— Я-то не була. А Вячеслав Адамович, виходить, був. Але не хвилюйтесь, на вашого чоловiка пiдозра не падає. Ваш i Антон Iванович щиро приятелювали. Менi тiльки iнодi здавалося, що ваш чоловiк трохи заздрить Антону Iвановичу: на спритнiсть i компанiйську вдачу, на те, що всi буквально закоханi в нього, особливо жiнки… Один час, вiдкрию вам секрет, Вячеслав Адамович теж на Нiнку око поклав, їй, в свою чергу, це теж подобалось. Ця жiнка, забуваючи, що вона лише сяка-така друкарочка, намагалася фасонити — королева, та й годi! Ваш iнший раз з неї теж очей не зводив, i це було помiтно. Якось Антон Iванович, пiдкравшись, насунув йому капелюха на очi: мовляв, не заглядайся на чуже… Але так чи iнакше — Антон Iванович дорожив вашим чоловiком, i той у свою чергу намагався бути гiдним цiєї дружби…
— Так, так, звичайно, — тяжко зiтхнула Варвара Олексiївна, — йому без друга тепер не мед буде. Бiдолаха, наступного ранку, ще до того, як стало все вiдомо, поїхав у вiдрядження i досi не знає про трагедiю. Я просила не вiдкликати його i навiть не повiдомляти про смерть Журавля. Вiн, звичайно, буде переживати, що не провiв в останню путь свого друга… Та що поробиш… Мене iще чекає нелегкий обов'язок розповiсти йому все, коли повернеться… Ну, гаразд… Чого зараз про це говорити… Нема чого… А щодо якоїсь друкарки, то це вам здалося. За Славу я спокiйна…
Вимовляла слова Варвара Олексiївна якось неохоче, мовби жорна повертала. З того, як ховала сердитi вогники в очах, совалася на крайку дивана, видно було, що ця бесiда з непроханою гостею їй вкрай неприємна i навiть тяжка i вона ледве стримує себе.
Декiлька секунд обидвi жiнки мовчали. Долетiли чиїсь кроки на сходовiй площадцi, приглушений дзвоник.
— Хто це? — спитала Христофорова.
— Певно, сусiда, офiцер, — роздратовано змахнула рукою Варвара Олексiївна. — Затим долетiв рип дверей i радiсний жiночий скрик. Завжди по вiдрядженнях мотається, тепер повернувся, от i радiє, коли вдома, — буркнула вона, маючи на увазi дружину офiцера.
Потiм дверi ще раз рипнули i запала тиша. Знову стало чутно, як внизу, пiд будинком, пирхають по бульвару машини, i їхнє холодне вуркотiння разом з морозним повiтрям влiтало крiзь вiдчинену кватирку.
Варвара Олексiївна пiдвелася i мовчки почала ходити по кiмнатi пiд запитливим поглядом кравчинi.
— Усе, що ви пiдозрюєте, шановна, — нарештi немов через силу заговорила вона, — нiсенiтниця. Ваша фантазiя. Я розумiю, ви теж засмученi смертю Антона Iвановича, але навiщо ця гра у злочин? Загинула людина з дурного розуму, пiд п'яну руку, я ж вам сказала, що саме так установила мiлiцiя. То нащо ж вашi домисли? Ви, до речi, тут зовсiм нi до чого. I без вас тяжко. У мене вiд вашої балаканини, знаєте, розболiлася голова. — Варвара Олексiївна стиснула обома руками голову. — Пробачте, але якщо вам i справдi нема чого робити, то ось повернеться Вячеслав, я розповiм про ваш прихiд. Якщо у нього знайдеться бажання i сили говорити з вами про смерть друга…
Христофорова пiд час цього монологу Варвари Олексiївни пiдвелася з дивана i стояла серед кiмнати нi в сих нi в тих, немов iще сподiвалася дочекатися вiдповiдi на свої запитання.
— Якби ви бачили, як вiн лежав у домовинi, наш бiдолашний Антон! Як живий! Тiльки що очi закритi… Я присяглася бiля нього…
Варвара Олексiївна не дала їй договорити.
— Ну чого вам iще, чого ви хочете?! Годi про смерть! Про мертвякiв! Я не можу бiльше вас слухати!
Й далi тримаючись за голову, виставивши наперед лiктi, вона наступала на кравчиню.
— Але от старий, сусiда ваш, менi сказав, — вiдступаючи, але ще не здаючись, говорила Килина Сергiївна, — що чув iз площадки за дверима голос Павленка. Та я не збираюся йти до мiлiцiї, вплутуватися у цю iсторiю, так що не кричiть!.. У мене своїх проблем вистачає…
— Що «старий»? Знову «старий»! Цей божевiльний калiка?! Та що ви тут плiтки збираєте?! — зрештою вибухнула Варвара Олексiївна. Чого ви мене лякаєте?! Йдiть звiдси! — заверещала вона тонким голосом. — Геть!
В темних очах Павленко горiла така злiсть, що у Килини Сергiївни побiг шкiрою мороз i вона позадкувала до дверей…
11
Старший лейтенант Струць був на завданнi, i Коваль, приїхавши до мiського управлiння, куди викликав Варвару Олексiївну Павленко, зайняв його кабiнет.
Жiнка уже чекала, коли вiн з'явився у довгому коридорi старого будинку управлiння.
Дмитро Iванович без особливої потреби не викликав свiдкiв повiстками i, не шкодуючи нiг, волiв власною персоною приходити до потрiбних людей.
Вiн легко вживався у побут свiдкiв або пiдслiдних, бо прожив уже на свiтi немало лiт i, пiдiймаючись службовими схiдцями, залишався таким самим скромним трудягою, яким був би при будь-якiй iншiй дiяльностi. Тiльки, можливо завдяки своїй професiї, бiльш нiж будь-хто знав життя, людей, їхнi iнтереси, прагнення, мотиви вчинкiв, не лише добрих, але й злих.
У кожний дiм Коваль приходив як у свiй, i люди швидко визнавали його за свого. Поява немолодого полковника, який, незважаючи на високе звання, умiв по-простому погомонiти про життя, про роботу, про цiни, поспiвчувати з приводу побутової невлаштованостi або особистих переживань, робила свою справу. Свiй серед своїх, вiн здебiльшого досягав того, що було йому потрiбне.
Але iнодi Дмитро Iванович вважав прихiд до мiлiцiї свiдка неодмiнним. Вiн, звичайно, розумiв, що бесiдувати у цих суворих кабiнетах не дуже приємно викликаним повiстками, серед яких часто були люди, не причетнi до злочину. Проте, як свiдчив досвiд, така практика часом давала потрiбнi результати. З поведiнки у стiнах мiлiцiї Коваль майже безпомилково визначав психiчний стан спiвбесiдника: щире хвилювання невинного чи напружений, удаваний спокiй злочинця.
Дмитро Iванович пропустив поперед себе Павленко, i, коли та опустилася на запропонований стiлець, поправила звичним жестом i без того рiвну, гладеньку зачiску, вiн, пiдiбравшись, протиснувся у вузький прохiд мiж столом i стiльцем.
Варвара Олексiївна поклала на стiл повiстку i мовчки дивилася на полковника невидющими очима нiчного птаха.
Коваль довго копався у шухлядi, де мали лежати бланки допиту з надрукованими анкетними запитаннями, i нiяк не знаходив цих паперiв. Але вiн не поспiшав. Риючись у шухлядi, вiн то зiтхав, то, пiдвiвши голову, блукав поглядом по кабiнету, немов чи не на стiнках шукав зниклi бланки. На декiлька секунд його погляд затримувався на акуратнiй, чорнiй, з вiдблиском воронячого крила, головi Варвари Олексiївни, на спокiйному обличчi жiнки, яка терпляче чекала розмови. Йому подобалися такi строгi зачiски у жiнок, хоч у Ружени на головi була пишна корона, а у Наталки пiсля багатьох манiпуляцiй взагалi якесь "пташине кубло", що вкрай обурювало його.
Нарештi бланки, що загубилися серед чистих аркушiв, були знайденi. Коваль обмацав свої кишенi i, виявивши в однiй з них ручку, звернувся до Павленко iз стандартною формулою:
— Я допитую вас як свiдка з приводу загибелi вашого сусiди Антона Iвановича Журавля. Ваше прiзвище, iм'я та по батьковi?
— Павленко Варвара Олексiївна…
Записавши анкетнi данi, Дмитро Iванович замислився.
Цi данi полковниковi були вiдомi, i запитував про них лише з формальної необхiдностi. А знав вiн уже про Варвару Олексiївну, як i про iнших людей, що проходили по справi, значно бiльше, нiж могла мiстити будь-яка анкета.
Вiн уявляв собi зараз маленьке чорняве дiвчисько, яке босонiж, у благенькому короткому платтячку бiгало по курних завулках Подолу, по своїй горбатiй Мишоловцi, пробратися на яку можна було тiльки мiж убогих будиночкiв, що скупчились уздовж Нижнього валу. На задвiрках їхнiх, власне, i починалася подiльська Мишоловка. Назва ця нiде офiцiйно не була зареєстрована. Iсторично Мишоловкою називали невеличкий район в iншому кiнцi мiста. Але подоляни i цей шматочок горбкуватої землi, що пiдiймався вiд Нижнього валу, iнакше не називали. I це було виправдано: приземкуватi мазанки i дерев'янi, рiдко — кам'янi, почорнiлi вiд старостi i негоди, будиночки лiпилися як попало, без будь-якого плану, налазили один на одного, i часом неможливо було второпати, до якої вулички чи завулка вони належать. Це прибазарне стовпище руш уподобала сила-силенна гризунiв, що, певне, спонукало так охрестити цей, як казали, забутий богом куточок. На цiй повоєннiй подiльськiй Мишоловцi, яка стала анахронiзмом у чудовому мiстi, єдиною дитячою втiхою були хованки на вкритих убогою рослиннiстю горбкуватих пустирях та козячих ярках, а взимку — снiжки та саморобнi санчата. Тут i виросла Варя.
Дмитро Iванович не полiнувався i поїхав на Подiл. Блукаючи серед халупок Мишоловки, частина яких уже стояла без вiкон i чекала екскаватора, через що i вони самi, i подвiр'ячка їхнi, навiть присипанi снiгом, являли собою сумне видовище, вiн вбирав у себе атмосферу цього занедбаного кутка i переконувався, що, виявляється, вiн не все бачив, не все знає у своєму мiстi, в якому не тiльки прожив бiльшу частину життя, але й облазив, як йому здавалося, найглухiшi дiрки…
З коридору долетiв якийсь гомiн, голоси. Полковник удав, що прислухається до них, насправдi ж вiн прислухався до iншого голосу, який час вiд часу, iнодi у зовсiм неслушну хвилину, нагадував про себе i вже добре-таки набрид йому:
От i зараз у вухах пропищало: "Скiльки одержав би? Грiшми? Багато, дуже багато!.. Не злiчити!"
Найнеприємнiшим, у чому Коваль не хотiв собi зiзнатися, було те, що, вживаючись у обстановку, яка оточувала трагiчну подiю, стаючи на мiсце то Журавля, то Павленка, то Василя Ферапонтовича, вiн одного разу вiдчув, що теж не вiдмовився б стати винахiдником цього самого нового методу шлiфування.
"Ну, звiсно, слава, популярнiсть, свiдомiсть того, що принiс користь державi… Але ж вiн людина скромна, не шукає слави… Тодi що ж?" А тим часом писклявий голос нашiптував вiдповiдь: "Грошi!"
"Скiльки б одержав? Багато, дуже багато… Не злiчити!.."
Виходить, таки грошi?.. Але що вiн, Коваль, робив би з такими грiшми, якби раптом одержав? Вiн навiть розгубився вiд дивного для себе запитання. У нього начебто все є, i зайвi грошi йому нi до чого… Хiба тiльки у зв'язку з переїздом на нову квартиру? Ружена купила б не простенькi меблi, а рiзьбленi, румунськi, тисяч за вiсiм, вiд яких у "Будинку меблiв" вона вiдразу вiдвернулася, щоб не захоплюватися. I, звичайно, викинули б у Наталки стару «Лiру», а купили б їй щось гарне i сучасне… Ну, а iще що? Куди iще можна витратити купу грошей? Купити машину? Дачу? Йому досить було i службового транспорту, а морочитися з дачею нiколи. Хоч би вистачило часу впоратися з розшуками та дiзнанням! А коли пiде на пенсiю, знайдеться де вiдпочити i порибалити… Ага, безумовно, купив би iще Руженi розкiшну iмпортну дублянку! Адже зимове пальто у неї зовсiм витерлося, а одягати у мiстi старий кожух, в якому їздить "у поле", вона, природно, не хоче… Нi, не одну дублянку, а вiдразу двi! Їй i Наталцi…
Далi дублянок мрiї Дмитра Iвановича не сягали. Вiн не розумiв, навiщо деякi люди, ризикуючи свободою, так рвуться до великих грошей. Золото? Дiаманти? А навiщо вони? Для престижу? А кому їх показувати? Звичайно їх ховають подалi вiд стороннього ока. Милуватися наодинцi їхньою красою? Наодинцi нецiкаво. Та й вироби з добротного чеського скла не гiрше грають свiтлом. А якщо й трохи слабше, то чи варто через таку дрiбницю йти на злочин?!
Потiм Дмитро Iванович, мотнувши головою, вiдганяв марище, знову повертався у реальне життя, ставав самим собою, i вигук Василя Ферапонтовича: "У грошах? Багато, дуже багато… Не злiчити!" — у котрий раз! — втрачав свою магiчну силу i ставав звичайними словами, з'єднаними у речення, в яких крiм їхнього прямого змiсту, нiчого не було…
Голоси у коридорi затихли. Що ж, "повернемося до наших баранiв", — пригадалася полковниковi його улюблена приказка, i вiн поглянув на Варвару Олексiївну, яка незворушно чекала його дальших запитань.
Вiдповiдаючи своїм думкам, Коваль раптом без усякого переходу спитав Павленко:
— Ваш чоловiк знав, яку винагороду одержить Журавель за свiй винахiд в разi його впровадження?
Жiнка ледь-ледь змiнилася на лицi, але вiдповiла зовсiм спокiйно:
— Я нiчого не знаю про справи Журавля i його винаходи.
Коваль зазначив собi, що вiн не сказав, за який винахiд Журавель одержав би грошi. А Варвара Олексiївна не поцiкавилася. Виходить, спiвбесiдниця знає, про що йдеться! I крiм того: вiн питає про чоловiка, чи знає той, а Варвара Олексiївна має на увазi себе. Вiн задоволене гмукнув, чим здивував Павленко, бо вона не зрозумiла, чим догодила полковниковi.
— Чоловiк нiколи не говорив, над чим працює його колега, а можливо, i вiн з ким?
— Часом згадував. Але що там вони останнiм часом робили, не казав, та я й не допитувалася. У мене на носi рiчний звiт, свого клопоту вистачає.
Про винагороду, що найбiльше цiкавило Коваля, Варвара Олексiївна так нiчого i не сказала.
— Варваро Олексiївно, а чому ви не повiдомили чоловiковi про загибель Антона Iвановича? Адже вiн був не просто сусiда, а друг i досить близький.
— Так, Вячеслав мiй дуже дорожив цiєю дружбою. Але я не хотiла зiрвати йому роботу, вiн стiльки часу збирався у це вiдрядження! Та й дiзнатися про бiду встигне, чим далi вона вiдсунеться, тим легше буде йому пережити…
— А не було у них якої-небудь чвари, сутичок на грунтi службовому чи особистому?
— Нiколи! I бувало, нiде правди дiти, коли я часом критикувала сусiда, Слава й слухати не хотiв, завжди ставав на його захист. От у нас з чоловiком таки спалахували сутички через Журавля. Через те, що мiй пропадав там цiлими вечорами. Я йому казала, що нехай би вже краще зовсiм переїхав до свого приятеля. Бо що ж виходить: є в мене чоловiк i немає чоловiка, я його нiколи не бачу. Квартирант, та й годi!
Дмитро Iванович знову перебирав у пам'ятi життя Варвари Олексiївни.
Минав час, i Варя стала гарною дiвчиною. Пiсля школи спробувала вступити до полiтехнiчного iнституту, але не пройшла по конкурсу. Однак знову почала готуватися, розумiючи, що iнститут — це прямий шлях з Мишоловки у великий свiт, у бiльш влаштоване майбутнє. Але й друга спроба стати студенткою не вдалася. Тодi на «вiдмiнно» закiнчила бухгалтерськi курси i почала працювати у банно-пральному комбiнатi. Пiзнiше, потрапивши у комбiнатi пiд скорочення, влаштовувалася у рiзнi установи, але, незважаючи на працьовитiсть, нiде не уживалася i часто мiняла мiсце роботи. Нарештi опинилася у трестi зелених насаджень, як їй здавалося, надовго.
— А дванадцятого грудня вiн теж просидiв вечiр у Журавля? — спитав Коваль.
У Варвари Олексiївни подих почастiшав ледь помiтно, проте Коваль це вiдзначив. Це було те запитання, якого жiнка чекала i весь час обдумувала на нього вiдповiдь.
— У той вечiр? — У Павленко стяглися брови до перенiсся i вiдразу розбiглися на свої мiсця.
— У середу, — допомагав їй пригадати Коваль…
— Так, — вiдповiла спокiйно. — Де ж iще йому бути! Я ж кажу, вiн там днював i ночував.
— А о котрiй годинi вiн повернувся додому?
Варвара Олексiївна ледь поворухнулася на стiльцi, немов їй стало незручно сидiти. Це було друге запитання, якого вона чекала i до якого готувалася.
— Ви знаєте, товаришу полковнику, — промовила, намагаючись весь час дивитися Ковалю прямо в очi. — Я не пам'ятаю. Не звернула уваги. Для мене не iстотно було, коли прийшов, я звикла, що приходить у рiзний час, iнодi пiзно. Я тiльки накинулася на нього за те, що п'яний.
— Ну хоч приблизно.
— Слово честi — не пам'ятаю. Може, о шостiй або сьомiй…
— А не ранiше?
— Можливо, й ранiше.
— Як же це виходить, Варваро Олексiївно, адже до шостої вони ще в iнститутi?
— То, певне, був у них вiльний день.
— А у вас?
— От якраз я прийшла з роботи, ми о п'ятiй закiнчуємо. А скоро й мiй легiнь увалився.
— I вже встиг напитися?
— Встиг. Хоч на ногах iще тримався.
— А хто ще того вечора був у Журавля, не знаєте?
— Не знаю усiх, хто мiг бути. Але коханка Антона Iвановича, друкарка, певно що була.
— Нiна Барвiнок?
— Еге ж. Вона там майже щодня пропадала, немов своєї сiм'ї немає. Одне слово, гультяйка, для таких i назви є не дуже благозвучнi.
— Барвiнок пiшла вiд Журавля разом з вашим чоловiком?
— Нi, звичайно. Мiй Слава вiд таких тримається подалi.
Варвара Олексiївна не сказала: "Звiдки менi знати?!" — що було б природно. I Коваль це теж вiдзначив. Розмовляючи, вiн одночасно, як завжди, аналiзував життя людини, яка сидiла перед ним.
Iз своїм майбутнiм чоловiком Варвара Олексiївна познайомилась пiд час екзаменiв до iнституту. Обоє були засмученi невдачею Варi i, кидаючи виклик долi, вирiшили одружитися.