Як вважає Христофорова, Нiна поступово зненавидiла Журавля. Ходила до нього й далi, але, можливо, тiльки для того, щоб при нагодi помститися. Кравчиня не виключає, що Нiна Барвiнок, йдучи додому, навмисне вiдкрила газ, щоб, заснувши, п'яний коханець загинув.
— Гм, — пробурмотiв, пiдвiвшись, Спiвак. Високий i худорлявий, як жердина, вiн поклав окуляри на стiл i почав ходити по кабiнету. — I тому забрала свою чашку? — промовив вiн. — Чи, заздалегiдь готуючи злочин, зовсiм не поставила третю на стiл? I в цьому її помилка? Припустимо отаке, Дмитре Iвановичу? Чи нi?
— Коли припустимо, що Барвiнок, ненавидячи Журавля i прагнучи помститися, вiдкрила газ, то вона не могла не розумiти, що одночасно задихнеться i невинна людина — Павленко. А це вже щось iнше, Петре Яковичу, — зауважив полковник. — Протирiччя.
— А може, у неї i з Павленком були свої рахунки? Га?.. Або, навпаки, вони дiяли разом…
— Демонiчна жiнка, — посмiхнувся Коваль. — У мене теж якось з'явилася така думка, але я її вiдкинув. На Нiну Барвiнок не схоже. Не той характер… Мiж iншим, Петре Яковичу, кави вони так i не пили.
— Перехотiлося? Але в такому випадку хтось мав би зняти чайник i закрити газ. Наприклад, сам Журавель… А вже потiм лягти спати.
— Експертиза свiдчить, — нагадав Коваль, кивнувши на папку з документами, — що Журавель дуже сп'янiв.
— Або друга людина, яка залишилася у квартирi, могла це зробити.
— Друга людина залишалася недовго. Iнакше вiдчула б запах газу або сама учадiла б.
Спiвак мовчав.
Коваль чекав, щоб слiдчий висловився бiльш визначено.
— Дуже важливо установити, заснув Журавель, коли у квартирi ще були гостi чи вже коли пiшли, — мiркував уголос слiдчий, позираючи то на Коваля, то на Струця.
— Гадаю, лiг на диван iще при гостях. Вiн був такий п'яний, що навряд чи зачиняв за ними дверi… А чи й заснув вiдразу. — Коваль розвiв руки. — Дуже важко сказати.
— Замок у дверях який?
— Сам зачиняється. Гостей можна не проводжати.
— Доведеться зняти у цiєї Барвiнок вiдбитки пальцiв. I у Павленка, коли повернеться. Хоч це навряд прояснить картину.
— Дактилоскопiю уже зроблено, Петре Яковичу, — сказав Коваль. — Вiкторе Кириловичу, — звернувся до старшого лейтенанта, — де висновки?
Iнспектор Струць розгорнув папку, витяг звiдти аркушики i поклав їх на стiл слiдчого.
— На ручках плити пальцi тiльки самого господаря, Журавля, i Нiни Барвiнок. Iнших немає, - прокоментував Струць.
— Та вона й не заперечує, ця Барвiнок, що запалювала газ, вставив полковник, поки Спiвак розглядав знiмки.
— А де iще є цi слiди?
— Друкарки i самого Журавля — всюди. А на вхiдних дверях є й iншi — цiлий букет. Зараз уточнюємо, кому належать.
— Виникає iще одне питання, — роздумливо промовив слiдчий. — Чому все ж таки ми виходимо з того, що першою покинула квартиру Журавля Барвiнок? Тiльки з її свiдчень? Ви ж самi, Дмитре Iвановичу, вважаєте, що це не доказово… А якщо першим пiшов Павленко? Тодi все набуває iншого освiтлення.
— Установимо. А поки що умовно, як робочу гiпотезу, будемо припускати, що все було так, як говорить Барвiнок: пiшла першою, залишивши друзiв удвох.
— I не попередила їх, що чайник на плитi?
Коваль невизначено знизав плечима:
— Каже, що попередила.
— Як жiнка, як господиня, мала б знати, за скiльки часу закипить чайник. Могла б i води налити менше, та й зачекати кiлька хвилин. До речi, газ було вiдкрито на великий вогонь… Отже, маємо пiдставу припускати, що мiж тiєю хвилиною, коли ця Нiна поставила чайник на вогонь, попрямувала до серванта за чашками i моментом, коли несподiвано вирiшила пiти, щось трапилося таке, що примусило її залишити товариство. I про це вона мовчить. Адже так, Дмитре Iвановичу?.. Я не вiдкидав би апрiорi також свiдчення кравчинi… цiєї, як її…
— Христофорової, - пiдказав Струць.
— Так, Христофорової, - говорив далi слiдчий. — В них щось є, хоч сякi-такi факти. Та й мiркування логiчнi. Ви ж згоднi, Дмитре Iвановичу, що любов — це таке могутнє, шалене почуття, в iм'я якого жiнка, не кожна, звичайно, здатна на все: i на подвиг, й на страшний злочин… А Нiна Барвiнок, як ви самi кажете, жiнка романтична, екзальтована, iз схованими в глибинi характеру неабиякими пристрастями.
Коваль мовчав, бо нi пiдтверджувати, нi заперечувати думку слiдчого у нього поки що не було пiдстав. Щоб не кидатися вiд однiєї версiї до iншої, вiн вважав за краще не захоплюватися жодною.
— Ще один цiкавий момент, Петре Яковичу, — сказав вiн, коли Спiвак закiнчив свiй монолог. — Ви звернули увагу на чобiток у передпокої, шевське приладдя на кухнi, заготовки? Якби не знав, що Журавель науковець, подумав би — професiйний швець.
— Так, дивнi бувають хобi у людей, — задумливо промовив слiдчий, зупинившись бiля вiкна, за яким кружляла бiла заметiль.
Полковнику цей порух Спiвака сподобався. Вiн i сам любив, мiркуючи, позирати у вiкно, у широкий бiлий свiт, не обмежений стiнами офiцiйного кабiнету, — це немов надавало простору його думкам.
— Трапляються… — вкинув i собi Струць, погладжуючи свiй короткий вус. — У людей розумової працi особливо…
Коваль посмiхнувся: старший лейтенант, мабуть, не зараховує себе до людей "розумової працi".
— В iнститутi про це його захоплення знали?
— Певно, здогадувалися.
— Хобi не хобi, — сказав, одiрвавшись вiд вiкна, Спiвак, — а мати на увазi i це треба… Але все у нас з вами, Дмитре Iвановичу, поки що в сферi припущень, здогадiв, а не фактiв. Судячи з того, що маємо, ми нiчого не маємо, — скаламбурив вiн. — Жодних доказiв, що в цiй трагiчнiй iсторiї є злий намiр, що вчинено злочин, що це, нарештi, не просто сумний побутовий випадок, який стався внаслiдок необережностi i збiгу несприятливих обставин… Втiм, треба ще перевiрити, чи була плита справна. Можливо, ручка хитається i прокручується. Могло здатися, що газ перекрили, а насправдi — нi. Адже плита не нова. Так?
— Так, не нова, Петре Яковичу, перевiримо її… Але газ i не треба було перекривати, якщо чайник iще не закипiв. Коли ми з вами увiйшли у квартиру, вiстря краника стояло на «вiдчинено» i газ йшов. Хiба не так?
— А ви певнi, що чайник не закипiв?
— Навпаки, закипiв, у цьому вся справа, Петре Яковичу. Адже на пiддонi зiбралася вода, яка бурхала з переповненого чайника, виплеснулася на конфорку i залила вогонь. А потiм стекла на пiддон… Товаришу Струць, — повернувся Коваль до старшого лейтенанта, зв'яжiться з газiвниками, нехай уважно оглянуть плиту. Я гадаю, говорив далi Коваль знову до слiдчого, — що хоч фактiв у нас поки що немає — справа не тiльки в них. Я теж не прагну шукати те, чого немає. Я тiльки хочу пiдкреслити, Петре Яковичу, що випадок це виключний, рiдкiсний, подiя, яка не влазить у звичайнi рамки… Крiм правди фактiв, iснує iще правда характерiв… I саме вона має нам допомогти.
— Кепський характер — це не протиправне дiяння i у всякому разi не доказ. Якщо будемо переслiдувати за характер…
— Я завжди був проти обвинувачення без пiдстав. Але характер, хоч i не доказ, теж об'єктивний фактор, який може допомогти знайти доказ. Сподiваюсь, ви мене розумiєте, Петре Яковичу?
— Тiльки при наявностi того чи iншого протиправного дiяння тiєї чи iншої особи, якщо ми таке встановимо i доведемо.
— Звiсно. При наявностi злочинної дiї або такої самої бездiяльностi.
— А цього немає у даному випадку? Чи є, Дмитре Iвановичу?
— Саме це ми з вами i намагаємось установити, Петре Яковичу, i вивчення характерiв осiб, причетних до подiї, усiх тих, хто оточував Журавля, дуже важливе.
— Але не вирiшальне. От ви, Дмитре Iвановичу, наголошуєте на характерi. Характер, кажете, це теж — фактор, з якого можна дiстати доказ. Ви зараз, припустимо, вивчили характер Нiни Барвiнок, установили, що вiн у неї м'який, тихий, що ця жiнка не здатна на рiзкi, брутальнi i, звiсно, протиправнi дiї. Активного опору у життєвих ситуацiях через свiй характер, як ви вважаєте, чинити не може. На активнi, тим бiльше злочиннi, дiї наважиться тiльки у станi крайнього вiдчаю. Виходить, пiдозрювати її начебто нелогiчно… I в той самий час ви самi собi заперечуєте, не залишаючи все ж таки думки про можливiсть її протиправних дiй. На активнi дiї, кажете, не здатна. "А на пасивнi?" — спитаю я. Просто не зняти з плити чайник i пiти, знаючи, що може статися бiда, що пiд час бурхливого кипiння вода може залити вогонь у пальнику i до примiщення пiде неспалений газ.
Поставити на плиту чайник для кави — це дiя не злочинна, а от пiти, не закрутивши краник, не знявши повний чайник, не попередивши про це сп'янiлих людей, — це вже злочин, злочинна бездiяльнiсть, яка, незалежно вiд того, чи сталася з умислом чи без умислу, також карається законом. Здатен на таку злочинну бездiяльнiсть названий вами м'який характер, га, Дмитре Iвановичу?.. Мовчите? Виходить, справа не в характерi. Хiба що тiльки ця Нiна просто розтелепа, але це теж не знiмає з неї вини… I взагалi, вивчення характерiв — це парафiя швидше слiдства, нiж розшуку i дiзнання, Дмитре Iвановичу…
— Ну, це ви щось вже мудруєте, Петре Яковичу, — образився Коваль. — Менi навiть здалося, що хочете повернути нас вiд визнаної i перевiреної дедукцiї до зовсiм стародавнiх, ще дошерлокхолмiвських часiв — до вiдкинутої iндукцiї як методу.
— Все ж таки, Дмитре Iвановичу, треба шукати факти, докази i танцювати тiльки вiд них, — суворо пiдкреслив Спiвак. — I Шерлок Холмс тут нi до чого!
— Звичайно, пошукаємо, — погодився полковник. — Але не будемо забувати про характери, про спонукальнi мотиви… Гадаю, що й розшук з цим впорається… Iнакше ми нiчого не знайдемо, не доведемо.
— Отже, не будемо поки що закривати справу? — примирливо спитав слiдчий, зупинившись проти Коваля.
— Нiчого не стверджуючи заздалегiдь, — вiдповiв полковник, — я все ж хочу з'ясувати всi обставини тiєї вечерi i роль кожного її учасника.
— Я теж хочу цього, — зауважив Спiвак.
— I взагалi, менi дуже не подобається ця вечеря, — сказав далi Коваль. — Але починати доводиться здалеку… Що ж, пошукаємо… Так, Вiкторе Кириловичу?
Старший лейтенант Струць ледь розвiв руками: мовляв, нiчого не поробиш, коли треба, значить — треба, i пiдвiвся, розумiючи, що нараду закiнчено.
— А самогубство ви повнiстю заперечуєте?
— Так, Петре Яковичу. Я цiкавився в iнститутi: неприємностей, якоїсь бiди, яка може довести людину до вiдчаю, у Журавля не було. Навпаки. Все у його службовому i творчому життi складалося якнайкраще… В особистому, так би мовити, iнтимному — теж. Вiктор Кирилович переглянув у полiклiнiцi для вчених його медичну картку. Нiяких таємних хвороб чи психiчних вiдхилень у нього не зафiксовано. Судмедекспертиза. вензахворювання теж не виявила.
— Гаразд. Вирiшено. Раз ви, Дмитре Iвановичу, маєте сумнiв у тому, що загибель Журавля — нещасний випадок, продовжимо нашу роботу, погодився Спiвак. — Ведiть розшук далi. Маєте на це iще свiй час. I найперше з'ясуйте, хто все ж таки останнiм пiшов вiд Журавля? I чому на столi було три тарiлки, а каву збиралися пити тiльки двоє?.. Чи не був тут якийсь умисел у третього: зробити свою чорну справу… i миттю зникнути?..
9
Уранцi в квартирi Килини Сергiївни пролунав телефонний дзвоник.
Господиня одiрвалася вiд сходу, на якому креслила силуети суконь та блузочок, готуючись до наступного весняного сезону, моделюючи фасони, котрi мали б сподобатися її вибагливим клiєнткам.
Знявши трубку апарата, що стояв на рiзьбленiй дерев'янiй пiдставцi, виконанiй у виглядi розгорненої квiтки, вона почула густий чоловiчий голос.
Голос вiдразу упiзнала Дзвонив її одеський приятель Григорiй, якого друзi називали "паном", — можливо тому, що прiзвище у нього було таке саме, як у горезвiсного колись на Українi польського магната Потоцького, але, мабуть, бiльше тому, що Григорiй, незважаючи на свого молодiсть i незначну посаду в якомусь управлiннi, був людиною грошовитою, самовпевненою i брав на себе роль лiдера у будь-яких справах.
Постiйно вiн жив у Одесi, але столицю навiдував часто. А знайомство їхнє вiдбулося, коли Килина Сергiївна жила ще у сонячному приморському мiстi разом з чоловiком та донькою. Григорiй деякий час залицявся до молодої кравчинi, навiть став полюбовником, але забрати її у чоловiка не наважився — дуже вже незалежною жiнкою була Килина — i, бачачи, як легко справляється вона з своїм чоловiком, побоявся посiсти його мiсце. Це Килину Сергiївну не образило, i вони залишилися добрими друзями. Пiзнiше дружба їхня змiцнiла на дiловому грунтi. Григорiй був всемогутнiй: мiг дiстати все — вiд гарної тканини i дефiцитної фурнiтури до цементу i труб, котрi Христофоровiй не були потрiбнi, але свiдчили про всесильнiсть її друга.
Згодом Килина Сергiївна розлучилася з чоловiком i, розмiнявши квартиру за допомогою мiжмiського обмiну, одержала велику кiмнату в центрi Києва. Колишнiй чоловiк її переїхав до Кишинева, а донька Вiта залишилася з бабунею в її приватному будиночку неподалiк вiдомого одеського Привозу.
Потоцький неголосно промовив у трубку:
— Менi треба побачитись. Прогуляйся зараз до поштамту.
На свiй подив, Килина Сергiївна вперше вiдчула в його завжди упевненому голосi тривожнi нотки.
Вона сполохалася: щось трапилось з донькою? I буквально закричала у трубку:
— Що сталося? З Вiтою що-небудь?
— Iз твоєю Вiтою усе ол райт! Переказувала вiтання.
У Килини Сергiївни вiдлягло вiд серця.
— То в чому справа? — заспокоюючись, спитала жiнка. — Нащо менi йти до поштамту? Заходь сам.
— Нi, до тебе не зможу. Немає часу.
— Тiльки приїхав i вже їдеш? Але час iще є, адже поїзд увечерi.
— Я машиною. Але не в цьому рiч, Келечко. Так треба. Необхiдно!
Христофорова ще не оговталася пiсля трагедiї з Журавлем i була пригнiчена, проте примушувала себе працювати, бо це допомагало розважитися. Та й час пiдганяв: промайне мiсяць-другий, почнеться весняний сезон — i найбагатшi її замовницi зажадають новi плаття модних фасонiв.
— Зрозумiй, я працюю! Обмаль часу.
— Нi. Зустрiнемося бiля поштамту.
— Але нащо?! — Килина Сергiївна уже почала сердитися. — Що за витiвки?! Та й погода гидка. Чого менi бiгти на вулицю.
— Погода нормальна. А «чого» — поясню при зустрiчi.
— Гаразд, — нарештi погодилася кравчиня, розумiючи, що «пан» не буде так наполягати, не маючи достатнiх пiдстав, але головним чином тому, що була заiнтригована незвичайною для нього поведiнкою. Виправдуючи цю поступку Григорiю, вона говорила собi, що дiзнається i про доньку, якої два тижнi не бачила i до якої Потоцький мав зайти.
Килина Сергiївна накинула елегантне зимове пальто, пошите нею самою за своїми ж викрiйками, примостила на головi грайливу норкову шапочку, яка разом з таким же темним комiрцем утворювала приємний ансамбль, i, з жалем глянувши на малюнки, розкиданi по столу, вiд яких їй так не хотiлося вiдриватися, зачинила за собою дверi.
Григорiй перестрiв її, коли вона ще не пiдiйшла до поштамту. Високий, у довгiй дублянцi, вiн якось враз насунувся, притерся до неї збоку, i Христофорова вiд несподiванки злякано вiдсахнулася.
— Ти чого? — упiзнавши Григорiя, обурилась жiнка.
Втiм, обурюватися вона почала вже на порозi свого будинку, бо «пан» Потоцький не тiльки вiдiрвав її вiд роботи, але й безсовiсно обдурив, сказавши, що надворi гарна погода. Дув сильний i якийсь колючий вiтер, гнав поземку, i вулицi лежали у сiрому свiтлi невиразнi й холоднi, що викликало тугу.
Втiм, тоскно їй було сьогоднi уже вiд того моменту, як прокинулася у тьмяному свiтанку i ще довго лежала у лiжку, намагаючись зрозумiти, чому їй так не хочеться вставати, чому раптом напосiла якась нудьга. Певних причин для цього не було, навiть сон не могла пригадати, i вона примусила себе пiдвестися i узятися до роботи, яка допомагала вiдключитися вiд незрозумiлих тяжких передчуттiв.
На вулицi вона пiдняла комiрець, сховала в нього лице i попрямувала до Хрещатика неквапно, хоч Григорiй, певно, нетерпляче чекав її. Безцеремоннiсть цього «пана», на що ранiше вона якось не звертала уваги, з певного часу стала дратувати її. Але терпiла цього нахабу, бо був єдиною людиною, до якої пiсля смертi бабунi могла звернутися Вiта з тим чи iншим проханням як до сусiда i давнього друга їхньої сiм'ї. А коли сама затримувалася у Києвi, то Григорiй регулярно повiдомляв їй про все, що стосувалося доньки.