Покректавши невдоволено, Фрідріх просто біля стойки промочив горло. Пив жадібно, великими ковтками, так, що Горст не витримав:
— Застудишся, — застеріг, — а потім бігай по ліки.
Старий лише око скосив презирливо: дивись, цуценя, а починає гавкати…
Стояв, роблячи вигляд, що цілком зайнятий пивом, і думав: чи підсісти до столика Панкау, чи відкликати непомітно? Власне, він і завернув сюди заради побачення з Панкау — знав звички старого і був певний, що знайде його у Франца.
Ніхто не завадив би їм — у бірхалле лише Горст з приятелем, — та вироблена роками обережність взяла гору. Проминув столик Панкау, непомітно підморгнувши, і завернув до туалету. Не поспішаючи мив руки: у старого Франца руки мити — задоволення; рушник м’який і пахне свіжістю.
Панкау зайшов через хвилину. Струшуючи краплі з рук, Ульман озирнувся.
— От що, Георге, — мовив, — празьку явку забудь. Гестапо розгромило друкарню, мало не всі чеські товариші заарештовані.
— Не може бути! — вирвалося в Георга, та відразу зрозумів, що бовкнув дурницю: ой, як може бути — і чи не ходиш сам щодня по лезу?
— До нас нитка не потягнулася? — запитав стривожено.
— Думаю, ні. Тебе знають там як маклера по продажу фотоапаратів, та й прізвище зовсім інше.
— Так, — кивнув Панкау, — усе добре продумано. А тебе хто повідомив?
— На волі залишився Індржих…
Рипнули двері, і до туалету ввалився Верлер Зайберт. Постукав палицею по підлозі, хитнувся і п’яно пробелькотів:
— Таїтесь? Знайшли місце…
Ульман плюнув в умивальник.
— Менше пити треба, юначе! — мовив з огидою. — Ще й Горста тягаєш за собою.
— In vino veritas! — погрозився палицею Вернер. — Життя все одно пішло шкереберть, пий, поки п’ється!
— Дрібний нині народ пішов, — сказав невизначено Панкау і попрямував до виходу. Ульман обережно обминув Вернера.
— Ще кухоль! — замовив Францові і зайняв столик біля вікна, звідки було видно всю вулицю. Горст узяв свого кухля, аби пересісти до батька, та старий зупинив його рішучим жестом.
— Я ж тільки другого кухля… — по-своєму зрозумів його син.
— З тобою ми дома поговоримо, — буркнув старий і демонстративно одвернувся.
Горст ображено шморгнув носом, та сперечатися не став: знав крутий норов батька — може й сорому наробити, не порахується ні з чим. Та старий Фрідріх забув про сина. Сидів, утупивши погляд у вікно, і ні на кого не звертав уваги. Стрепенувся, побачивши вантажну машину, що загальмувала- біля пивної. З кабіни виліз високий чолов’яга в шкіряному кашкеті, попрямував до дверей бірхалле.
Ульман розплатився, коли новий відвідувач підійшов до стойки. Вислизнувши на вулицю, повернув не до центру селища, а туди, де шосе обминало останні будиночки. Відійшов метрів сто, коли грузовик наздогнав його. Машина різко загальмувала і, коли Ульман скочив на підніжку, відразу рушила, розбризкуючи багно. Чоловік у шкіряному кашкеті потис Фрідріхові руку.
— Трохи забарилися, — почав виправдовуватись, — та довелося чекати одного хлопця…
— Це на краще, — перервав його Ульман. — Сутеніє, за чверть години зовсім темно буде — для нас лише вигода…
За кілометр до призначеного місця Вєтров вимкнув фари. Поставив машину за насадженнями, які розрослись і нагадували гайок. З кузова, вкритого брезентом, вилізли троє з рюкзаками за плечима. Юрій указав Ульманові на мішок, що лежав біля борту.
— Тридцять кілограмів доволочите? — запитав. — Я візьму п’ятдесят.
Старий підставив спину.
Один за одним, зігнувшись, перебігли дорогу. Хвилин з десять лежали в заростях, прислухаючись, і, лише впевнившись, що навкруги все спокійно, рушили за Ульманом.
— Два центнери вибухівки, — з повагою мовив Вєтров, коли вони нарешті склали рюкзаки в кутку печери. — Шкода, що вам уранці на роботу, а то б відразу…
— Треба було почекати до неділі…
— З машиною не виходило, — зітхнув Вєтров.
— Не ремствуйте, — докорив старий, — дай боже, аби завжди так було.
— Післязавтра ми чекатимемо на вас і штейгера Гібіша тут між сьомою та восьмою, — змінив розмову Вєтров. — А тепер назад. Треба ще поставити на місце машину. Хоча, — присвітив ліхтариком циферблат, — пізно. Доведеться кинути біля селища. Шофер уже, напевно, повернувся й повідомив поліцію. А нам не вистачало лише, аби затримали за крадіжку якоїсь старої лайби…
Двері відкрилися без стуку. Штурмбанфюрер Ерлер сердито підвів голову — хто сміє без дозволу вдиратися до його кабінету! — та відразу стривожено вигукнув:
— Що трапилось, Мауке?
Справді, у дверях стояв гауптшарфюрер — у мокрому плащі, капелюсі з обвислими крисами й брудних чоботях.
— Негайно запросіть поліцію: кому належить машина 184–93. Грузовик, критий брезентом.
— Але ж чому?.. — почав Ерлер, та, побачивши стривожене обличчя Мауке, схопив телефонну трубку.
Поки штурмбанфюрер викликав поліцію, Мауке розлігся на дивані.
— Свинська погода, — поскаржився, — ні зима, ні осінь. Змерз, як бездомний пес. Накажіть дати мені чогось спиртного.
Штурмбанфюрер витяг з шухляди пляшку горілки.
— Я й сам із задоволенням вип’ю, — мовив. — Але що примусило вас кидати все і їхати до міста у таку негоду? Сподіваюсь, не бажання ж випити зі мною горілки?
— Ця пляшка надто дорого коштувала б… — буркнув Мауке. — То кому належить цей грузовик?
— Ось і відповідь… — Ерлер підняв трубку телефону, що задзвонив. — Чия? Гараж фірми Гешке? Адреса гаража?
— Дайте вказівку всім поліцейським постам затримати машину. А я, — Мауке підвівся, — до гаража Гешке.
— Сподіваюсь, колись ви знайдете можливість поінформувати мене! — не витримав Ерлер.
— Дорога кожна хвилина… Поїхали разом — у машині я встигну доповісти…
Ерлер згадав: на вулиці холод і дощ… Зіщулився, та цікавість перемогла.
— Їдемо, — сказав рішуче й потягся за шинелею.
— Я вже доповідав вам, — почав гауптшарфюрер, умостившись на задньому сидінні, — що встановив нагляд за двома машиністами. Один з них — Панкау — виявився цікавою штучкою. Сиджу я сьогодні в пивній з колишнім солдатом — тягаю його за собою для маскування, — коли це заходить батько того солдата — якийсь Ульман. У селищі його вважають мало не того… — покрутив пальцем біля чола. — Так от, заходить він, п’є пиво, потім іде до туалету. Все нормально, не причепишся ні до чого. Та раптом Панкау також прямує туди. Я вдаю п’яного, непомітно відчиняю двері. Так і є — розмовляють про щось. Мені навіть вдалося почути останнє слово Ульмана: чеське ім’я — Індржих…
— Ви молодчина, Мауке, — вихопилося в Ерлера, — завтра ми причинимо цю комуністичну крамарню. Але при чому ж тут грузовик?
— Хвилинку! — нетерпляче підняв руку Мауке. — Це не все. Півгодини Ульман сидить у пивній. Раптом виходить. У цей же час від пивної від’їздить грузовик — шкода, не звернув уваги на шофера, здається, був у шкіряному кашкеті, — наздоганяє Ульмана, зупиняється і бере його. Врахуйте, цей тип не зробив жодного жесту, аби зупинити машину. Слава богу, я встиг розібрати номер. Тепер швидко сутеніє: ще б п’ять — десять хвилин, і все…
— Куди поїхав грузовик? — запитав Ерлер.
В роті у нього пересохло, пальці тремтіли од хвилювання.
— Дорога на південь. Через двадцять кілометрів розвилка, можна вискочити на шосе Дрезден — Прага.
— Цікаво!.. Цікаво!.. — Ерлер мало не підстрибував на сидінні. — Швидше! — підігнав шофера.
Чорний закритий “опель-адмірал” і без того зрізав повороти й лякав перехожих. Вискочили в передмістя, ось нарешті й потрібна вулиця.
Механік гаража пив каву, поставивши термос на верстак. Побачивши офіцера СС, злякано підхопився — кава потекла по спецівці.
— Хто їздить на машині 184–93? — запитав Ерлер, а Мауке подумав, що лише за одне це ідіотське запитання штурмбанфюрера не можна й на гарматний постріл підпускати до слідчої роботи.
Та все обійшлося: механік, гикаючи од хвилювання, доповів:
— Водій Крафт щойно дзвонив, що машини нема на місці звичайної стоянки. Я порадив йому сповістити поліцію…
— Де Крафт?
— Десь там, — невизначено повів головою механік. — Дзвонить у поліцію…
— Де там? — розізлився Ерлер. — Негайно знайдіть його!
У механіка одвалилася нижня щелепа. Мауке втрутився і за хвилину з’ясував, що водій машини 184–93, яка перевозить текстильні товари у магазини фірми “Гешке і К°”, залишав її щодня приблизно на дві години біля універмагу. Крафт живе там поблизу і саме в цей час обідає. Сьогодні, повернувшись, він не застав грузовика на місці.
Мауке відкликав Ерлера і порадив йому подзвонити в гестапо, щоб дати розпорядження негайно заарештувати Крафта — дома, на роботі чи у магазині — де той раніше з’явиться. А втім, зробив він це просто так, для перестраховки, бо майже напевно знав: Крафт тут ні до чого — якщо б це він зустрічався з Ульманом у селищі, то, повернувшись до міста, тихенько поставив би машину біля універмагу або загнав її у гараж.
Передбачення гауптшарфюрера справдилось: черговий по гестапо доповів, що машину 184–93 знайдено за кілометр від селища. Покинули її просто на узбіччі з годину тому — мотор ще не встиг охолонути.
— Що робитимемо, шеф? — запитав Мауке, зручно вмостившись у м’якому кріслі в кабінеті Ерлера.
Штурмбанфюрер міряв кімнату важкими кроками. Заклав руки за спину, від чого його велике черево здавалося ще більшим. Розстебнув комір і голосно сопів.
— Наказую негайно заарештувати Ульмана й Панкау! — рубонув кулаком у повітрі. — Побачимо, що заспіває ця сволота під час допиту!
Мауке не змінив пози. Натрудив ногу, і вона пекла вогнем, заважала думати. А тут ще штурмбанфюрер, як маятник, — туди-сюди перед очима…
Мауке зневажав Ерлера, вважаючи його тупаком і вискочнем. “Мішок з салом”, — подумав, зиркнувши на його черево. Людині фартить, а вона звикла до цього і справді увірувала в себе. Типовий орел — як був дрібним крамарем, так ним і залишився: єдине, на що здатний, — пустити кров червоним… Але ж для цього зовсім не обов’язково мати чин штурмбанфюрера…
Раптом Мауке зрозумів: він заздрить Ерлеру. Але хто сказав, що заздрість протипоказана офіцерові СС? Головне, аби варила голова, решта — дрібниці… Він з задоволенням підставить ногу цьому бундючному товстуну — треба лише обрати зручний момент. А поки що доведеться дотримуватись субординації…
Мауке невдоволено глянув на чергового по гестапо, який усе ще стовбичив на порозі кабінету, чекаючи розпоряджень. Ерлер перехопив цей погляд.
— Можете йти, — відпустив унтер-офіцера.
Гауптшарфюрер дочекався, поки за черговим зачинилися двері. Мовив з ледь помітним іронічним підтекстом:
— І ви вважаєте, ці двоє відразу назвуть прізвища своїх спільників?
— У нас є багато засобів, — не помітив іронії Ерлер, — розв’язувати язики…
— І це ви кажете мені! — Мауке зробив наголос на останньому слові. — Нібито я перший день у СД!
Ерлер зупинився перед кріслом. Цей гауптшарфюрер починає розмовляти у неприпустимому тоні. Хоча він ось-ось і одержить офіцерське звання, та це не дає права так нахабно поводитись.
Штурмбанфюрер скипів: виставив уперед ногу, клацнув пальцями, що було ознакою крайнього роздратування, та, зустрівши спокійний погляд Мауке, стримався. Біс з ним, з цим хлопчиськом. Сам рейхсфюрер СС Гіммлер відзначив його заслуги в боротьбі з польськими партизанами, нагородив залізним хрестом першого ступеня. Як-не-як, а Мауке проявив героїзм: поранений, продовжував стримувати банду партизанів. Ногу, правда, гауптшарфюреру відтяли, та рейхсфюрер наказав залишити його у військах СС.
Ерлер здогадувався: трюк цей має в основному рекламний характер — дивіться, мовляв, рейх не забуває своїх героїв, — та не рахуватися з Мауке не міг. Тим більше, що хлопчисько вже натрапив на слід підпільної організації, за якою бозна-скільки полює дрезденське гестапо. Згадав; групенфюреру фон Вайгангу відомо, що ідея доручити Мауке операцію в робітничому селищі належить йому — Ерлеру. Ідея і керівництво операцією. Він не приховуватиме заслуги гауптшарфюрера Мауке, та зуміє показати й свої. Вернер Зайберт, роль якого так вдало грає Мауке, лише пішак у складній грі, котру розпочав він — штурмбанфюрер Ерлер. Отже, слід використати Мауке до кінця.
Від цих думок у Ерлера одразу поліпшивсь настрій, і він запитав:
— Що порадить мій молодий друг?
Мауке розгадав тактику штурмбанфюрера. Та нехай думає, що йому вдалося обдурити простачка гауптшарфюрера. У вирішальний момент Ерлер усе ж одержить мат: у Мауке знайдуться друзі, які відкриють очі групенфюреру фон Вайгангу, а якщо знадобиться, і самому Гіммлеру. А тепер нехай товста свиня трохи потішиться. Смішно дивитись, як вона намагається блиснути ерудицією.
— Мені здається, — вкрадливо розпочав гауптшарфюрер, — ви вже прийняли рішення і лише хочете перевірити свою думку. Адже ж ви гадаєте, що не слід відразу затримувати цих двох комуністів, аби не сполохати все осине гніздо? Я згоден з вами — треба встановити за ними пильний нагляд; тоді ми дізнаємось, хто був у машині і хто допомагає їм у злочинних акціях проти рейху.
Ерлер задоволено погладив облисіле чоло.
— Ви не ясновидець? — голосно зареготав. — Звідки ви все це знаєте?
— Я вірю у прозорливість свого начальства. — відрізав Мауке, віддано дивлячись у вічі штурмбанфюреру, — і знаю: воно завжди обере найкращий варіант!
“Якщо Ерлер проковтне це, — подумав, — він більший йолоп, ніж вважаю навіть я”.
Ерлер проковтнув. Масні щоки його розтягла вдоволена усмішка.
— Дійте, мій молодий друже, — мовив поблажливо. — Ми на вірному шляху і найближчим часом застукаємо це комуністичне кубло. Зранку у ваше розпорядження поступить оперативна група.
— Я дуже вдячний за таку високу довіру, — відповів Мауке, підводячись. — Тепер мушу від’їжджати.
Уже в дверях не втримався, аби не вколоти на прощання:
— До речі, штурмбанфюрер, не забудьте дати наказ щодо звільнення цього шофера. Крафта, здається? Він не має жодного відношення до червоних, а наші хлопці не так уже й охоче випускають заарештованих…
Після затемнених німецьких міст, зруйнованих бомбардуванням кварталів, понурих, погано одягнених людей Цюріх вразив Карла Кремера неоновими рекламами, блискучими вулицями, привітними усмішками перехожих. Немов не було за кілька десятків кілометрів кордону з підозріливими митними чиновниками, похмурими есесівцями в чорному і, куди не глянеш, гестапівцями у цивільному.
Дзеркальні вітрини магазинів — магазини на кожному кроці: ювелірні, антикварні, гастрономічні, великі універсальні і зовсім маленькі книжкові, взуттєві, готового одягу, — ресторани, кав’ярні, кінотеатри… І банки…
Слово “банк” на солідних бронзових табличках, на респектабельних — золото на чорному тлі — скляних вивісках. Це слово підморгує з неонових реклам, ріже очі на сторінках газет. “Юліус Бар і К°”, “Вонтобель і К°” — великі банківські контори та банки дрібніші й зовсім малі — і все ж банки: з мовчазними службовцями, старовинними меблями, холодною люб’язністю директорів і десь там, унизу, броньованими сейфами. То свята святих кожної контори, починаючи з сімейного підприємства “Юліус Бар і К°”, яке вже існує мало не півтора сторіччя, і кінчаючи новонародженою конторою, що тільки починає обзаводитись клієнтами.
Номер у готелі, де зупинився Кремер, — теплий і просторий, з великим вікном на шумну вулицю. Карл відсунув штору, дивився на людський мурашник внизу і нічого не бачив. Нервове напруження, в якому перебував останні дні, поступалося місцем втомі: Карл відчував, що ледь тримається на ногах. Тепер — спати. Спати і спати, спати досхочу в м’якій постелі з крохмальними простирадлами… Та не було сил зрушити з місця. Карл стояв і стояв, спершись плечем на віконний виступ, — ні про що не думав.
Нарешті зібрався з силами, прийняв гарячу ванну і пірнув у м’яку свіжість простирадл. Думав — засне відразу, та сон не брав, лише тіло скувала солодка млість. Лежав, заплющивши очі, і ще раз переживав події останнього часу.