Я пишу «одна ніч», але краще буде сказати «дві ночі», бо першої ми нічого не довідались. Ми з сером Генрі просиділи у нього в кімнаті трохи не до третьої години ночі, але не почули жодного звуку, крім вибивання годинника над сходами. Це нудне чатування скінчилася тим, що ми обидва заснули в своїх кріслах. Невдача, однак, не збентежила нас, і ми вирішили спробувати ще раз. Наступної ночі, прикрутивши ґніт у лампі, ми сиділи, мовчки смалячи цигарку за цигаркою. Час спливав надзвичайно повільно, але ми відчували себе терплячими мисливцями, які чатують на дичину біля пастки. Пробило годину, другу, й нам уже хотілося все облишити, аж тут нашу втому наче рукою зняло, і ми випросталися в кріслах. У коридорі зарипіли мостини.
Ми почули, як хтось пройшов повз нашу кімнату й потихеньку віддалився. Баронет обережно відчинив двері, й ми вирушили навздогін. Незнайомець уже встиг пройти галерею, а в коридорі було зовсім темно. Крадькома ми дійшли до протилежного крила. Там перед нами промайнула висока постать чорнобородого чоловіка; плечі його сутулились, коли він навшпиньках ступав коридором. Ось він прослизнув у двері; свічка на мить осяяла їх, а потім у темряву коридору впав тоненький жовтавий промінець. Ми наближалися до нього, намацуючи ногами кожну мостину, перш ніж ступити на неї. Ми були босі, і все-такі старі мостини рипіли й стогнали під нашою вагою. Часом мені здавалося, що нас неможливо не почути. Але, на щастя, цей чоловік справді недочував, і до того ж він був надто заклопотаний. Опинившись нарешті біля дверей, ми зазирнули до кімнати й побачили, як він стоїть біля вікна зі свічкою в руці, притулившись блідою щокою до шибки, — так само, як я бачив його позаминулої ночі.
Ми не мали чіткого плану дій, однак баронет належав до тих людей, для яких рішучі вчинки завжди цілком природні. Він увійшов до кімнати; Берімор відскочив од вікна і став перед нами — задиханий, блідий, тремтячи всім тілом. Темні його очі, що палали на білій машкарі обличчя, були повні жаху й подиву, коли він переводив розгублений погляд із сера Генрі на мене.
— Що ви тут робите, Беріморе?
— Нічого, сер. — Він так хвилювався, що ледве повертав язиком; свічка в його руці тремтіла, й по стінах від цього метушилися тіні. — Це... вікно, сер. Я вночі перевіряю, чи всі вікна зачинені.
— Навіть на другому поверсі?
— Так, сер, геть усі вікна.
— Послухайте-но, Беріморе, — суворо мовив сер Генрі, — ми хочемо довідатись од вас усю правду, тож чим скоріше ви зізнаєтесь, тим ліпше буде для вас. Годі викручуватись! Що ви робили тут біля вікна?!
Служник безпорадно поглянув на нас і розгублено стис руки:
— Я не робив нічого лихого, сер. Я лише посвітив у вікно свічкою.
— А навіщо ви світили у вікно свічкою?
— Не питайте мене, сер Генрі, не питайте! Слово честі, сер, це не моя таємниця, я не можу цього сказати. Якби це стосувалося тільки мене, я нічого не таїв би од вас.
Мені раптом сяйнула рятівна думка, і я взяв свічку з тремтячої руки ключника.
— Це, певно, якийсь сигнал, — мовив я. — Ану, погляньмо, чи буде на нього відповідь. — Я підніс до шибки свічку й визирнув у нічний морок. За вікном я розгледів лише чорну купину дерев і трохи світліший простір боліт, бо місяць заховався за хмари. І раптом я переможно скрикнув, помітивши, як малесенька жовта цятка несподівано пробила чорну завісу ночі й замерехтіла посеред темного квадрата вікна.
— Ось воно! — вигукнув я.
— Ні, ні, сер, то нічого... нічого! — промимрив ключник. — Можу вас запевнити, сер...
— Пересуньте свічку, Ватсоне! — скрикнув баронет. — Поглянь— те-но, там вогонь теж пересунувся! То що, негіднику, ви й далі заперечуватимете, що то сигнал?! Кажіть! Хто ваші спільники й що ви тут задумали?!
Ключник зухвало поглянув на нього.
— Це моя справа, а не ваша. Я нічого не скажу.
— Тоді вважайте, що вас звільнено.
— Гаразд, сер. Нічого не вдієш.
— Я вижену вас у три вирви! Посоромилися б, хай вам чорт! Наші родини понад сто років жили під одним дахом, а тепер ви замислили проти мене якусь інтригу...
— Ні, ні, сер, не проти вас!
Ці слова вимовив жіночий голос, і на дверях стала місіс Берімор, не менш бліда й приголомшена, ніж її чоловік. Її огрядна постать у спідниці й хустці видавалася б кумедною, якби не вираз жаху, що застиг на її обличчі.
— Нас виганяють, Елізо. Кінець. Іди пакуй речі, — мовив ключник.
— О, Джоне, Джоне, це я тебе до цього довела! Це все моя вина, сер Генрі, моя. Він зробив це лише заради мене, лише на моє прохання...
— Ну, ну, кажіть далі! Що це все означає?
— Мій нещасний брат помирає з голоду на болоті. Ми ж не можемо отак покинути його біля самісіньких наших воріт. Засвічена свічка — то знак, що їжа для нього готова, а він у відповідь показує, куди її принести.
— То ваш брат і є отой...
— Каторжанин-утікач, сер... убивця Селден.
— Це правда, сер, — мовив Берімор. — Я сказав вам, що це не моя таємниця, і я не можу відкрити її вам. Але тепер ви почули все й знаєте, що ніхто проти вас тут нічого не замислював.
То ось що означали ці дивні нічні походи і свічка перед вікном! Ми з сером Генрі здивовано вирячились на жінку. Невже ця поважна, солідна дама була однієї крові з одним із найстрашніших злочинців?
— Так, сер, моє дівоче прізвище — Селден, а він — мій молодший брат. Ми розбестили його, в усьому потурали, отож він і забрав собі в голову, ніби може робити все, що схоче, ніби весь світ існує лише задля його втіхи. Потім підріс, опинився в поганому товаристві, і наче лихий у нього вселився: він розбив материне серце, втоптав наше ім’я в багнюку. А далі покотився від злочину до злочину, все нижче й нижче; від шибениці його врятувала хіба що милість Божа. Але для мене, сер, він завжди буде отим маленьким кучерявим хлопчиськом, якого я пестила, з яким гралася як старша сестра. Через те мій брат і втік із тюрми, сер. Він знав, що я тут і що ми не відмовимо йому в допомозі. Коли він приплентався сюди вночі, натомлений і голодний, та ще й погоня на п’яти наступала, — що нам було робити? Ми пустили його до себе, нагодували, прихистили. Потім ви приїхали, сер, і брат мій вирішив, що йому буде безпечніше на болоті, — отож і ховається там, поки увесь цей шарварок не вляжеться. А ми кожної другої ночі перевіряємо, чи він іще там, — світимо з вікна, й коли брат відповідає, мій чоловік носить йому хліб та м’ясо. Щодня сподіваємося, що він уже пішов, але поки він тут, ми не можемо його покинути. Це все правда, сер, я жінка побожна й не казатиму неправду; коли тут і є щось лихе, то чоловік мій не винен — він зробив це лише заради мене.
Жінка промовляла так щиро, що словам її не можна було не повірити.
— Це правда, Беріморе?
— Так, сер Генрі. Правда до останнього слова.
— Що ж, я не можу вас засуджувати за відданість своїй дружині. Забудьте про те, що я казав вам. Ідіть обоє додому, а вранці ми поговоримо про все як слід.
Коли вони пішли, ми знову визирнули у вікно. Сер Генрі прочинив його, і холодний нічний вітер ударив нам в обличчя. Далеко в темряві й досі жеврів маленький жовтий вогник.
— Дивно, як він там не боїться, — мовив сер Генрі.
— Його вогник, мабуть, тільки звідси й видно.
— Цілком можливо. Чи далеко це, як ви гадаєте?
— Мабуть, десь біля гранітних стовпів.
— За милю-дві, не більше?
— Навіть менше.
— Так, це справді недалеко, якщо Берімор носить туди їжу. І він, цей негідник, чекає, що хтось завітає на його вогник. Хай йому біс, Ватсоне, я піду і спіймаю його!
Така сама думка сяйнула й мені, адже Берімори не зробили нас своїми спільниками. Ми примусили їх виказати свою таємницю. Ця людина небезпечна для суспільства — таких мерзотників не можна ні жаліти, ні милувати. Ми повинні скористатися цією нагодою і повернути його туди, де він нікому вже не заподіє шкоди. Інакше за нашу нерішучість поплатяться інші. Людина такої жорстокої натури будь-якої ночі може напасти на наших сусідів Степлтонів, — і саме ця думка, здається мені, надихала сера Генрі на такий сміливий вчинок.
— Я піду з вами, — сказав я.
— Тоді візьміть свій револьвер і черевики. Що скоріше ми підемо, то ліпше, бо він погасить вогник і сховається.
Через п’ять хвилин ми були вже надворі й вирушили в бік болота. Ми швидко йшли темними заростями, прислухаючись до глухого завивання осіннього вітру й до шурхоту опалого листя під ногами. Нічне повітря гостро тхнуло гнилизною та вогкістю. Місяць лише зрідка визирав із-за хмар, що пливли небом, і тільки— но ми вийшли на болота, як почала сіяти мжичка. Вогник, як і раніше, мерехтів попереду.
— А ви взяли зброю? — спитав я.
— Так, мисливський нагай.
— Треба діяти швидко, бо він, кажуть, відчайдушний хлопець. Захопимо його зненацька, перш ніж він опам’ятається.
— Послухайте-но, Ватсоне, — мовив баронет, — а що сказав би про це Холмс? Про болота нічної години, коли там владарюють сили зла?
І немовби у відповідь на його слова десь далеко, на темних просторах боліт, несподівано розлігся той дивний звук, який я вже чув біля Ґримпенської трясовини. Вітер доніс спочатку глухе гарчання, а потім рев, що помалу перейшов у тужне виття й завмер. Ці звуки — дикі, грізні — повторювалися знову й знову, сповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав, і я навіть крізь темряву побачив, як зблідло його обличчя.
— Боже мій, що це, Ватсоне?!
— Не знаю. Кажуть, ніби це звичні звуки для тутешніх боліт. Я вже чув їх.
Виття стихло, й запанувала цілковита мовчанка. Ми нашорошили вуха, але більше нічого було не чути.
— Ватсоне, — мовив баронет, — це вив собака.
Кров захолола в моїх жилах, коли я почув, що голос сера Генрі тремтить від непідробного жаху.
— Що вони кажуть про ці звуки? — спитав він.
— Хто?
— Тутешні люди.
— Але ж це зовсім темні люди. Хіба не однаково, що вони кажуть?
— О ні, Ватсоне. Що вони все-таки говорять?
Я завагався, але ухилитись од відповіді не зміг:
— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.
Баронет застогнав і якусь хвилину помовчав.
— Так, це був собака, — сказав він нарешті, — але вив він, здається, за кілька миль звідси, десь отам.
— Важко сказати, звідки долинало це виття.
— Його принесло вітром. А Ґримпенська трясовина там?
— Там.
— Звідти воно й долинало. Облиште, Ватсоне, хіба ви самі сумніваєтеся, що це вив собака? Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.
— Минулого разу зі мною був Степлтон. Він каже, що так кричать якісь птахи.
— Ні, ні, це собака. Боже мій, невже в отих розповідях є якась правда? Невже мені справді загрожує якась небезпека? Ви в це не вірите, Ватсоне, признайтесь?
— Ні, ні, не вірю.
— І все-таки одна річ — сміятися з цього в Лондоні й зовсім інша — стояти в темряві на краю болота й слухати це виття. А мій дядько? Біля його тіла знайшли собачі сліди. Одне з одним збігається. Я далеко не боягуз, Ватсоне, але у моїх жилах холоне кров. Помацайте мою руку!
Його рука була холодна, наче мармур.
— Нічого, завтра все буде гаразд.
— Ні, цього виття я, напевно, ніколи не забуду. Що ж нам тепер робити?
— Ходімо додому.
— Ні, хай йому біс, якщо вже ловити його, то ловити! Ми полюємо на каторжанина, а пекельний собака, мабуть, на нас. Ходімо! Відступати не можна, хай навіть усі пекельні сили позбігаються на ці болота.
Спотикаючись у темряві, ми поволі рушили далі; обабіч нас малювалися нечіткі контури пагорбів, а попереду й досі блимав жовтавий вогник. Немає нічого примарнішого за світло серед темної ночі; вогник то жеврів аж на самісінькому обрії, то зблискував усього за кілька ярдів од нас. Та нарешті ми роздивилися, звідки било світло, й зрозуміли, що тепер воно зовсім близько. То була недогоріла свічка, що стояла в щілині між каменями, які захищали її од вітру та од чужих очей; її видно було лише з боку Баскервіль-Холла. Нас затуляла величезна гранітна брила; причаївшись за нею, ми обережно позирнули у бік світла. Дивно було бачити цю самотню свічку посеред болота! Жодної ознаки життя довкола — тільки оцей жовтий язичок полум’я, що виблискував серед каменів.
— Що ж тепер нам робити? — прошепотів сер Генрі.
— Зачекаємо тут. Він, напевно, десь поблизу. Може, зараз побачимо його.
Не встиг я вимовити ці слова, як ми обидва побачили його. Між каменями, в щілині, де горіла свічка, з’явилося люте жовте обличчя — страшне, звіряче, зі слідами лихих пристрастей. Таке брудне обличчя — невмиване, заросле, під кучмою давно не чесаного волосся, цілком могло бути в одного з тих стародавніх дикунів, що селилися на схилах цих пагорбів. Вогник свічки відбивавсь у його маленьких хитрих очицях, що несамовито метушилися, — очах дикого звіра, який зачув у темряві кроки мисливців.
Аж раптом щось, вочевидь, збудило його підозру. Чи то в них із Берімором був якийсь невідомий нам сигнал, чи він просто відчув, що не все гаразд, але я відразу помітив жах на його огидному обличчі. Він першої-ліпшої миті міг загасити свічку й зникнути в мороці. Я побіг уперед, сер Генрі — за мною. Каторжанин скрикнув і жбурнув у нас каменем, що розлетівся на скалки, вдарившись поряд з нами об брилу. Я встиг лише помітити, що то був приземкуватий, плечистий, дужий чоловік; він підхопився на ноги й кинувся навтьоки. На щастя, цієї хвилини з-за хмари визирнув місяць. Ми побігли вгору схилом пагорба, а втікач швидко мчав іншим його схилом, зі спритністю гірського козла перестрибуючи через камені. Влучний постріл з револьвера міг би його поранити, але я взяв зброю лише для захисту, а не для того, щоб стріляти в спину неозброєній людині.
Ми з сером Генрі були добрі бігуни, але невдовзі зрозуміли, що нам його не наздогнати. При місячному світлі ми бачили, як він довго ще біг і нарешті обернувся на маленьку цятку, що метушилася між брилами на схилі далекого пагорба. Ми бігли, аж поки знемоглися до краю, і відстань між нами й ним дедалі більшала. Врешті-решт ми зупинилися й посідали на камені, дивлячись услід утікачеві.
І тут раптом сталося найнесподіваніше. Ми вже підвелися з каменів, щоб повертати додому, бо вирішили облишити марну гонитву. Місяць був праворуч від нас; гостра верхівка гранітного стовпа чітко видніла на тлі його сріблястого кола. І на цьому стовпі я раптом побачив людську постать, що стояла нерухомо, наче вирізьблена з дерева. Не думайте, що то було видиво, Холмсе. Можу вас запевнити, що ще ніколи в житті я не бачив нічого так виразно. Як я зміг роздивитися, то була постать високого худорлявого чоловіка. Він стояв, трохи розставивши ноги, згорнувши на грудях руки, схиливши голову, й ніби задумано дивився на царство торфовища й граніту, що розкинулося перед ним. Отаким мав бути справжній дух цих страхітливих боліт. Ні, то був не каторжанин. Він стояв далеко від того місця, де зник утікач. Та й на зріст він був набагато вищий. Скрикнувши з подиву, я показав на нього баронетові, але тієї самої миті, коли я схопив його за руку, той чоловік зник. Гостра верхівка гранітного стовпа, як і раніше, врізалася в місячне коло, але мовчазної, нерухомої постаті на ній уже не було.
Я хотів негайно піти туди й оглянути стовп, але до нього було надто далеко. Та й баронетові нерви не могли заспокоїтись після того виття, що нагадало йому про похмуре родинне повір’я, — йому було не до нових пригод. До того ж він сам нічого не бачив, і його не могло схвилювати це дивовижне видиво.
— Напевно, вартовий, — мовив він. — Відтоді, як утік каторжанин, їх на болотах повно.
Можливо, він казав правду, але мені так хотілося в цьому переконатися! Сьогодні ми повідомимо принстаунську владу про те, де переховується втікач, але все-таки шкода, що нам не вдалося спіймати його самим і врочисто повернути назад за ґрати. Такими були наші пригоди останньої ночі, і ви мусите визнати, любий мій Холмсе, що я дав вам якнайповніший звіт про них. Більша частина моєї розповіді, звичайно, не має жодного стосунку до нашої справи, проте я вважаю за краще переповісти вам усі факти — ви самі відберете з них ті, що стануть нам у пригоді. Деяких успіхів ми все ж досягли. Ми дізналися про причину поведінки Беріморів, а це вельми прояснило становище. Але болота з їхніми таємницями й дивними мешканцями і далі залишаються для нас загадкою. Можливо, в наступному листі мені вдасться пролити на неї трохи світла. Але буде найкраще, якщо ви приїдете сюди самі. В усякому разі, протягом кількох наступних днів я подам про себе звістку.