Тепер, згадавши втікача-каторжанина, Степлтонів, доктора Мортімера й містера Френкленда з Лефтер-Холла, я перейду до найголовнішого — розповім вам про Беріморів і зокрема про дивовижні події, що сталися минулої ночі.
Насамперед розкажу про телеграму, надіслану вами з Лондона, коли ви хотіли переконатися, чи був Берімор того дня на місці. Ви вже знаєте про мою розмову з поштмейстером: ми так і не отримали тоді потрібних відомостей. Я розповів про це серу Генрі, і він негайно, з притаманним йому завзяттям покликав Берімора й запитав про телеграму. Берімор відповів, що телеграму він одержав.
— Хлопчик передав її вам особисто? — спитав сер Генрі.
Берімор здивовано поглянув на нього і якусь мить подумав.
— Ні, — сказав він. — Я був тоді в коморі, на горищі, а телеграму мені принесла дружина.
— А відповідь ви самі писали?
— Ні, я сказав дружині, що слід відповісти, тож вона зійшла вниз і написала.
Увечері він знов повернувся до цієї теми — вже з власної волі.
— Сер Генрі, я не дуже зрозумів, чому ви питали мене про ту телеграму, — мовив він. — Невже я чимось завинив і втратив вашу довіру?
Сер Генрі запевнив його, що це не так, і, щоб зовсім його заспокоїти, подарував йому багато своїх старих речей, бо його лондонські покупки вже прибули до Баскервіль-Холла.
Мене дуже зацікавила місіс Берімор. Це огрядна, солідна дама, дещо недоумкувата, але поважна, з пуританськими звичками. Важко уявити собі незворушнішу істоту. Проте я вже розповідав вам, що першої ночі чув її гірке ридання і з того часу неодноразово бачив патьоки сліз на її обличчі. Серце її гнітить якийсь тягар. Іноді мені спадає на думку: може, це муки сумління? Через те я починаю підозрювати в Беріморі хатнього тирана. Він завжди здавався мені людиною дивної, непевної вдачі, а пригода минулої ночі остаточно переконала мене щодо цієї підозри.
Сама собою ця пригода зовсім дрібна. Ви знаєте, що сплю я не дуже міцно, а тут, коли доводиться бути увесь час насторожі, сон мій надзвичайно чутливий. Минулої ночі, близько другої години, я почув за дверима своєї кімнати скрадливу ходу й визирнув у коридор. Коридором рухалася довга чорна тінь. Вона падала від чоловіка, що ледь чутно ступав, тримаючи в руці свічку. Він був у сорочці, штанях і босий. Я ледве розгледів його обриси, проте не сумнівався, що то Берімор. Він ішов повільно, тихо, і в кожному його русі було щось злодійкувате, насторожене.
Я вже писав вам, що обидва коридори перетинає галерея довкола передпокою. Я зачекав, поки Берімор зникне, й подався за ним. Коли я вийшов на галерею, він був уже в кінці довгого коридору; потім я побачив, як у відчинених дверях однієї кімнати блиснуло світло — він увійшов туди. В усіх цих кімнатах ніхто не живе, там немає навіть меблів, отож цей його похід видавався ще таємничішим. Він стояв там, мабуть, нерухомо, бо полум’я свічки не коливалося. Я тихо, як тільки міг, прокрався коридором і з-за одвірка зазирнув у кімнату.
Берімор стояв, причаївшись, біля вікна й підносив свічку до самісінької шибки. Я бачив його профіль — обличчя здавалося мертвотним, напруженим від чекання, а очі втупилися в повиті темрявою болота. Кілька хвилин він стояв отак, уважно дивлячись у вікно. Потім тихо застогнав і рвучко задув свічку. Я миттю повернувся до своєї кімнати й невдовзі почув за дверима ті самі скрадливі кроки. Пізніше крізь легку дрімоту до мене долинув звук, ніби десь крутнули ключем у замку, але де саме, сказати не можу. Що все це означає, я не розумію, однак у цьому похмурому будинку коїться щось таємниче, — рано чи пізно ми це з’ясуємо. Я не турбуватиму вас своїми власними припущеннями, бо ви просили мене надсилати самі лише факти. Цього ранку я довго розмовляв із сером Генрі, і ми склали план подальших дій на підставі моїх нічних спостережень. Поки що я про нього не розповідатиму — тоді наступний мій лист стане ще цікавішим.
9. Другий звіт доктора Ватсона.
Світло на болоті
Баскервіль-Холл, 15 жовтня.
Дорогий Холмсе!
Якщо на початку свого перебування тут я не дуже тішив вас новинами, то тепер ви мусите визнати, що нині я надолужую втрачене, бо події швидко змінюють одна одну. Останній свій звіт я закінчив згадкою про Берімора, що стояв біля вікна, і з того часу в мене зібралась ціла купа новин, які, звичайно ж, вельми вас здивують. Я й не передбачав, що справа так повернеться. За останні дві доби вона, з одного боку, значно прояснилася, а з іншого — стала ще заплутанішою. Проте розповім усе до ладу, щоб ви могли самі зробити висновки.
Вранці після моєї нічної пригоди я ще до сніданку пройшов коридором і оглянув кімнату, куди заходив Берімор. Вікно на захід, у яке він так пильно дивився, має одну перевагу над рештою вікон будинку — з нього найкраще видно болота. В прогалині між двома деревами їх видно як на долоні, а з усіх інших вікон — майже не помітно. Отже, Берімор обрав це вікно, щоб розгледіти щось — або когось — на болотах. Ніч, однак, була дуже темна, тож я не знаю, що він сподівався там побачити. Мені спало на думку, що причиною тут, можливо, якась любовна пригода. Тоді стає зрозумілою і обережність у його поведінці, і страждання його дружини. Такий зовні привабливий чоловік легко може заполонити серце будь-якої дівчини з села, отож думка ця небезпідставна. Повернувшись тоді до своєї кімнати, я чув, як десь відчинилися двері, — напевно, він ходив на якесь таємне побачення. Ці думки непокоїли мене цілий ранок; хоч мої підозри згодом можуть виявитись марними, я все ж таки вважаю за потрібне розповісти про них вам.
Однак я відчував, що візьму на себе занадто вже велику відповідальність, якщо мовчатиму про події тієї ночі, поки не з’ясується причина отих Беріморових прогулянок. Після сніданку я розмовляв з баронетом у його кімнаті і розповів йому все. Та сер Генрі здивувався менше, ніж я очікував.
— Я знаю, що Берімор ходить кудись ночами, й давно вже хотів поговорити з ним, — сказав він. — Двічі або тричі я чув у коридорі його кроки — майже тієї самої години, що й ви.
— Може, він щоночі ходить до того вікна? — припустив я.
— Можливо. А якщо так, його треба вислідити й подивитися, що він там поробляє. Цікаво, як учинив би ваш друг Холмс?
— Я певен, що він зробив би те саме, — мовив я. — Пішов би за Берімором і поглянув, що там коїться.
— То ходімо разом.
— Але ж він нас почує.
— Ні, він недочуває, та й у будь-якому разі варто спробувати. Зачекаємо на нього вночі в моїй кімнаті.
Сер Генрі задоволено потер руки, радіючи, що ця пригода хоч трохи порушить одноманіття буднів серед боліт.
Баронет уже домовився з архітектором, що готував плани для сера Чарльза, й запросив будівничого з Лондона, тож невдовзі тут розпочнуться великі зміни. З Плімута приїхали декоратори й меблярі; судячи з усього, наміри в нашого друга широкі і він не пошкодує ані зусиль, ані грошей, щоб відродити колишню велич свого роду. Коли садибу нарешті перебудують і дадуть їй лад, баронетові бракуватиме лише дружини. Правду кажучи, в мене є надія, що тут усе буде гаразд, бо я рідко бачив чоловіка, що так захопився б жінкою, як він нашою чарівною сусідкою, міс Степлтон. Проте їхнє кохання не таке вже й безхмарне, як слід було б сподіватись за таких обставин. Сьогодні, скажімо, на його поверхні з’явилися невеличкі хвилі, що дуже здивували й засмутили нашого друга.
Після бесіди про Берімора сер Генрі взяв капелюх і зібрався кудись іти. Я, звичайно, зробив те саме.
— Ви йдете зі мною, Ватсоне? — спитав він, якось дивно глянувши на мене.
— Залежить від того, чи ви йдете на болото, — відповів я.
— Так, на болото.
— Але ж ви знаєте, які я одержав настанови. Даруйте мені за моє втручання, але ви чули, як Холмс просив мене не залишати вас самого, а надто на болотах.
Сер Генрі, лагідно усміхнувшись, поплескав мене по плечу.
— Любий мій друже, — мовив він. — Холмс попри його мудрість не міг передбачити всього, що скоїться зі мною на болотах. Зрозуміло? Я певен, що ви перший не станете заважати мені. Я повинен піти туди сам.
Я не на жарт розгубився, не знаючи, що мені вдіяти, а він тим часом узяв ціпок і пішов.
Але варто було мені трохи подумати, як мене почало гризти сумління, що я дозволив йому піти. Я уявив собі, як повернуся до вас і змушений буду визнати, що через мою байдужість до ваших наказів сталося нещастя. Мене обдало гарячою хвилею, коли я про це подумав. Можливо, ще не пізно, ще можна його наздогнати; отож я негайно вирушив до Мерипіт-Хавса.
Я поспішав, ніде не бачачи сера Генрі, аж поки не дійшов до того місця, звідки відходить стежка на болота. Тут, злякавшись, що я збився з дороги, я виліз на вершечок пагорба, з якого добре видно болота, — того самого, що з нього колись видобували камінь. Звідти я одразу побачив баронета. Він простував стежкою десь за чверть милі від мене, а поряд із ним була жінка — не хто інша, як міс Степлтон. Видно було, що вони давно вже про все домовились і прийшли на побачення. Заглиблені в розмову, вони йшли дуже повільно, і, судячи з того, як дівчина вимахувала руками, вона намагалася в чомусь переконати сера Генрі, який уважно її слухав і раз чи двічі заперечливо хитнув головою. Я стояв серед брил і дивився на них, не знаючи, що мені діяти. Наздогнати їх і перервати розмову було б нечуваним зухвальством, але ж мій обов’язок — ні на мить не залишати сера Генрі самого. Наглядати нишком за другом — заняття вкрай неприємне. І все-таки я не бачив іншого виходу й вирішив далі спостерігати за ним з вершечка пагорба, а потім признатися йому в усьому. Щоправда, якби йому раптом загрожувала небезпека, я був би надто далеко, щоб чимось допомогти, але погодьтеся самі — вибору в мене не було.
Наш друг сер Генрі й дівчина ще трохи пройшли стежкою і зупинилися, захоплені своєю розмовою, і тут мені раптом стало зрозуміло: я — не єдиний свідок їхньої зустрічі. Між камінням промайнуло щось зелене: придивившись, я побачив, що то зелений клапоть полотна на палиці, а палицю несе людина, що прямує до стежки. То був Степлтон зі своїм сачком. Він був ближче до нашої пари, ніж я, і насувався просто на них. Тієї хвилини сер Генрі несподівано обняв міс Степлтон. Вона шарпнулася, силкуючись визволитись із його обіймів. Він нахилився до неї, вона затулилася долонею... А наступної миті обоє відскочили одне від одного й обернулися. Причиною всього цього був Степлтон. Він гарячково біг до них, метеляючи своїм сачком, вимахував руками й аж підстрибував з люті перед закоханими. Я не знав, що все це означає, але Степлтон, здається, в чомусь звинувачував сера Генрі, а той, виправдовуючись, дедалі розпалювався в гніві; дівчина стояла мовчки. Нарешті Степлтон рвучко обернувся, владно махнув у бік сестри рукою, і вона, нерішуче позирнувши на сера Генрі, подалася слідом за ним. Поведінка розлюченого натураліста свідчила про те, що гнів його впав і на дівчину. Баронет постояв хвилину, дивлячись їм услід, відтак похнюпив голову і неквапом пішов назад, сповнений відчаю.
Що все це означало, я так і не зрозумів, але відчував страшенний сором від того, що став свідком цієї сцени без відома свого друга. Я збіг із пагорба й зустрів унизу баронета. Обличчя його розчервонілося з люті, брови насупилися — він не знав, що йому чинити, що діяти.
— О, Ватсоне! Звідки вас принесло? — здивувався він. — Невже ви все-таки пішли за мною?
Я йому пояснив, як відчув, що не міг залишити його самого, що пішов слідом за ним і що бачив усе, що тут сталося. Сер Генрі блимнув на мене очима, але моя щирість угамувала його запал, і він урешті засміявся, хоча й дуже невесело.
— У такій пустелі, здавалося б, уже можна було б погуляти на самоті, — мовив він. — Аж ні, хай йому біс, уся околиця прийшла подивитись, як я залицяюся до дівчини! А залицяння вийшло украй невдале. Де ви замовили собі місце?
— На отому пагорбі.
— На галереї, еге ж? А брат її, виходить, у першому ряду. Чи бачили ви, як він перейняв нас?
— Так, бачив.
— Вам не спало на думку, що він божевільний — оцей її брат?
— Ні, ніколи не спадало.
— Мені так само. Досі я вважав його за цілком здорову людину, а тепер мені здається, що на нього — чи, може, на мене — слід надягти гамівну сорочку. Невже я такий поганий? Ви живете зі мною кілька тижнів, Ватсоне. Скажіть-но щиро! Що може завадити тому, аби я став добрим чоловіком для коханої жінки?
— Як на мене, ніщо.
— До мого становища в світі він не може мати претензії, — отже, річ у мені самому. Що він має проти мене? Я ніколи в житті не образив ні чоловіка, ні жінки. А він мені й пальцем торкнути її не дозволяє.
— Отак він і сказав?
— Еге ж, і ще дещо крім цього. Кажу-бо вам, Ватсоне, я знаю її лише кілька тижнів, але з першого погляду відчув, що вона створена для мене; і вона... вона теж — їй було добре зі мною, ладен заприсягтись! Світло жіночих очей промовляє краще за слова. Але він ніколи не дає нам залишитися наодинці. Тільки сьогодні мені випала нагода перекинутися з нею кількома словами. Вона рада була зі мною зустрітися, та не для того, щоб говорити про наше кохання, — ні, якби була на те її воля, вона й мене змусила б замовкнути. Торочила тільки одне: тут небезпечне місце, вона не заспокоїться доти, доки я не поїду звідси. Я сказав, що після того, як зустрів її, не виїду звідси нікуди, а якщо вже вона так хоче, нехай їде разом зі мною. Одне слово, я до неї посватався, але вона не встигла навіть відповісти мені, бо її братусь налетів на нас, мов божевільний. Він аж побілів з люті, а його бліді очиці палали гнівом. Що я собі дозволяю? Як я смію залицятись до неї? Таж я їй такий огидний! Чи не думаю я, що баронетові все дозволено? Якби він не був її братом, я знав би, що йому відповісти. А так я тільки сказав, що ніякої зневаги в моїх почуттях немає, що я все-таки матиму честь колись назвати його сестру своєю дружиною. Але з того нічого не вийшло, і врешті я теж розпалився, — а цього не слід було робити, бо вона стояла тут-таки, поруч. Після того він пішов геть — разом з нею, як ви й самі бачили, а я залишився сам, украй спантеличений. Скажіть мені, що все це означає, Ватсоне, і я буду вдячний вам довіку!
Я спробував це так чи інакше пояснити, але, правду кажучи, не менш розгубивсь і сам. Титул нашого друга, його багатство, вдача, вік, зовнішні риси — усе свідчить на його користь, і я не знаю за ним нічого поганого, крім фатуму, що тяжіє над його родиною. Дивно, що його залицяння були так різко відкинуті, й до того ж без усякого огляду на бажання самої леді; дивно й те, що сама вона так байдуже це сприйняла. Проте наші сумніви ще того ж таки дня розвіяв сам Степлтон. Він з’явився до нас, просячи вибачення за грубощі, довго розмовляв із сером Генрі в кабінеті, і сварка минулася — ми дістали запрошення пообідати в Мерипіт-Хавсі наступної п’ятниці.
— І все-таки я й тепер не сказав би, що він не божевільний, — мовив сер Генрі. — Я й досі не забуду його очей, коли він накинувсь на мене вранці; але мушу сказати правду, що його щирість не викликає сумніву.
— А чи пояснив він вам свою поведінку?
— Сказав, що сестра для нього — все. Це природно, і я радий, що він знає їй ціну. Все життя вони прожили разом, і, якщо йому вірити, то інших друзів у нього немає, отож переспектива розлуки страхає його. Він каже, що не розумів моїх почуттів до неї; а коли побачив нас на власні очі і подумав, що сестру можуть відібрати в нього, був такий приголомшений, що не знав, що говорить чи робить. Він дуже шкодує за тим, що сталось, і визнає, як це нерозумно — думати, що можна все життя тримати біля себе таку гарну жінку, як його сестра. Коли вже їм судилася розлука, то нехай це буде краще через мене — їхнього сусіда. Але хоч там як для нього це тяжкий удар, і навряд чи він зуміє швидко з ним примиритись. Проте він нітрохи не перешкоджатиме нам, якщо я пообіцяю, що протягом найближчих трьох місяців мовчатиму про своє кохання й задовольнятимуся лише дружбою леді. Я пообіцяв, і на тому все скінчилося.
Отак розкрилася одна з наших маленьких таємниць. А намацати дно в тій трясовині, де ми брьохаємося, — річ непроста. Тепер ми знаємо, чому Степлтон так недоброзичливо ставився до залицяльника своєї сестри — навіть до такого достойного, як сер Генрі. А тепер я торкнусь іншої нитки, яку мені пощастило витягти з цього заплутаного клубка, — таємниці нічних ридань і заплаканого обличчя місіс Берімор, загадкових прогулянок ключника до вікна, що виходить на захід. Привітайте мене, любий мій Холмсе, й скажіть, що ви не зневірились у своєму помічникові, — довіру, яку ви мені виявили, пославши мене сюди, цілком виправдано. Щоб з’ясувати всі ці речі, знадобилася одна ніч.