Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Дойл Артур Игнатиус Конан 17 стр.


І він своєю худою рукою показав на зелено-буру трясовину, що простиралася далі, аж до пологих схилів пагорбів.

15. Згадуючи минуле

Був кінець листопада; дощового, туманного вечора ми з Холмсом сиділи біля розпаленого каміна в нашій вітальні на Бейкер-стріт. Із часу трагедії в Девонширі мій друг закінчив розслід двох важливих справ: у першій з них він викрив полковника Апвуда, причетного до відомого картярського скандалу в клубі «Нонпарель»; у другій — зняв з нещасної мадам Монпенсьє звинувачення у вбивстві пасербиці, молодої мадемуазель Карер, що за півроку, як ви пам’ятаєте, знайшлася живою в Нью-Йорку і вийшла там заміж. Після успішного завершення двох таких важких і поважних справ мій друг був у чудовому гуморі, отож я вирішив випитати в нього подробиці баскервільської таємниці. Я терпляче ждав цієї нагоди, бо знав, що він не любить братися одразу до кількох справ і що його ясний, логічний розум віддасть перевагу нагальній роботі перед спогадами. Сер Генрі й доктор Мортімер саме тоді були в Лондоні; вони готувалися до далекої подорожі, яку лікарі порадили баронетові, щоб він трохи підлікував свої розхитані нерви. Уранці того самого дня вони завітали до нас, тож у мене був добрий привід до цієї розмови.

— З точки зору людини, що звала себе Степлтоном, — мовив Холмс, — події розгорталися як по писаному, але нам вони здавалися неймовірно заплутаними, бо ми нічого не знали про їхні причини й довідалися хіба що про окремі факти. Трохи перегодя я мав дві бесіди з місіс Степлтон і справа з’ясувалася настільки, що тепер, як на мене, в ній не зосталося жодної таємниці. Можете переглянути нотатки про неї в моєму довіднику, під літерою «Б».

— А може, ви переповісте мені ці події з пам’яті?

— Будь ласка, хоч я й не певен, що пригадаю всі подробиці. Зосередженість на чомусь одному витісняє всі інші думки з голови. Адвокат, який знає напам’ять справу, що її він веде, за тиждень-два після суду чистісінько все забуває. Так само й нові справи змушували мене забувати всі попередні, отож мадемуазель Карер своєю особою витіснила з моєї пам’яті Баскервіль-Холл. Завтра, можливо, переді мною постане нова загадка, яка змусить забути чарівну француженку та шахрая Апвуда. Але я все-таки спробую викласти вам усі ці події, а коли щось забуду, ви мені підкажете.

Розслід переконав мене, що фамільний портрет не брехав і що цей чолов’яга справді був Баскервілем. Він виявився сином того самого Роджера Баскервіля, молодшого брата сера Чарльза, що змушений був тікати до Південної Америки і там нібито помер бездітним. Насправді ж він там одружився й мав одного сина, що носив батькове прізвище. Син узяв собі за дружину Беріл Ґарсія, одну з коста-риканських красунь, розтратив велику суму казенних грошей, змінив прізвище на Венделер і втік до Англії, де заснував школу на сході Йоркширу, скориставшись досвідом одного вчителя, з яким познайомився у дорозі. Але цей учитель, якийсь Фрезер, помер від сухот, школа почала занепадати і набула поганої слави. Подружжя Венделерів змінило своє прізвище на Степлтон і разом з рештками своїх коштів, новими намірами та пристрастю голови родини до ентомології переїхало на південь Англії. У Британському музеї я довідався, що Венделера мали за видатного фахівця в галузі ентомології і його ім’ям назвали одного метелика, описаного ним ще в Йоркширі.

Тепер ми підходимо до тієї частини його життя, що виявилася для нас найцікавішою. Цей чоловік, напевно, дізнався, що між ним та багатим маєтком стоять лише дві людини. Коли він виїжджав до Девоншира, наміри його, напевно, були ще не досить чіткими, але лихий задум у нього визрівав — недарма він із самого початку видавав свою дружину за сестру. Думка використати її як принаду з’явилася в нього одразу, хоча він, можливо, ще не уявляв собі, як усе складатиметься в майбутньому. Перед ним була одна мета — заволодіти маєтком; заради цього він не гребував ніякими засобами і ризикував тільки як міг. Насамперед йому треба було оселитись якнайближче до фамільного дому, а потім зав’язати дружбу з сером Чарльзом Баскервілем та його сусідами.

Старий баронет сам розповів йому легенду про собаку й таким чином підписав собі смертний вирок. Степлтон, — я зватиму його так і надалі, — знав, що в старого хворе серце і сильний струс може його вбити. Про все це він дізнався від доктора Мортімера. Чув він і про те, що сер Чарльз — чоловік забобонний і цю похмуру легенду сприймає цілком серйозно. Степлтонів гнучкий розум одразу підказав йому, як можна вбити баронета, а самому залишитися поза підозрою.

Обміркувавши всі свої плани, він дуже обережно взявся їх здійснювати. Звичайний злочинець задовольнився б простим злим собакою. Але йому сяйнула геніальна думка — зробити з собаки пекельний привид. Він купив цього пса в Лондоні, у Росса й Менґлса, на Фулгем-Роуд. Він вибрав найсильнішого і найзлішого з усіх, що там були. Потім привіз його до Північного Девоншира і здійснив з ним великий перехід через болота, щоб провести його додому непомітно. Під час своїх полювань на комах він знайшов шлях до Ґримпенської трясовини, а водночас — і надійну схованку для собаки. Там він припнув його на ланцюг і став чекати нагоди.

Але нагода ніяк не траплялася. Старий джентльмен ніколи не залишав садибу вночі. Кілька разів Степлтон підстерігав його з собакою, але даремно. Під час тих марних чатувань собака потрапив на очі комусь із селян, і легенда про пекельного пса знайшла нове підтвердження. До того ж Степлтон сподівався, що його дружина спокусить сера Чарльза, але цього разу вона рішуче спротивилася. Вона відмовилася зваблювати своїми чарами старого, бо знала, що це може його згубити. Ні погрози, ні навіть побиття — ніщо не допомагало. Вона не хотіла брати гріх на душу, і Степлтон тимчасово опинився в глухому куті.

Проте незабаром йому пощастило знайти вихід: сер Чарльз перейнявся дружніми почуттями до Степлтона і послав його як посередника до тієї нещасної жінки, місіс Лори Лайонс. Видаючи себе за парубка, Степлтон зовсім заморочив їй голову і дав зрозуміти, що одружиться з нею, якщо вона розлучиться з чоловіком. Треба було діяти наздогад негайно — сер Чарльз за порадою доктора Мортімера, з яким Степлтон про людське око погоджувався, збирався залишити Холл. Щоб жертва не вислизнула, він змусив місіс Лайонс написати той лист, у якому вона благала старого прийти на побачення до неї напередодні від’їзду до Лондона. Потім, вигадавши поважну причину, він підмовив її не йти на те побачення. Нарешті можна було діяти.

Повернувшись увечері з Кумбі-Тресі, він встиг забрати собаку, вимастити його своєю пекельною фарбою й привести на те місце, де на місіс Лайонс мав чекати старий джентльмен. Собака, нацькований хазяїном, стрибнув через хвіртку й помчав за нещасним баронетом, що з криком кинувся тисовою алеєю навтікача. Уявіть собі, яке то було моторошне видовище — у темряві за тобою женеться щось величезне, з вогненною пащею й палаючими очима. Серце старого не витримало, і він упав мертвий у кінці алеї. Собака біг за ним вузьким моріжком — через те на стежці не було жодних слідів, крім людських. Коли сер Чарльз упав, собака, напевно, обнюхав його, але не став чіпати мертве тіло й вернувся назад. Оті його сліди й побачив доктор Мортімер. Собаку відвели до схованки на Ґримпенській трясовині. Ця загадкова пригода завдала клопоту поліції, перелякала всіх сусідів, і, нарешті, нам запропонували її розслідувати.

Це все, що стосується смерті сера Чарльза Баскервіля. Тепер ви бачите, яка то була диявольська хитрість, — адже викрити справжнього вбивцю було майже неможливо. Він мав лише одного спільника, й до того ж такого, що ніколи не викаже, а гротескна, неймовірна природа злочину й поготів спантеличила слідство. Обидві жінки, причетні до цієї історії, — місіс Степлтон і місіс Лора Лайонс, — серйозно підозрювали Степлтона. Місіс Степлтон знала, які заміри чоловік плекав проти старого, знала й про існування собаки. Місіс Лайонс не знала ні про те, ні про інше, але її вразило, що смерть сера Чарльза сталася саме у ту годину, на яку було призначене побачення, про яке ніхто, крім Степлтона, і гадки не мав. Але обидві вони були під його впливом, тож їх він міг не боятися. Отже, першу половину задачі ми розв’язали з успіхом, але залишалися друга — набагато складніша.

Цілком можливо, що Степлтон нічого не знав про канадського спадкоємця. У всякому разі він довідався про нього від свого друга, доктора Мортімера, який водночас повідомив його про день прибуття Генрі Баскервіля. Найперше Степлтонові спало на думку, чи не зможе він здихатись молодого канадця ще в Лондоні, до того, як той приїде до Девоншира. Дружині він більше не довіряв — відтоді, як вона не захотіла заманити в пастку старого джентльмена, проте залишати її надовго він теж не наважувавсь: так можна було до решти втратити владу над нею. З цієї причини він узяв її з собою до Лондона. Вони зупинилися, як я потім з’ясував, у приватному готелі «Мексборо» на Кревен-стріт; туди Картрайт теж заходив шукати порізану газету. Дружину Степлтон замикав у номері, а сам тим часом, приклеївши бороду, їздив назирці за доктором Мортімером — на Бейкер-стріт, на вокзал, до готелю «Нортумберленд». Дружина дещо знала про наміри чоловіка, але так його боялася — через його надзвичайну жорстокість, що не насмілювалась повідомити сера Генрі листовно про небезпеку, яка чатує на нього. Якби лист опинивсь у Степлтонових руках, ніхто б не поручився за її життя. Врешті-решт, як ми знаємо, вона вдалася до хитрощів: вирізала потрібні слова з газети й написала адресу зміненим почерком. Лист дійшов до баронета і став першим попередженням про небезпеку для його життя.

Степлтонові конче потрібно було роздобути щось із одягу сера Генрі — про той випадок, якщо доведеться пускати собаку його слідами. Діючи зазвичай швидко й рішуче, він не став марнувати часу, і в нас не повинно бути сумніву, що й коридорний, і покоївка в готелі дістали щедру винагороду за допомогу. Перший черевик, на жаль, виявився новим, а отже, непридатним. Степлтон повернув його і викрав інший — і тут мені стало зрозуміло, що ми маємо справу з живим собакою, бо нічим іншим не можна було пояснити намагання роздобути саме старий, а не новий черевик. Що дурнішою, гротескнішою видається якась подробиця, то уважніше її варто вивчити; а обставини, які спершу ускладнюють справу, найчастіше приводять вас просто до розв’язки, якщо серйозно, по-науковому в них розібратися.

Другого дня вранці нас відвідали наші друзі, а Степлтон їхав за ними в кебі. Судячи з того, що він знав мене в обличчя, знав мій будинок, з усієї його поведінки, злочинна кар’єра Степлтона не обмежувалася баскервільською справою. За останні три роки в західних графствах сталося чотири великі пограбування, але жодного з грабіжників не вдалося заарештувати. Останнє з них, — у Фолкстон-Корті, у травні, — не обійшлося без крові: самотній нападник у масці застрелив хлопчину-лакея, що намагався затримати його. Тепер я певен, що Степлтон поповнював таким чином нестачу грошей і давно вже був жорстоким, небезпечним злочинцем.

Ми переконались у його кмітливості й зухвальстві того ранку, коли він так спритно вислизнув від нас і потім назвався моїм ім’ям, бо знав, що рано чи пізно я доберуся до візника. Тієї миті він зрозумів, що в Лондоні справу програно, бо до неї взявся я. Він повернувся до Дартмуру й почав чекати приїзду баронета.

— Стривайте! — мовив я. — Ви, звичайно ж, достеменно точно описали всі події, проте одна подробиця зосталася незрозумілою. Що було з собакою, коли його хазяїн їздив до Лондона?

— Мене самого це цікавило, бо було дуже важливе для розсліду справи. Степлтон, безперечно, мав довіреного помічника, хоча навряд чи ділився з ним усіма своїми намірами: це означало б цілком віддатися на його милість. У Мерипіт-Хавсі був старий лакей на ім’я Ентоні. Він служив у Степлтонів кілька років, ще тоді, коли вони тримали школу, і він не міг не знати, що господарі його — насправді чоловік та дружина. Отож цей Ентоні зник без сліду, в Англії його ніде не знайшли. Зауважте, що Ентоні — ім’я рідкісне для англійця, а в Іспанії та Латинській Америці Антоніо трапляються на кожному кроці. Старий добре розмовляв по— англійському, незгірше за місіс Степлтон, але з якимось дивним акцентом. Я сам бачив, як він ходив через Ґримпенську трясовину стежкою, позначеною Степлтоном. Отож цілком імовірно, що тоді, коли хазяїна не було вдома, собаку годував лакей Ентоні, хоч він навряд чи знав, навіщо тут тримають цю тварину.

Отже, Степлтони повернулися до Девоншира, а невдовзі туди приїхали й ви з сером Генрі. Тепер скажу кілька слів про себе. Ви, певно, пригадуєте, що я, розглядаючи лист із наклеєними в ньому вирізаними газетними словами, зацікавився, чи є на ньому водяні знаки. Я підніс папір до очей і відчув легенькі пахощі парфумів «Білий жасмин». Є сімдесят три сорти парфумів, які фахівець— криміналіст повинен уміти розпізнавати: я з власного досвіду переконався, що успіх розсліду часто залежить саме від цього. Якщо пахне парфумами, то лист писала жінка, а на той час я вже почав приглядатися до Степлтонів. Отак я зрозумів, що собака існує насправді, і здогадався, хто є злочинцем, ще до нашої подорожі на захід.

За Степлтоном треба було стежити. Звичайно, якби я стежив за ним, коли був разом з вами, він умить насторожився б. Довелося обдурити всіх, навіть вас: я таємно поїхав слідом за вами, хоча сказав, що зостануся в Лондоні. Негаразди, яких мені довелося зазнати, були не такі великі, як вам здається; до того ж, подібні дрібниці не повинні заважати розслідові. Мешкав я здебільшого в Кумбі-Тресі, а кам’яну хатку на болоті відвідував лише тоді, коли слід було перебратися ближче до місця дії. Зі мною приїхав Картрайт: він став мені у великій пригоді, переодягшись сільським хлопчиною. Картрайт приносив мені харчі й чисту білизну. Коли я стежив за Степлтоном, він стежив за вами, і всі нитки опинялися в моїх руках.

Ви вже знаєте, що ваші звіти негайно пересилалися з Бейкер-стріт до Кумбі-Тресі. Вони вельми прислужилися мені, особливо той, де було вміщено єдину правдиву частину Степлтонової біографії. Після того я легко зміг встановити особу їх обох і врешті довідатися, хто вони такі.

Проте справу надто ускладнив випадок з утікачем-каторжанином і зв’язок між ним та Беріморами. Але ви розплутали і цей вузол, хоча я й сам дійшов того ж висновку на підставі власних спостережень.

На той час, коли ви розшукали мене на болотах, я вже ясно бачив усю цю справу, але віддавати її до суду було зарано. Навіть Степлтонів нічний замах на сера Генрі, що скінчився смертю нещасного каторжанина, не давав проти нього жодних доказів. Залишався єдиний вихід — схопити його на місці злочину, виставивши сера Генрі, самотнього й начебто беззахисного, як принаду. Так ми й зробили, і ціною нервового струсу клієнта не тільки завершили справу, а й довели Степлтона до загибелі. Піддавши сера Генрі такому випробуванню, я заслужив, правду кажучи, докір за невдале ведення справи; але ми уявити собі не могли, яким страшним, приголомшливим буде це видовище, яким густим буде нічний туман, з якого собака вискочить просто на нас. Ми досягай мети дорогою ціною, але й доктор Мортімер, і лікар-фахівець запевняють мене, що наш друг невдовзі видужає. Тривала подорож допоможе йому не лише зміцнити розхитані нерви, а й загоїти сердечні рани. Адже він так глибоко й щиро кохав цю жінку, і те, що вона була причетна до такої темної справи, завдало йому великої гіркоти.

Лишається тільки розповісти, яку роль у цій історії відіграла вона. Немає сумніву, що Степлтон цілковито підкорив її собі — чи вона кохала його, чи боялася, а може, те й те разом, — адже ці почуття такі сумісні. Та хоч би як там було, він діяв напевно. Вона погодилася видати себе за його сестру, але стати співучасницею вбивства відмовилась, і він переконався, що влада його над нею не безмежна. Вона не раз намагалася попередити сера Генрі, але робила це так, щоб не виказати чоловіка. Степлтон, здається, мав ревниву вдачу, й коли він побачив, як баронет залицяється до його дружини, — хоча це якраз збігалося з його намірами, — не витримав і в шаленому спалахові гніву показав усю свою лють, яку до того так старанно тамував. Водночас він і далі не противився їхньому знайомству, бо сподівався, що сер Генрі часто буватиме в Мерипіт-Хавсі і рано чи пізно попаде у його лабети. Але в останню мить дружина збунтувалася. Вона почула про загибель каторжанина й дізналася, що того вечора, коли сер Генрі мав у них обідати, собаку перевели до повітки в садку. Вона назвала чоловіка злочинцем, між ними розігралася жахлива нічна сцена, під час якої вона вперше довідалася, що має суперницю. Недавня вірність умить змінилася лютою ненавистю: він побачив, що вона його викаже. Він зв’язав її, щоб вона не могла попередити сера Генрі, і сподівався, звичайно, що всі сусіди, почувши про смерть баронета, згадають про його родове прокляття, а тоді він знову примусить дружину мовчати. Але й тут він, здається, помилився: долю його було визначено й без нашого втручання. Жінка іспанської крові не пробачила б йому зради... От і все, любий мій Ватсоне, а якщо ви хочете почути докладнішу розповідь про цю пригоду, то мені доведеться зазирнути до своїх нотаток. Але я, здається, не проминув нічого суттєвого.

Назад Дальше