— Зараз немає.
— То чому ви раптово змiнили своє рiшення? I чи раптово? Схоже, що ви й не збиралися пити.
Нiна Василiвна не знала, що вiдповiсти.
— Ви заздалегiдь взяли iз серванта не три, а двi чашечки для кави i поставили на стiл.
Не дочекавшись вiдповiдi, Коваль продовжив:
— А чому, коли ви вирiшили не залишатися, на каву для двох маленьких налили такий повний, по вiнця, чайник?
— Я завжди наливаю повний… Як кожна господиня…
— Кожна?
— Принаймнi я так звикла. У нас на кухнi колонка… гаряча вода завжди потрiбна…
Полковниковi весь час здавалося пiдозрiлим, що жiнка не питає, як загинув Журавель, така близька їй людина. Може, старший лейтенант проговорився, поки його не було, i вона уже все знає? Навряд!.. А можливо, на Русанiвку бiгала? Але ж i на Русанiвцi подробиць не знають. Та нi, не знає, iнакше трималася б не так спокiйно. I вiн вирiшив не грати на її необiзнаностi i поговорити вiдверто.
— Ви не питаєте, як загинув ваш друг. Вас це не цiкавить?
— Яка рiзниця… — гiрко промовила жiнка. — Його не вернеш…
Тепер з кожною хвилиною у Нiни Василiвни наростала якась неясна тривога. В чому справа, вона не розумiла i пильнiше вглядалася в Коваля, навiть озирнулася навколо, намагаючись второпати, що її так тривожить.
— Я розумiю вас, — погодився полковник. — Але для нас все має значення… Антон Iванович Журавель отруївся газом, — сказав вiн пiсля короткої паузи. — Вода з переповненого чайника, який ви поставили на плиту, вихлюпнулася i залила вогонь. Газ, не згоряючи, пiшов у примiщення. Нiхто не здогадався перекрити його… Що ви можете на це сказати?
Якби небо впало на голову, жiнка не була б так приголомшена. Вона враз поблiдла, заплющила очi i, здавалося, знепритомнiла.
Коваль кивнув на графин, що стояв на столi, i старший лейтенант Струць кинувся наливати воду в склянку.
Але друкарка швидко опритомнiла.
— Боже мiй, — пробурмотiла вона, — навiщо я тодi спiшила! Чому?! Адже могла ще побути! Напоїла б їх кавою. А з яблуками та крамницями встигла б!.. Тепер усе життя буду каратися… Який грiх на душi! Це я винна, я! Ах боже мiй, стара дурепа!
Якби не трагiчнiсть подiї, здавалося б кумедним, як молоденька жiночка таврує себе "старою дурепою".
— Заспокойтеся, Нiно Василiвно, — зупинив її лементування Коваль. — Вас ми нi в чому не обвинувачуємо.
При цих словах Барвiнок кинула на полковника обурений погляд. До чого тут чиєсь обвинувачення?! Вона сама себе звинувачує, сама карається!
— Нiно Василiвно, скажiть, — питав Коваль, — ви знали, що й Павленко брав участь у винаходi? У iнститутi сказали, що iдею взагалi, можливо, подав Вячеслав Адамович. А Журавель тiльки розробив. Вам нiчого про це не вiдомо? Якщо це правда, то Павленко теж став би якщо не «мiльйонером», як вважають, то хоч «напiвмiльйонером», а можливо, й повним господарем винаходу?.. Що ви на це скажете, Нiно Василiвно?.. Вiн i тодi здавався б вам таким жалюгiдним, як зараз?
У вухах Коваля ще звучав писклявий голос Василя Ферапонтовича.
Друкарка мовчала. Щось говорити вона не мала сил.
8
— Експерти не дають вам нiяких даних, Петре Яковичу, — сказав Коваль слiдчому Спiваку, задумливо погладжуючи свою порiдiлу зачiску. — Я мiркував по-всякому. Поки що жодної версiї, крiм нещасного випадку. Виходить, i складу злочину немає… А людину, звичайно, шкода, багатообiцяючий учений, усi кажуть — талановитий, та й просто жити б йому ще i жити.
Отже, найвiрогiднiше — нещасний випадок, вiд якого нiхто не гарантований, — повторив полковник пiсля короткої паузи. — Журавель, безумовно, багато у чому i сам винен, так би мовити, викликав джина з пляшки. В прямому розумiннi. — Коваль поклав перед слiдчим аркуш з висновком експертизи. — Ось читайте: був у станi сильного сп'янiння… Не пив би — не заснув би, забрав би чайник з плити i закрив би газ… Так що звинуватити у злочинi залишається начебто тiльки пляшку.
Полковник говорив повiльно, роздумливо, немов ще раз перевiряв свої мiркування i водночас давав можливiсть Спiваку заперечити йому.
— I просити суддiв засудити її на довiчне ув'язнення? — зiтхнув Спiвак. — То що, Дмитре Iвановичу, по-вашому, можна закривати справу?запитально глянув вiн на полковника, так само, як i той, не поспiшаючи з своїми висновками.
— I все ж таки закривати, думаю, рано, Петре Яковичу, — зiтхнув Коваль. — Дивують деякi незрозумiлi обставини, — вiдверто зiзнався вiн.
Розповiдаючи про свої мiркування слiдчому, Дмитро Iванович сам себе запитував: чому вiн не до кiнця переконаний, що це — тiльки нещасний випадок? Адже все свiдчить за таке. Правда, випадок украй безглуздий, та чого в життi не буває! Але полковник не розумiв, чому стався цей випадок, якi обставини його спровокували, i це непокоїло. Допитуючи сусiдiв Журавля, намагаючись навпомацки знайти провiдну нитку до iстини, сам собi здавався слiпим кошеням. А цього вiн не любив. У таких трагiчних подiях, як смерть людини, на його думку, усе повинно бути гранично ясно.
Вже пiсля першого ознайомлення з квартирою Журавля, з оточенням загиблого, з сусiдами, iнститутом, ще не усвiдомивши, «чому», "хто", «як», вiн уже вiдчував, що у цiй сумнiй iсторiї не обiйшлося без спалаху чиїхось пристрастей. Дiяла розвинута iнтуїцiя, передчуття, хоч Коваль i вмiв стримувати уяву, не поспiшати з висновками, не копирсатися там, де злочину немає. Прагнув зараз переконатися, чи є в цьому потреба. Iнакше буде тiльки марна витрата сил i, головне, пiдриватиметься його вiра в те, що у життi бiльше добра, нiж зла. Тому, немов перевiряючи себе у слiдчого, не наполягав на необхiдностi шукати у цiй пригодi слiдiв злого намiру.
Вiн так само не признався Спiваку, що трагедiя досi невiдомої йому людини — Антона Журавля — стала i його бiдою i вiн не зможе забути про неї, поки не позбудеться повнiстю своїх сумнiвiв. В офiцiйнiй обстановцi було б смiшним посилатися на особистi, здавалося б, безпiдставнi, емоцiї, i вiн промовчав про них.
Йому раптом згадався темний лiс, в якому заблукав дитиною. Скiльки йому було тодi рокiв? П'ять? Шiсть? Не пам'ятав. Зараз, немов крiзь пелену, яка вiдгороджувала його вiд дитинства, вiн знову побачив розмиту часом картину: велетенськi чорно-бiлi стовбури старих осик та берiз, якi товстим, покорченим корiнням входили в землю, високi, колючi кущi глоду та шипшини, пiдлiсок, що настовбурчив гiлки i темне шатро листя, пiд яке вiн входить, як у загадковий свiт. Було наприкiнцi дня, не обмежений опiкою матерi, яка десь подалася з двору, загравшись, вiн опинився на узлiссi старого Колiсникового гаю. Лiс вабив незвiданою глибиною, таємницею, казкою. Вiн iшов та йшов, присмерки швидко густiшали, в ньому зростав якийсь тривожний неспокiй, але його тягло далi, i вiн не мiг опиратися цiй силi. I тiльки коли з-за старого трухлявого пенька виглянуло кряжисте чудисько з вогненними очима, вiн злякався, закричав i кинувся назад.
Лiс не вiдразу випустив його, i, лише вибiгши на берег Ворскли, на простiр, вiн втямив, як знайти дорогу додому.
Через багато рокiв зрозумiв, що натрапив тодi у лiсi — тiльки й того! — на цiлу сiм'ю свiтлячкiв-гнилючкiв.
На все життя у нього збереглася любов до лiсу, в глибоких хащах якого завжди ховалася таємниця, зберiгся потяг до невiдомого, i те тривожне напруження, яке охоплювало, коли входив пiд темне шатро дерев, де його далекий предок-мисливець насторожено чекав зустрiчi з небезпекою. Лiс людських взаємин був густiший i бiльш таємничий, нiж Колiсниковий гай у далекому дитинствi, входячи в нього, Дмитро Iванович намагався зазирнути у найприхованiшi куточки i тiльки тодi заспокоювався, коли таємне ставало явним i вiн, як колись знову, виходив на чистий простiр…
— До того, як заснути, — пiсля довгої паузи продовжував своє повiдомлення полковник, — Журавель був у хатi не сам. У нього гостювали, про що свiдчать залишки вечерi на круглому столi в кiмнатi. Декiлька осiб, телефони яких знайшлися у записнику померлого, були опитанi. А також, i насамперед, молода жiнка, друкарка iнституту Нiна Барвiнок — коханка Журавля, сусiди, серед них i дружина колеги по iнституту, молодого вченого Вячеслава Павленка — Варвара Олексiївна. Бесiдували i з кравчинею Килиною Христофоровою, також приятелькою Антона Журавля. Установили, що того вечора у Журавля гостювали Нiна Барвiнок i Вячеслав Павленко.
Найбiльшу увагу ми з Вiктором Кириловичем, — кивнув Коваль у бiк молодого офiцера мiлiцiї, який сидiв на стiльцi пiд стiнкою i був третiм учасником цiєї невеличкої наради слiдчо-оперативної групи, — природно, придiлили Нiнi Барвiнок.
Струць, досi нiчим не нагадуючи про себе, уважно стежив за мiркуваннями полковника i слiдчого, готовий взяти участь у бесiдi, коли звернуться до нього. I ця службова етичнiсть старшого лейтенанта пояснювалася не сором'язливiстю, що була властива йому на початку служби, навiть ще тодi, коли працював з Дмитром Iвановичем по справi отруєння пенсiонера Залiщука, а внутрiшнiм тактом. Тепер Струць став iнспектором карного розшуку у мiському управлiннi i виконував самостiйно окремi завдання. Його вже не бентежила, як колись, округла коричнева родимка над верхньою губою, схожа на штучну мушку. Вiн забував про неї, бо товаришi перестали кепкувати, як ранiше, називаючи його то "панночкою Струць", то красною дiвчиною, i згадував лише, коли голився, боячись порiзатися. Вiн завiв вуса, щоб через якийсь час повнiстю закрити її. Обличчя його стало мужнiм i набуло не удаваної, а природної серйозностi i поважностi. Зараз у вiдповiдь на жест полковника, пiдтверджуючи його слова, вiн згiдливо нахилив голову.
— Барвiнок — це жiнка з нелегкою долею, — говорив далi Коваль. — лагiдна i терпляча. Була закохана у Журавля i збиралася залишити заради нього свого чоловiка, Гната Барвiнка. Вона визнала, що гостювала того останнього вечора у Журавля, який вечеряв у товариствi свого сусiди Павленка, накрила на стiл, але незабаром пiшла, бо поспiшала додому. Визнала, що сама поставила чайник на плиту, бо молодi люди схотiли кави. За її словами, нiчого особливого того вечора не сталося. У Журавля настрiй був пiднесений. Вiн розповiдав, як пощастило дати життя своїй науковiй iдеї. Передрукований рукопис його роботи вона якраз i принесла того вечора. Але не повнiстю. Другого дня додрукувала її i прибiгла в обiдню перерву, але Журавель уже не був живий. Я прилучив цей рукопис до справи, — кивнув Коваль на папку, що вже лежала на столi слiдчого. — Проте, гадаю, треба повернути його iнституту тому, що в цiй роботi є дещо корисне для промисловостi. Сам я, Петре Яковичу, чесно кажучи, у машинобудуваннi профан, мислення не технiчне. Хоч трохи i вчився. Але тут i зайцю ясно, що винахiд Журавля треба якнайшвидше впроваджувати в життя. Завлабораторiєю НДI, з яким я розмовляв, вважає, що це хоч i проста, але корисна новинка, яка принесе промисловостi немалий економiчний ефект. Я теж такої думки…
— Ну, це не тiльки ваша бiда, Дмитре Iвановичу, — посмiхнувся Спiвак, — щодо технiчного мислення. — I, щоб полковник не подумав на нього, додав: — Я розберусь. Адже до юридичного два курси вчився у полiтехнiчному. I тодi вирiшимо, що робити з рукописом. У крайньому разi знiмемо копiю для iнституту.
— Так от, Петре Яковичу, повторюю, — сказав Коваль, — зi слiв Нiни Барвiнок, нiчого особливого того вечора не сталося. Якщо не рахувати, що Журавель з радощiв пив бiльше, нiж будь-коли.
— Радiв з приводу цього самого винаходу?
— В iнститутi менi сказали, що вiн їздив у Тольяттi, на автозавод. Певно, домовився про впровадження свого дiтища. Можна запросити Тольяттi, але гадаю, це зараз не так важливо.
— А Павленко?
— Про Вячеслава Адамовича розповiдала мало. Обмежилася кiлькома фразами. Мовляв, як звичайно, мовчав. Коли вiдкривав рота, то тiльки: "Зрозумiйте мене правильно", а потiм знову замовкав або буркотiв щось собi пiд нiс. "Його i в iнститутi так називають: "Зрозумiйте мене правильно", — казала друкарка. — А я його взагалi не помiчаю. Вiн менi як порожнє мiсце". Однак зiзналася, що Павленко залицявся до неї, хоч i без успiху.
Коли пiшов Павленко вiд Журавля, ми ще не знаємо, бо не розмовляли з ним. Вранцi наступного дня вiн виїхав у вiдрядження до Єревана i повернеться тiльки через тиждень. Не вважаючи його допит невiдкладним, я не давав окремого доручення єреванцям. Сам хочу з ним поговорити. Для повноти дiзнання… Щоб коли закривати нам справу, то з абсолютною певнiстю. — Коваль на кiлька секунд замовк. — Якщо треба буде, викличу Павленка ранiше. Вiн, як i Барвiнок, для нас дуже важливий свiдок…
У всьому цьому треба ще уважно розiбратися, — говорив далi Дмитро Iванович. — До речi, їх було троє того вечора: Журавель, Нiна Барвiнок, Павленко. Коли вiдчинили квартиру, на столi побачили майже порожню пляшку коньяку, чарки, тарiлки iз ковбасою, чашки для кави. Все це, Петре Яковичу, ви знаєте. Стояло три чарки, три тарiлочки, але чомусь лише двi чашечки, обидвi чистi. Нiна Барвiнок визнає, що каву тiльки збиралися пити…
Чому три, три i… двi? Виходить, спочатку i вона за столом сидiла, але потiм, коли чекали кави, точнiше окропу, несподiвано пiшла… Що ж сталося пiсля того, як жiнка поставила чайник на плиту — i раптом заспiшила додому? Може, образилася на Журавля — адже вiн, судячи з розповiдей, вмiв скривдити несподiваною витiвкою… Нiна, правда, таке заперечує… Чи, може, втеча її не була несподiваною? Не «раптом»! Запрограмованою?..
— Так, так, це цiкаво, Дмитре Iвановичу, — пожвавiшав Спiвак. — Деталь iстотна. Усе там, очевидно, складалося не просто. Одвiчний трикутник! Можливо, щось мiж чоловiками зчинилося? Якийсь конфлiкт… I вона не хоче розповiсти… Дуже добре, що ви звернули увагу на таку обставину, як вiдсутнiсть третьої чашки для кави. Виходить, таки не «раптом» заспiшила друкарка додому, а заздалегiдь надумала дременути. Певно, вiд цього i треба нам танцювати. Дивись, виявиться головна ниточка…
У словах слiдчого Коваль вiдчув поблажливi нотки. Не вистачало, щоб вiн iще сказав: "Молодця!"
— Деталь — це, звичайно, важливо. Але не в деталях у кiнцевому пiдсумку справа.
Коваль пильно глянув на Спiвака. У нього в минулому були складнi вiдносини з працiвниками прокуратури.
Ще не забули в мiстi iсторiю, як Дмитро Iванович воював iз слiдчим Тищенком, кар'єристом i бюрократом, i добився увiльнення того з прокуратури. Коваль вважав, що нiхто не повинен потурати неправдi, що справедливостi повиннi дотримуватися насамперед представники закону, iнакше порушується сам принцип його. Знайшлися, проте, i захисники прокурорського мундира, якi дорiкали Ковалю, нiбито вiн переслiдує молодого фахiвця, i якщо не безпосередньо, то iншими шляхами намагалися, у свою чергу, розквитатися з пiдполковником. Як вiдомо, це закiнчилося тим, що Дмитро Iванович подав рапорт про вiдставку.
Але потiм усе влаштувалося, i вже не пiдполковник, а полковник мiлiцiї Коваль став працювати у своєму управлiннi консультантом. Проте образа кровоточила i iнодi спонукала пiдозрювати, що прокуратура залучає його до справ не просто складних, а неперспективних, якi ранiше чи пiзнiше доведеться здати в архiв.
От i зараз у Дмитра Iвановича на секунду промайнула думка: а чи не дивиться на нього Спiвак, теж порiвняно молодий слiдчий прокуратури, як на людину хоч i шановану в правоохоронних органах i поки що працюючу, але хоч-не-хоч як на таку, якiй мiсце тiльки у почесних лавах пенсiонерiв.
Вiн помилявся, полковник Коваль, хоч по-людськи його можна зрозумiти, знаючи, якi пiднiжки пiдставляли йому заздрiсники. Слiдчий Спiвак не належав до них. I хоч працювати з полковником йому довелося лише на завершальному етапi у справi про отруєння Залiщука, вiн уже тодi вiдчув до Коваля довiр'я i повагу.
Вiдтодi Спiвак змiнився лише зовнi, точнiше, нового обрису його худорлявому обличчю надали великi роговi окуляри, яких слiдчий досi не носив, незважаючи на вимогу лiкарiв. Але очi його так само дружньо, як i ранiше, виблискували з-пiд скелець.
— Те, що говорила Барвiнок, звичайно, не доказово, — погодився Коваль. — Ось протокол бесiди з iншою приятелькою Журавля, кравчинею Христофоровою. — Полковник пiдсунув до Спiвака папери. — Хоч i її словам повнiстю довiряти не слiд. Але, скажiмо, її погляд на взаємини Нiни Барвiнок i Журавля здається вiрогiдним: спочатку — службовi, потiм — дружнi, а далi iнтимнi, надiя у молодої жiнки змiнити своє життя. Дома у неї справдi пекло, а у товариствi Журавля та його друзiв Нiна повнiстю перетворювалася: зникала її несмiливiсть, пригнiченiсть, ставала розкутою, веселою. Вона багато читає, у неї ще не вивiтрилися iдеально-шкiльнi уявлення про життя. Дещо романтична, якась слухняно-терпляча, вона з волi батька дуже рано вийшла замiж за людину духовно нерозвинену. Життя не склалося, i коли Журавель вiдродив у неї романтичнi мрiї, слiпо довiрилася йому… Але… Але покiйний усе вiдтягував шлюб, свiдчить кравчиня, — i крах виплеканих надiй був для молодої жiнки тяжчий, вiд усiх попереднiх злигоднiв. Хоч, зауважу, Барвiнок запевняє, що не наважувалася покинути сiм'ю i перейти до Журавля сама. Та в це не дуже вiриться… — Коваль зробив паузу. — Як вiдомо, вiд любовi до ненавистi один крок. Та ще й у таких екзальтованих натур, як ця зовсiм молода жiнка. У таких немає пiвтонiв, лише крайнощi. Для них та чи iнша людина: або — або. Або — велика, благородна, або — негiдник, мерзота.