Коваль i далi напружував пам'ять, пригадуючи iм'я та по батьковi спiвбесiдницi. Про себе вiн називав її «бабунею», хоч це було не зовсiм справедливо тому, що вона не за вiком була бадьора i енергiйна.
Склероз, склероз! Останнiм часом Дмитро Iванович з усе бiльшою тривогою помiчав у себе ознаки рокiв, що наближалися. Задишка пiд час бiгу на тренуваннях, втома у колись залiзних м'язах не так лякали його, як випадки, коли не мiг пригадати потрiбну цифру, iм'я людини або що-небудь iще. Вiн вважав, що чiпка пам'ять, яка допомагає народженню асоцiацiй, логiчнiй побудовi думки для сищика важливiша, нiж мiцнi бiцепси. Вiн став пити потай вiд Ружени йоднi препарати, що змiцнюють пам'ять, брав грубезну телефонну книгу i, тренуючи пам'ять, запам'ятовував десятки номерiв, як школяр, заучував уривки з художнiх творiв, хоч i не був переконаний, що це допоможе.
Незрозумiле, в якому зв'язку вiн згадав зараз свою Наталку, яка на шкiльних вечорах декламувала вiршi, викликаючи у нього гордiсть. Доля доньки завжди хвилювала його. Звичайно, Наталка не пересидiла ще, але якщо й далi буде так згорда дивитися на хлопцiв, то ризикує залишитися старою дiвкою. I раптом Коваль злякався: "А може, я всього не знаю про її життя, останнiм часом вона якось замкнулася в собi. Батьки про дорослих дiтей, так само, як чоловiки про жiнок, про все довiдуються останнiми".
Згадуючи свої особистi проблеми, Дмитро Iванович, проте, не забував справи, яка привела його до цього будинку. За професiйною звичкою, досвiдченим вухом вiн механiчно, опускаючи зайвi подробицi, виловлював з базiкання старої вiдомостi, якi його цiкавили.
— А крiм замовниць, — питав Коваль, — хто до неї ходить? Молодi люди бувають?
— Рiдко. Як звати — не знаю, чула, Келя називала якогось «паном». Дуже здивувалася — "Пан!" Але й таке прiзвище може бути, хiба не так?
Полковник тепер не шкодував, що засидiвся у балакучої жiнки. Слово «пан» було записане у червонiй книжцi Антона Журавля.
— Цiлком може бути, — погодився Коваль. — А що ви про нього iще знаєте, про того "пана"?
— Та бiльше нiчого, — похитала головою спiвбесiдниця. — Бачила його раз або двiчi.
— Який вiн iз себе? Бiлявий, високий? — Дмитро Iванович подумав, може, це сам Журавель приходив.
— Високий, але не бiлявий. Навпаки — чорнявий. Я його не дуже роздивлялася. У коридорi при нашiй лампочцi навряд що побачиш… Хiба коли дверi на площадку вiдчиниш. Я йому тiльки одного разу вiдчиняла…
Коваль згiдливо кивнув. Ще пiд час минулих вiдвiдин цього будинку вiн звернув увагу, що на просторих площадках горiшнiх поверхiв свiтлiше, нiж внизу. Згори, крiзь великий скляний лiхтар, що замiнював частину даху у цьому нестандартної побудови будинку, падало денне свiтло.
— Одне слово, — закiнчила стара, — звичайний молодий чоловiк.
Жiнка, очевидно, говорила правду, i Коваль задовольнився її вiдповiддю. Так, цей «пан», як i iншi вiдвiдувачi Христофорової, та й сама кравчиня, навряд чи могли стати «ниточкою» до подiй у домi Журавля.
— Ну, а той, колишнiй пожилець, — Коваль кивком показав угору, — той, у якого дружина-акторка потонула у ваннi, — поцiкавився мiж iншим полковник. — Як вiн? До Христофорової не заходить?
— Та нi! — вигукнула жiнка. — Вiн зник. Хiба ви не знаєте?.. Приблизно через пiвроку зiбрав речi (у бiдолашної Аделi добра було багато), дещо продав, квартиру здав i десь поїхав. Начебто на Пiвнiч. Ох, товаришу полковник! Нечиста була справа. Й досi душа болить, як згадаю. Аделiчку шкода. Яка красуня була! А лагiдна, сердечна!.. Вiн менi вiдразу не сподобався, цей її молодик, хоч мало стикалася, все ж таки рiзнi поверхи. Дуже вже вiн на очах у людей любов показував. Так упадав коло неї, так увивався, як пташка навколо гнiздечка. А ваша мiлiцiя не розiбралася, сама потонула Аделiчка чи вiн утопив.
Коваль зiтхнув. Люди рiдко помиляються у своїх здогадах, хоч пояснити їх, а тим бiльше довести, не можуть. Та й не тiльки сусiди, якi спостерiгали життя цiєї пари, але й вiн тодi не залишав пiдозри щодо чоловiка Аделi. Але обвинувачувати без доказiв — це ще гiрше, нiж прогавити винуватого.
Дмитровi Iвановичу не пощастило цього дня зустрiтися з Христофоровою, але вiн усе ж був задоволений, що вiдвiдав старий будинок.
5
Жiнка увiйшла до кабiнету Коваля навально. Так само поривчасто ще з порога привiталася i, упевненим кроком пiдступивши до столу, твердо поклала на нього повiстку i паспорт.
Полковник, ще не пiднявши голови, з чiтких крокiв визначив, що вiдвiдувачка — особа упевнена в собi, якими, звичайно, бувають люди, переконанi, що успiх у життi їм визначено наперед i фортуна нiколи не змiнить свого доброзичливого ставлення.
Коваль не помилився. Перед ним стояла жiнка рокiв тридцяти п'яти, одягнена в елегантне зимове пальто з вузеньким норковим комiрцем, з такою ж темною хутровою шапочкою, з-пiд якої вибивалися свiтлi, пiдфарбованi у фiолет, кучерики. На трохи вилицюватому, доглянутому обличчi вiдвiдувачки з неправильними, проте приємними рисами було написане не хвилювання, яке звичайно прочитувалося в очах людей, несподiвано викликаних повiсткою до мiлiцiї, а переконанiсть, що її потривожили даремно i несправедливо. У зеленкуватих очах жiнки ховалося обурення: мовляв, що трапилося, навiщо я вам потрiбна?!
Дмитро Iванович поважав енергiйних, самостiйних жiнок, коли їхня самовпевненiсть народжувалася з усвiдомлення своєї корисностi i необхiдностi суспiльству, коли жiнка стояла на ногах завдяки самiй собi: своїй працi або благороднiй мiсiї материнства.
"Щоправда, зайва самовпевненiсть iнодi ускладнює взаємини з iншими людьми, — подумалось Ковалю. — Де вже бiльше самостiйностi, як у його Ружени, що хоч i любить, але тримається як кiплiнгiвська кiшка, що ходила сама собою. Це його дратує i створює розлад у їхнiй сiм'ї. Особливо коли Ружена раптом гайне в експедицiю, не рахуючись з тим, що пiсля тривалих службових вiдряджень товариство дружини таке потрiбне i йому, i, як вiн сподiвався, i їй. А Наталка? I вона, ще нiчого не зробивши в життi, уже виробила в собi пiдсилену молодiжним максималiзмом тверду переконанiсть у своєму правi на незалежнiсть. Та що поробиш! У Наталки iще все попереду, а що стосується Ружени, то багато йому i не слiд було чекати. Людина досвiдчена, вiн, одружуючись, мав би розумiти, що жiнка, яка звикла бути самостiйною, не зможе стати додатком до чоловiка. У їхньому вiцi, коли кожен протягом життя виробив свої звички i погляди, годi чекати кардинальних змiн… Гей, гей, вiн, здається, стає старим буркотуном!.. Хто знає, чи поважав би вiн так Ружену, якби вона була лише нiжною охоронницею домашнього вогнища?.."
— Сiдайте, будь ласка, Христофорова, — м'яко запросив жiнку полковник, глянувши у паспорт. — Полковник Коваль, Дмитро Iванович, — вiдрекомендувався вiн, далi уважно оглядаючи вiдвiдувачку. — Я викликав вас повiсткою тому, що не застав удома.
— Так, я частенько виїжджаю, — пiдтвердила жiнка усе ще наїжившись.
— Отже, Килино Сергiївно, — почав Коваль, коли жiнка опустилася у крiсло. — Журавель Антон Iванович знайомий вам?
— Так. Це мiй приятель. А чому це вас цiкавить?
— Дозвольте, Килино Сергiївно, поки що не вiдповiдати. Вiдповiдати — ваше завдання. Розкажiть докладно про взаємини з Журавлем.
— Сподiваюсь, мiлiцiю не цiкавлять iнтимнi справи! — з викликом промовила жiнка, звузивши очi. — До речi, мене звичайно називають Келя Сергiївна.
Ковалю здалося, що Христофорова зараз вигне спину, як роздратована дика кiшка, i кине йому в обличчя: "фр… фр!.." Вiн внутрiшньо посмiхнувся, згадавши, як спочатку не мiг зрозумiти iз записника Журавля, хто такий «Кель» чи «Келя», i подумав, що померлий молодий чоловiк запеклий футбольний болiльник i що це записано по-росiйському i не зовсiм точно назву команди з ФРН — "Kholn Fortuna".
— Нi, справи iнтимнi мiлiцiю, звичайно, не цiкавлять, якщо вони не зв'язанi з правопорушенням. — Вiн iще хотiв додати, що, мовляв, про її взаємини з Журавлем вiн i так здогадується i уточнень йому не треба. — То якi ж у вас з ним були справи, Килино Сергiївно?
Те, що полковник не звернув уваги на її реплiку i далi називає її за паспортом, не сподобалося жiнцi, але вона угамувалась: мiлiцiя — це все ж таки мiлiцiя!
— Чому були? Ми й зараз дружимо.
— Коли це "зараз"?
Килина Сергiївна втупилася поглядом у Коваля.
— Коли ви востаннє зустрiчалися з ним? Учора, позавчора?..
— З мiсяць тому.
— Замовляли взуття?
Килина Сергiївна на мить затримала подих. Так он воно що! У м'якому сiрому свiтлi, яке лилося з вiкон, обличчя її нiби закам'янiло.
— Я ношу iмпорт. — Жiнка поворушила пiд столом ногою i поглянула вниз, немов i Коваль мiг. побачити пiд столом її iмпортнi чобiтки.
— З ким ви зустрiчалися в його квартирi!
— Його друзiв я мало знаю. Втiм, можу декого назвати. Наприклад, Нiна. Це — друкарка з iнституту. Вона йому приватне друкувала, iнодi приходила допомогти по господарству… — Христофорова замовкла, потiм додала: — Ну, хоч вас i не цiкавлять iнтимнi взаємини, скажу — це його пасiя. Вона в Журавля по самi вуха закохана… Iще хто? Рiзнi люди заходять, зустрiчала у нього якусь акторку, вчительку, здається, Галиною звуть… дитячого лiкаря Олю… От i всi, кого бачила… Вiрнiше, кого запам'ятала…
— Це все замовницi? Черевички або чобiтки?
Жiнка знизала плечима:
— Квартира у нього вiдкрита. Заходять просто "на вогник". А чому ви кажете: "замовницi"? — схаменулася Христофорова. — Адже вiн не швець, а вчений, молодий науковець… — Пiд пильним, дещо iронiчним поглядом полковника Килина Сергiївна розгубилася. — Ну, звичайно, вiн умiє й шити. Золотi руки. Можливо, комусь i пошив черевички… Не знаю. Його хобi мене мало цiкавить…
— Гаразд, — поморщившись, погодився Коваль. — До черевичкiв та жiнок ми ще повернемося. — Килина Сергiївна усе дужче нагадувала йому дружину, i це його сердило, бо зараз було зайвим, заважало йому працювати. — А чоловiки? Були у вашiй компанiї чоловiки?
— У моїй? Ви знаєте, нi. А в Антона Iвановича один тiльки завжди стирчить. Ну, це спiвробiтник i сусiда — Павленко. Людина з головою, здiбний, теж науковий спiвробiтник… Щоправда, трохи дивакуватий. Одружений, але до чужих спiдниць липне…
Дмитро Iванович запитально глянув на Христофорову.
— Нi, не до моєї, - зрозумiвши його погляд, фиркнула жiнка. До тiєї ж Нiнки, друкарки.
— А вороги у Журавля були?
— Вороги? Не думаю. Людина вiн весела, доброзичлива, є в ньому щось дуже симпатичне, принадне. З ним приємно спiлкуватися. А втiм, у кого ворогiв немає… - зiтхнула кравчиня, — А чому все-таки Журавель вас цiкавить? I чому ви весь час про нього у минулому часi говорите?
— Я вже сказав, що менi запитання ставити не треба, — нагадав Коваль. — Проте на це вiдповiм: Журавель загинув.
— Як загинув? — наморщила лобик Килина Сергiївна. — Що значить «загинув»? Як це розумiти? Помер? Вбили? Коли? Хто? — Вона випросталася у крiслi, немов збиралася пiдхопитися i бiгти, шукати кривдника.
— Помер, — пiдтвердив Коваль, уважно стежачи за реакцiєю жiнки.
— Не може бути! Вiд чого?
— Отруївся газом.
— От тобi й на! — закусила губку спiвбесiдниця Коваля. — Нi, нi! — вигукнула вона за секунду. — Ви щось плутаєте. — Вона висмикнула з модної сумочки напахчену хустинку i, немов тiльки тепер повiривши полковнику, дозволила собi заплакати.
Дмитро Iванович не заважав їй виплакатися, i вона швидко опанувала собою.
— Розкажiть, як ви познайомилися? Що про нього знаєте. Чи були обставини, якi могли штовхнути його на самогубство?
— Самогубство? — Христофорова подумала трохи, потiм сховала носовичка назад у сумочку. — Виключено, — заявила рiшуче… — Дуже вже вiн життя любив, жуїр був великий. А коли ж це трапилося?
— Дванадцятого. Де ви були в цей день?
— У Львовi.
— А постiйно живете у Києвi?
— Так.
— Одна?
— Я розведена.
— А в Одесi? Дочка з батьком?
— Нi, без батька. Вiта цього року закiнчила школу, зараз працює i вчиться на вечiрньому.
— Живе у гуртожитку?
— Нi, що ви! У неї своя квартира. Батько виїхав з Одеси, квартира залишилася їй i бабусi, тобто моїй матерi. Але мама влiтку померла.
— Як менi вiдомо, ви вважаєтесь закрiйницею в ательє фабрики «Iндпошив». Однак бiльше буваєте в Одесi, нiж на роботi.
— Справа в тому, — без найменшого збентеження вiдповiла жiнка, — що я фахiвець високого класу. Тому працюю не з бригадою. Сама крою i сама виконую. У мене по-справжньому «iндпошив», i вiдповiднi замовницi, дружини вiдомих учених, художникiв, навiть мiнiстрiв… втiм, я й сама художниця. Художниця-модельєр… Частину замовлень беру з собою в Одесу i там виконую… Ви ж розумiєте, хоч дiвчина у мене цiлком самостiйна, але пiсля смертi бабусi контроль i нагляд необхiдний… I це тепер лягло на мої плечi…
Коваль розумiв жiнку. Але вiн так само розумiв, що ательє «Iндпошиву» було для Килини Сергiївни тiльки ширмою. Фактично Христофорова була приватною кравчинею, яка спритно вислизала з-пiд контролю фiнансових органiв. Не мав сумнiву, що її ательєвську зарплатню хтось кладе до своєї кишенi. Але Килинi Сергiївнi важливим було десь рахуватися у штатi, щоб не втрачати трудового стажу. Те, що її клiєнтками були дружини впливових людей, якi прагнули пiдтримувати з нею сталi, а часом i дружнi стосунки, — наслiдок нестачi талановитих майстринь i одвiчного прагнення кожної жiнки бути гарнiшою i бiльш вишукано одягненою, нiж iншi, — виховали у кравчинi певну зарозумiлiсть.
Проте зараз взаємини Христофорової з ательє, замовниками i фiнвiддiлом його не цiкавили, i вiн не став поглиблювати цю тему.
— Отже, ворогiв у Журавля не було, кажете, i самогубство так само виключене, — повернувся до свого Коваль.
— Я так вважаю, — знову посмутнiла i знову витягла з сумочки хустинку жiнка. — Ой, яка це трагедiя! Така прекрасна людина загинула! I яка талановита! Вiн до академiка дiйшов би… Йому всi заздрили… — Килина Сергiївна раптом сама урвала свої ламентацiї, немов уражена новою думкою: — Так, так, йому всюди i завжди заздрили. Ще й як! У тому ж iнститутi, наприклад… Якби ви сказали, що йому якесь свинство пiдстроїли… навiть… ну, наприклад, пiдсипали миш'яку у вино, я не здивувалася б… Але отруїтися газом?! До речi, як це сталося? Це не секрет?..
Коваль промовчав, вирiшивши, що подробицi загибелi Журавля Христофоровiй поки що знати не варто.
Зеленкуватi очi жiнки спалахнули вогнем.
Пiсля короткої паузи вона сказала:
— Якби миш'як, наприклад, то могла б подумати i на яку-небудь подруженьку. Мене з цього списку, я сподiваюсь, ви виключите. Полковник нiяк не реагував на цю риторичну реплiку, i жiнка продовжила свою думку: — Так, так. У Антона була цiла зграя коханок, i з ними вiн поводився не завжди гречно. Набридне — викидав, як цуценя… Але багато хто був вiд нього просто в нестямi… Наприклад, наприклад… Та ось, недалеко ходити, ця сама iнститутська Нiна. Я вже казала, закохана по самi вуха. I пiдозрюю, страшенно хотiла, щоб вiн забрав її до себе, одружився. У неї в сiм'ї негаразд. Чоловiк якийсь садист, старший за неї, б'є, батько вiддав за нього, за свого товариша по чарцi, у сiмнадцять рокiв…
Вона це приховує, але я знаю. Антон жалiсливий, а може, й сподобалась, вона таки нiчого собi… Правда, як на чий погляд. Надто вже тиха, терпляча, послужлива, я сказала б, якась покiрна. Ти її ногою, а вона до тебе душею. Навiть гидко! Але чоловiкам такi подобаються. Надто тим. кому жiнки нелегко дiставалися або котрi у якої-небудь мегери пiд ковпаком сидять. — Згадавши раптом, що полковник теж чоловiк, Килина Сергiївна нiяково всмiхнулася i запитливо глянула на нього: — Я не люблю таких. Вони принижують жiночу гiднiсть. Нiнка йому служила вiрою i правдою, мовчки терпiла всiлякi примхи, це, певно, не йшло в порiвняння з домашнiм пеклом. Та й у коханого, як вiдомо, i кулак солодкий… Нi, нi, це Антона Iвановича не стосується… Так, приказка… Журавель якось пообiцяв їй одружитися… Ну, обiцяв, обiцяв, посiяв надiю. А насправдi за нiс водив. Та це й зрозумiло. Нерiвня вона йому. Без освiти… Якщо надовго — то нецiкава, одноманiтна, в одному платтячку може пiвроку ходити. Щоправда, чистьоха, хоч плаття i одне, немодне, запране, але чисте… Якби миш'як, я повiрила б… Знаєте, вiд любовi до ненавистi один крок… Не хочу даремно обмовляти, але могла, могла б Нiнуся! Допiк, значить, їй! Прийти у гостi, а потiм газ вiдкрити i пiти… I жодних слiдiв!.. Одного разу ця сумирниця таким оком на мене кинула — мурашки по спинi побiгли. У тихому болотi чорти живуть.