— Знайшов двох… Одна бабуся сиділа з дитиною на лавці серед клумб, друга з вікна помітила… Білу двадцять четверту “Волгу”. Машина стояла під будинком, і бабка твердить, що хтось з видавництва до неї підходив. Якийсь чоловік… Приблизно в той же час, коли погасло світло.
Повідомлення було варте уваги, і Хаблак відреагував на нього одразу:
— Де бабуся? — запитав.
Зозуля тицьнув пальцем у підлогу.
— Внизу з онукою.
Вона сиділа на лавці біля червоно-оксамитових сальвій у теплому пальті й м’яких, на хутрі, черевиках, хоч сонце припікало зовсім по-літньому й повітря прогрілося градусів до вісімнадцяти.
Бабуся мала років сімдесят. Закуталася в на диво барвисту й велику хустку з яскравими різнокольоровими трояндами на темному тлі, — такими хустками пишатися гарним дівчатам та молодицям, а тут з-під неї виглядали зовсім сиві пасма, і зав’язана вона була під зморшкуватим, гострим від старості підборіддям. Проте очі в бабусі світилися зовсім по-молодечому, не старечі втомлені очі, а живі й допитливі, й Хаблак трохи зрозумів, чому ця літня жінка носить таку строкату хустку. Капітан сів поруч на лавці. Зозуля примостився з другого боку, нахилився до бабки й попросив, догідливо зазираючи їй у вічі:
— Розкажіть капітанові… Усе, що бачили.
Жінка перебрала зморшкуватими пальцями край хустки — Хаблак устиг побачити, що нігті в неї акуратно підрізані, вкриті прозорим лаком. Капітан чомусь подумав, що має справу з колишньою артисткою, котра звикла серйозно ставитися до своєї зовнішності. До того ж, либонь, не доводиться готувати обіди із щоденним чищенням картоплі, мабуть, варить онучці яйця чи манну кашу, а це, звичайно, не відбивається на манікюрі.
Хаблак мимоволі відчув неприязнь до бабки, може, тому, що згадав: Марина саме зараз, напевно, чистить картоплю, готує чоловікові обід, знає, що він полюбляє тонко нарізану, гарно підсмажену хрумку картоплю, її слід їсти гарячу зі сковорідки, та він сьогодні навряд чи вирветься на обід, увечері Марина розігріє, і картопля, від цього не втратить. Він їстиме її і дивитиметься на дружину — хіба може бути несмачною їжа, приготована нею?
Згадка про Марину розчулила Хаблака, він уже зовсім лагідно подивився на бабусю й запитав:
— Вчора ввечері ви сиділи тут і, лейтенант казав, бачили якусь білу “Волгу”. Як вас звуть і де живете?
Бабуся підібгала під себе хутряні черевики, — певно, трохи соромилася їх, — і відповіла густим, добре поставленим, зовсім не старечим голосом:
— Вікторія Анатоліївна Старицька. Я гуляю з онукою до дев’ятої — півтори години щовечора. У будь-яку погоду. І вчора гуляли, вечори зовсім літні, гріх не подихати повітрям.
Хаблак устиг подумати, що бабуся надто балакуча й слід спрямувати, розмову в точно визначене русло, однак, либонь, вона відчула те ж саме, бо нараз рішуче обірвала цю свою довгу тираду й мовила зовсім іншим діловим тоном:
— Для чого все це? Мабуть, вам нецікаво. Та й кого це може цікавити? Коротше, дивлюсь — під’їхала “Волга”. Ще фарами блиснула, стемніло вже, блиснула й зупинилася он там, де бузкові кущі. Біля рогу будинку. А чого сюди заїжджати? Діти ж грають, можна поставити машину на вулиці. Тим більше, ніхто з “Волги” не вийшов, фари шофер вимкнув, сидить і чекає когось. Я й подумала — кого? Може, дівчину? Цікаво, чи не з нашого будинку? Якій це пощастило в білій машині кататися? Та нікого… Правда, шофер, видно, терплячий, чверть години чекав, потім у видавничому будинку двері грюкнули й хлопець вискочив. Поспішав, бо ледь не біг — розчинив дверцята “Волги”, передні з цього боку, про щось з шофером перемовився і назад побіг…
Бабуся припинила гратися торочками хустки, заклала руки в кишені. Хаблак кілька секунд обмірковував почуте. Запитав, з надією зазирнувши бабці у вічі:
— Випадково не помітили: світло у видавничих вікнах у цей час не згасло?
— Ні, — не роздумувала ані миті, — вікна темні були, пізно вже й ніхто не працював, Я ще здивувалася: що тому молодикові увечері там робити?
Хаблак швидко прикинув: у двір виходили вікна видавничих кімнат, у яких під час учорашньої зустрічі з археологом нікого не було. Директорський кабінет, кімнатка завгоспа й вікно з коридора, де сиділа вахтерка, виходить на вулицю.
Але хтось з працівників міг же забути вимкнути в своїй кімнаті світло…
Уточнив:
— Згадайте, всі вікна на другому поверсі видавничого будинку були темні? Може, десь світилося?
Жінка похитала головою, однак відповіла не так упевнено, як раніше:
— Ні. Здається, ні…
— А о котрій годині вийшов з видавництва чоловік, що розмовляв з шофером білої “Волги”?
— Десь о восьмій. Вибачте, не маю годинника, та ми з Катрусею виходимо пів на восьму, потім нас о дев’ятій кличе син, — вказала головою на п’ятиповерховий будинок поруч, — то, значить, гуляли зовсім мало, коли машина під’їхала, а потім, я ж казала, з чверть години шофер, чекав когось. Виходить, десь о восьмій чи трохи раніше.
Все збігалося. Світло у видавництві згасло за п’ять хвилин до восьмої. Хаблак подумав, що бабуся спостережлива, має зірке око й зовсім ще не старечий розум. Принаймні не страждає від склерозу.
Нараз одна думка майнула в капітана, й він запитав:
— Ви сиділи на цій же лавці?
— Так.
— Двері, що ведуть з видавництва, ліворуч, — вів далі розважливо Хаблак, — отже, ви могли бачити тільки спину чоловіка, коли він ішов до “Волги”? Чи не так?
— Звичайно.
— Але ж було темно.
— Ліхтар… — кивнула бабуся на стовп, що стояв трохи осторонь.
— Могли б упізнати того чоловіка?
Подумала й похитала головою.
— Ні, ліхтар тьмяний і, знаєте, тіні…
— Ви сказали: вискочив хлопець. Отже, бачили його. Чи як визначили вік?
Бабуся засміялася.
— Це, певно, тому так сказала, що сподівалася побачити дівчину. Знаєте, на таких розкішних “Волгах” дівчата кататися дуже полюбляють. Я й подумала…
— Чоловік, котрий вийшов з видавництва, був без пальта й капелюха?
— Хто ж пальто зараз носить? Це ми вже старі кістки гріємо, а молоді що?
— Молоді? Отже, з видавництва виходила молода людина?
— Звичайно, молода. Я ж сказала: хлопець.
— Чому так вважаєте?
— Ну, знаєте, ще можу відрізнити хлопця від статечної людини. Постава й хода, так, хода в молодих зовсім інша. Відчувається легкість.
— Вибачте, ви в театрі не працювали? — поцікавився Хаблак.
— Звідки знаєте?
— Так, здогадався.
Бабуся випросталася на лавці. Сказала з гіркотою:
— В моєму віці ще грають. І взагалі, актор мусить вмерти на сцені. Але ж тепер не театри, а… — махнула рукою.
— Інтриги?.. — протягнув невизначено Хаблак.
— І не кажіть: знаєте, що таке театр!..
Хаблак знав: ця розмова може виявитися безкінечного. Рішуче перебив:
— В якому костюмі був хлопець: світлому чи темному?
Похитала головою.
— Важко сказати. В темряві, та ще й здалеку… Знаєте, ввечері все темним видається.
— Щось тримав у руках? Портфель, сумку?
— Ні.
— Я прошу пас подумати, це дуже важливо.
— А чого мені думати? Махав рукою й поспішав, знаєте, як люди поспішають, — крокував швидко.
— І нічого не ховав під піджаком?
Посміхнулася відверто глузливо:
— Не помітила.
Хаблак показав, як притискають рукою, коли намагаються щось сховати під одягом від стороннього ока. Бабуся заплющила очі уявляючи.
— Ні, — одповіла твердо, — не братиму гріха на душу. Може, щось і ніс…
— І передав шоферові “Волги”? — втрутився Зозуля. — Випадково не помітили?
— Ну, що ви, милий! Бачите, яка відстань. Та й бузкові кущі затуляють.
Хаблак подумав, що цій гостроокій колишній актрисі слід показати Власюка. Може, й впізнає. А те, що з шофером білої “Волги” спілкувався редактор Власюк, у капітана не викликало сумнівів.
Уточнив:
— Цей хлопець високий?
— Вище середнього зросту.
— Точно, — посміхнувся Хаблак, — вище середнього і худий.
— Звідки знаєте? — зиркнула насторожено.
— Не знаю, а догадуюсь.
— А-а… — махнула рукою. — Жартуєте…
— У нашій роботі жарти протипоказані, — відповів капітан зовсім серйозно. — Крім цього хлопця, ніхто не виходив з видавництва?
— Не знаю. “Волга” рушила, а ми з Катрусею пішли.
— Спасибі вам, Вікторіє Анатоліївно, можливо, ми вас ще потурбуємо. Не заперечуєте?
— Що ви, заходьте, завжди рада, ми живемо у восьмій квартирі, лейтенант уже записав.
Хаблак поклав Зозулі руку на плече. Звичайно, записав, не міг не записати — молодець лейтенант, знайшов такого цінного свідка. Цікаво, а що скаже друга жінка?
Капітан уклонився Старицькій, подумавши, що з таким театральним прізвищем можна було б ще й працювати на сцені — не кажучи вже про зовсім не старечу енергію Вікторії Анатоліївни. Але ж він не режисер, тому видніше, а може, справді інтриги?
Йшов, пропустивши вперед Зозулю, й відчував на спині погляд бабусі — гострий, оцінюючий.
“Якої тепер заспіває Власюк? — думав. — Трохи згодом ми покажемо його Старицькій, зараз порозмовляємо з другим свідком, а потім і з Власюком. Як ви зараз поводитиметесь, шановний Андрію Віталійовичу?”
Другий свідок Євгенія Яківна Лиходід мешкала в тому ж будинку, де й Старицька, — на четвертому поверсі в однокімнатній квартирі, яку займала сама. Вона розповіла про це одразу, підкресливши, що одержує персональну пенсію і має право на численні пільги, а цю квартиру їй виділили, коли ще працювала заступником директора фірми “Ранок”, — хто не знає цю фірму, нема, здається, послуг, яких би не надавала вона, а Євгенія Яківна Лиходід засновувала її.
Євгенія Яківна явно знемагала від неробства, Хаблак помітив це й ледь не злегковажив — хотів порадити господарці квартири й зараз допомагати фірмі, беручи участь в обслуговуванні населення, бавити дітей чи прибирати помешкання, та вчасно осмикнув себе: персональний пенсіонер була сповнена власної гідності, могла й образитися.
Підійшов до розчиненого вікна, через яке Лиходід помітила білу “Волгу”. Справді, місце стоянки машини проглядалося непогано. Хаблак запитав у жінки:
— Де стояла “Волга”, яку ви помітили вчора ввечері?
Лиходід перегнулася через підвіконня, уважно роздивилася, наче бачила все вперше, лише потім показала на буз-кові кущі.
— Он там, біля рогу видавничого будинку.
— Номерів не запам’ятали?
— Звідси не видно. Та й темно було.
— Біла “Волга”?
— Точно. Колись я їздила точнісінько на такій. Навіть подумала: Іван Васильович завітав. Новий директор фірми, — пояснила. — Та кому я потрібна? Колись ми ветеранів поважали, листівки писали й подарунки купували, а що він, тридцятирічний, розуміє? Одне слово — молодь…
Хаблак не зовсім поділяв украй песимістичне ставлення Євгенії Яківни до сучасної молоді, його самого в управлінні ще називали “молодим кадром”, проте не став заперечувати Подумав лише, що йому сьогодні щастить на свідків — обидві жінки при зовнішній абсолютній несхожості чимось були подібні одна до одної, либонь, невдоволенням нинішньою долею й непригаслою енергією — Старицька хоч бавила онучку, а Євгенія Яківна мешкає сама, а що може бути гірше за самотні вечори в порожній квартирі на старості років?
Хаблак швидко з’ясував, що біла “Волга” справді, як твердила й Старицька, під’їхала десь близько восьмої години і зникла хвилин через п’ятнадцять. Правда, Євгенія Яківна не бачила хлопця, який спілкувався з шофером, пояснивши, що в цей час перевдягалася.
Власне, зустріч з Євгенією Яківною не додала нічого до вже почутого, але те, що Лиходід бачила, як від’їжджала “Волга” й запам’ятала, що це сталося за кілька хвилин до восьмої (за хвилину чи дві, уточнила вона) мало дуже велике значення й зміцнило намір Хаблака одразу порозмовляти з редактором Власюком. І не просто так, як учора у видавництві, а в офіційній обстановці, в управлінні.
Капітан послав за Власюком Зозулю, а сам поїхав до карного розшуку.
Вчора Хаблак трохи заздрив Власюковим американським джинсам і жовтій шкіряній куртці, а сьогодні той з’явився у вельветовій “трійці” темно-зеленого кольору і таких же туфлях, трохи світліших, але, певно, також з Бонна чи Гамбурга. Капітан чув, що найкращі вельветові костюми шиють саме там, а може, у Франкфурті? Зрештою, це не мало значення — звідки костюм, головне, темно-зелений вельвет якось підносив Власюка, тепер Хаблак не уявляв собі Андрія Віталійовича інакше як у піжонському одязі, хоча, чесно кажучи, Власюку було ще далеко до баченого колись капітаном неймовірно “розкішного” грузина в Піцунді.
Той стояв у центрі селища біля скляного гастроному весь у шкірі: чорний довгий шкіряний піджак, чорні шкіряні брюки, черевики на високих підборах, у техаському капелюсі з широкими крисами, в картатій сорочці з краваткою-хусточкою — стояв і недбало крутив навколо вказівного пальця ключами від автомобіля з купленим у приватника брелоком. Кажуть, так на Кавказі спокушають наївних дівчат.
Хаблак посміхнувся: костюмами на нього вплинути важко, недбалими позами також — Власюк сидів на твердому казенному стільці, як у просторому м’якому фотелі: вільно поклавши ногу на ногу й погойдуючи вельветовою туфлею.
— От що, Андрію Віталійовичу, — капітан підсунув Власюкові папери, — прошу ознайомитися й розписатися, бо розмова в нас буде серйозна. Порушено кримінальну справу про зникнення скіфської чаші, і за неправдиві свідчення, згідно закону…
— Знаю, — перебив Власюк і розписався не дивлячись.
— А якщо знаєте, то прошу відповісти, з якою метою й куди ви виходили вчора з кабінету директора видавництва під час зустрічі з археологом Хоролевським?
Вельветова туфля описала дугу в повітрі й опустилася на підлогу. Власюк трохи постукав нею, наче нудні запитання настирливого капітана карного розшуку якщо не дратували його, то принаймні позбавляли душевної рівноваги, й відповів спокійно:
— По-моєму, вчора ми обговорили з вами, капітане, цю проблему й додати мені нема чого.
— І ви твердите, що не виходили з видавництва?
— Звичайно.
— Так і запишемо.
— Певно, це ваш обов’язок.
— Мій обов’язок — встановити істину.
— Я вам співчуваю.
Хаблак розсердився, проте нічим не виказав цього. Запитав підкреслено ввічливо:
— І не підходили до білої “Волги”, яка чекала на вас під видавництвом?
Власюк задумався лише на дві—три секунди, однак відповів, не вагаючись:
— Ви щось плутаєте, капітане.
— Я прошу вас відповідати.
— Як же я міг підійти до якоїсь міфічної “Волги”, коли не виходив з приміщення?
— Ви твердите це?
— Так.
Хаблак занотував відповідь у протокол, скоса зиркаючи на Власюка. Сидить прямо й не відводить погляду, навіть посміхається іронічно, але ж точно — збрехав..
Підсунув протокол Власюкові.
— Прошу розписатися.
— Це все? — здивовано підвів брови той. — І для цього треба було викликати мене до міліції, замовляти перепустку?
— Так, саме для цього. — Хаблак нараз подумав, що цей вельветовий піжон нікуди від нього не дінеться. Посміхнувся Власюкові мало не приязно й мовив серйозно:
— Ми постараємося розшукати цю білу “Волгу” і тоді повернемось до нашої розмови.
— Шукайте, — знизав плечима Власюк, але Хаблак помітив, що хлопець якось напружився. — Шукайте, — повторив, — мене це не обходить.
— Як сказати… — Хаблак підписав перепустку, подав Власюкові. — Прошу, можете йти.
Дивився, як іде хлопець до дверей, як відчиняє їх — вже в дверях Власюк не витримав і озирнувся, Хаблак перехопив його погляд і зрозумів, що виграв цей зовсім маленький двобій: капітан міг дати голову на відсіч, що помітив в очах Власюка переляк.
Сидів і думав: як знайти білу “Волгу”? В місті не одна сотня таких машин, та й взагалі, якщо водій причетний до злочину, ніколи в житті не зізнається. А ти спробуй довести, що саме він стояв біля видавництва! Шофера ж ніхто не бачив.
Так уже й ніхто? Адже “Волга” простояла чверть години, і за цей час повз неї пройшов не один десяток людей. Правда, хто в наш час звертає увагу на машину? А може, хтось і звернув…