Фрідріхові знов захотілося курити, але пересилив себе: розкис, як дурне дівчисько. Адже ж відразу слід було збагнути — у спокої, що, здається, настав у селищі, і криється небезпека. Певно, гестапівці щось придумали — не можуть вони подарувати листівки та вбитого агента.
До речі, як же бути з листівками, що їх привіз з Чехословаччини Панкау?
Ульман вирішив: з Панкау він зустрінеться ввечері сам. Георг Панкау — один з небагатьох, котрі знають, хто такий насправді старий Фрідріх: разом, десять років тому, створювали підпільну організацію. Не вірити Панкау — не вірити собі, і все ж не вільно йти до нього додому. Вони навіть на роботі, зустрічаючись, не розмовляють, лише мимохідь здоровкаються. Та листівки не можуть більше лежати. Сьогодні пакунок треба заховати в тайнику біля кладовища старих вагонів, а завтра їх переправлять далі — листівки адресовані солдатам і повинні потрапити до військових ешелонів.
До того ж треба нагадати товаришам — спокій у селищі оманливий…
Ульман опустив сокиру. Біс з ним, з парканом, краще він подасться до центру: ввечері в клубі виступатиме лектор з Дрездена, кажуть, якийсь націстський бонза, — слід подивитись, що там робиться.
— Хвилинку, гер Ульман!
Це його? Озирнувся здивовано, адже ж на вулиці не було нікого.
— Добрий день… — З-за паркана висунулось обличчя, зрите зморшками. Уважні очі дивляться допитливо, з-під коричневої партійної форми випинається горб.
— Добрий день… — Ульман зупинився, спідлоба дивлячись на горбатого. Цей тип завжди наче підкрадається до людей. Ішов, мабуть, попідтинню, тому Фрідріх і не помітив його.
— Я хотів би побалакати з вами, гер Ульман.
Фрідріх мовчки вказав на двері будинку.
— А Марта вдома? — посунувся до хвіртки горбань.
Ульман кивнув.
— Хороша погода. Може, посидимо в садку?
Фрідріх, не відповідаючи, повернув до груші, де стояла лавка, підняв лопату, звільняючи місце для гостя.
Думав: який вітер заніс до нього ортсгрупенляйтера? Цього пройдисвіта, який завжди знає, де пахне смаленим?
Колись Магнус Носке був комірником у депо і навіть користувався серед робітників популярністю — дивився крізь пальці на випадково зіпсований інструмент, ішов на всілякі дрібні потурання слюсарям і токарям. Ніхто й не здогадувався, що горбань Магнус — член націонал-соціалістичної партії. Дізнались про це лише тоді, коли Носке призначили ортсгрупенляйтером.
Те, що Магнус Носке — розумний і серйозний ворог, Ульман знав давно. Він вів з ортсгрупенляйтером своєрідну гру, добре усвідомлюючи, що один неправильний хід у цій грі може йому багато коштувати. Власне, Фрідріх нічого не робив, лише намагався всіма способами утвердити Носке у думці, якої дотримувалась більшість мешканців селища: він, Фрідріх Ульман, — старий дивак, людина розумово неповноцінна, людина, котра не цікавиться нічим, окрім роботи та пива.
Ульман розумів — якщо Носке розгадає його, то насамперед поставить перед собою запитання: для чого старий дивак морочить усім голову? Від цього запитання до правильної відповіді небагато, і хто-хто, а Магнус Носке знайде відповідь.
Ортсгрупенляйтер сів на лавку, незручно спершись горбом на грубо пофарбовану спинку. Фрідріх стояв перед ним, втупивши погляд у землю.
— Сідайте, гер Ульман, — привітно мовив Носке, поплескавши долонею по дошках лавки.
Фрідріх глянув на Магнусову руку — білу, з довгими пальцями й жовтими нігтями. “Як у мертвяка”, — подумав. Рішучим жестам встромив лопату в землю біля самісіньких ніг Носке — аж той відсахнувся, — і сів поруч.
— Ви до мене? — запитав, намагаючись усміхнутися.
— А до кого ж? — спочатку здивувався ортсгрупенляйтер, та, згадавши, з ким має справу, мовив м’яко: — Звичайно, до вас, мій друже. Йшов мимо, давай, думаю, завітаю до старого Ульмана. Може, і в нього є діло до нас. Може, потребує якоїсь допомоги?
Вичікувально подивився на Фрідріха.
Ульман не відповів. Кілька секунд панувала тиша, лише чути було лебеніння води в канаві на вулиці.
— Не будете ж ви допомагати мені лагодити паркан? — раптом запитав Ульман. — Чи обкопувати дерева? Все селище померло б від заздрощів: сам ортсгрупенляйтер працював у саду в Ульмана!..
— Я мав на увазі інше, — зверхньо посміхнувся Носке. — Вашому синові не потрібні ліки? Я можу це влаштувати…
— Рана в нього загоїлась, — буркнув Ульман.
Носке похитав головою.
— Ваш син пролив кров за велику Німеччину, і це згодом відплатиться йому.
— Це був його патріотичний обов’язок! — з гордістю мовив Ульман, напружено обмірковуючи, для чого з’явився тут цей лис у коричневій сорочці? Зрозуміло, не для благодійності. Може, гестапо натрапило на якусь нитку й намагається розплутати клубок? Та гестапівці навряд чи б відкрито використовували ортсгрупенляйтера — це лише б насторожило підпільників. А якщо Носке взявся за цю справу з власної ініціативи?
Так і не знайшовши відповіді, Ульман зітхнув. Зрештою Носке, як не крутитиме хвостом, відкриється. Коли вже прийшов, відкриється.
Ортсгрупенляйтер витяг з кишені масивний срібний цигарник, розкрив перед Ульманом. Старий насторожився. Якщо Носке пригощає сигаретами, справа серйозна.
— Я гадаю, Фрідріху, — якось непомітно Магнус перейшов на “ти”, — що для тебе давно вже час підшукати якусь більш пристойну роботу. Людина з твоєю головою, — продовжував, ледь помітно іронізуючи, — заслуговує на більше, ніж зчіплювати вагони…
Ульман, наскільки міг, зобразив на обличчі задоволення. “Ого! — подумав. — Багатообіцяючий початок”.
— Але ж, — вів далі Носке, — ми повинні мати докази і твоєї спритності та відданості. — Певно, вирішив не церемонитись з цим пришелепуватим Фрідріхом і відразу взяти бика за роги. — Ти повинен довести свою любов до фюрера й рейху.
— Як? — коротко запитав Фрідріх.
Носке з цікавістю подивився на старого. Ульман зіщулився — здавалося, хитрі оченята наскрізь просвердлили його. Але тільки здалося, бо наступної миті Носке присунувся до Фрідріха, зашепотів, гаряче дихаючи старому в підборіддя:
— У нашому селищі є вороги фюрера. Вони хочуть, аби ми програли війну. Тобі не траплялися їхні листівки?
— Ні, — витримав пронизливий погляд Фрідріх, — не траплялися.
— Вони ненавидять усіх справжніх німців, — продовжував пошепки ортсгрупенляйтер, — особливо тих, які чогось варті! — наголосив і запитав раптом: — Ти нічого не чув про смерть Рапке?
— Дурень, поліз під вагони, — Ульман хрьопнув кулаком по лавці. — А вагони в нас, — дурнувато всміхнувся, — котяться…
— Хе… хе, — реготнув Носке. — Кажеш, котяться. Але ж, — зробив таємниче обличчя, — ти не чув, може, хтось з робітників каже: так, мовляв, йому й треба, цьому Рапке?..
“Ого, куди націлився”, — подумав Ульман. Нараз йому зробилося весело. Якби Носке хоч на мить уявив, з ким насправді розмовляє! Цікаво, який би в нього був вираз обличчя?
Фрідріх туди-сюди глипнув очима, нахилився до вуха ортсгрупенляйтера, прошепотів:
— Чув…
— Що ж? — стрепенувся той.
— Кажуть: так і треба… Цей Рапке нехтував правилами безпеки…
— Хто казав?
Фрідріхові здалося — вухо Магнуса Носке заворушилося від нетерпіння.
— Інженер Герлах… — назвав прізвище начальника депо.
Носке розчаровано шморгнув носом: кого-кого, а Герлаха запідозрити важко — старий член СА.
— Певно, так воно і є, — мовив, удаючи байдужість. — Інженер не збреше.
— Поважна людина, — погодився Ульман.
І знову Фрідріхові здалося, що горбань дивиться на нього з якоюсь особливою цікавістю. Витримав погляд гострих пронизливих очей. Сказав якомога відвертіше:
— Чому ви так дивитесь на мене, ортсгрупенляйтер? Невже я не догодив вам?
— Чому ж… — Носке потарабанив довгими пальцями по Ульмановому коліну. — Мені завжди приємно розмовляти з розумною людиною.
— І мені… — Фрідріх заховав іронію в широкій посмішці.
— Бачиш, розумні люди завжди порозуміються! — з радістю вигукнув Носке. — Я чекав цього і щиро жалкую, що раніше так рідко зустрічався з тобою.
— Для мене це честь! — Ульман пошкрябав усією п’ятірнею підборіддя і запросив: — Заходьте до мене частіше. Може, хочете чарку шнапсу?
— Не треба, — затримав його ортсгрупенляйтер. — Іншим разом… Я навідуватимусь до тебе. — Озирнувся на всі боки. — А ти дивись і слухай. Можливо, почуєш щось про листівки чи взагалі — хтось незадоволений… Тоді відразу до мене…
— Угу! — ствердив Ульман і так поплескав своєю величезною рукою по плечі горбаня, що той відсахнувся.
— Ведмідь! — зло блиснув очицями, та відразу опанував себе. — А сила в тебе того… ще є… — мовив з повагою. — То ми домовились?
Ульман кивнув. Дивився, як обережно ступає Магнус Носке між грядками, аби не забруднити блискучі чоботи, Плюнув йому вслід. Відчував гидливість до цього незугарного чоловіка з довгими, до колін, руками — і знівеченим тілом під коричневою сорочкою. Ульман ніколи б не дозволив собі навіть у думках покепкувати з фізичної вади1 людини, навпаки, завжди симпатизував людям, обділеним природою, але тут не міг перебороти себе. Носке нагадав йому тарантула. Хоч Фрідріх ніколи й не бачив тарантула, але саме таке порівняння чомусь виникло в нього.
Добре, що ортсгрупенляйтер не озирнувся цієї миті, — на обличчі Ульмана прочитав би багато. Коли ж причинив за собою хвіртку й глянув з-за паркана, Фрідріх оговтався — усміхався і навіть привітно махнув рукою на прощання.
Знову довелося викурити незаплановану сигарету: старому треба було зібратися з думками. Стояв кілька хвилин, спершись спиною на грушу, потім гукнув Марту, аби винесла піджак, і непоспішливо попрямував до центру селища.
Біля клубу ще здалеку побачив сина. Горст стояв в оточенні юнаків і, певно, розповідав щось, бо розмахував рукою.
Ця звичка жестикулювати, розмовляючи, завжди дратувала старого Ульмана і принесла Горстові їв дитинстві багато неприємних хвилин. І все ж викорінити її Фрідріхові не вдалося — Горст був упертий ’ хлопчисько, і гримання батька лише пробуджували в нього підсвідомий опір.
Ульман зупинився за кілька кроків від молоді, ставши так, аби син не бачив його, а він сам міг чути кожне Горстове слово. Удав, що розглядає вітрину магазину.
Розмова точилася навколо вчорашньої кінохроніки, присвяченої операціям вермахту в Польщі. Фрідріх скоса зирнув на сина, і обличчя його мимоволі розпливлося в гордовитій усмішці. Що не кажи, а хлоп’я виросло розумне: розповідає так, що навряд чи сам Гіммлер причепився б до нього, — і в той же час не без задньої думки. Знає, хто його слухає, — хлопчаки, котрі не сьогодні-завтра підуть в армію, — і навмисно згущує фарби. Зовні Горстові слова звучать цілком патріотично — солдат вмирає, не злякавшись смерті, — та варто уважно глянути у вічі слухачів… Мабуть, не дуже їм хочеться вмирати…
А Горст уже перескочив на власні фронтові спогади. Старий усміхнувся: послухаєш хлопчиська, і незрозуміло, що б робив бідний рейх без такого солдата!
А ті розкрили роти… Та й як не слухати, коли Горст Ульман воював мало не рік у Росії. Там, десь біля Дніпра, йому відірвало пальці на руці. Але що таке пальці, коли груди прикрашає залізний хрест другого ступеня — найзаповітніша мрія усіх п’ятнадцяти- і шістнадцятирічних!
Горст усе розмахує та розмахує руками. Цікаво, куди він гне?
— Без руки чи ноги, — просторікує, — я ще солдат. То дурниці, що мене списали в тил. Коли росіяни підійдуть до кордонів рейху, такі, як ми, ще згодимося…
Ульман задоволено примружився. Непогано мовив хлопчисько: може, хтось і замислиться — війна все ближче посувається до кордонів Німеччини, і що чекає рейх, коли виникне потреба навіть у безруких солдатах?
— Але ж, — веде далі Горст, — у руку рідко коли влучають. А якщо куля не зачепить кістки, то це взагалі, — зневажливо хитнув головою, — не поранення. Справжня рана — це коли в груди чи в живіт. Правда, після такої мало хто одужує, та це ніколи не лякало солдатів фюрера!..
Хитрий цей Горст: розповів, як умирав у шпиталі сусіда по ліжку — унтер-офіцер. У нього була важка рана — в живіт. П’ять днів мучився в агонії, зчорнів. Уже несло від нього мертвечиною, а скрипів зубами й кричав, що хоче жити. Тільки жити! А для чого?..
Горст повчально підняв палець:
— Певно, хотів повернутись на фронт! Правда, іноді лаяв свого ротного командира, та, гадаю, робив це несвідомо…
— Він вижив? — злякано запитав хлопчак років п’ятнадцяти з задерикуватим, як у півника, чубом.
Горст поплескав його по щоці.
— Звичайно, помер, але яке це має значення? Краще, правда, коли куля влучить одразу сюди, — тицьнув пальцем юнакові в чоло, — та, на жаль, це від тебе вже не залежить…
Хлопчина злякано відсахнувся, машинально провівши рукою по чолу. Видно, не поділяв Горстової думки, бо тихенько посунувся назад, сховавшись за спинами товаришів.
— Гей! — махнув раптом рукою Горст. — Іди-но сюди, Вернере! Розкажи цим шмаркачам, як ти втратив ногу.
До клубу прямували двоє. Старий Ульман упізнав їх. Правда, юнак уже був без милиць, спирався на товсту палицю з гумовим наконечником, але не впізнати його Фрідріх не міг — настільки вкарбувалась у пам’ять сцена в пивній, коли цей хлопчисько насмілився відштовхнути ротенфюрера.
Юнак ще не звик до протеза: йшов, важко викидаючи вперед ногу і перевалюючись тулубом з боку на бік.
— Що тут відбувається? — обвів поглядом юрбу.
— Виховую шмаркачів, — недбало мовив Горст. — У порядку шефської допомоги керівництву гітлерюгенда. Фронтові спогади і таке інше… Приєднуйся…
— У них все попереду, — юнак витяг зубами сигарету з пачки, — будь-який фельдфебель виховає їх за пару місяців так, що не впізнаєш…
— Але ж наш досвід… — заперечив Горст.
— Облиш, — спокійно зупинив його Вернер, — цей досвід не зберіг тобі пальців, а мені… — постукав палицею по протезу.
— Ви, мабуть, здорово відзначились у бою! — захоплено мовив білявий хлопчина в шкіряній тужурці, — Хрест першого ступеня дають не кожному!
Вернер зміряв хлопчину зневажливим поглядом.
— У тебе є всі шанси здобути такий же, — відповів, — звичайно, коли штани залишаться сухими…
— Го-го! — зареготали навколо. — Оце підчепив!..
Хлопчина почервонів, здавалося, кров бризне з його пухких щік.
— Не думайте, що лише вам пофартило, — сказав з викликом. — І ми битимем ворогів рейху!
— Ти? — глузливо втупився в нього Вернер. — А мама тебе відпустить?
— Мені вже п’ятнадцять років…
— Невже? — Вернер зробив здивоване обличчя. — А я думав — чотирнадцять з половиною…
— П’ятнадцять! — наполягав хлопчина. — І наш учитель казав, що ми вже можемо бути солдатами.
— Нут якщо сам учитель, — іронічно скривився Вернер, — то я піднімаю руки…
Вернер усе більше подобався Ульманові. Було в цьому хлопцеві щось безпосереднє, що відрізняло його від однолітків, вихованих гітлерюгендом: певно, простота поводження і наявність власних думок та суджень. Приваблював також іронічний склад розуму Вернера, — Фрідріх вгадував сильний характер. Не сподобалася йому лише манера мружити очі і спідлоба обдивлятись довкола. У такі секунди Вернерове обличчя загострювалося, а очі ставали колючими.
“Видно, багато пережив, — подумав Ульман, — і трохи озлобився”.
Старий Фрідріх не вважав це за особливу ваду. “Тепер нам усім потрібна невелика дещиця хорошої злості, — розмірковував, — адже боротьба йде не на життя, а на смерть. Гуманізм — справа хороша, та після перемоги, а м’якотілі не перемагають!”
Горст узяв Вернера під руку, і вони попрямували до клубу. Фрідріх гукнув сина.
— Ти коли додому? — запитав, аби щось сказати. Адже знав — Горст звільниться лише після лекції. Він був одним з перших інвалідів, які повернулися в селище, і Магнус Носке, враховуючи його фронтові заслуги, влаштував недавнього солдата до клубу.
— Сьогодні пізно, — кивнув на афішу Горст. — Це — мій батько, — сказав Вернерові. — Познайомся.
Юнак зробив крок до Ульмана, міцно потис старому руку.
— Вернер Зайберт, — представився.