— Гра в очікування.
— Справді, місця тут не дуже веселі, — мовив, знизавши плечима, детектив і кинув оком на похмурі схили пагорбів та на туман, що озером розливався над Ґримпенською трясовиною. — А онде в будинку світяться вікна.
— То Мерипіт-Хавс, кінець нашої подорожі. Тепер прошу вас ступати навшпиньки й говорити тільки пошепки.
Ми обережно скрадалися стежкою, що вела до будинку, але ярдів за двісті від нього Холмс зупинився.
— Годі, — сказав він. — Ці камені надійно прикриють нас.
— Отут і чекатимемо?
— Так, влаштуємо невеличку засідку. Ідіть сюди, Лестрейде. Ватсоне, ви раніше бували в цьому домі, чи не так? Ви повинні знати розташування кімнат. Що то за ґратчасті вікна?
— Здається, вони на кухні.
— А наступне вікно, що світиться так яскраво?
— Напевно, їдальня.
— Штор на вікні немає. Ви краще знаєте, як туди пройти. Підкрадіться потихеньку й погляньте, що вони там роблять, — тільки тихше, на Бога, бо вони вас почують!
Я підкрався навшпиньки до низької кам’яної огорожі, що оточувала занедбаний садок. Ступаючи навшпиньки в темряві, я врешті дістався такого місця, звідки можна було зазирнути у вікно, не заслонене завісками.
В кімнаті було лише двоє — сер Генрі і Степлтон. Вони сиділи один навпроти одного, боком до мене, біля круглого столу. Обидва курили сигари, перед ними стояли кава й вино. Степлтон жваво про щось говорив, а баронет сидів блідий і неуважний. Його, мабуть, непокоїла тяжка думка про повернення додому самотою через лиховісні болота.
Аж ось я побачив, як Степлтон підвівся і вийшов з кімнати, а сер Генрі підлив собі вина й глибше вмостився в кріслі, попихкуючи сигарою. Рипнули двері і захрускотіли камінці на стежці. Кроки віддалялися від огорожі, за якою я причаївся. Визирнувши, я помітив, що натураліст зупинився біля повітки в садку. В замку клацнув ключ, і в повітці щось завовтузилось. Минула лише хвилина, і я знову почув, як Степлтон клацнув ключем, пройшов повз мене і зник у будинку. Я побачив, що він повернувся до свого гостя; обережно прокравшися до товаришів, я розповів їм про все, що бачив
— Он як! То жінки з ними немає, Ватсоне? — спитав Холмс, коли я змовк.
— Немає.
— Де ж тоді вона, якщо в усіх кімнатах, крім кухні, темно?
— І гадки не маю.
Я вже сказав, що Ґримпенську трясовину огортав густий білий туман. Він поволі повз у бік нашої схованки, оточуючи нас зусебіч низьким, щільним муром. Місячне світло обертало його на блискуче крижане поле, над яким височіли чорні верхівки далеких гранітних стовпів. Холмс обернувся в той бік і нетерпляче пробурмотів, поглянувши на білий мур туману:
— Туман повзе просто на нас, Ватсоне.
— Хіба це погано?
— Навіть дуже. Це єдина річ у світі, яка може зруйнувати всі мої плани. Але сер Генрі там більше не сидітиме. Вже десята година. Тепер наш успіх, ба більше — навіть його життя залежить від того, чи вийде він раніше, ніж туман доповзе до стежки, чи ні.
Небо над нами було ясне й чисте. Зорі холодно блищали, місяць заливав болота м’яким лагідним світлом. Перед нами чорніли обриси будинку зі шпилястим дахом, що немовби наїжачився димарями, які чітко вимальовувались на тлі зоряного неба. Широкі смуги золотавого світла падали з долішніх вікон у садок і на болото. Одна з них раптом згасла. Слуги пішли з кухні. Тепер лампа горіла лише в їдальні, де ті двоє — вбивця-господар і гість, який нічого не підозрював, — досі балакали й палили свої сигари.
З кожною хвилиною біла пелена, яка вкрила вже майже половину боліт, підповзала дедалі ближче до будинку. Її прозорий серпанок уже огортав золотавий квадрат освітленого вікна. Огорожа садка зникла в цій димчастій білині, з-за якої видніли тільки верхівки дерев. Ось туман огорнув будинок і поволі зливсь у суцільний вал, над яким височів горішній поверх із дахом, немов чарівний корабель на морських хвилях. Холмс люто вдарив кулаком по каменю, за яким ми стояли, і нетерпляче тупнув ногою.
— Якщо він не вийде за чверть години, стежку повиє туман. А через півгодини ми навіть власних рук не побачимо.
— Може, відійти трохи далі, вище?
— Мабуть, так і зробимо.
Туман насувався на нас, і ми відступали все далі й далі, аж поки опинилися за півмилі від будинку. Проте море білого туману, посріблене згори місяцем, повільно й невблаганно підбиралось і туди.
— Ми зайшли надто далеко, — мовив Холмс. — Його можуть наздогнати раніше, ніж він дійде до нас. Але хоч би там як, нам треба залишатися тут. — Він став на коліна й притулив вухо до землі. — Дякувати Богові, здається, він іде.
Тишу боліт порушив звук швидкої ходи. Причаївшись за каменем, ми напружено вдивлялися в сріблястий мур туману перед нами. Хода наближалась, і нарешті, немовби розсунувши перед собою завісу, на стежці з’явився той, на кого ми чекали. Побачивши над собою чисте зоряне небо, він здивовано озирнувся. Потім хутко попрямував далі, проминув нашу схованку й став підійматися вгору схилом, що починався одразу за брилами. Він раз по раз оглядався, немовби чогось побоюючись.
— Тсс! — прошепотів Холмс, і я почув, як клацнув курок його револьвера. — Дивіться! Ось він!
Із клубка туману, що підповзав до нас, долинув розмірений тупіт. Білий мур був уже ярдів за п’ятдесят од нас, і ми всі троє втупились у нього, не знаючи, яке страховисько вирине з нього. Я став поряд із Холмсом і на мить зазирнув йому в обличчя. Воно було бліде, схвильоване, очі палали при місячному світлі. І раптом їхній погляд змінився — став пильним, суворим, уста здивовано розтулилися. Тієї самої миті Лестрейд злякано скрикнув і впав долілиць на землю. Я скочив на ноги і вхопився занімілою рукою за револьвер, майже паралізований тим жахливим видивом, що вистрибнуло з туману. Так, це був собака — величезний чорний собака, але такого собаки досі не бачив жоден смертний. З роззявленої його пащі бурхав вогонь, з очей сипалися іскри, писок і загривок ніби палали полум’ям. Навіть у божевільному маренні не могло б привидітися страшніше, потворніше, пекельніше видиво, ніж ця бридка істота, яка вискочила з пелени туману.
Довжелезними стрибками чорне чудовисько мчало стежкою, донюхуючись до слідів сера Генрі. Ми опам’яталися лише після того, як воно пробігло повз нас. Ми з Холмсом вистрелили водночас, і собака завив з болю — ми зрозуміли, що принаймні одна куля влучила в ціль. Але тварина не зупинилась і мчала далі. Ми побачили, як сер Генрі озирнувся, — обличчя його змертвіло в світлі місяця, — підняв зі страху руки й безпорадно завмер, утупившись у чудовисько, що наздоганяло його.
Але болісне виття собаки розвіяло весь наш жах. Хто відчуває біль, той смертний, а якщо ми змогли його поранити, то вбити зможемо й поготів. Я ніколи ще не бачив, щоб людина бігала так швидко, як мій друг тієї ночі. Мене завжди мали за прудкого бігуна, але Холмс мчав поперед мене на такій відстані, як я сам — поперед куцого детектива. Ми бігли стежкою й чули попереду розпачливі крики сера Генрі і глухе виття собаки. Я наспів якраз тієї хвилини, коли тварина накинулася на свою жертву, повалила її на землю і вже замірялася вчепитися їй у горлянку. Але наступної миті Холмс всадив у бік чудовиська п’ять куль. Собака востаннє завив, люто клацнув зубами, впав на спину, здригнув усіма чотирма лапами й застиг. Я захекано нахиливсь над ним і приставив револьвер до страшної вогненної голови, проте вистрелити мені вже не довелося. Велетенський собака був мертвий.
Сер Генрі лежав непритомний там, де собака повалив його. Ми зірвали з нього комірець, і Холмс подякував долі, переконавшись, що той не поранений і що наша допомога наспіла вчасно. Потім повіки нашого друга здригнулись і він мляво поворухнувся. Лестрейд сунув йому між зуби шийку баклаги з бренді, і за мить на нас глянула пара переляканих очей.
— Боже мій! — прошепотів він. — Що це було? На Бога, що це було?
— Що б воно не було, його вже нема, — мовив Холмс. — Із вашим родовим привидом покінчено назавжди.
Чудовисько, яке лежало перед нами, могло будь-кого злякати своїми розмірами й силою. Це був не чистокровний біґль і не чистокровний мастиф, а помісь цих двох порід — худорлявий, дужий пес завбільшки з невелику левицю. Його величезна паща, здавалось, навіть після смерті палала блакитним полум’ям, а маленькі, глибоко посаджені, люті очі були облямовані світлими колами. Я торкнувся рукою цієї вогненної голови і, відсмикнувши її, побачив, що мої пальці теж засвітилися в темряві.
— Фосфор, — мовив я.
— Так, і ще якась загадкова речовина, — додав Холмс, понюхавши тіло собаки. — Без запаху, щоб не зіпсувати тварині нюх. Даруйте, сер Генрі, що через нас ви пережили такий жах. Я сподівався побачити собаку, але не таке страховисько, як це. До того ж нам трохи завадив туман.
— Ви врятували мені життя.
— Спочатку наразивши його на небезпеку. Ви можете встати?
— Дайте мені ще ковток бренді, і все буде гаразд. Отак! А тепер допоможіть мені встати. Що ви робитимете далі?
— Поки залишимо вас тут. Ви й так уже аж занадто зазнали цього вечора пригод. А потім хтось із нас повернеться з вами до Холла.
Він спробував підвестися, але не зміг; блідий, як привид, він тремтів усім тілом. Ми підвели його до каменів; він сів і затулив обличчя руками.
— А тепер нам час іти, — мовив Холмс. — Треба закінчити цю справу. Кожна секунда для нас дорога. Склад злочину не викликає сумніву, зостається лише спіймати винуватця.
— Ставлю тисячу проти одного, що в будинку його вже нема, — вів далі мій друг, коли ми хутко йшли стежкою. — Із цих пострілів, які пролунали тут, він зрозумів, що програв.
— Та ні, це було далеко звідти, та й туман приглушує звуки.
— Він побіг слідом за собакою, щоб забрати його. Ні, ні, він уже втік. Про всяк випадок треба оглянути в домі всі закутки.
Вхідні двері були відчинені навстіж; ми вбігли досередини й швидко оглянули кімнату за кімнатою, здивувавши старого лакея, що зустрів нас у коридорі. Світла не було ніде, крім їдальні, але Холмс узяв звідти лампу і обійшов з нею всі закутки. Людина, яку ми шукали, зникла без сліду. Але на горішньому поверсі двері однієї зі спалень було замкнено.
— Там хтось є! — вигукнув Лестрейд. — Я чую, що там хтось є. Відчиніть двері!
З-за дверей долинув глухий стогін і шурхіт. Холмс ударив ногою трохи вище од замка, і двері відчинилися. З револьверами в руках ми всі троє вбігли до кімнати.
Але зухвалого, жорстокого негідника, якого ми шукали, не було й тут. Замість нього очам нашим відкрилося таке дивне видовище, що ми аж отетеріли.
Кімната нагадувала невеличкий музей: на стінах її висіли ряди скляних шафок, де зберігалася колекція метеликів — пристрасть цієї дивної злочинної натури. Посередині кімнати стриміла товста підпора, підведена під трухляві балки стелі. До цієї підпори була прив’язана людина, загорнена в простирадла; її так міцно сповили з ніг до голови, що ми спершу навіть не розібрали, чоловік це чи жінка. Одне простирадло обкручувало шию і було прив’язане до підпори. Інше затуляло нижню частину обличчя — з нього на нас з німим запитанням дивилися темні, сповнені жаху й сорому очі. Ми не гаючись розрізали ці пута, вийняли з рота нещасливця кляп, і нам до ніг упала місіс Степлтон. Гарна її голова схилилася на груди, і я побачив на шиї в неї червоний рубець від нагая.
— Мерзотник! — вигукнув Холмс. — Де ваша баклага, Лестрейде? Посадіть її на стілець! Вона знепритомніла з болю.
Місіс Степлтон знову розплющила очі.
— Він врятувався? — спитала вона. — Він утік?
— Від нас не втече, мадам.
— Ні, ні, я не про чоловіка. Сер Генрі... він врятувався?
— Так.
— А собака?
— Собаку вбито.
З грудей її вихопилося полегшене зітхання.
— Дякувати Богові! Дякувати Богові! О, цей негідник! Погляньте, що він зі мною зробив! — Вона засукала обидва рукави, і ми з жахом побачили, що всі руки її вкриті синцями. — Але це ще нічого... нічого! Він змордував, споганив мою душу. Поки в мене жевріла надія, що він кохає мене, я терпіла все — грубощі, самотність, облуду... Тепер я знаю, що він брехав мені, зробив мене своїм знаряддям! — Вона не втрималася й заридала.
— Вам справді нема чого побиватися за ним, мадам, — мовив Холмс. — Скажіть нам, де його шукати. Якщо ви допомагали йому, спокутуйте свою вину, допомігши нам.
— Є лише одне місце, куди він міг утекти, — відповіла вона. — Посеред трясовини є острівець, а на ньому — стара копальня. Там він тримав свого собаку, і там він приготував усе для сховку. Він утік туди.
До вікна білою ватою підкочувався туман. Холмс підніс до шибки лампу.
— Гляньте-но, — сказав він. — Цієї ночі ніхто не зможе дістатися Ґримпенської трясовини.
Місіс Степлтон засміялась і заляскала в долоні. Очі її блиснули недобрим вогнем.
— Туди він знайде дорогу, а назад — ніколи! — вигукнула вона. — Хіба такої ночі побачиш, де віхи? Ми ставили їх разом, він і я, щоб позначити прохід через трясовину. О, чому я не здогадалася прибрати їх сьогодні! Він тепер був би у ваших руках!
Але в такому тумані про погоню нічого було й думати. Ми залишили Лестрейда хазяйнувати в будинку, а самі разом з баронетом повернулися до Баскервіль-Холла. Далі приховувати від нього історію Степлтонів було неможливо: довідавшись правду про кохану жінку, він мужньо сприйняв цей удар. Але нічна пригода так розхитала його нерви, що вранці він уже лежав у гарячці під наглядом доктора Мортімера. Згодом їм обом судилося вирушити в навколосвітню подорож, і лише після цього сер Генрі знову став веселим, здоровим чоловіком, яким був до того, як одержав цю горезвісну спадщину.
* * *
А тепер я швидко наближатимуся до кінця своєї незвичайної розповіді, під час якої намагався передати читачеві всі ті неясні страхи й підозри, які так довго затьмарювали наше життя й так трагічно скінчилися. Вранці після загибелі собаки туман розвіявсь і місіс Степлтон повела нас до того місця, де починалася стежка через трясовину. Вона так радо й охоче вела нас слідами чоловіка, що ми тільки тепер зрозуміли, яким гірким було її життя. Ми залишили її на вузькій смужці торфу, що косою вганялася у трясовину. Далі маленькі прутики, встромлені в землю то тут, то там, позначали стежку, що вилася від купини до купини, поміж зарослими драговинами, які перегороджували шлях кожному, хто не знав цих боліт. Від гнилого очерету і водоростей підіймалися тяжкі, смердючі випари; ми раз у раз по коліно занурювалися в темну, грузьку рідину, що м’якими колами розходилась по поверхні. В’язка твань присмоктувалась до наших п’ят, і нам здавалося, що чиясь чіпка рука тягне нас у ці похмурі глибини, — так міцно болото змикалось круг наших ніг. Лише одного разу ми побачили слід того, хто проходив до нас цим небезпечним шляхом. На купині, порослій пухівкою, лежало щось темне. Ступивши туди, Холмс миттю загруз у твані по пояс, і якби не ми, він навряд чи відчув би ще колись під ногами землю. Він тримав у руці старий чорний черевик. Усередині на шкірі було вибито: «Мейєрс, Торонто».
— Це варто болотяної купелі, — мовив він. — Ось пропалий черевик нашого друга сера Генрі.
— Степлтон покинув його, коли тікав?
— Саме так. Він дав понюхати черевик собаці, коли наводив його на слід. Зрозумівши, що програв, він так і втік з ним, а потім викинув. Тепер ми принаймні знаємо, що до цього місця він дістався безпечно.
Але більше нам нічого не вдалося довідатись, хоча багато про що ми могли здогадатись. Відшукати на стежці сліди не було ніякої змоги — їх одразу затягало багном; ми подумали, що вони могли залишитися в сухіших місцях. Але всі пошуки були марні. Якщо стежці можна було вірити, то Степлтонові так і не пощастило дістатись острівця, куди він минулої ночі тікав крізь туман. Цю холодну, жорстоку людину було навіки поховано в самісінькому серці великої Ґримпенської трясовини, в бездонній глибині смердючої тванюки.
Чимало його слідів ми знайшли на оточеному драговиною острівці, де він тримав свого страшного спільника. Величезна корба й шахта, до половини завалена камінням, свідчили, що тут колись була копальня. Поряд стояли найпівзруйновані хатинки рудокопів, яких, напевно, вигнали звідти отруйні болотяні випари. В стіні однієї з них ми побачили кільце, ланцюг і купу обгризених кісток: тут, очевидно, й тримали пса. Серед купи сміття лежав собачий кістяк із клаптями рудої шерсті.
— Собака! — сказав Холмс. — Боже милий, та це ж кокер-спанієль! Бідолаха Мортімер більш ніколи не побачить свого улюбленця. Що ж, тепер, здається, цей острівець розкрив нам усі свої таємниці. Сховати собаку можна, але мовчати ви його нізащо не змусите, — звідси й долинало це виття, що страхало людей навіть серед ясного дня. В разі потреби він міг би перевести собаку до комори біля Мерипіт-Хавса, але так ризикувати можна було лише останнього дня, коли вже не було ніякого рятунку. А ця паста в бляшанці — та суміш, якою він змащував тварину. Він, звичайно ж, знав історію про пекельного привида-пса і хотів таким чином покінчити з сером Чарльзом. Нема нічого дивного, що бідолашний каторжанин з криком побіг навтікача, — так само, як і наш друг, та й самі ми були готові до цього, — коли з темряви на нього стрибнуло таке страховисько. Задум був хитрий: крім того, що собака допоміг би йому вбити жертву, ніхто з тутешніх селян не ризикнув би познайомитись із такою тварюкою ближче! Я вже казав вам у Лондоні, Ватсоне, й повторю тепер: нам ще ніколи не доводилось стикатися з людиною, небезпечнішою за того, хто лежить тепер там!