дверима!), розвалилися на стільцях. Задоволені собою — гелгочуть, як гуси.
Одного з них Франц пізнав — син його постійного клієнта Фрідріха Ульмана, другого бачив уперше: видно, ходить на протезі, бо важко спирається на палицю; очі задерикуваті, гострі.
Спочатку старий Франц прислухався до їхньої розмови, та скоро йому зробилося нудно. Які зараз розмови в молоді? Замість того, щоб говорити про роботу або дівчат, усе про війну та про війну. І не набридне?.. Війна, правда, наближається до кордонів рейху, та Франц певний: вона обмине їхнє селище, їхнє мирне селище, де мало хто цікавиться політикою, де люди роботящі й люблять лише свій дім і пиво — он як Георг Панкау, що заглибився в газету, забувши замовити другий кухоль пива.
Франц похитав головою й підвівся. Георг Панкау випиває завжди два кухлі, а його перший кухоль уже порожній. Націдив повний, так, що піна піднялася шапкою, човгаючи ревматичними ногами, попрошку-вав до столика машиніста:
— Щось цікаве в газетах? — спитав, міняючи кухлі.
— Одне й те ж…
Панкау зсунув окуляри на чоло, приготувавшись поговорити з Францом. Та розмова не відбулася. Грюкнули двері, й поріг переступив Фрідріх Ульман. Акуратно витер ноги, здаля вклонився хазяїнові, кинув оком на Панкау і невдоволено поморщився, забачивши сина в компанії Вернера Зайберта. Ні, старий Ульман не заперечував проти Вернера — хлопець на нинішні часи непоганий. Але дуже вже полюбляє він вештатись по пивних. І Горста волочить за собою — дивись, і його хлопчик почне зазирати в кухоль…