— Я бачив вас нещодавно в бірхалле, — сказав Фрідріх невизначено.
— А-а… Це тоді, коли я побешкетував з п’яним ротенфюрером, — посміхнувся Зайберт. — А я вас не пригадую.
Він примружив очі, і Ульманові чомусь здалося — сказав неправду.
— Я сидів з робітниками в кутку.
— З залізничниками?
— Так.
— Працюєте на вузлі?
— Зчіплювачем.
Юнак оглянув Ульмана з цікавістю. Та, може, це тільки здалося Фрідріхові, бо відразу байдуже відвернувся.
— А це мій знайомий, Фріц… Як твоє прізвище? — запитав Вернер раптом. — Ніяк не можу запам’ятати. Керер? Прекрасно, Фріц Керер. Фронтовик, одержав відпустку після шпиталю і хоче ощасливити ваше селище.
Фріц виглядав старшим за Вернера, мав уже під тридцять. У нього був довгий ніс, худі щоки, куточки губ обвисли — все це робило обличчя витягнутим і сумним. Ліва повіка в нього весь час сіпалася, око дивилось холодно й неприязливо, а праве, з великою чорною зіницею, застигло — здавалось, очі Керера дивляться в різні боки.
У клубі вимили підлогу і постелили в проході між стільцями килимову доріжку. Масивна трибуна височіла над рядами, і старий Ульман уявив, як розпинатиметься на ній невдовзі фашистський лектор.
— Ви прийдете на лекцію?
Ульман не відразу зрозумів, що питання адресоване йому. Але око Фріца дивилося на нього очікуюче, і старий відповів:
— На жаль, у мене робота.
— Кажуть, буде один з кращих берлінських лекторів.
Тепер Ульманові здалося, що Фріц підморгує йому.
— Можливо, — лицемірно погодився, — чорти б забрали ту нічну роботу. Та Горст переповість мені все у деталях.
— Горст — розумник, — Вернер поклав руку на плече його сина, і цей дружній жест розчулив старого. — Коли б усі були такими, як ваш Горст!
— Досить патякати!.. — перервав його молодий Ульман, та Фрідріх зрозумів — син не байдужий до цієї похвали. Що ж, дай боже! Вернер — хлопець хороший, і Горст, може, нарешті матиме товариша.
— Де ви оселились? — запитав.
— Поки що у фрау Фрейсдорф. Поблизу пивної, аби недалеко було, — засміявся Вернер. — Та Фріц кидає мене…
— Не подобається у фрау Фрейсдорф? Але ж у неї пристойний будинок…
— Фріцові не імпонує вік фрау Фрейсдорф, — пояснив Зайберт. — Він вирішив зробити ласку одній справжній німецькій дівчині і подарувати фюрерові ще одного солдата.
— Для чого ж так грубо? — поморщився Фріц. — Вона мені подобається, та і я їй не байдужий. До того ж мені набридли борделі… хочеться чогось чистого… Ну, для душі…
— Особливо припали тобі до душі її стегна, — засміявся Вернер. — Жінка з такими стегнами повинна народжувати здорових дітей!
— А що тут поганого? — заблимав лівим оком Фріц. — Фюрер сказав, що майбутнє Німеччини в здоровому поколінні. Ми з Гертою дбатимемо про рейх…
— Я заздрю вам, — жартівливо вклонився Вернер, — ви знайшли чудовий спосіб довести свій патріотизм!
— Нікому це не заказано, — одказав Фріц так спокійно, що Горст не витримав і зареготав.
— Досить вам, — мовив примирливо, — хто-хто, а Герта на цьому виграє…
— Чому? — не зрозумів старий Ульман.
— Який же ти наївний, тату! В теперішні часи погрітися біля здорового і, — підморгнув, — красивого чоловіка — таке щастя випадає не кожній жінці. Мужчини нині в особливій ціні.
— Тож, дивлюся, ти пізно додому повертаєшся, — насварився пальцем на сина Ульман. — Застарою звичкою і паском можна…
— Так, так… — підлив масла у вогонь Вернер, — тільки паском… Щоб не смів сам лазити до дівчат… А брав з собою товариша…
Усі троє зареготали.
— Жеребці! — вилаявся старий Ульман. — І як не соромно!
— А ви замолоду не грішили? — єхидно запитав Фріц.
— А тобі яке діло? — огризнувся сердито старий, та продовжувати суперечку не став. Вирішив ще зазирнути в бірхалле і попрямував до виходу. У дверях зустрівся з Петером Фогелем. Той поспішав так, що спіткнувся об поріг.
— Чули новину? — запитав і, не чекаючи відповіді, виклав: — Гестапо заарештувало Панкау.
Ульман стиснув пальцями капелюха. Невже взяли Панкау? Може, його вислідили в Празі?
— Якого Панкау? — запитав.
— Невже ти не знаєш Панкау? — здивувався Фогель. — Старого Панкау, аптекаря…
— А-а… — мало не зрадів Фрідріх. Натяг на чоло капелюха. — Котрий бавиться травами?
— За що його? — втрутився Вернер.
Ульман побачив на його обличчі гримасу невдоволення.
— Порушив зону біля підземного заводу, — охоче пояснив Фогель. — Збирав там трави.
— Якого заводу? — перепитав Вернер Зайберт.
Фогель осікся. І чорт його штрикнув вилізти з цим заводом. Правда, всі у селищі знають, що за старими шахтами збудовано підземний завод синтетичного бензину, але ж об’єкт засекречений, і за розмови про нього чекають неприємності.
— Який завод? — забелькотав розгублено. — Я нічого не казав… Адже так, Фрідріху?
— Чорт з ним, з цим аптекарем! — перервав його Фріц. — Заарештували, то й правильно. Нехай старий дурень не вештається, де заборонено.
— Але ж він міг просто заблудити, — заперечив Вернер Зайберт.
— Нікого це не обходить! — не здавався Фріц. — Зона є зона, і кожен повинен дотримуватись порядку. Зараз війна, і суворий порядок — конча потреба. Сьогодні — аптекар, а завтра чортзна-хто.
Ульманові було шкода аптекаря. Він завжди привітно зустрічав робітників і відпускав ліки в борг. Шкода, за порушення забороненої зони старого засудять на кілька років. Зрештою, все залежатиме від гестапо: можуть обмежитись штрафом, суворо попередивши.
Наче відповідаючи на Ульманові думки, Фріц Керер сказав:
— Якщо ця медична, шкапа справді випадково потрапила до зони, їй нічого не загрожує. Потримають для острашки кілька днів у тюрязі й випустять. Але одним аптекарем більше, одним менше — яке це має значення?
— Позавчора, коли тебе пронесло — аж за штани цілий день тримався, ти був іншої думки, — спокійно зауважив Вернер.
— Все одно, аптека не залишиться без якоїсь швабри. Як на мій смак, краще б там сиділо якесь гарненьке дівча. — Фріц скривився, поворушив тонкими безкровними губами і мовив по-блазенськи: “Мені, фройляйн, будь ласка, таблетки від поносу…” А вона: “Ось вам найкращі. Ковтайте на здоров’ячко…” — Зареготав. — Люблю культурне поводження…
Вернер спалахнув:
— Заткни пельку!
— А що?
— Гидко! — мовив Горст, який досі не втручався в розмову.
Фріц здивовано повів очима довкола і розвів руками:
— Ви жартів не розумієте, чи що?
— Гаразд, гаразд, — задріботів Фогель, — це прекрасний жарт, я його зрозумів відразу. Але скажіть, ви справді вважаєте, що провина Панкау не така вже й велика? Невже його відпустять?
— Я нічого не вважаю, — сухо обірвав його Керер. Дивився на Фогеля, і його ліве око сіпалося швидше, ніж звичайно. Ульманові чомусь здалося: злякався чи розізлився. — Звідки я можу щось знати? У вас я людина нова, та й взагалі мене не обходить вся ця історія…
У Фогеля зблід кінчик носа, він одсахнувся від Керера.
— Хочеш випити кухоль пива? — запитав у Фрідріха.
Ульман кивнув.
— Іди, я тебе наздожену. Горст, проведи мене.
— Звідки цей Керер? — запитав сина, коли вийшли на вулицю.
— З Ганновера. Його рідні загинули під час’ бомбардування. Лежав у Дрездені в одному шпиталі з Вернером, і той загітував його провести відпустку в нашому селищі.
— Будь з ним обережний. Не подобається він мені…
— Мені також.
— Постеж за ним. Тільки обережненько. Не дай боже, аби він щось помітив.
— Хо! Ми ж, як-не-як, друзі, — клацнув пальцями Горст, — по-дружньому й постежимо…
— Чому цей Вернер водиться з ним?
— Казав, уже хоче спекатися…
— Гляди, аби не бовкнув щось Вернерові, — насупився старий.
— Ти ще й досі вважаєш мене хлопчиськом!..
— Ні, ти вже жеребець… — нагрозився на сина пальцем Фрідріх. — Та про це ми ще поговоримо!
Горст спробував перевести розмову на інше:
— Тобі сподобався Вернер?
— Я бачив, як він обробив у пивній п’яного ротенфюрера. На таке не кожен відважиться, але ж, — знову насварився пальцем, — жодного слова… Придивляйся до нього.
— Вернер може стати хорошим товаришем. Іноді в нього проривається… Я не стверджую цього, та, по-моєму, він ненавидить фашизм.
Старий зупинився.
— От що, — мовив, стиснувши синові зап’ястя, — нагадую тобі про конспірацію. Без мого дозволу жодного слова, жодного натяку.
— Знову пішло-поїхало… — образився Горст. — Не маленький…
— Але ще зовсім дурний… — Фрідріх ласкаво дивився на сина. Слава богу, хлопець гарний. Трохи гарячкуватий, та хто ж не гарячкує в його віці? Ледь підштовхнув Горста. — Ну, гаразд, іди. Зустрічай свого лектора. В мене ще справи.
Пиво було свіже, і Фрідріх з задоволенням цмулив його маленькими ковточками, аби насмакуватися. Фогель нашіптував щось на вухо, Ульман кивав головою, та не слухав, обмірковуючи події сьогоднішнього дня.
Відвідини ортсгрупенляйтера стривожили старого — лише тепер, поновлюючи в пам’яті розмову з Носке, Ульман зміг оцінити всю серйозність намірів горбаня. Зрозуміло, таку розмову Носке провів не лише з Ульманом, і нема гарантії, що хтось не клюне на щедрі обіцянки ортсгрупенляйтера. А що може бути гірше за удар свого ж брата — ніколи не знаєш, хто й коли його завдасть. Слід передати по ланцюгу: обережність, обережність і ще раз обережність. Жодного зайвого слова. Гестапо продовжує блукати в темряві: випадковий арешт аптекаря — ще одне свідчення цього. Та до якихось заходів вони, звичайно, вдаються.
Невже Фріц Керер агент? А може, не він один?
Ульман неввічливо перервав Фогеля на півслові. Нехай Петер пробачить, та в нього розболілася голова.
Голова й справді була важка. Йдучи додому, старий спробував не згадувати про справи, та неспокійні думки не лишали його. Цей Фріц Керер таки здорово скидається на агента. Тепер, коли він у них на гачку, Керер не такий уже й страшний, але хто ще? Намагався відкинути від себе ці думки — все одно не зможе знайти відповіді. Та знав: вони мучитимуть його і не даватимуть спати…
Ввечері пішов дощ. Марта, яка щойно повернулася з крамниці, сердито бубоніла, а Фрідріх радів. Натягнув важкий брезентовий плащ з каптуром, що зовсім закрив його обличчя, і обережно вислизнув на двір. Коли б Марта вийшла слідом, здивувалася б: старий наче у схованки грався під дощем. Причаївся за рогом будинку, тоді, зігнувшись, перебіг до кущів, що у кінці саду. Рипнула хвіртка, яка вела на городи, і незграбна постать розчинилась у темряві.
Зробивши велике коло, Фрідріх завулками дістався до оселі Георга Панкау. Проминув будинок, завернув відразу за ріг. Там притулився до дерева. Жодного перехожого, лише краплі шурхотять, стікаючи з неопалого ще листя. І все ж Ульман не зайшов до Панкау з вулиці. Крекчучи, переліз через невисокий паркан, стиха вилаявся, зачепившись за колючий дріт, і дістався, ховаючись за фруктові дерева, до будиночка з задвірка.
На кухні хтось порався. Світло через вікно падало на ганок, і Ульман не ризикнув зайти. Дочекався, крізь зуби лаючи дружину Панкау, коли та вимкнула світло, і тихенько піднявся сходинками.
Відчинив сам Георг. Фрідріх втиснувся у вузький коридорчик.
— Заходь, чого зупинився? — привітно всміхнувся хазяїн.
Ульман приклав пальця до губ:
— У тебе нікого нема?
— Нікого. Дружина лягла вже…
— Ти пробач, що завітав, та нема іншого виходу. Сьогодні треба переправити листівки. Давай швидше.
— Почекай….
Панкау натяг куртку й вискочив надвір. Фрідріх чекав на нього хвилин з п’ять. Стояв, привалившись до стіни, і з відразою дивився, як з брезентовика на чисто вимиту підлогу передпокою стікає брудна вода.
Повернувся Панкау. Передав Ульманові дбайливо загорнутий у церату пакуночок.
— Я їх під дровами переховую, — пояснив.
— Спасибі, друже… — почав Фрідріх.
— Може, ти не розводитимеш церемоній? — буркнув Панкау.
Ульман поклав йому на плече руку.
— Зараз треба бути дуже обережним, Георге. Гестапо не подарує вбивства Рапке.
Коротко розповів про останні події.
Георг загасив світло і перший вийшов надвір. Постояв біля хвіртки, лише після цього випустив Фрі-дріха.
Похолодало. Вітер гуляв дрезденськими вулицями, жбурляв жовте опале листя, зривав капелюхи. Карл Кремер дивився з вікна готелю, як вітер кепкував над перехожими. Мав хороший настрій: щойно йому дзвонила фрау Ірма. Запросила на вечір; буде інтимне товариство — можна потанцювати, пограти в карти. Карл з задоволенням прийняв запрошення, але поцікавився, як поставиться до його присутності на вечірці фон Вайганг.
Фрау Ірма розсміялась.
— Ви друг нашого дому, — мовила докірливо.
— Але ж групенфюрер обіймає таку посаду, що не завжди може керуватися особистими смаками…
— Ну, якщо ви вже так, — розсердилася фрау Ірма, — то знайте ж: Зігфрід сам просив подзвонити вам.
— Мене дуже тішить це, але, їй-богу, не можу збагнути, чим заслужив таку шану.
— Не прибіднюйтесь, мій дорогий, ви ж знаєте, Зігфрід ставиться до вас, як до сина. А про, мене дарма й казати…
Поклавши трубку, Карл довго ходив по номеру, смокчучи сигарету за сигаретою. Він помітив — фон Вайганг не те щоб зрадів, побачивши його, але зустрів надзвичайно люб’язно, всім своїм виглядом показуючи, як приємно йому знову бачити племінника свого друга. Така люб’язність здивувала і насторожила Карла, адже навіть раніше, коли Кремер був завсідником їхнього дому, фон Вайганг рідко виявляв йому свою прихильність. Інтуїція підказувала Карлові — за цим щось криється. Запрошення і тон фрау Ірми ще раз підтверджували цю здогадку. Але він ніяк не міг збагнути — що.
Сьогодні на другу годину в Кремера було призначено побачення. Приїхавши до Дрездена, він того ж дня відправив листівку до запитання. Звичайну листівку — з привітами, поздоровленнями та родинними новинами. А позавчора одержав на поштамті відповідь. Лист був сугубо діловий: ювелірові Кремеру пропонували купити столове срібло. О другій годині дня він міг побачити його — вказувалася вигадана адреса. Справжню Карл запам’ятав ще в Москві.
На початку першої Кремер підвівся — закортіло трохи повештатися по Дрездену.
Підставив пружному вітру обличчя, непоспішливо почвалав до Альтштадта. На мосту вітер шмагав так, що йти можна було лише зігнувшись. Але у вузьких і кривих вуличках старого міста йому не було де розгулятися — лише іноді, на перехрестях, підкрадався й кидався на перехожих з подвоєною люттю. Люди піднімали коміри й куталися в шарфи, Карлу ж було чомусь весь час жарко — з насолодою підставляв вітрові груди, ледь прикриті легким шовковим кашне.
Потинявшись понад годину, Кремер завернув у вузьку вулицю з високими будинками, що потемніли од часу. Підняв комір, ішов зігнувшись, без поспіху — мав про запас ще сім хвилин.
Біля брами темного п’ятиповерхового будинку, заховавшись од вітру, стояли два чоловіки. Один у шкіряному пальті, інший — у широкому, демісезонному. Оступилися, коли Карл проминав їх. Чоловік у шкірянці навіть відвернувся, але Кремер устиг вловити його уважний погляд. Чомусь ці двоє не сподобались Карлові, і він прискорив крок. Коли ступив на сходи, почув, як грюкнули двері. Зиркнув скоса: ті двоє йдуть слідом.
Першої секунди Кремер не надав цьому значення — зустрілися двоє мешканців будинку, постояли біля брами, розмовляючи, а тепер повертаються додому. Але згадав погляд того, у шкірянці: чоловік наче вивчав і запам’ятовував його…
Карл уповільнив крок, зробилося холодно, мерзлякувато пересмикнув плечима. А якщо це пастка?
Один з тих, що йшли позаду, засміявся. Кремер зітхнув: здається, він стає полохливим. Якщо кожного перехожого вважати гестапівцем, слід відразу складати зброю.
Четверта квартира на другому поверсі. Двері праворуч. На них повинна бути поштова скринька, з якої стирчатиме журнал у синій обкладинці. Це — умовний знак: усе гаразд і можна заходити.