Дiтей у них не було. Молоде подружжя вiдкладало збiльшення сiмейства на матерiально мiцнiше майбутнє. Жили вони спочатку у матерi Варi на тiй самiй Мишоловцi, у прибудовцi, куди зумiли втиснути лiжко.
Нелегкий характер матерi, яка заробляла на перепродажi зеленi, що її перехоплювала раннього ранку у городникiв з околиць — Куренiвки та Прiорки i селян з надднiпрянських сiл, наштовхнувся на тверду вдачу дочки. Варя з дитинства ненавидiла бiднiсть i свою Мишоловку, на якiй ще з довоєнних часiв селився усякий дрiбний торговий i ремiсничий люд: пiдпiльнi кустарi, перекупники, спекулянти та iншi особи без певних занять. Варя категорично вiдмовлялася стояти поруч матерi на ринку, i на цьому грунтi у них завжди спалахували сварки.
Коваль мiг зрозумiти дiвчину. Вiн добре знав цих огрядних, крутих вдачею бабiв-перекупниць, влiтку одягнених у невизначеного кольору плаття, прикритi брудними фартухами, а взимку — у таких самих заношених ватяниках, з подертими рукавичками без пальцiв, закутаних по самiсiнькi очi хустками, що, як i весь невгамовний, чiпкий, базарний люд, стояли на ринку з ранку до ночi iз своїм копiйчаним крамом: вiхтиком якої-небудь зеленi, купкою картоплi або десятком старих волоських горiхiв.
Зрештою Варi довелося пiти з дому. Вячеслав перейшов у iнститутський гуртожиток, а вона найняла куток у сусiдки. I тiльки вступ до житлового кооперативу, на який їм допомогли зiбратися батьки Вячеслава, сiльськi вчителi, що мали невеличке домашнє господарство, нарештi з'єднав їх пiд одним дахом.
— А звiдки ви знаєте, що Барвiнок саме того вечора там була?
— Я ж кажу, завжди прибiгала, мало не щодня. I Слава сказав.
— А коли друкарка пiшла?
Ось тепер Варвара Олексiївна знизала плечима: звiдки менi знати?!
— Пiшла вона ранiше вашого чоловiка чи пiзнiше?
— Вони ще там самi гуляли, ця Нiнка i Журавель, уже без Слави.
— А це звiдки ви знаєте?
— Вiдома рiч.
— А коли ж все сталося? О котрiй годинi?
— Що "сталося"? — злякано перепитала жiнка.
— Я питаю, коли все ж таки повернувся ваш чоловiк? — уточнив Коваль.
— А-а… Десь о сьомiй, а може, близько сьомої, я ж казала! Ми ще вечеряли, дивилися телевiзор.
Полковник вiдзначив про себе бажання Павленко запевнити його, що чоловiк повернувся вiд Журавля не пiзнiше сьомої години.
— Щось цiкаве передавали?
— Фiльм якийсь.
— Назви не пригадуєте?
— Нi. Щось вiйськове. Я дивилася не дуже уважно, телевiзор у нас маленький, чорно-бiлий, i я весь час вiдривалася. Славко був нетверезий, мусила його, як дитину, годувати.
— Розумiю, то до плити кидалися, щоб не пригорiло, то в кiмнату, — погодився Коваль. — Ви не на кухнi вечеряєте?
— На кухнi, — дерев'яним голосом вiдповiла жiнка. — Але не завжди. Славко, коли вип'є, вимагає подавати йому до телевiзора.
— А годинник у вас на кухнi є? — Полковник нiяк не мiг пригадати, є в квартирi у Павленкiв годинник чи нi?
— Так, ходики.
— А глянути на них було нiколи, — пiдтримав жiнку Дмитро Iванович.
Вiн подумав, що слiд поцiкавитися телепрограмою за середу — чи справдi передавали вiйськовий фiльм.
— I добренько попоїв ваш чоловiк? Варвару Олексiївну здивувало це несподiване i, як їй подумалося, пiдступне запитання.
— Вiн, коли вип'є, їсть без апетиту.
— Але цього разу ви його все ж нагодували.
— Бiльш-менш.
— Що ж приготували?
Це було друге дивне, на думку Варвари Олексiївни, запитання.
— Дайте пригадати. Яєчню, здається, з'їв. Чаю випив.
— Кави вiн на нiч, звичайно, не п'є?
— Кави не вживаємо. З одного боку — бюджет не дозволяє. Та й не дуже полюбляємо.
"А у Журавля, судячи зi слiв друкарки, просив кави. Значить, справа не в "любимо — не любимо", а справдi тiльки в бюджетi", подумав Коваль.
"Бюджет, бюджет…" — повторив вiн у думцi слова Варвари Олексiївни. I знову до нього нiби долетiв голос завiдуючого лабораторiєю: "Грошей? Багато, дуже багато!.. Не злiчити!"
— А у Журавля вiн не вечеряв? Там була ковбаса, сир…
— Напевне.
— Загалом вiн був спокiйний, урiвноважений, ваш чоловiк, коли повернувся вiд сусiди?
— Еге ж, — пожвавiшала жiнка. — Саме так. Абсолютно в нормi, якщо не брати до уваги, що напiдпитку. А чого йому хвилюватися? Усе в нього, дякуючи боговi, благополучно, нiяких неприємностей…
Коваль усе ще мiркував над долею Варвари Олексiївни.
Успiхи у навчаннi Вячеслава пiдiгрiвали її надiї на гарне майбутнє. Хiба не з їхньої Мишоловки вийшов вiдомий професор-хiрург, академiк, славнозвiсний свiтовий чемпiон-хокеїст?!
Але незабаром вона зрозумiла, що все не так просто, що помилилася, розраховуючи на талант свого чоловiка. Вячеслав виявився вкрай млявою людиною, яка не вмiє використовувати свої здiбностi. Сповнений цiкавих iдей та задумiв, вiн не доводив справи до кiнця i розгублювався при найменших труднощах. Варвара Олексiївна раз у раз пiдштовхувала його, вчила пробиватися в життi, буквально у спину штовхала, але вiд її докорiв та енергiйного натиску Павленко ще дужче розгублювався, починав хникати i ставав таким нещасним та жалюгiдним, що Варвара Олексiївна готова була його зненавидiти…
— Про вiщо ж вони розмовляли того вечора, ваш чоловiк i Журавель, ви не знаєте? — роздумливо питав полковник, мовби не тiльки у Павленкової, а й у себе.
— Звiдки менi знати? — знизувала плечима Варвара Олексiївна.
— Отже, вiн сам нiчого не розповiв, — резюмував Коваль, нiби погоджуючись з таким висновком.
— Та я й не цiкавилась, — пiдхопила Павленко. — А що таке, про вiщо у них була розмова?
Полковник спитав знову:
— То о котрiй, кажете, годинi повернувся ваш чоловiк?
Варвара Олексiївна, певно, почала втрачати терпiння, але стримувалася, розумiючи, де вона зараз i що з нею не просто гомонять, а допитують.
— Я вже котрий раз повторюю: не пам'ятаю точно, здасться, о сьомiй.
— Ну, добре, добре, — погодився Коваль. О сьомiй — так о сьомiй. Точно ви не знаєте. Так само як не знаєте, що автор нового винаходу Журавель мiг одержати велику суму грошей. А Вячеслав Адамович знав це?
— Його спитаєте, коли приїде.
— У вас з ним не було на що тему розмови?
— Нi.
— Отже, пiдсумуємо нашу бесiду, — занотовуючи останню вiдповiдь Павленко у протокол, промовив полковник. — Ви нiчого не знаєте про цей останнiй вечiр Журавля. Ви були вдома, поралися по господарству. Чоловiк прийшов десь о сьомiй годинi або близько неї, напiдпитку, ви його примусили поїсти. I що ж далi? — вiдклав Коваль ручку.
— Вiн лiг спати, — з подивом у голосi промовила жiнка. — Що ж iще!
— Так, так, — сказав Коваль. — Йому було ясно: Варвара Олексiївна щось намагається приховати… Вона заперечувала все, що хоч трохи наближало полковника до уточнення часу, коли розiйшлися гостi Журавля. Що примушує її так дiяти? Адже поки що її чоловiка нi в чому не пiдозрюють. Виходить, вона сама не задовольняється версiєю нещасного випадку i вирiшила, що мiлiцiя шукає винних.
— Чому ви весь час говорите неправду, Варваро Олексiївно? дивлячись жiнцi прямо в очi, — спитав Коваль. — Ви за когось боїтесь? За чоловiка?
В округлих совиних очах жiнки з'явився тьмавий вогник.
— Не провокуйте мене, товаришу полковник. Я нiкого не захищаю, нi за кого не боюсь. Будемо одвертi: якщо хтось i винен, що забув перекрити газ, то це або вiн сам, або його коханка, Нiна, вона ще залишалася i пiшла пiзнiше. У них, знаєте, були свої, дуже дивнi взаємини.
— Ви ж не стежили за часом!
— Я чула через дверi, як вона викликала лiфт i поїхала. Лiфт у нас так гуркоче, що хочеш не хочеш почуєш… Та, зрештою, якби й Слава мiй залишився, який в цьому злочин? Так що менi нема чого приховувати, обдурювати… i боятися нiчого…
Коваль не мiг не погодитися з логiкою Варвари Олексiївни. Й справдi, п'яний Павленко, якщо й залишався з Журавлем i пiшов останнiм, мiг не помiтити чайника на плитi, тим бiльше що вони сидiли у кiмнатi, а не на кухнi.
Немов перевiряючи себе, Коваль витяг з папки, яку принiс до кабiнету, фотографiї квартири Журавля, зробленi, коли вiдчинили її. На однiй з них, сфокусованiй на кухню, через дверний отвiр було видно плиту i чайник на нiй. Але це ще нiчого не доводить: щоб виявити якусь невiдповiднiсть, помiтити, що вогонь не горить, а ручка повернута на газ, i справдi треба було дуже уважно придивитися.
— А ми нiкого не обвинувачуємо у злочинi. Ви неправильно мене розумiєте, Варваро Олексiївно. Моє завдання — з'ясувати обставини смертi Антона Iвановича Журавля, установити iстину. А обвинувачувати буде прокурор, якщо виявиться злочин…
I все ж Коваль вiдчував, що Варвара Олексiївна чогось боїться, нещира з ним… "Все-таки чому вона не повiдомила чоловiка про загибель друга? — думав вiн, поки жiнка пiдписувала аркушi протоколу. — Чому? Чого вона боїться?"
Вiдповiдi Дмитро Iванович не мав i, позначивши час, розгонисто пiдписався на її перепустцi…
12
Дмитро Iванович думав, що добре знає свою Наталку, яку, не помiтивши, як це сталося, давно перестав називати «щучкою», i був упевнений, що, живучи окремо вiд сiм'ї, у квартирi Ружени, вона не забуде батькiвський дiм.
Здавалося, не помилився. Дочка частенько бiгла з iнституту не до себе, а до них. Iнодi вмощувалася, як колись, у кабiнетi Дмитра Iвановича, в його улюблене старе крiсло, i, добре що батько повертався додому пiзненько, готувалася до занять, користуючись книжками з юриспруденцiї, яких у самої не було.
Не заставши дочки у себе, Коваль звичайно задовольнявся розповiддю Ружени, що та пообiдала чи повечеряла i поїхала.
Єдине, що дивувало Дмитра Iвановича: Наталка могла зникнути буквально за кiлька хвилин перед його приходом. Особливо останнiм часом. Дiвчина, здавалось, не дуже скучала за батьком, навiть уникала його, немов боялася, коли б вiн не почав розпитувати про те, що вона не була готова розповiсти. Ружена — iнша справа. Подружившись з нею, хоч колись вони ледве уживалися пiд одним дахом, Наталка була з нею вiдверта як з подружкою.
Дмитро Iванович радiв, що мiж дорогими йому людьми склалася мiцна, сердечна злагода, i одночасно якось по-дитячому заздрив їм, ревнував Наталку до Ружени, вважаючи, що дочка має бути все ж таки ближчою до рiдного батька, нiж до мачухи. У такi хвилини йому пригадувалося, як дружно жили вони удвох з малою Наталкою, якi славнi були тi вечори, що минали у щирих розмовах на великiй, затишнiй кухнi їхнього старого дому.
Так, все це було. I все це в минулому, як у минулому i маленька гостроносенька дiвчинка-щучка з бантами у кiсках, зав'язувати якi вiн довго учився, дiвчинка, що стала тепер цiлком самостiйною людиною. Два роки тому вона залишила фiлологiчний факультет i вирiшила стати, як вiн думав, пiд його впливом, юристом. Чи не шкодує вона тепер, що так вчинила?
Здається, нi. Але хiба скаже правду?
Втiм, очевидно, все так i мас бути, а вiн — старий буркотун i не розумiє молодь.
Цiєї недiлi, як частенько у вихiднi, Коваль їздив по роботi в район. Перед вечором подзвонивши додому, вiн почув вiд Ружени, що Наталка знову — який уже день! — не показувалася.
У голосi Ружени вчувалися тривожнi нотки. Вiн перепитав, чи не трапилось щось непередбачене. "Здається, все гаразд", — вiдповiла дружина. Це непевне "здається" збiльшило його неспокiй. Тодi вирiшив поїхати не додому, а до дочки. Ружена не заперечила, навiть зрадiла, що теж було незвичним i дужче занепокоїло його.
У Наталки сидiли друзi.
Дмитро Iванович одним поглядом охопив знайому обстановку кiмнати, з якої ще немов не вивiтрився подих Ружени, — скромнi шпалери на стiнах, невеличкий стiл пiд вiкном i круглий журнальний столик посеред кiмнати з двома крiслами, що забрали велику частину площi, i зручний розлогий диван «Лiра». Все це залишилося вiд Ружени. Наталчиного було тiльки вузенький туалетний столик з дзеркальцем, бо свiй Ружена забрала. На журнальному столику зараз стояли чотири чашечки для кави i вазочка, з карамеллю. Дiвчину, яку звали Ритою, худорляву, довгов'язу i окату, з постiйним, немов застиглим, виразом подиву в очах, iз золотавими локонами, якi двома ручаями падали на плечi, Коваль знав, а кремезного парубка з розпатланим чубом, який сидiв поруч Рити, Дмитро Iванович бачив уперше.
У Коваля був свiй ключ вiд кiмнати, i поява його стала несподiванкою. Рита кивнула у вiдповiдь на «здрастуйте», а хлопець, побачивши людину у формi полковника мiлiцiї, повiльно пiдвiвшись, промовив з посмiшкою "уже?" i назвався Панасом Потушняком. Посмiшка у Панаса була доброзичливою i привiтною. Коваль, перебуваючи у доброму настрої вiд тiєї хвилини, як побачив свою Наталку, сприйняв жарт i вiдповiв у тон:
— Поки що. — I додав: — Дмитро Iванович.
"Три i чотири". Троє людей i чотири чашечки"? — Згадавши пораду Спiвака звернути увагу на те, що у квартирi Журавля трагiчного вечора на столi стояло три тарiлочки i тiльки двi, а не три чашечки для кави, Коваль внутрiшньо посмiхнувся. Вiн уже помiтив у затемненому кутку кiмнати, бiля вiкна, ще одного хлопця. При появi Коваля юнак пiдвiвся з крiсла, дотягуючись головою мало не до стелi, i так завмер, трохи нахиливши голову.
Полковник i його, так само як i Панаса, бачив уперше, але якимсь особливим чуттям зрозумiв, що саме цей смуглявий — йому спочатку здалося — чорний! — юнак з буйною гривою волосся i широко поставленими великими очима цiкавитиме його найбiльше.
— Не лякай людей формою, — засмiялася Наталка, кидаючись назустрiч батьковi. — Давай шинель повiшу. I знайомся, — додала, кивнувши у бiк смугляка: — Хосе. Iз Куби, вчиться у нас, в унiверситетi.
Хосе, почувши своє iм'я, вклонився i, чiтко вимовляючи кожний склад, сказав:
— Здрастуйте!
Коваль мимоволi довше, нiж годилося, затримав погляд на приємному мужньому обличчi молодого кубинця i нiби знову почув тривожнi нотки в голосi Ружени.
— Хосе — фiзик, вчиться разом з Панасом, — торохтiла тим часом Наталка, беручи у батька шинель i ховаючи обличчя, що зашарiлося.
Знiяковiлiсть доньки, яка притьмом кинулася з шинелею у коридор i потiм довго не поверталася в кiмнату, багато чого пiдказала Дмитру Iвановичу.
Потроху почалася розмова i навiть набула гостроти. Панас, який терпляче мовчав, поки Дмитро Iванович цiкавився навчанням Рити, раптом у вiдповiдь на запитання Коваля, що думають молодi фiзики про перспективи своєї науки, чомусь роздратувався. Вiн сказав, що попередники, якi вiдкрили подiл ядра, не зумiли упоратися iз джином, випущеним з пляшки, i тепер молодому поколiнню треба мiркувати не стiльки про те, як глибше проникнути в невiдоме, скiльки як загнати джина назад i врятуватися. Вiн сипонув цiлу жменю претензiй до батькiв, немов тiльки й чекав нагоди, i посмiшка, з якою вiн це робив, була не iронiчною, а в'їдливою. Вiдчувши, що атмосфера електризується, Наталка спробувала жартом розрядити її:
— Стiй, стiй, Панасику, насамперед скажи, чому ти здригнувся, коли зайшов тато? — спитала, смiючись, дiвчина, ставлячи перед Дмитром Iвановичем чашечку кави. — Адже так? Форма злякала?
Усi запосмiхалися. Панас розгубився, не сприйнявши повороту розмови. А Коваль вирiшив, що донька намагається вiдвернути його увагу вiд Хосе, який i далi мовчки сидiв у кутку.
— Можливо, цiлком можливо. У кожнiй людинi живе почуття вини.
— Навiть якщо нi в чому не винен?
— Почуття це непоясниме, може з'явитися й у невинного. Воно уроджене.
— Звiдки ж воно, вiд першого грiха Адама, чи як?
— I Єви, — засмiялася Рита.
— Ти великий єретик, Панасе, — вигукнула Наталка. — Яке може бути почуття вини, коли людина твердо знає, що вона невинна! Ти мелеш дурницi!
— От-от, — вчепився Панас. — От-от, — повторив вiн, — якщо "твердо знає". А якщо "не твердо"? Ти хоч iще тiльки третьокурсниця юрфаку, а вже, бачу, мислиш правильно, у, так би мовити, точно окреслених рамках закону, не забуваючи про презумпцiю невинностi i не припускаючи жодних варiацiй.