— Що ви знаєте про моє життя? — вивiльнила обличчя з комiрця Нiна. — Моє життя — справа тiльки моя, Вячеславе Адамовичу.
— Так, так, звичайно, — поспiшав погодитися Павленко. — Зрозумiйте мене правильно. Я тiльки хотiв якось допомогти вам, ну, як це сказати, захистити вас…
— Вiд чого?
— Ну, — запнувся Павленко, — скажiмо, вiд бiди, яка може впасти на вашу голову.
— Яка ще бiда? — Жiнка пильно глянула на спiвбесiдника.
— Ну, можливо, не зовсiм так… просто попередити, щоб ви не обманювалися… Зрозумiйте мене правильно, я не можу дивитися, як щиро ви вiдданi Антоновi i якою невдячнiстю вiн сплачує. Менi тяжко про це говорити, але я ваш друг, Нiночко, справжнiй друг, я до вас з усiєю душею. Ви менi навiть нагадуєте Неточку Незванову з Достоєвського… Дивлюсь на вас i немов перечитую роман. Втiм, нi, не перечитую… а бачу усе наглядно, бачу ваше нелегке майбутнє…
— Що ж ви бачите? Яке майбутнє?
— Антон гарний хлопець — красень, розумний, талановитий… Але ж вiн нiчого не зробить для вас, сiм'ю вашу зруйнує, а сам не одружиться. Я його добре знаю. Вiн людина пориву, хвилини, у запалi пообiцяв, а ви й повiрили, понадiялись… I тепер на моїх очах повторюється вiчна, як свiт, iсторiя…
Павленковi, очевидно, усе важче було говорити, i вiн усе дужче запинався.
— Зрозумiйте мене правильно, — передихнувши, говорив далi, — я не можу таїти те, що знаю.
— Антону Iвановичу ви теж друг?
— Бог свiдок — друг, — притиснув руку до грудей Павленко, — i саме тому хочу вас попередити, щоб ви не плекали рожевих надiй. Ви уже, здається, ладнi пiти з дому i розлучитися з чоловiком. Але куди ви пiдете? Та ще з дитиною… Йому поки що зручно з вами, як i з iншими до вас… Вiн, певно, взагалi нiколи не одружиться… Менi шкода вас обох…
Нiна, незважаючи на холод, уповiльнила крок i пiдвела голову. Страшний здогад гадюкою заповз їй в душу, але вiд нього змерзлiй жiнцi стало жарко. Небо, досi рожевувато-сiре, набрало темного фiолетового вiдтiнку, потемнiв i снiг, i раптом i будинки, i небо здалися їй зовсiм чорними, немов вона ослiпла.
Жiнка зупинилася, затулила обличчя руками. Павленко пiдтримав її за лiкоть.
Нiна вiдвела його руку.
— Це Антон доручив вам поговорити зi мною?
— Рятуй боже, Антон нiчого не знає, i, благаю вас, не переказуйте йому… Вiн непогана людина, це факт. Але серйозно ставитися до жiнок не вмiє, навiть до вас, ви це самi вiдчуваєте, — говорив далi Павленко. — I я думаю, вiн теж буде радий, коли вузол розв'яжеться.
— Що ж ви пропонуєте, Вячеславе Адамовичу? — нарештi зiбралася з думками Нiна, коли чорнота вiдступилася вiд неї. Пiдняла сумний погляд на спiвбесiдника…
Павленко закашлявся, та так, що не зав'язаний шворками триух мало не злетiв з голови.
— Та нiчого, Нiно Василiвно, — теж сумно вiдповiв вiн. — На жаль, поки що нiчого… Ви тiльки зрозумiйте мене правильно. Я не знайду слiв, щоб усе сказати. Немає таких слiв у мене. I в мовi немає. У всiй нашiй великiй мовi. Не знайшли їх люди. Чи зрозумiєте ви мене, якщо скажу, що в юностi мене найбiльше вразила одна книга пiд назвою "Неточка Незванова". Читаючи її, я плакав, як мала дитина, i давав собi слово: коли зустрiну таку Неточку, зроблю її щасливою…
Але час зараз iнший, я зрозумiв, що Неточки вже немає i бути не може… Мрiя, з якою я жив багато рокiв, потьмянiла, поблякла, розтала…
Та ось раптом з'явилися ви… Ще до того, як вперше прийшли до Антона, ще на роботi, в iнститутi, я побачив вас… Далi — бiльше. Придивляючись до вас, усе дужче пiзнавав свою Неточку Незванову… Але… — Павленко розвiв руки, — ви з'явилися у моєму життi пiзно… Як бог свят…
— Менi холодно, Вячеславе Адамовичу, — перебила його Нiна. — До побачення, я побiжу.
— Нi, нi, — схопив її за рукав пальта Павленко, — так не можна. Я надто довго носив це в собi, щоб не сказати вам все, до кiнця, коли вже почав… Я вас не вiдпущу. Потерпiть. — Вiн поглянув на тоненькi нитянi рукавички жiнки. — Давайте, я потру вам пальчики, щоб зашпори не зайшли.
— Не треба! Ви пiшли мене проводити, щоб наговорити на людину?
Нiна припинила спроби Павленка узяти її руки у свої i збiльшила крок.
Вячеслав Адамович не вiдставав.
— Так, саме для цього! Але не наговорити, а… Невже ви такi безжальнi, Нiно?
— Чого ж ви хочете вiд мене, Вячеславе Адамовичу?
- Єдине. Щоб ви не надiялись на Антона, вас чекає тяжке розчарування… Зрозумiйте мене правильно, я давно люблю вас, i менi нестерпно бачити, що Антон поводиться з вами, як з iграшкою… Мало того, що й дома чоловiк знущається… У мене серце кров'ю обливається… Я, звичайно, живу, так би мовити, теж пiд ковпаком, — ви знаєте мою Варвару! — але заради вас, Нiно Василiвно, я готовий… на…
Вiн не встиг закiнчити фразу.
— Я люблю Антона, а не вас! — скрикнула жiнка. — Не проводжайте далi, благаю вас! Не смiйте!
Вона кинулася до мiстка, що вiв через протоку з Русанiвки на Березняки. Нiна не те щоб була обурена (яка жiнка буде обурюватися, коли їй освiдчуються у коханнi), але у неї з'явилося вiдчуття, що до неї доторкнулося щось мокре i слизьке…
Повертаючись зараз у думках до ранкової зустрiчi з Павленком в iнститутi, вона знову не могла зрозумiти, чому Вячеслав Адамович не сказав їй про трагедiю з Антоном, якщо таке справдi скоїлося. Не знав про це? Звiсно, якщо бiда сталася вранцi, коли уже пiшов з дому, мiг би й не знати… Iнакше вiн не тiльки їй сказав би, а пiдняв би на ноги весь iнститут, де Антона так любили… Але чому вона дозволяє собi думати про нього у минулому часi? Невже справдi повiрила, що загинув?! Та коли ж це могло трапитися?!
Так, якби, не дай бог, скоїлася така бiда, у жодне вiдрядження Вячеслав Адамович не поїхав би. Не поїхав би, поки не провiв друга в останню путь.
Та нi! Все це неправда. Неправда, неправда, неправда!
Думки в головi у Нiни ще дужче переплуталися. Жiнка зупинилася. Зробила кiлька крокiв назад, до будинку Журавля. Потiм знову зупинилася розгублено: полковник уже, певно, пiшов.
Справдi, Коваль був на вулицi i прямував до «Волги», яка пiд'їхала.
Так, так! Вона має ще раз спитати, чи не помилився цей полковник, може, це не Антон загинув, а хтось iнший з цього дому.
Нiна пiшла швидко, побiгла, пробувала закричати, щоб притягти увагу полковника. Аякже, вона спитає, кому ж вiддати у такому разi кiнець роботи.
Нiна запiзнилася. Полковник уже сiв у машину, яка вiдразу рвонула з мiсця.
Жiнка гiрко дивилася услiд. Застиглi, голi, вкритi лише бiлим iнеєм тополi, що виладналися рiвними шеренгами, крокуючи уздовж бульвару вдалину, раптом здалися їй високими людськими кiстяками, i вона здригнулася. Тим часом «Волга» пiд'їхала до каналу i, м'яко повернувши на вулицю Ентузiастiв, зникла з очей.
Нiна вiдчула, який лютий мороз надворi, як кусає її нiс, щоки, на яких замерзли сльози, як холод проймає крiзь благеньке пальто до кiсток i зашпори заходять у пальцi. Але, незважаючи на холод, вона побрела по бульвару повiльно, не маючи снаги прискорити крок. Слава богу, її будинок був не так уже й далеко…
4
Цей старий високий будинок у центрi мiста, на вулицi Ленiна, був добре знаний Ковалю. Якщо йти до нього вiд Пушкiнської, по дорозi буде зоомагазин, великi прозорi вiтрини якого притягували увагу опудалами дикого кабана, ланi, птахiв, що сидiли на жердках. Обабiч були царства мистецтва i ласощiв: салон художнiх виробiв, що виставляв гарнi роботи народних майстрiв, вишивки, картини, i цукеркова крамниця, яка щочетверга збирала у дворi любителiв фiрмових тортiв "Київський".
Дмитро Iванович свого часу вивчав цей район. Трохи вище по вулицi, не доходячи до готелю «Iнтурист», стояв колись невеличкий затишний будиночок з ювелiрною крамницею, у якiй, як йому пам'яталось зi справи про отруєння Залiщука, купувала подарунки сестрi гостя з Англiї Кетрiн Томсон. Тепер на цьому мiсцi громадився багатоповерховий будинок якогось проектного iнституту, що повнiстю знищив привабливiсть куточка.
Полковник штовхнув важкi дверi парадного i сходами спустився у напiвпiдвал до лiфта. Старий, певно, ще з дореволюцiйних часiв, але ще мiцний вiдкритий лiфт опускався нижче входу. З його нижньої площадки ще далi вниз сходовий прогiн вiв до якихось заплутаних пiдвалiв, в амфiладу низьких, склепистих, без вiкон помешкань, в яких валялися обрiзки труб i рiзне смiття.
Коли Дмитро Iванович вперше потрапив до цього будинку, вiн зрозумiв, що глибокий розгалужений пiдвал є зручним мiсцем для збiговиськ п'яничок та iнших осiб, якi не люблять з'являтися на вулицi вдень. I людину, пограбовану бiля лiфта, неважко скинути вниз.
Скiльки тодi довелося повоювати з житлоуправлiнням, щоб на вхiд до пiдвалу було наварено металевi грати i щоб вони замикалися на ключ.
Зараз, опускаючись до лiфта, полковник iз задоволенням вiдзначив, що грати були замкненi i крiзь них видно, що в освiтленому електричною лампочкою помешканнi прибрано.
Але не цим пiдвалом i гратами запам'ятався Ковалю старий будинок. Спогади, нанизуючись один за одним, витягуючись з глибин пам'ятi, вiдновили давню iсторiю, вiдкладену в архiв справу, яка залишила у нього почуття незадоволення.
Декiлька рокiв тому в цьому будинку, де жило багато музикантiв та акторiв, сталася трагiчна подiя. У ваннiй своєї квартири, на сьомому поверсi, захлинулася водою молода жiнка. "Швидка допомога", викликана по телефону переляканим чоловiком, повернути її до життя не змогла.
Потiм надiйшла черга карного розшуку i прокуратури. Судово-медична експертиза встановила, що причиною смертi був крововилив у легенях. Слiдiв насильства, зовнiшнiх уражень на тiлi не виявили.
В розмовах iз сусiдами Коваль познайомився тодi з подробицями життя померлої. Це була акторка на iм'я Адель, улюблениця театралiв, яка прожила пiвтора десятка лiт iз своїм чоловiком, професором одного з київських iнститутiв. Незважаючи на те, що чоловiк був набагато старiший, подружжя, як свiдчили сусiди i знайомi, жили душа в душу. Дiм був повна чаша, i щастю цiєї сiм'ї всi навколо по-доброму заздрили. Але ось прийшла бiда: професор несподiвано помер.
Через деякий час пiсля трауру Адель, повернувшись у театр, гастролювала на пiвднi. Там вона познайомилася з палким прихильником її таланту, молодшим за неї на багато рокiв, запросила його у гостi до Києва i незабаром вийшла за нього замiж. З цим чоловiком Адель прожила декiлька рокiв так само щасливо, як i з першим. Молодий чоловiк пiклувався про неї, не забував вечорами зустрiчати бiля театру з квiтами, i сусiди бачили, як вiн, проводжаючи дружину до лiфта або спускаючись з нею до парадного, не соромлячись людей, нiжно цiлував її.
I раптом… Адель потонула у власнiй ваннi. Оскiльки нiяких iнших версiй не було, прокуратура визнала трагедiю нещасним випадком i справу закрила. Коваль змушений був з цим погодитися, хоч сумнiви з приводу такого висновку у нього залишилися.
Тепер, йдучи у цей будинок до якоїсь Килини Христофорової, що її телефон знайшов у червоному записнику Журавля, Дмитро Iванович подумав, що не завадило б поцiкавитися дальшою долею колишнього чоловiка Аделi.
Старий лiфт, покректуючи, повiльно пiдняв полковника на восьмий поверх.
Вибравши з кiлькох рiзної форми i кольору кнопок на дверях, що залишилися вiд численних в минулому сусiдiв, ту, ближче до якої був наклеєний папiрець "Христофорова К.С.", Коваль подзвонив.
Пiсля другого тривалого дзвiнка з глибини квартири долетiли кроки, i жiночий голос за дверима спитав:
— Хто там?
Коваль вiдповiв, проте дверi не поспiшали вiдчинитися, i полковник з посмiшкою подумав, як погано жити без великого винаходу людського розуму — двiрного вiчка, за допомогою якого можна переконатися, хто стоїть по той бiк.
Нарештi масивнi дверi рипнули, i в отворi з'явилася стара жiнка, яка, однак, не випускала з рук металевого ланцюжка. Вона глянула на вiдвiдувача i промовила:
— Христофорової вдома немає. - I раптом, упiзнавши Коваля, здивувалася i, потеплiвши поглядом, додала: — Сам товариш Коваль?
— Вiн i є, - посмiхнувся полковник, в свою чергу згадавши жiнку, яка, здавалося, знала все, що вiдбувається у кожнiй квартирi цього колись перенаселеного будинку i яка свого часу багато розповiдала про життя Адель, хоч жила з нею на рiзних поверхах. — Та i я вас упiзнав, — продовжив Коваль, намагаючись згадати, як звуть цю жiнку.
— Ласкаво просимо, — ширше вiдчинила стара дверi, поправляючи водночас на собi теплу в'язану хустку. — Тiльки у нас вродi нiяких подiй немає. Усе спокiйно. Люди живуть хорошi, давнi пожильцi, вiдставники та пенсiонери. Молодшi одержали квартири i переїхали, а новеньких не поселяють.
— Нiчого такого, — заспокоїв її Коваль, ступаючи в довгий коридор, з одного боку якого пiдряд йшло четверо дверей. — Менi потрiбна тiльки Христофорова.
— Так, так, — поспiшила погодитися жiнка. — То ви до неї? Зрозумiло. — Що саме «зрозумiло», нi стара, нi Коваль не могли б пояснити. — А її нема вдома. Вона частенько роз'їжджає. Фiгаро — тут, Фiгаро — там. Найбiльше в Одесу… Але цього разу до Львова збиралася. Та заходьте, будь ласка, чого це ми у коридорi застряли! Не смiю запитувати, яка справа до неї… Можливо, я чимось можу допомогти?.. Звичайно, мiлiцiя без потреби не ходить.
— Надовго вона поїхала?
— Певно, ненадовго. Як в Одесу, то звичайно на два-три днi, часом на тиждень. Там у неї донька в iнститутi вчиться… А у Львiв на скiльки — не знаю.
— Я їй повiстку випишу. Як приїде — вiдразу передасте.
— Неодмiнно! Я ж тепер на пенсiї, весь час удома. Коли ви були у нас минулого разу (скiльки лiт, а неначе вчора!), я тодi ще працювала…
Коваль пам'ятав, як енергiйна, балакуча жiнка намагалася допомогти йому розiбратися з трагiчними подiями в їхньому домi.
— Здається, — раптом додала вона, — вас поздоровити можна, ви тодi, пригадую, пiдполковником були. Так, дасть бог, i до генерала дослужитесь.
— Навряд, — посмiхнувся Коваль. — Бог не дасть. У мене з ним складнi взаємини… Та й пора вже про вiдпочинок думати… Недалеко й до шiстдесяти…
— Ех, роки, роки, — скрушно похитала головою стара, вiдчиняючи перед Ковалем дверi в свою кiмнату. — Я не питаю про Келю, — повторила вона, хоч цiкавiсть розпирала її. — Сiдайте, будь ласка, у хатi, запропонувала полковниковi стiлець. — Мене це не обходить… Але, скажу вам, жiнка вона порядна, трудiвниця… Я в людях розбираюся… Не те що мiй другий сусiда, хлопець наче й освiчений, але шалений якийсь. Зараз поїхав у вiдпустку, i так тихо стало у хатi, що я теж вiдпочиваю.
У цьому старому будинку колись великi чотирикiмнатнi квартири з просторою кухнею та так званими "чорними сходами" пiсля вiйни були вiдгородженi, у кожнiй кiмнатi з'явилися свої дверi у коридор i окремий господар. Це дало можливiсть поселити в однiй квартирi кiлька сiмей.
Як довiдався Коваль, Христофорова спочатку жила в однiй кiмнатi, але згодом, коли з сусiдньої виїхала жителька, зумiла приєднати й другу. Тепер в усiй цiй великiй квартирi жило троє: кравчиня, молодий зубний лiкар i стара жiнка, яка зараз сидiла навпроти полковника i розповiдала йому новини їхнього дому.