Карл зрозумів групенфюрера і не дав йому договорити:
— Рахунок на ваше ім’я відкрито у “Вонтобель і К°”. Внесено суму, одержану від містера Гарленда.
Фон Вайганг задоволено посмикав себе за підборіддя.
— Бог послав мені в твоїй особі незамінимого помічника, — мовив сентиментально.
“І для того, аби переконатися в цьому, ти ледь не відбив мені печінки”, — зіщулився Кремер.
Нічого не відповів, заплющив очі і позіхнув. Фон Вайганг підняв комір пальта.
— Спи, — сказав, — тобі несолодко було в останні дні…
“Знає кішка, чиє сало з’їла”, — згадав Карл прислів’я. Також підняв комір і повернувся до вікна.
Комісію імперського Управління безпеки очолював штандартенфюрер СС з вродливим, мало не жіночим обличчям. Видно, власна зовнішність дуже подобалась йому, бо час від часу виймав невеличке дзеркальце, уважно розглядав своє відображення, поправляв зачіску. Разом з ним приїхали літній оберштурмбанфюрер з шрамистим обличчям і зовсім молоденький унтерштурмфюрер — йому краще б личила форма гітлерюгенда, ніж мундир офіцера СС.
Напередодні фон Вайгангові дзвонив Кальтенбруннер. Повідомив, що комісія створена для більш об’єктивного вивчення справи і підлягатиме групенфюреру, але фон Вайганг зрозумів: цей дзвінок — ні до чого не зобов’язуючий жест ввічливості людині, що близька до самого рейхсфюрера СС Гіммлера.
Аби не опинитися в дурному становищі, фон Вайганг вирішив не втручатися в роботу комісії і зайняв найбільш зручну позицію стороннього спостерігача. Штандартенфюрер одразу оцінив його делікатність — він підкреслено шанобливо ставився до групенфюрера, аби потішити його самолюбство, і обидва були задоволені.
Першим члени комісії допитували штурмбанфюрера Ерлера.
Чекаючи розслідування, штурмбанфюрер перенервував, чув, що сам фюрер, дізнавшись про вибух, оскаженів — тупотів ногами, лаявся й наказав суворо покарати винних. Це ж не жарт — сам фюрер, і Ерлер сидів перед членами комісії розгублений та безпорадний, плутаючись і невлад відповідаючи на запитання.
Лише в одному він був послідовний до кінця: після того, як Мауке вислідив небезпечних злочинців, він, Ерлер, віддав наказ про негайний арешт їх і вимушений був змінити своє розпорядження лише під відповідальність гауптшарфюрера, який плекав надію вийти на слід інших членів організації. Коли б його наказ був виконаний, доводив Ерлер, небезпідставно вважаючи саме цей пункт рятівним для себе, Ульмана б вчасно знешкодили і обірвалася б нитка, що зв’язувала диверсантів з штейгером Гібішем.
Штандартенфюрер, який розглядав у дзеркальце невеличкий прищ на підборідді запитав невинним тоном:
— Ви дали письмовий наказ гауптшарфюреру?
— Ні, але це може підтвердити унтер-офіцер Кейндель, який чергував тоді по гестапо.
— Припустимо. Але ви могли наполягти на виконанні свого розпорядження.
— Гауптшарфюрер Мауке безпосередньо відповідав за операцію, і я вважав, що йому на місці видніше.
— На вас, як заступника шефа гестапо, були покладені обов’язки по контролю над зовнішньою, охороною важливого військового об’єкта, — зсунув брови штандартенфюрер. — Нещодавно групенфюрер фон Вайганг особливо звернув вашу увагу на необхідність підвищення пильності, а також вимагав негайно покінчити з комуністичним підпіллям у селищі!
— Так, — погодився Ерлер. — Я дуже ціную вказівки групенфюрера і саме після цього задумав операцію, котру було зірвано з вини гауптшарфюрера Мауке.
Штандартенфюрер поморщився — чорт забирай, він починає потрапляти у незручне становище. Якщо б не галас навколо цього Мауке, все було б просто. Заарештувати гауптшарфюрера, Ерлера — на Східний фронт, і закрити справу. Але ж у кінохроніці показували, як сам Гіммлер нагороджує залізним хрестом Мауке, а рейхсфюрер СС не може помилятись… А тут ще клятий прищ на підборідді. Маленький, та червоний — і болить… Справді — ситуація!..
— Покличте гауптшарфюрера Мауке, — наказав. — А ви, — вказав Ерлеру на двері сусідньої кімнати, — зачекайте там.
Мауке зайшов по-молодечому, лише ледь-ледь припадаючи на ліву ногу.
— Хайль Гітлер! — викинув руку.
— Сідайте, Мауке, — ледь підняв долоню над столом штандартенфюрер. — Скажіть, ви одержували від штурмбанфюрера Ерлера наказ про арешт, — зазирнув у папери, — Ульмана і машиніста Панкау? Чому ви не погодилися з ним?
— Що! — вигукнув Мауке; і щире обурення бриніло в його голосі. — Я запропонував негайно заарештувати їх, але штурмбанфюрер не погодився з моєю думкою й наказав продовжувати стежити за ними. Я вважав, що ми маємо достатньо засобів, аби витягти з цих комуністів прізвища інших членів організації!..
Готуючись до приїзду комісії, Мауке детально проаналізував весь хід подій і прийшов до висновку, що саме цей пункт найбільш вразливий у його позиції. Вирішив не цяцькатися з Ерлером.
Голова комісії лагідно похитав головою. Заява гауптшарфюрера одразу ставить усе на свої місця, і йому не треба ламати голову над розв’язанням складної дилеми. Правда, Ерлер посилався на свідчення чергового по гестапо. Штандартенфюрер запитав кислим тоном:
— Хто може підтвердити ваші слова?
— Черговий по гестапо унтершарфюрер Кейндель.
— Хто, хто? — перепитав штандартенфюрер.
Унтерштурмфюрер, який вів протокол, відірвався від паперів і здивовано перезирнувся із своїм посіченим колегою: навіть членам комісії, які бачили багато, така ситуація видалася незвичайною.
— Унтершарфюрер Кейндель! — бадьоро повторив Мауке. Він помітив збентеження членів комісії, та не хвилювався: лише вчора вони розпили з Кейнделем пару пляшок горілки і цим закріпили угоду. Унтершарфюрер ненавидів Ерлера за бундючність та дрібні прискіпування — він охоче згодився на пропозицію Мауке, котра до того ж була підкріплена кількома сотнями марок.
— Ну, ну! — першим опам’ятався штандартенфюрер. — Давайте сюди Кейнделя. І покличте штурмбанфюрера. Зведемо їх віч-на-віч.
У Кейнделя після вчорашнього були непереливки, виглядав похмуро. Зустрівши очікувальний погляд Мауке, опустив голову.
“Невже підведе? — затремтіли коліна в гауптшарфюрера. — Невже?..”
— Ви були присутні на розмові штурмбанфюрера Ерлера з гауптшарфюрером Мауке, коли вирішувалось питання про арешт Ульмана й Панкау? — запитав Кейнделя голова комісії.
— Так точно! — підняв голову той.
— Хто вимагав заарештувати комуністів?
Кейндель витримав паузу, беззвучно поворушив губами і відповів упевнено:
— Гауптшарфюрер Мауке запропонував негайно заарештувати цих червоних, але штурмбанфюрер не погордився. Він ще звинуватив гауптшарфюрера в нерозумінні методів слідства.
— Ви брешете! — почервонів Ерлер.
Штандартенфюрер глянув на нього насмішкувато, і штурмбанфюрер, зрозумівши все, сполотнів.
— Заарештувати! — кивнув штандартенфюрер есесівцям, що стояли біля дверей.
— Але ж він бреше… — прошепотів Ерлер.
— Виведіть заарештованого! — наказав голова комісії. Настрій у нього поліпшився: слідство просувалося без ускладнень, і за день — два можна буде повернутись у Берлін, де на нього чекала Беата. Згадавши її, штандартенфюрер крадькома подивився в дзеркальце — клятий прищ… А начальство буде задоволене — воно не помилилося в Мауке.
— Що ви можете розповісти нам? — запитав приязно.
Мауке підвівся. Поштивість до старших за чином завжди цінується.
— Наскільки мені вдалося з’ясувати, — почав, дивлячись на голову комісії відданими очима, — небезпечні злочинці на волі. Прошу пробачення, я перевищив свої повноваження, але за три доби, що минули з часу диверсії, дещо розвідав. Звичайно, я винний у тому, що обійшов штурмбанфюрера, але в нас склалися такі стосунки…
— Ми розуміємо вас, гауптшарфюрер, — поблажливо всміхнувся голова комісії. — Продовжуйте.
— За моїм наказом заарештовано дружину штейгера Гібіша. На допиті вона показала, що до неї заходив її родич — залізничний обхідник. Він повідомив, що вночі після вибуху Гібіш привів до нього чотирьох невідомих. Зараз ми допитуємо цього обхідника — паки що він мовчить, та це, фактично, не має значення: факт залишається фактом…
— Дуже ціннії новини! — штандартенфюрер, забув про прищ і сховав дзеркальце. — І далі?..
— В печері, з якої починається вентиляційний штрек, один із злочинців забув куртку. Масляні плями і золотник, знайдений у кишені, дозволяють припустити: диверсант — або шофер, або гаражний слюсар.
— Але як диверсанти могли вийти з-під землі? — втрутився оберштурмбанфюрер з посіченим обличчям. — Адже вихід з штреку охороняли солдати СС.
— Не виключено, що був ще один вихід.
— Детальний обшук місцевості нічого не дав…
— Після вибуху його могло завалити, — не здавався Мауке.
— У цьому є сенс, — підтримав голова комісії. — Ваші пропозиції?
— Звільнити заарештованих дружину та сина Ульмана. Диверсанти, можливо, намагатимуться встановити зв’язки з ними, і син Ульмана не критиметься перед своїм другом Вернером Зайбертом. Під цим прізвищем, — пояснив, — мене знають у селищі, і Вернер Зайберт поки що нічим не скромпрометував себе. Крім того, слід уважно перевірити гаражі міста та навколишніх селищ. Можливо, ми знайдемо власника куртки.
— Так він і зізнається!.. — легковажно всміхнувся секретар комісії.
Штандартенфюрер невдоволено повів на нього оком.
— Наша робота, — знову дістав дзеркальце, зиркнув скоса: нічого не скажеш — Беата недаремно закохана в нього, — іноді складається з дрібниць і вимагає уважності та педантичності. Мені подобаються ваші пропозиції. Сьогодні ми порадимося з групенфюрером фон Вайгангом викличемо вас.
Підвівся, даючи зрозуміти, що засідання комісії припиняється.
— Радий знову бачити вас у цьому гостинному домі, — вкрадливо мовив Шрікель, вмощуючись на дивані поруч з Кремером. — Як їздилось?
Від гауптштурмфюрера пахло гарним одеколоном, чисто виголені щоки вилискували. Вся постать Шрікеля уособлювала респектабельність, добродушність та приязність. Лише хитрі оченята єхидно поблискували, і Карл мимоволі порівняв гауптштурмфюрера з псом, який крутить хвостом, облизується, догідливо дивиться у вічі, та варто відвернутися — вкусить.
Кремер пильно подивився на Шрікеля. Той не витримав погляду й знітився.
— Дякую, їздилось непогано, — спокійно відповів і, помітивши, як знову блиснули очі Шрікеля, остаточно впевнився: гауптштурмфюрер знає про все, що трапилося з ним після повернення з Швейцарії. Недаремно ж сліди Гельмута вели з тераси до флігеля Шрікеля.
Добродушний вигляд гауптштурмфюрера розізлив Карла. Примружив очі, запитав з ледь помітною гидливістю:
— Як живе чарівна фройляйн Еммі? Чи давно гер Шрікель бачив її?
Гауптштурмфюрер неспокійно засовався на місці. Чорт би забрав цього молодика: запитує про Еммі у присутності самої фрау Ірми, перед якою Шрікель завжди намагався грати роль чоловіка доброчесного, з твердими й, можна сказати, патріархальними поглядами.
— Дякую… дякую… — мовив швидко, — я вже давно не бачив її… До речі, мені казали, що в Швейцарії… — спробував зам’яти неприємну розмову.
Та в Карла вселився якийсь біс.
— Навіть у Швейцарії, — перебив, — я не бачив таких гарних і, головне, таких е-е… як би це мовити, — поклацав пальцями, — товариських дівчат, як фройляйн Еммі…
— Але ж у Швейцарії ви бачили… — зробив ще одну спробу переключитися на інше Шрікель, та було вже пізно. Хільда, наречена Рехана, давно нудьгувала в кріслі напроти. Маючи Шрікеля за головного винуватця службових неприємностей Руді, вона ненавиділа гауптштурмфюрера і, де тільки могла, шпигала його. Кращий привід для цього важко було вигадати.
Швидко загасивши в попільничці червоний від помади недокурок, Хільда витягла шию і втупилась у Шрікеля синіми злими очима.
— Як вам не соромно, Карле, — сказала, манірно округливши губи, — клепати на таку поважну і, — наголосила, — літню людину. Ніколи в житті не повірю, що гер Шрікель може мати інші почуття до дівчат, ніж батьківські. Ця Еммі, певно, стане вам за дочку, чи не так, гер гауптштурмфюрер?
Шрікель почервонів, маленькі очі його заблищали од гніву. Ковтнув повітря, хотів щось сказати, та Хільда це дала.
— А ви пустун! — насварилася пальцем. — До того ж, потаємний пустун, а це — значно гірше. Скажіть, — зробила наївне обличчя, — чим ви приваблюєте дівчат?
“Грішми”, — ледь не вирвалося в Карла, та вчасно прикусив язика.
— Фройляйн Хільда жартує, — втрутилась фрау Ірма. Вона вважала: дівчина перейшла межі дозволеного в доброму товаристві, й хотіла покласти край ризикованій розмові. Тим більше, що поруч сиділа Ернестіна Краузе, яка невдоволено морщилась від фривольних Хільдиних жартів. — За характером своєї роботи наш друг Артур зустрічається з багатьма людьми, в тому числі й з дівчатами…
Кинувши рятівне коло Шрікелю, фрау Ірма однак з відразою подивилася на гауптштурмфюрера.
— Не знала, що в гера Шрікеля така приємна робота. Але мені не хотілося б потрапити до нього на прийом, — не втрималась Хільда, та, піймавши засудливий погляд Ернестіни, прикусила губу.
Ернестіна Краузе завжди дратувала Хільду. Дратувала тим, що носила дорогі хутра, на які Хільда могла лише дивитися, тим, що брильянтові сережки Ерні коштували більше, ніж мало не весь гардероб Хільди, нарешті, тим, що за цією миршавкою бігають чоловіки. Чоловіки, які дивляться на Хільду масляними очима, все ж освідчуються Ернестіні. Навіть Карл Кремер, якого Хільда вважала розумнішим за інших, не встояв перед її мільйонами.
Усе це іноді доводило дівчину до люті — боже мій, що б тільки вона не віддала за багатство!
Хільда перша помітила ніжні почуття Ернестіни до Кремера і вирішила хоч трохи насолити гордячці. Карл не дуже подобався їй, та це не завадило дівчині всіляко підкреслювати свою увагу до нього — з задоволенням спостерігала, як біліли од гніву вирлаті очі Ернестіни.
Фройляйн Краузе, в свою чергу, ненавиділа Хільду. Вона б розтоптала всі свої брильянти, аби мати таку ніжну шкіру, такі високі груди й таке вродливе обличчя. Перехоплюючи закохані й відверто похітливі погляди, які кидали чоловіки на Хільду, вона мучилась ревнощами. Хоча б один з них подивився на неї отак безсоромно! А вони розсипаються у компліментах, поштиво цілують руку і… ховають очі.
Лише Карл Кремер не такий солодкий. І не зиркає крадькома на круглі коліна цієї красуні. Хоч, — Ернестіна впевнена в цьому, — Хільда спеціально показує їх Кремерові. Вже за одне це Ерні готова розцілувати Карла, але ж він такий рівний з усіма і, на жаль, з нею…
Хоча, все ж виділяє її. Вони їздять разом у театр, а частіше — просто розмовляють. Ерні любить ці розмови більше, ніж концерти й прем’єри. Карл — ювелір, та рідко коли торкається цієї теми. Спочатку це дивувало дівчину, та він пояснив якось, що в майбутньому збирається зайнятися більш солідними справами. Якими — Ернестіна не цікавилась. Достатньо було своїх хатніх розмов про біржу, ціни на тканини та військові постачі — з Карлом вони розмовляли зовсім про інше. Ерні завжди з вдячністю згадувала ці вечори. Вона забиралась з ногами на тахту, а Карл умощувався в глибокому фотелі. Говорили про музику й війну, про Гете і нову зброю, яку обіцяє німцям фюрер, — і завжди в судженнях Карла Ернестіна знаходила щось нове та цікаве для себе.
Але чому він зараз усміхається Хільді? Можливо, це лише здається їй. І все ж Ернестіна не витримала.
— Ви обіцяли розповісти про Швейцарію, — нагадала Кремерові. — Що вас там найбільше вразило?
Карл на секунду замислився.
— Спокій, — відповів упевнено, — спокій і тиша. Немов немає у світі війн і потрясінь і не зіткнулись у борні цілі народи. Признатись, я відвик од освітлених міст, чоловіків у цивільному і бабусь з дитячими колясками в скверах. Життя без нічних тривог і бомбардувань, військових зведень… — Перехопивши погляд Шрікеля, поправився: — Міщанське життя — і інтереси міщанські: вклади в банки, проценти… Швейцарія видалася мені блощицею на змученому тілі Європи.
— Паразит, який наживається на війні, — ствердив Шрікель.
— А мені хотілося б потрапити туди, — сумно мовила Ернестіна. — Хоча б на тиждень — тиша, озера, корови на луках…