— Зробимо, — погодився Хаблак. — Там попід вікнами газони й квітники, доведеться облазити.
— Неодмінно, — підвів угору вказівного пальця Каштанов. — І попитайте людей. Обійдіть квартири по сусідству, може, хтось і побачив щось підозріле.
У кабінеті директора “Кристалу”, крім господаря, сиділи ще двоє чоловіків. Одного з них Хаблак уже знав, художник Петро Данько. Поруч нього на дивані примостився середніх років чоловік з глибоко посадженими пронизливими очима, вилицюватий, трохи схожий на монгола, але не смуглявий, білий, буцім альбінос. Мав не тільки білу чуприну, але й зовсім білі брови, які контрастували з темними гострими й розумними очима.
— Василь Ярославович Петренко, — представив його директор. — Секретар нашої парторганізації. Вчора був відсутній.
Він міг би й не пояснювати цього, Хаблак і сам знав, що Петренко вчора не прийшов на зустріч з Хоролевським, та директор визнав за можливе пояснити:
— Син у Василя Ярославовича в дитсадку, й мусив забирати.
— Ви кажете це так, — посміхнувся Петренко, — ніби виправдовуєте мене. Але ж трапилося таке, що кидає на нас тінь, і ми не можемо заспокоїтися, поки не знайдеться ця клята чаша. Втім, я, мабуть, неправий, чаша не винна, і, прошу вас, капітане, чим ми можемо допомогти? Я особисто із товаришем Даньком — він у нас заступник голови місцевкому, голова у відпустці, — а так, бачите, “трикутник” до ваших послуг. І не тільки “трикутник”, весь колектив.
Директор застережливо похитав головою, видно, йому не дуже подобалася категоричність секретаря — той зрозумів його, але вперто махнув рукою й вів далі:
— Так, Миколо Семеновичу, весь колектив, я кажу це зовсім свідомо, бо один якийсь негідник не може заплямувати колектив. Як кажуть, родина не без виродка, та весь колектив я нікому не дозволю гудити! — Він гостро зиркнув на Хаблака, наче той уже почав гудити видавничих працівників, і капітан, трохи образившись, заперечив:
— Ніхто не збирається кидати тінь на колектив, більше того, сподіваємось на вашу допомогу. Бо без неї, як без рук. І просимо от що… — Розповів, що треба спробувати знайти “жука”, яким учора було замкнуто електромережу.
— Зробимо, — пообіцяв Петренко, — зараз попрошу працівників, а ми з Даньком пошукаємо на клумбах.
Він підвівся різко, взагалі робив усе енергійно, певно, для нього не існувало дрібниць, звик ставитися до всього серйозно, і це сподобалося Хаблакові.
Капітан доручив Зозулі обійти сусідні будинки і опитати їх мешканців, а сам приєднався до Петренка з Даньком. Спочатку вони ще раз обдивилися газони між видавничим будинком і тротуаром, учора вже шукали тут при світлі автомобільних фар, та Хаблак цілком резонно вирішив, що в темряві могли чогось і не помітити На жаль, пошуки нічого не дали: кілька недокурків, зіжмакана пачка сигарет “Славутич”, фольга від шоколаду — власне, все.
У дворі між клумбами грали діти, вони з подивом дивилися, як троє дядьків вишукують щось на газонах і клумбах. Одна дівчинка з бантами в задерикуватих кісках осудливо глянула на Хаблака й мовила докірливо:
— По клумбах ходити заборонено!
Капітан запобігливо зиркнув у суворі голубі оченята.
— Звичайно, заборонено, — охоче погодився, — однак ми не ходимо, а шукаємо.
— Що? — запитала негайно, і Хаблак не наважився не відповісти.
— “Жука”, — одказав чесно.
Дівчина недовірливо похитала головою.
— Так я й повірила…
— Чому ж?
— Тут жуків знаєте скільки! Он… — тицьнула пальцем у якусь кузьку, що повзла асфальтом у неї під ногами.
Хаблак розвів руки: що міг пояснити цій не по роках серйозній і допитливій істоті?
— Ми шукаємо іншого… — одповів не дуже переконливо.
— Покажете?
— Якщо знайдемо, обов’язково, — пообіцяв капітан зовсім щиро, і дівчинка, задоволена розмовою, побігла до подруг.
Хаблак задивився, як стрибає дитина і як хилитаються в неї кіски з рожевими бантиками, стояв і думав, що скоро і в них з Мариною буде дитина, можливо, така ж серйозна й допитлива — Марина хоче дівчинку, а якщо хоче Марина, то хоче й він, справді, що може бути краще за таку білявку з рожевими бантами?
Хаблак зітхнув і нахилився над квітами — ціла клумба червоної сальвії, вона цвіте аж до морозів, красива й невибаглива квітка, он поруч цинії вже прив’яли, а сальвія ще, здається, лише набирає сили.
— Ідіть-но сюди, капітане, — почув нараз і побачив, як махає йому руками з сусідньої клумби Данько. Присів серед прив’ялих циній, втупився у щось і махає руками. — Здається, знайшов!..
Хаблак двома пружними кроками перетнув асфальтовану доріжку, підійшов до Данька. Розгорнув пожовклі квіти й побачив серед них штепсель. Звичайний штепсель з обгорілими контактами.
Данько потягнувся, щоб узяти, та капітан перехопив його руку. Хлопець зиркнув здивовано, але Хаблак не став нічого пояснювати, витягнув хусточку і взяв нею штепсель обережно, наче він міг розсипатися в руках.
— Відбитки пальців? — збагнув Данько й підморгнув Хаблакові по-змовницьки.
— Угу… — промимрив капітан. Понюхав штепсель — від нього пахло різко паленим, як учора з розетки, й горілий дріт, яким були з’єднані контакти, встиг підгоріти й почорніти.
Підійшов Петренко. Цікаво зиркнув на знахідку.
— Перший успіх? — запитав. — Даньку завжди щастить.
— Так уже й щастить… — заперечив той, проте посміхнувся відкрито й радісно, спростовував цією посмішкою свої ж слова.
— Пестунчик долі! — не здався Петренко. Зиркнув на Хаблака своїми пронизливими очима, запитав: — А тепер слід встановити, звідки штепсель?
Капітан подумав, що одне задоволення мати справу з такими тямущими хлопцями.
— Точно, — ствердив. — Ви читаєте мої думки. Можливо, цей штепсель узятий десь у видавництві.
— Сумніваюсь, — похитав головою Данько. — Треба вже зовсім не мати голови…
— Е-е, навіть досвідчені злодії припускаються таких помилок.
— Вам видніше, — охоче погодився Данько. — Зараз передивимося всі настільні лампи. А в коректорській та виробничому відділі ще й електроплитки.
— Електрочайник у молодших редакторів, — додав Петренко. — Може, в когось штепселя й нема.
Хаблак загорнув знахідку в хусточку, вони піднялися на другий поверх — хлопці пішли оглядати електроприлади й лампи, а капітан зазирнув до директора. Вони домовилися, що той намалює схему розташування меблів у кабінеті під час учорашньої зустрічі з археологом. І позначить, хто де сидів.
Особливо цікавило Хаблака, хто займав стілець поруч відчиненого вікна. Виявилось: завідуючий одним з відділів видавництва Панас Сергійович Балясний. Хаблак попросив покликати його, і буквально через кілька хвилин до кабінету зазирнув літній лисуватий чоловік — повновидий і огрядний, з подвійним підборіддям і досить великим черевом. Він, правда, намагався затягнути його паском, але черево вивалювалося, напинаючи сорочку, Балясний соромився цього, весь час поправляв піджак і, сівши, склав руки так, щоб долонями затулити низ живота.
Хаблак вказав на стілець під вікном і запитав:
— Вчора ввечері ви сиділи на ньому?
— Так… — відповів, і переплетені на череві пальці заворушилися. — Але я не розумію вас: невже гадаєте?..
— Ні, — рішуче поклав край його тривозі Хаблак. — Звичайно, ні, шановний Панасе Сергійовичу, однак нам треба з’ясувати, хто відчинив вікно й коли. До речі, ви весь час сиділи на цьому місці?
— Так, спочатку й до того моменту… Ну, з чашею…
— Коли згасло світло?
— Поки не запалили сірник, — уточнив Балясний.
— Скільки минуло часу відтоді, коли згасло світло, й до того, як Данько запалив сірник?
Хаблак знав, що саме Данько запалив першого сірника, потім палили ще, хто й коли, важко було встановити, але першого запалив саме Даиько.
Балясний трохи подумав. Відповів не зовсім упевнено:
— Гадаю, півхвилини… Може, трохи більше…
Ніхто не міг відповісти точно, скільки часу мав у своєму розпорядженні злодій. Одні казали: секунд двадцять, інші — близько хвилини. Данько вважав — тридцять — тридцять п’ять секунд. І ось Балясний підтверджає це.
Півхвилини — зовсім небагато, й розрахунок у злодія мусив бути точний.
— Коли згасло світло, ніхто не підходив до вікна? — запитав Хаблак. — Адже тільки біля вас було розчинене?
— Так, єдине розчинене вікно. І, по-моєму, ніхто в темряві до мене не наближався.
Хаблак підійшов до столу, на якому вчора стояла скіфська чаша.
— Пересядьте, будь ласка, на той стілець, де сиділи ввечері, — попросив.
Балясний зітхнув чомусь жалібно й пересів — обережно, на край стільця.
Хаблак прикинув на око відстань від столу до вікна.
— Приблизно чотири метри, — констатував. Переміряв кроками. — Так, чотири метри. За тридцять секунд можна було тихенько підскочити до столу, схопити чашу й викинути її в розчинене вікно?
— Можна, — ствердив директор.
— І я так гадаю. — Хаблак сів на якийсь стілець попід стіною, зиркнув на годинник, витримав три — чотири секунди, рвучко підвівся, ступив кілька пружних кроків до столу, удав, що схопив щось на ньому, повернувся до вікна, ступив ще крок, розмахнувся, ніби викинув у нього, й зиркнув на годинник. — Ще шість секунд… Разом десять. Накинемо три — чотири секунди, щоб непомітно повернутися на своє місце. Навіть штовхнути сусіда, аби потім підтвердів: сидів увесь час і не підводився зі стільця.
— Ризиковано, — заперечив директор, — міг промахнутися, розбити вікно, наробити галасу.
Балясний якось винувато посміхнувся й додав:
— Ніхто не міг викинути чашу у вікно.
— Це чому ж? — різко обернувся до нього Хаблак.
— Бо вікно в цей час закрили шторою. Точніше — всі вікна. Хоролевський демонстрував фільм, а на вулиці — ліхтарі…
— Але ж, може, не закрили зовсім? — У Хаблака ще жевріла якась надія.
— Ну, як — залишилося приблизно на долоню. — Балясний підвів м’яку спітнілу руку. — У таку щілину чашу ледь просунеш. А я там усе ж сидів поруч і неодмінно помітив би…
У Хаблака на мить ворухнулася неприязнь до цього череваня: їхня перша, так гарно вибудувана версія одразу лопнула, як мильна булька, — й сліду не лишилося.
Але чому він сердиться на Балясного? Дякувати треба чоловікові, що розслідування не пішло хибним шляхом. Скільки часу могли б змарнувати!
“А якщо він сам?” — на мить ворухнулася думка, проте капітан одразу відкинув її як недостойну. Якщо Балясний був би причетний до крадіжки чаші, неодмінно ухопився б за Зозулину версію, вона, так би мовити, працювала на нього. Та й який розумний злодій дасть запідозрити себе одразу? А те, що він має справу з людиною розумною й далекоглядною, Хаблак відчував інтуїтивно — певно, вона продумала свої дії не на один десяток кроків уперед.
Хаблак відпустив Балясного. Директор дивився на нього запитувально, однак що міг сказати йому капітан? Що розслідування поки що, фактично, не зрушилося з місця?
До кабінету зазирнув Петренко. Хаблак подивився на нього з надією, проте парторг у відповідь лише знизав плечима. І все ж він приніс добру звістку.
— Здається, ми знайшли, звідки поцуплено той злощасний штепсель, — повідомив, правда, не дуже впевнено. — З лампи Юхима Сидоровича.
— Крота? — швидко уточнив Хаблак. — Завгоспа?
— Саме так, — нахилив голову Петренко, — і Данько там зараз з’ясовує стосунки…
Хаблак не дослухав його: вискочив з кабінету й швидко попрямував до завгоспової комори. Ще на підході до неї почув збуджені голоси й покрутив головою: даремно, ох, даремно Данько лається із завгоспом — теж мені доморощений слідчий, і для чого втручатися не в свої справи?
Кріт сидів, втиснувшись у пряму спинку стільця, окуляри в нього зсунулися на кінчик носа, дивився короткозоро й зацьковано, навіть простягнув руки вперед з розчепіреними пальцями, буцім збирався боронитися чи принаймні не підпустити до себе розгніваного Данька.
А той тримав у руці лампу, погойдував нею, і довгий чорний шнур звивався, як гадюка.
— Який штепсель? Чого чіпляєшся до мене? Тобі штепсель потрібний? Разом із лампою? — Очі в Крота блищали гнівно. — Бери й котись під три чорти!
Хаблак не досить ввічливо забрав у Данька лампу. Примостився на ящику навпроти завгоспа. Данько й Петренко стояли в дверях, відгороджуючи їх від коридора.
— Розумієте, капітане, — почав Данько, — видавництво закупило нові настільні лампи років чотири тому. Усі вони мають чорні штепселі, а тут — коричневий. І явно новий.
Хаблак оглянув штепсель. Справді, новісінький, контакт ти аж виблискують жовтизною. Запитав:
— Поміняли недавно?
Завгосп мовив роздратовано, бризкаючи слиною:
— І ви такої!.. Я вже казав Данькові, знати не знаю й відати не відаю. Ну, чого причепилися з цим штепселем?
Хаблак витягнув з кишені загорнутий в хусточку чорний штепсель, знайдений на клумбі. Показав завгоспові.
— Його хтось викинув учора ввечері через вікно надвір. Перед цим зіпсувавши ним світло у видавництві.
Очі в Крота округлилися.
— Ось воно що! — вигукнув злякано. — І ви вважаєте, він од моєї лампи?
— Можливо.
— Я не міняв штепсель.
— Хто ж?
— Якби знав…
Хаблак уважно обдивився обгорілий штепсель.
— Тут збереглися відбитки пальців, — сказав і тут же поправився: — По-моєму, збереглися. Дамо сьогодні на експертизу. І доведеться взяти відбитки ваших пальців, шановний Юхиме Сидоровичу. Прошу вас під’їхати сьогодні до міського карного розшуку.
Завгосп одразу знітився.
— Ну а якщо мої відбитки? — запитав.
— Значить, ти, старий чорт, зіпсував учора електрику, — вигукнув Данько роздратовано. — А зараз придурюєшся.
Хаблак зупинив художника коротким рішучим жестом.
— Хто вам дав право ображати людину, Петре? — запитав докірливо.
— Може, я не правий? То хто ж іще? Він виготовив “жука”, а потім викинув його. Гадав: кінці у воду, а ми знайшли!
— Якщо на штепселі справді відбитки пальців громадянина Крота, — мовив Хаблак серйозно й з відтінком офіційності, — то це свідчитиме тільки про те, що штепсель від його лампи. А хто зробив “жука”, дізнаємось.
Завгосп підвів угору пальця.
— Чуєш розумну людину, Данько? — запитав з викликом. — Не кажи злодій, поки за руку не схопив!
— Схопимо, — пообіцяв Данько з викликом, але Петренко поклав йому руку на плече, закликаючи заспокоїтися.
— Ваша кімната замикається? — запитав Хаблак Юхима Сидоровича.
— Звичайно. Всі кімнати у видавництві замикаються.
— І ключі висять на дошці у вахтера?
— Так.
— А буває, що ви виходите, не замкнувши за собою двері?
— Звичайно, чого ж кожного разу замикати? Тут у мене стіл та стілець, більше нічого. Комору замикаю, там видавниче майно, його належить замикати, а тут що? Тут нічого не візьмеш.
— Нікому не позичали лампу?
— А у нас в усіх кімнатах є. Чого-чого, а ламп вистачає.
— Може, хтось сам забрав?
— І я так вважаю. Забрав і замінив штепсель.
— Ти нам голову не задурюй! — не витримав Данько.
Хаблак вимушений був осмикнути його.
— Дуже прошу вас не заважати, — попросив.
— Але ж прямий доказ: штепсель з його лампи!
— Не прямий, а побічний. Обвинувачення не може грунтуватися на таких доказах.
— Мені ваша юридична еквілібристика ні до чого!
— А я — представник закону й прошу його поважати! — несподівано розсердився Хаблак. Він узяв у завгоспа газету й загорнув у неї лампу. Побачив з-за Петренкового плеча збуджене Зозулине обличчя. “Щось рознюхав лейтенант”, — подумав і, вибачившись, підвівся з ящика.
Данько дивився на нього розчаровано. Певно, гадав, що капітан коли й не затримає Крота, вживе до нього якихось санкцій, візьме хоча б підписку про невиїзд. Але Хаблак тільки нагадав:
— То прошу вас, Юхиме Сидоровичу, десь через годину підскочити до нас. Адресу знаєте?
Кріт нічого не відповів, лише похмуро кивнув, та капітан не звернув увагу на його нечемність. Зрештою, він не може вимагати, щоб кожен знімав перед міліцією капелюх.
Зозуля спритно відтиснув Хаблака від видавничих працівників, зашепотів гаряче на вухо: