— Ми не приймаємо жодних умов! — обірвав його Курт. — Можеш починати… — кивнув есесівцеві у розстебнутому мундирі й додав добродушно: — Руки в тебе сверблять ще зранку…
Той скинув мундир, акуратно повісив на спинку стільця. Подивився на Карла, наче примірявся, зробив кілька пружних кроків і раптом ударив зігнутою правицею так, що Кремер ледь устояв.
— А він міцний! — подивувався есесівець і знову щосили вдарив.
В Карла зазеленіло в очах. І все ж він і цього разу втримався на ногах.
— Хіба ж це удар? — зареготав Гельмут. — А ще хвалиться!
Він обминув Кремера, не дивлячись на нього. Ліниво потягся, повільно махнув рукою. Карл відчув: чомусь йому не вистачило повітря, припекло мозок, потім підкосилися ноги.
— У півсили!.. — хвалькувато загув угорі Гельмут. — Приведи його до свідомості.
Есесівець виплеснув на Кремера відро води, поставив на ноги.
— Відповідатимеш? — запитав Гельмут.
Карл мовчки кивнув.
— Отож, — задоволено потер руки Курт. — Розказуй, навіщо їздив у Швейцарію. Тільки чесно.
Карл добросовісно виклав завчену версію: укладав угоди з швейцарськими фірмами на поставки годинників. Курт доброзичливо хитав головою. Коли Кремер закінчив, мовив глузливо:
— Це ти розповідай своєму духівникові… Тут гестапо, а не сповідальня, і ми все одно витягнемо з тебе правду. Тебе посилав фон Вайганг?
— Ні, — відповів Карл упевнено. — Він лише допоміг мені оформити документи.
— До кого посилав тебе фон Вайганг? — голос Курта звучав загрозливо. — Відповідай, ми все знаємо.
— Я вже сказав, що групенфюрер лише допоміг мені подолати деякі формальності.
— Не крути хвостом! І думай про себе, а не про фон Вайганга.
— Як ви смієте казати таке про групенфюрера? — в голосі Карла бриніло непідробне обурення. — Він — один з найвідданіших рейхові офіцерів і, коли дізнається про вашу провокацію…
— Я востаннє запитую: яке завдання ти одержав від фон Вайганга?
— Не витрачай даремно часу, Курте! — втрутився Гельмут. Моргнув есесівцеві. — Ану, попрацюй ще над ним…
Цього разу Кремер утратив свідомість не так швидко. Його били гумовими кийками, били із знанням справи — аби не пошкодити внутрішні органи і не поламати кістки. Коли од болю хотілося кричати і мимоволі виривався стогін, Карл примушував себе величезним зусиллям волі переключатися на зовсім інше: уявляв залиті сонцем дніпрові схили, золоту баню Лаври серед зелені, Катрусю, яка переступає з ноги на ногу на московському морозі, чекаючи тролейбуса, просторі зали Третьяковської галереї, куди йому вдруге так і не вдалося потрапити…
Подумавши про Третьяковку, Карл згадав картину, що колись вразила його. Він не пам’ятав ані назви картини, ані прізвища художника — перед очима лише стояли двоє полонених червоноармійців з мужніми обличчями і гладка потилиця білогвардійця. Зараз червоноармійців почнуть катувати, потім розстріляють, але жодний стогін не вирветься з їх вуст…
А він зможе так? Хіба не заради тих самих ідей стоїть у цій похмурій кімнаті за сотні кілометрів від друзів і Батьківщини? І вороги, хоч і в інших мундирах, так само ненавидять усе те, що для нього — зміст життя.
Але від болю паморочиться голова і знову підгинаються коліна. І чи є взагалі межа людського терпіння?
Навіть Гельмут захекався. Карл лежить на холодній підлозі і крізь якусь імлу бачить: його кат розстібає комір і обтирає піт з чола. Робить знак есесівцеві, той тягне Кремера до каміна, кидає на стілець.
— То що доручив тобі фон Вайганг? — цідить крізь зуби Гельмут.
Карлові боляче навіть дихати. І все ж раптом стає смішно: невже вони справді впевнені, що біль може зламати будь-яку людину? Так і кортить кинути їм у вічі дошкульні, гнівні слова, але вчасно згадує, чию машкару носить. Цікаво, чи витерпів би справжній Карл Кремер такі катування, скажімо, за мільйон? Чекайте, де він читав, що скупендя пожертвував життям, а не розлучився з кількома золотими? Але ж справжній Карл Кремер в ім’я збереження цих золотих, напевно, давно б плазував перед гестапівцями, брехав і, зрештою, признався в усьому. І чи не переграє він? Адже стійкість духу навряд чи властива Кремерові…
Карл зробив плаксивий вираз обличчя…
— Панове, — прошамкотів, — я сказав вам чисту правду, і мені нема чого додати… У мене з фон Вайгангом лише ділові стосунки і єдине доручення групенфюрера — привезти його високошановній дружині браслет чи сережки.
— Отак, значить, брехатимемо далі, — з неприхованою іронією буркнув Курт. — Може, ти скажеш, що групенфюрер просив привезти ще золоті запонки до сорочки?
— Ні, запонки він не замовляв, — Карл зробив вигляд, що не зрозумів іронії гестапівців. — Але фрау Ірмі, його дружині, подобаються браслети з коштовними каменями…
— А тобі, — скривився Курт, — я бачу, подобаються гумові кийки… Та врахуй: усе, що було, — дитячі іграшки, і ми розв’яжемо тобі язика! Може, — скоса зиркнув на Гельмута, — перейдемо до другої дії?
Гельмут налив повну склянку горілки, для чогось подивився крізь неї на світло, зітхнув і вихилив не поморщившись. Погладив себе по череву.
— Взагалі можна, — відповів, — ти ж знаєш, я ніколи не втомлююсь. Але мені морально важко дивитися на таких покручів: розладнується нервова система і бачу погані сни.
— Ти бачиш сни? — здивувався Курт. — Ніколи б не подумав.
— Бачу… Рідко, але бачу… Нещодавно таке страхіття приверзлося. Наче я повернувся до цирку і хтось із глядачів виходить на арену та кладе мене на лопатки. Такий собі хирлявий тип, а я нічого не можу вдіяти: сила зникла, і все. Так злякався, що аж у піт кинуло. Слава богу, сон… Ти його, — кивнув помічникові на Карла, — відтарабань до камери, може, за ніч набереться розуму…
Лише під ранок Кремер заснув важким сном. Тіло горіло, і лежати можна було тільки на животі. І все ж найстрашніше чекало попереду. Карл не піддавався ілюзіям і напевно знав: гестапівці не кидають слів на вітер. Правда, коли все це робиться з благословення фон Вайганга, вони можуть задовольнитися двома сеансами — цього навіть забагато для того, аби вибити з середнього німецького комерсанта все, що він знає і чого не знає…
Але ж фон Вайганг! Ось тобі й друг дядька, спільник, покровитель і любитель природи! Карл давно знав про жорстокість групенфюрера і все ж, згадуючи його дружній, мало не батьківський, тон, не міг повірити, що він був режисером цього спектаклю.
Коли наступного дня Кремера знов утягли до кімнати для допитів, йому, як не дивно, було легше, ніж напередодні. Ледь тримався на ногах, але знав: зможе витримати все. Ця впевненість полегшувала страждання, вгамовувала біль, та основне — давала моральну перевагу над гестапівцями — вони ще сподівалися на щось, а він твердо знав: бій уже виграний.
Курт і Гельмут усю ніч, напевно, пиячили — вражали пом’ятими обличчями і синцями під очима. Гельмут безперестанку хлудив газовану воду з сифона, а Курт простягнувся в кріслі, заплющив очі та робив вигляд, що вся процедура допиту його зовсім не цікавить і навіть викликає огиду.
— Я рекомендую тобі, — почав ліниво, — зізнатися, з ким зустрічався в Цюріху і які переговори вів від імені фон Вайганга. Це єдине, що може врятувати тобі життя.
— Ну, і взагалі буде легше, — додав недвозначно Гельмут.
Карл нахабно розсівся на стільці, поклав ногу на ногу, хоч і морщився від болю. Зажадав сигарету. Кілька разів затягнувшись, мовив:
— Учора я виклав вам, панове, все. І я не позаздрю вам, коли групенфюрер дізнається, що тут відбулося. Він не з тих, хто прощає. Ви можете…
Договорити йому не вдалося. Гельмут спритним ударом ноги вибив з-під Карла стілець. Це було настільки несподівано, що Кремер ударився головою об кахельну підлогу і знепритомнів. Його привели до пам’яті, потім він знову знепритомнів од болю, і його знову обливали холодною водою, робили уколи, аби очуняв. Так продовжувалось кілька разів і нарешті Карл очуняв на своєму твердому ліжку в камері.
Хотілося пити, та не було сил дотягтись до кухля, що стояв на табуреті. І Карл чи то знепритомнів, чи то впав у напівмаячний стан, коли не відчуваєш власного тіла і все навколо здається нереальним та страшним, як у важкому сні.
Його відвідували і про нього дбали. В цьому Карл упевнився наступного дня, побачивши на табуретці поруч з кухлем миску супу та шматок хліба. їсти не міг, але воду випив жадібно, намагаючись хоч трохи залити вогонь, який пік його і зовні, і всередині. Подумав: коли сьогодні не допитуватимуть, його передбачення справдились. Фон Вайганг одержить вичерпну інформацію про все, що сталося, і, напевно, не зажадає повторення “циклу”. Так, здається, назвав учора цей допит Гельмут.
День минув спокійно, і ввечері Кремер зробив над собою зусилля — спорожнив миску: тепер він повинен якомога швидше повернутись у стрій. Цікаво, як вони поведуться? Пробачатимуться, мовляв, трапилась прикра помилка, чи вигадають більш переконливу версію? В тому, що він став жертвою добре задуманої провокації, Карл остаточно впевнився, обмацавши себе. Тіло було все у синцях, та обличчя не пошкодили.
До камери заходив лише мовчазний есесівець. Він приносив їжу і зникав, не вимовивши жодного слова. На п’ятий день привів перукаря. Той поголив Кремера, освіжив добрим одеколоном, і Карл почав рахувати хвилини до звільнення. Але хвилини непомітно виростали в години, і лише ввечері у коридорі почулися кроки. До камери зайшов незнайомий офіцер. Ввічливо вклонився Карлові, наказав слідувати за собою. На другому поверсі відчинив двері яскраво освітленої кімнати. Посередині стояв стіл з пляшками й закусками, а трохи ближче сидів у м’якому фотелі фон Вайганг.
Карл зупинився на порозі, не довіряючи очам. Очікував усього, але не цієї зустрічі.
Групенфюрер уже поспішав до нього.
— Мій хлопчику, — вигукнув патетично, — трапилась дика, непоправна помилка, і я не знаходжу слів для виправдання! Слава богу, все вийшло на добре, ми разом і вже тобі ніщо не загрожує! — Зробив знак офіцерові залишити їх.
Продовжував пошепки:
— Ти став жертвою моїх давніх непорозумінь з шефом гестапо Мюллером. Його агенти заарештували тебе, і минуло кілька днів, поки я дізнався про це та вжив заходів.
— Ці дні коштували мені багато, — поморщився Карл, — і наше співробітництво не карто навіть одного з них. У підлеглих Мюллера дещо оригінальні методи ведення дізнань, і тримати язика за зубами мені було важко.
— Я знаю все, — бовкнув фон Вайганг, та відразу схаменувся. — Вірніше, уявляю, чим були для тебе ці дні.
Карл утомлено махнув рукою.
— У мене важливі новини, шеф, і нам треба обговорити дещо…
— Потім, потім, — заметушився групенфюрер, — ти, напевно, забув смак справжньої їжі. Трохи закусимо. В дорозі я зголоднів і з задоволенням повечеряю з тобою.
Налив дві чарки коньяку, та Кремер відмовився.
— Я ще не зовсім очуняв після “методів” Мюллера, — і пожартував хмуро.
Фон Вайганг з насолодою вихилив свою чарку, пожував шматочок цитрини, присунув до себе тарілку з маринованою рибою.
— Після вечері ми відразу поїдемо додому. Гадаю, ти з радістю залишиш цю не дуже гостинну домівку. — Випив ще чарку, зітхнув і поскаржився: — У мене неприємності…
— Які можуть бути у вас неприємності? — байдуже махнув виделкою Карл.
— На жаль, вони існують. Звичайно, це таємниця, але ти вмієш тримати язика за зубами. — Фон Вайганг відірвався од тарілки. — Червоні диверсанти зірвали під Дрезденом підземний завод синтетичного бензину.
Карл відчув: щаслива усмішка мимоволі заграла на його обличчі. Зробив вигляд, що поперхнувся і закашлявся.
— Звідки в нас у Німеччині червоні? — не повірив. — Якщо вже мене гестапо запідозрило, то всі червоні мусять бути за гратами і нашій поліції нема чого робити.
— Факт залишається фактом…
— І великі пошкодження?
— Сильний підземний вибух і пожежа.
— Але ж це міг бути нещасний випадок…
— Диверсія! — одповів групенфюрер, відправляючи в рот шматок печені. — Чудова телятина, — присунув Карлові. — Чистої води диверсія. Завтра приїздить з Берліна комісія…
Накладаючи печеню, Кремер задоволено гмикнув. Налив собі півчарки.
— Трохи поїв, тепер можна, — пояснив. Спорожнив одним ковтком. “За твоє здоров’я, Вєтров! І за ваше, німецькі друзі! Тепер не йтимуть щодня ті ешелони цистерн — стоятимуть танки й літаки. За ваше здоров’я, мої хоробрі товариші!”
— Завод, певно, охоронявся, — мовив без нотки зацікавленості, аби лише підтримати розмову. — Недарма ж його заховали під землю…
— Диверсанти були добре обізнані з системою підземних ходів. Один з них — штейгер — і провів усю групу. Ще одного комуніста вбито, та, на жаль, пізно.
“Кого вбито?” — ледь не вирвалося в Карла, та вчасно прикусив язика. Закурив, аби не виказати збентеження.
— Рушаймо! — запропонував фон Вайганг. — Ти витримаєш кілька годин дороги?
— Я хотів би одержати папери й гроші, які забрали в мене при арешті, — нагадав Карл.
— Я вже потурбувався про це. — Фон Вайганг кивнув на жовтий портфель, що лежав на низенькому столику. — Там усе.
Кремер зазирнув у портфель: усе було на місці, навіть гребінець.
Автомобіль уже чекав на них. Сіли на заднє сидіння, і фон Вайганг підняв скло, яке відділяло їх від шофера.
— Тепер розповідай! — мовив нетерпляче.
Кремер витяг з портфеля фото Хокінса.
— Вам говорить про щось це обличчя?
— Хокінс! — вигукнув, ледь глянувши, фон Вайганг. — Це ж Чарлз Хокінс! Де ти взяв це фото?
Те, що групенфюрер назвав прізвище Хокінса, лише мигцем глянувши на знімок, а також його фальшиве здивування, підтвердили здогадку Карла: фон Вайганг уже ознайомився з вмістом портфеля.
Кремер докладно розповів про зустріч з американцями, фактично нічого не приховуючи. Групенфюрер слухав уважно. Коли Карл закінчив, підсумував:
— Я знав, що Чарлз — людина з розмахом. Він уміє дивитися вперед і безпомилково оцінює ситуацію.
— Ви не зв’язували мою ініціативу, — обережно почав Кремер, — навпаки, орієнтували діяти залежно від обставин, і я не міг не погодитися з аргументами містера Хокінса. У порівнянні з його пропозиціями, контакти з англійцями видалися мені малоперспективними. Маю на увазі гармонійне поєднання наших інтересів з аспектами, так би мовити, вищого гатунку, з інтересами, якщо хочете, німецьких ділових кіл у широкому розумінні цього слова.
Фон Вайганг слідкував за ним з зацікавленням.
— А ти робиш успіхи, мій хлопчику, — мовив з повагою. — У тебе є діловий сприт.
“Колись те ж саме казав мені Ганс Кремер”, — згадав Карл.
— Я лише ваш скромний учень, — підлестив самолюбству групенфюрера. — То ви не заперечуєте проти контактів я Хокінсом?
— Наївне запитання! — вигукнув фон Вайганг. — Ти зробив велику справу і ще не уявляєш собі всіх її наслідків.
“Я, либонь, уявляю, — подумав Кремер не без гордості, — краще, ніж ви й Хокінс, узяті разом”. Мовив, скромно опустивши очі:
— Містер Хокінс попереджав, що наша угода абсолютно таємна, і жодна третя особа не повинна бути інформована.
Мав на увазі Шрікеля і, здається, влучив у ціль, бо групенфюрер невдоволено стенув плечима.
— Звичайно… звичайно… — пробурмотів. — Але папери повинні десь концентруватись, і хтось повинен відповідати за їх збереження.
— Особі, котра займатиметься цим, — продовжив Карл, — зовсім не обов’язково знати, куди вони переправляються.
— Так, звичайно, так, — не зовсім упевнено погодився групенфюрер, і Карл зрозумів: тут йому ще доведеться долати перешкоди. Втім, не хотів зараз загострювати це питання, переключився на інше:
— Я хотів звернути вашу увагу на прохання Хокінса встановити контакти з керівниками Дрезденського банку і найбільш впливовими представниками ділового світу. Це, з одного боку, полегшить наше завдання стосовно передачі американцям патентів і технічної документації. Гадаю, наші підприємці не дуже заперечуватимуть проти цього. З іншого — відіб’ється на економічній політиці Сполучених Штатів щодо майбутньої Німеччини.
— Це питання для мене зрозуміле, і я солідаризуюсь з Хокінсом. — Групенфюрер простяг ноги і відкинувся на м’яку спинку. — Хоча тут потрібні уточнення і більш певні гарантії. Ми знаємо американців: дай їм палець, зажадають усю руку. До речі, я хотів з’ясувати…