— Ви не відповіли на моє запитання.
— Ми придбали невеличкий особняк…
— Який треба умеблювати?
— Я не люблю людей, що пхають носа не в свої справи.
— Ви завжди були невихованим типом, Руді. Але бути нечемним з тим, хто хоче вам допомогти!..
— Під три чорти вашу допомогу! Потім не спи ночами…
— Я не вимагатиму від вас неможливого.
— Усі так кажуть. — Рехан розстебнув комір сорочки і знову випив води. — До того ж зараз я навряд чи зможу стати вам у пригоді.
— Бачите, я маю рацію, Руді, — Кремер примусив себе посміхнутись, — ви все-таки ділова людина. Я платитиму вам, в основному, за мовчанку і доброзичливе ставлення до мене.
— Я б не хотів, аби ви втягували мене в якісь авантюри, — сказав Рехан раптом жалісно. — У мене наречена, і я надто люблю її…
— Любіть насамперед себе, Руді, — повчально мовив Карл, — це ніколи не пошкодить!
Рехан глянув на Кремера з повагою:
— Ви здорово граєте свою роль, Карле. Де вас так натаскали?
— Надмірна цікавість ніколи не прикрашала людину… — Карл засміявся. Він виграв свій перший невеличкий бій. Знав, що виграє, мусив виграти, але лише тепер відчув полегшення. Витяг сигарету. Рехан запалив сірника. Прикурюючи, Кремер піймав його запитальний погляд і зрозумів: зараз Руді почне торгуватися. Можливо, він ще показуватиме зуби, але робитиме це для того, щоб набити собі ціну.
Карл запитав:
— Як вам живеться в Дрездені? Я чув, що вілла фон Вайганга стоїть на самотині і там зелена нудьга…
— Це не зовсім так, але доля істини в цьому є. Фон Вайганг багато працює і любить завантажувати своїх підлеглих. Та він не аскет і розуміє, що іноді слід розважитись…
— Багато помічників у групенфюрера?
Рехан іронічно подивився на Кремера. Поторохтів коробочкою з сірниками, недбало кинув її на стіл… Запитав:
— Що вас цікавить, Кремере? Ви підкрадаєтесь до мене, як кіт до горобця. Уся ця розмова нічого не варта, поки я не маю певних гарантій…
— Мені соромно за вас, Руді! Ви не перший день знаєте мене.
— Але ж!.. — заперечливо похитав головою Рехан. Карл підсунув йому пачку сигарет.
— Візьміть, — мовив. — Тут чотири купюри по п’ятсот марок. — Побачивши, як мимоволі посміхнувся Рехан, додав: — Це — аванс.
Офіціант приніс обід, і Кремер схилився над тарілкою. Спідлоба глянувши на Рехана, помітив: той не виймає руку з кишені, куди заховав гроші.
— Ви не відповіли на моє запитання, — відклав ложку Карл. — Чи багато у фон Вайганга помічників?
— На це запитання важко відповісти, — підняв очі Рехан. — Фон Вайганг — особливий уповноважений рейхсфюрера СС Гіммлера, і йому фактично підпорядковані служби СД і гестапо не лише Дрездена, а й навколишніх районів.
— Це загалом… Але ж фон Вайганг, певно, виконує якесь конкретне завдання?
Рехан знизав плечима:
— На жаль, це мені не відомо. У групенфюрера є окрема канцелярія, що розташована у флігелі за садом. Але навіть я не обізнаний з її справами.
— Хто очолює канцелярію?
— Гауптштурмфюрер СС Шрікель. Він з помічниками там і мешкає.
— І все-таки, чим займається Шрікель?
У Рехана опустились куточки губ:
— За надмірну цікавість у нас можна накласти головою. Я не маю бажання лізти туди, де можна обпектись…
Карл проковтнув кілька ложок супу. Витер губи серветкою, відсунув тарілку. Мовив вагомо:
— Тепер доведеться лізти. — Побачивши заперечливий жест Рехана, додав: — Я не вимагатиму від вас неможливого, повторюю. Не треба стрибати вище голови. Але все, що стосується канцелярії Шрікеля і може потрапити до ваших рук, не повинно йти іншими каналами. Запам’ятовуйте все, навіть дрібниці. Ця інформація оплачуватиметься по найвищій ставці.
— Якоюсь мізерією тут не відбудетесь, — косо посміхнувся Рехан. — Риск великий…
Кремер обірвав його:
— Врахуйте, без моєї згоди ви не повинні цікавитись жодною справою, яка не входить у коло ваших службових обов’язків.
— Не думайте, Карле, що маєте справу з закінченим йолопом, — засміявся Рехан. — Я не такий уже користолюбець, і гроші цікавлять мене остільки-поскільки…
— Розумію вас. Так би мовити, задоволення мінімальних потреб. Але ви ніколи не зможете переконати в цьому будь-яку вродливу жінку. А ваша наречена, наскільки мені відомо, навіть дуже вродлива…
— Хільда любить мене, — зробив спробу заперечити Рехан, та заперечення прозвучало непереконливо, — він сам зрозумів це і розсердився. — Зрештою, мої стосунки з Хільдою вас не обходять.
— Звичайно, — примирливо всміхнувся Кремер, — але, турбуючись про вас, я турбуюсь про себе. Це ви можете збагнути?
Рехан нахилив голову.
— От і добре! — Карлові чомусь зробилося весело, він відкоркував пляшку шампанського, оббризкавши вином скатерку. — За вашу наречену, Руді!
Рехан мовчки спорожнив келих.
— Що ви збираєтесь тут робити? — запитав.
— Комерція — моя стихія… — Карл поставив бокал на стіл. — Потроху торгуватиму, можливо, стану акціонером якоїсь перспективної фірми.
— Не морочте мені голову, Кремере!
Карл подивився на Рехана з неприхованою цікавістю. Цей оберштурмфюрер надто знахабнів. Секунду подумав — чи варто відразу поставити його на місце? Вирішив: варто. Сперся ліктями на стіл, уткнувся підборіддям у переплетені пальці, мовив, пильно дивлячись у вічі Реханові:
— Мені не подобається ваш тон, Рехане! Це — перше. По-друге, я не дозволяю вам ставити запитання. Це можу робити я і лише я. По-третє, ми щедро оплачуватимемо вашу роботу, але пам’ятайте — найменша спроба обдурити або зрадити нас стане вашим кінцем. Сподіваюсь, вам не треба пояснювати — чому?
Руді кивнув. Кремер витяг з кишені невеличкий блокнот, розкрив і простягнув Реханові.
— Це — розписка про одержання вами двох тисяч марок, — пояснив. — Розпишіться.
— Мені не хотілося б… — почав Рехан.
— А я не збираюсь питати вашої згоди, — обірвав його Карл.
Рехан мерзлякувато знизав плечима, витяг авторучку з золотим пером і, крадькома озирнувшись, підписався. Для годиться зробив ще якісь помітки в блокноті і лише після цього повернув його Карлові. Налив собі повний келих, та ковтнув лише раз. Покрутив келих, взявшись за високу тонку ніжку.
— Отже, так… — протягнув невизначено.
— Саме так, — ствердив Кремер. Відкинувся на спинку стільця, випростав під столом ноги. — Як почуває себе фрау Ірма?
— Вона кілька разів згадувала вас. Чимось припали до душі, — криво посміхнувся Рехан, — Ну що ж, вона — молодиця в соку…
— Облиште, — гидливо поморщився Карл, — самі ж не вірите в це…
— Недовідомі шляхи господні!
— Саме тут усе відомо! — розсердився Кремер. — Але я питаю вас зовсім про інше. Чи не здивувало її моє раптове зникнення?
— Фрау Ірма просила мене розшукати вас. Я дзвонив у магазин, і мені відповіли, що ви кудись терміново виїхали. Звичайно, я знав куди, — примружив очі Руді, — та не знайшов за потрібне розголошувати це. А потім почався наступ росіян, і нікому ні до чого не було діла. Фрау Вайганг вилетіла військовим літаком у перший же день. А ми з шефом трималися до останнього. — Обличчя Рехана потемнішало. — Було якесь шаленство!.. За два дні російські танки увірвались у місто!..
— Вони скоро будуть тут, Руді, — мовив Карл упевнено.
Рехан вимучено усміхнувся.
— Я ніяк не можу призвичаїтися до думки, — промимрив, — що об’єктивно сприяю вашій перемозі.
— Мине зовсім небагато часу, — пообіцяв Карл, — і ви дзвонитимете про це на всіх перехрестях. Правда, навряд чи згадуватимете про деякі суми, що їх одержали, так би мовити, для заохочення.
— Але ж, — спробував вколоти Рехан, — матеріальна зацікавленість не відкидається і вашим суспільним ладом…
— Ну, ну, Руді! — зсунув брови Карл Кремер. — Я прошу вас не забуватись!
— Та й ви не будете заперечувати, що також одержуєте винагороду…
Карл перегнувся через стіл. З ненавистю глянув у зеленкуваті, з великими зіницями, очі оберштурмфюрера. Гнівні слова готові були зірватися з язика, та вчасно опам’ятався.
“Чорт з ним, — вирішив, — нехай думає, що хоче. Все одно його не переробиш”.
— Не будемо сперечатися, гер оберштурмфюрер, — наголосив на останньому слові. — Коротше, можете повідомити фон Вайганга, що ми з вами випадково зустрілися в місті і відсвяткували цю приємну зустріч. Фрау Ірмі дзвонитиму сам. Сподіваюсь, завтра побачимось у вітальні групенфюрера.
Рехан кілька секунд дивився на Карла не відповідаючи. Обмірковував, як краще вчинити — застерегти цього пройду чи нехай борсається, як може? Але ж, якщо він тонутиме, потягне за собою і його, Рехана.
Сказав рішуче:
— Будьте обережні з гауптштурмфюрером Шрікелем. Він обнюхує за півкілометра кожного, хто наближається до фон Вайганга. Крий боже, щоб у нього виник хоча б найменший сумнів щодо вас. Він піде по сліду і докопається, хто ви…
Карл зітхнув:
— Думаю, ви переоцінюєте цього Шрікеля. Та все ж, чи нема в нього якихось вразливих місць? Скажімо, схильність до жінок? Він не п’є?
Рехан похитав головою:
— Не людина, а суцільна доброчесність. Хоча на його місці і я був би таким.
— Чому? — вирвалося в Карла.
— Я не можу стверджувати цього, але чув: у біографії Шрікеля — якась темна пляма. Він з прибалтійських німців, і батько чи брат залишився у вас та активно працює на комуністів.
— Не думаю, що це могло б пошкодити йому, — задумливо протягнув Кремер.
— Не знаю, не знаю… Можливо, ці чутки нічого й не варті. Та Шрікель неохоче згадує свою молодість. Я колись спробував було розпитати його про Ригу — відмовчався.
— Мабуть, усе це пусте, — заперечив Кремер. — На таку посаду, як у нього, людей з плямами не допускають.
— Я не можу нічого довести, — мовив Рехан раптом зі злістю, — розповів вам те, що чув…
Аж почервонів. Кремер здивовано глянув на нього і все зрозумів: Рехан заздрить Шрікелю. Заздрить, бо Шрікель відсунув його на другий план, зайняв місце, на яке розраховував Руді. Що ж, на цьому можна зіграти.
— Дай боже, аби ваші припущення виявились небезпідставними, — мовив якомога бадьоріше. Хитро зиркнув на Рехана й додав: — Тоді ми разом прочитаємо відхідну молитву гауптштурмфюреру Шрікелю. Не знаю, як ви, а я зроблю це з задоволенням. — Покликав офіціанта. — Рахунок…
Рехан потягся за гаманцем. Карл зупинив його рішучим жестом:
— Сьогодні плачу я. В честь нашої зустрічі.
Будиночок Ульмана стояв на пагорбку, з якого відкривалася перспектива селища: прямі вулиці й дахи, дахи між клаптиками садків та городів.
Будиночки в селищі здебільшого стандартні, з дешевих блоків. Дехто прибудував біля ганку скляну веранду — влітку тут чудово спати: все ж якесь повітря і садок навколо… Колись Ульман також мріяв про веранду, та ніяк не міг зібрати грошей. Строки будівництва все відсувались, а потім почалася війна.
Сьогодні Ульман ішов у нічну зміну — день видався вільний, і старий заходився обкопувати на зиму фруктові дерева. Не поспішав: не сад, а сміх — шістнадцять дерев…
Встромляючи лопату в м’яку землю, Ульман тихенько муркотів пісеньку, яку любила наспівувати в кухні Марта. Ото б здивувались товариші, почувши, як завжди мовчазний і похмурий Фрідріх розспівався. Важко повірити: старий буркотун — і сентиментальна пісенька. Але ж лопата так легко врізається в грунт, а ранок такий прозорий, і пісенька така мелодійна… Ульман навіть чортихнувся: клятий мотивчик, прив’язався — не відчепиться…
Старий присів на лавку під. грушею, витяг сигарету, акуратно переполовинив і закурив.
Здається, все заспокоїлось. Гестапівські шпиги вже не стовбичать біля диспетчерської, на прохідній і в депо. Все-таки грубо працює гестапо, — агентів розпізнавали навіть робітники, що не мають жодного відношення до організації. Одного, що прийшов у депо під личиною монтера, “випадково” так притисли вагонеткою до стіни, що ледь віддихався. Ще й посміялися — треба знати техніку безпеки й не лізти, куди не слід.
Ульман легко зітхнув і замуркотів — знов той клятий мотивчик. Взяв сокиру й заходився поправляти паркан біля хвіртки. Давно вже слід було оновити його — дошки залишавіли, потріскалися, — та де візьмеш лісу? Зрештою, справа не в ремонті — старому захотілося побавитися дзвінливою й замашною сокирою: хоч уже й за шістдесят і голова сива, та руки ще міцні, аж грають…
Попрацювавши кілька хвилин, Ульман встромив сокиру в колоду, що лежала біля паркана. Щось стурбувало його — аж закурив сигарету, залишену на післяобідній час. Викурив за кілька затяжок, акуратно притоптав недопалок і знову взявся за сокиру. Тепер уже. не наспівував, в очах згас веселий огник. Обтесував дошку й лаяв себе. Розспівався, як хлопчисько, — зрадів, що все обійшлося. Забув, як колись його попереджали досвідчені товариші: часто спокій буває оманливий, гестапівці створюють ілюзію безпеки, намагаючись притупити їхню пильність, а без пильності не зробити й кроку.
Ульман умів зважувати кожний крок. Певно, саме тому й тримається їхня організація — вже скільки років і в яких умовах! Навіть необережне слово загрожувало провалом, а вони вистояли. І не лише вистояли, а продовжували боротися. Щоправда, не обійшлося й без втрат, і остання — Штурмбергер. Та ядро організації збереглося. Невеличке це ядро, зате міцне, — кожному товаришеві Ульман довіряв, як собі. І все ж, довіряючи, жодного разу не зрадив найсуворіших правил конспірації — про належність старого Фрідріха до організації знали лише кілька чоловік. У селищі його мали за відлюдкувату, з дивацтвами людину, а дехто навіть вважав трохи пришелепуватим. Ульманові ця слава на руку — він сам сприяв поширенню таких чуток і з задоволенням помічав, як зневажливо дивилося на дурнуватого зчіплювача начальство.
Фрідріх переїхав у селище за кілька тижнів до путчу і не встиг навіть познайомитися з місцевим партійним керівництвом. Це відбилося на його долі. Партія пішла у підпілля. Всі документи, з яких націсти могли б дізнатися про належність Ульмана до партії, були знищені, і Фрідріх одержав завдання створити підпільну організацію на залізничному вузлі.
З того часу минуло десять років. Десять років, балансування над прірвою…
Іноді Ульманові не спалося ночами. Лежав з розкритими очима і все думав, думав… Поруч важко дихала Марта. Стара вже стала його завжди весела й добра Марта. За п’ятдесят перевалило. Та Фрідріхові вона завжди здавалася молодою — не помічав ані зморщок на обличчі, ані сивини. Марта завжди розуміла його і вміла підтримати душевну рівновагу та спокій. А щоб він робив, коли б ще й дома не мав спокою?..
Лежав і думав. Про товаришів, яких штурмовики брали вночі просто з ліжок. Хто з них зараз живий? Одних розстріляли в тюрмах, інші — за колючим дротом.
Невже це його Німеччина?
Якось Ульману довелося побувати в Берліні на мітингу, де виступав сам фюрер. Рев натовпу і тисячі піднятих рук. Зіг хайль!.. Зіг хайль!.. Істеричні вигуки жінок, несамовите горлання чоловіків… Божевільні очі… Зіг хайль!.. Зіг хайль!..
А здається, лише вчора йшли гамбурзькими вулицями з піднятими кулаками. Рот фронт!.. Рот фронт!.. Тисячі й тисячі піднятих міцних кулаків!
Боже мій, що сталося з батьківщиною?..
У такі хвилини Ульманові було нестерпно боляче. І він вгамовував цей страшний біль, до крові кусаючи пальці.
Сам не знав, звідки бралися сили після таких ночей. І все ж ішов на роботу, люб’язно вітався з вахтером, який один з перших вступив у штурмові загони, спокійно дивився на павучу свастику…
Що тримало його? Може, короткі розмови з товаришами, а може, впевненість, у тому, що робить? Але ж для кого він робить і коли воно прийде?
Іноді Ульман почував себе мікроскопічно малою частинкою в цьому морі піднятих рук і божевільних очей — холодна зневіра вповзала у серце, і волосся від жаху піднімалося на голові. Тоді починав думати про товаришів — машиніста Клауса Мартке, стрілочника Ялмара Шуберта, старого шахтаря Йоганна Нітрібіта… Не ті, що горлали “хайль”, а вони — Ялмар і Йоганн — справжні німці, і треба мати ясний розум, аби зрозуміти це. Зрештою, серед тих — тисяч і тисяч — більшість не відає, що творить. Колись вони зрозуміють це, та страшним буде похмілля…